assassins_cloak | Entries tagged with 1940

Зі щоденника Єнджея Морачевського (1870–1944), польського політика, колишнього прем'єр-міністра та міністра громадських робіт, у 1940 р. – мешканця Сулеювка тепер Мазовецького воєводства:

Зранку обговорили зі Зьолковським подальшу роботу. Над ремонтом 6 пічок (2 кухонних) він працював без перепочинку 6 днів разом із сином, заправив тільки за роботу 370 зл, а за ремонт, чищення, миття, побілку південного фасаду будинку 70 м2 разом зі забиванням 20 гаків, що підтримують дерев’яні ґрати для виноградної лози і ремонтом бетонного умивальника разом із водостічною трубою – вірогідно 4 робочих дні – заправив 250 зл. Зійшлися на 550 зл за обидві роботи. В перший момент мені це здалося жахливо великою сумою, але перерахувавши на долари (84 зл за паперовий долар, умовлена сума становить 6 доларів 60 цт або 36,30 довоєнних зл). Було би це по 6 доларів за день роботи першорядного майстра, пічника і муляра з помічником. Або скоріше замало, ніж забагато. Розрахунок не зовсім точний, тому що купівельна спроможність довоєнного злотого вища, ніж це випливає зі співвідношення до долара. Враховуючи 5-кратне зменшення купівельної спроможності наших грошей, нинішні 550 зл дорівнюють 110 довоєнним зл, що становить 11 зл за день роботи, тож мабуть, не задорого і не замало. Після Зьолковського були пані: Смолічова, Пшиборовська.

Звістки з Заходу недобрі. Тішу себе спогадами, що у світовій війні Німеччина всюди досягала успіхів. У війні з Росією, Румунією, Югославією [правильно – Сербією], а навіть зі Францією та Англією. Раз спочатку їй не пощастило над Марною, вдруге в середині війни під Верденом. На морі вона завжди була слабшою від англійського флоту, хоча її війну підводних човнів не можна назвати невдалою. А однак війну програла. Побили її на фініші масово застосовані англійські й французькі танки. Її дух зламала англійська блокада, спричинивши 4 роки голоду і нестатку. Щоби побити Німеччину, потрібен час, багато часу. І знову – як у світовій війні, переможе той, у кого нерви витриваліші за супротивника.

(Jędrzej Moraczewski, Dziennik wydarzeń 1939–1944, wstęp i opracowanie Joanna Dufrat, Piotr Cichoracki (Łomianki: LTW, 2016), s. 223–224. Переклад з польської)

Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:

Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.

Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.

Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?

Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.

Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.

(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)

Зі щоденника Марії Ґаклік (1912–1988), польської журналістки і вчительки, у 1939 р. – мешканки Львова:

Нібито Гітлер сам виїхав на фронт і огризається, що або переможе, або загине. Не бажаю йому ні першого, ні другого; хочу тільки колись розглядати його за квиток, куплений за польську або французьку валюту. Була в персональному бюро на вул. Вулецькій. Віддала для підтвердження робоче посвідчення батька. Підбадьорювала «чергу» під дверима. Траст відчинив свої двері на Ринку. Перемалювала таблицю з назвами вулиць і номерами будинків. Сортувала свої папери. Ґ[орґонова] заплатила Янові за перенесення пакунка і телячий холодець 4 руб. Лянґнер каже, що вчителі не отримають платні за час канікул і що їх вивозитимуть до дитячих таборів углиб Росії. Ґ[орґонова] страшно стурбована.

(Maria Gaklik, Dziennik. Lwów 12 października 1939 – 13 września 1940, wstęp i redakcja Monika Kała (Wrocław: Instytut Pamięci Narodowej, 2002), s. 34. Переклад з польської)

Ілюстрація: панорама Львова з вежі Ратуші в роки Другої світової війни.

Зі щоденника Галіни Керської (1925–2022), польської бібліотекарки і книгознавиці, уродженки Бресту, яку у квітні 1940 р. вислали до Казахстану:

Зранку широко відчинили двері вагонів. Макінка. Станція, яких багато. За будинком вокзалу видно скромні дерев’яні хатинки. Що ж, ми в Азії, в Казахстані. До вагонів під’їхали вантажівки, завантажили нас, і кожна поїхала в інший бік. Все небо затягнуло хмарами і почав падати невеликий, але постійний дощ. Доки ми доїхали на місце проживання, повністю промокли. Про те, щоб узяти парасолі, ніхто не подумав.

Вивантажили нас, 10 родин, у тому числі п’ятьох самотніх пань, перед конторою, тобто бюро колгоспу Іванківка (повіт Макінка, Акмолинське воєводство). Зібралися люди, щоб на нас подивитися, тісно оточила громада дітей різного віку. Жінки загорнуті в хустки, сірі, ніякі. І такі чоловіки у ватниках, бо ще холодно. Обличчя білих людей, це росіяни. А навколо розкинулося село, загублене у степу, без дерев, мокра і пожовкла трава простягається аж до обрію. Громадян цієї землі, казахів, якось не видно.

Щось почало душити мене в горлі. І лють, страх. Здавалося мені, що ми звалилися кудись, звідки не буде порятунку, і решту життя я проведу в цьому злиденному казахському сільці. Я з зусиллями стримувала сльози, бо кожну з нас із цікавістю оглядали. Коментували вбрання. Як на перському ринку. «Польських панів» тут уже давно, давно не бачили. Мама і Юлек трималися героїчно, у мене були мокрі очі.

Назустріч нам вийшли кілька чоловіків, колгоспна влада. Привітались, і один з них, голова колгоспу тов. Полозков – як його представили – повідомив, що привезли нас сюди на «пєрєвоспітаніє» працею, що мусимо забути про свою Польщу, а з часом, може, станемо хорошими громадянами Совєтського Союзу. Також додав, що після двох днів відпочинку бригадири визначать нам роботу. Без його дозволу іти за село не можна. Колгосп не зобов’язаний піклуватися про наше харчування, тому мусимо давати собі раду самі. Їдальні тут немає, пекарня пече хліб тільки для колгоспу, на т. зв. «пайку» для бригад, які працюють весь день у полі. Перші кілька днів ми отримуватимемо трохи хліба і збираного молока, яке тут називають обратом. Потім «обрат» можна отримувати в молочарні тільки для працюючих.

На розпачливі питання, як будемо тут жити, адже в полі і взагалі в таких умовах ми не працювали... відповідь була коротка і ясна:

– Прівикнєтє, а как нє прівикнєтє, так подохнєтє.

Ціле щастя, що досить швидко нас розквартирували у місцевих селян – колгоспників. Нашу родину взяла до себе одна з багатших господинь, Сітнікова, яку всі називають Сітнічихою.

(Halina Kierska, Kędy kazachski step... Dziennik deportowanej 1939–1946 (Wrocław: Polskie Towarzystwo Ludoznawcze), 2009, s. 54–56. Переклад з польської)

Зі щоденника Астрід Ліндґрен (1907–2002), шведської письменниці:

Мир – так, він був! Ні, ні, від миру досі далеко, як ніколи. Я сьогодні так втомилася, що насилу можу писати.

Починаючи від сьогоднішнього ранку, Норвегія перебуває в стані війни з Німеччиною. Данія окупована німцями, що повністю захопили владу, не відчувши спротиву. Телефонний зв’язок із Норвегією перервано, але норвежці ще чинять опір. Формальна причина того, що Німеччина встановила «військовий захист нейтралітету Норвегії», в тому, що британці напередодні, чи два дні тому, замінували норвезькі води, аби запобігти транспортуванню руди з Нарвіка до Німеччини. Але напад Німеччини, безумовно, планувався заздалегідь. Війська поступово розташовуються по всій країні. Берґен, Трондгайм, Осло й багато інших міст було окуповано. Норвезький уряд виїхав у Хамар. Союзники пообіцяли Норвегії миттєву допомогу.

Отже, так чи інакше, Норвегія вже стала полем битви, і серед скандинавських країн залишилася тільки Швеція, де ще не було іноземних військ. «The peaceful corner of Europe» [«мирний куточок Європи»] – ха, ха! Ми чекаємо на загальну мобілізацію, і це, здається, лише питання часу, коли німці забажають «захистити» і наш нейтралітет.

Сьогодні я була в юридичній конторі Рудлінґа, де почула сумну новину. Юрист зайшов і тихо сказав у своїй звичній манері: «Так – це війна, і я не впевнений, чи є сенс усім цим займатися». У мене у всьому тілі застигла кров. Першою думкою було побігти додому до дітей, але, попри все, я сиділа і писала про розлучення та придбання нерухомості. Люди на вулиці виглядають як зазвичай. Ми вже починаємо звикати.

Але як же це кепсько, коли не можеш відчувати радість. Коли у Фінляндії все вщухло і люди знову почали радіти сонцю після жахливої зими й мали сподівання на весну та літо, трапився інший удар, іще нищівніший, ніж попередній. Тепер неможливо планувати наперед більше, ніж на один день. Нічого не можна планувати. Єдине, що можна планувати, – евакуація. Ось таким був цей вечір.

(Астрід Ліндґрен, Щоденники воєнного часу 1939–1945, перекладач Денис Суворов (Київ: Laurus, 2017), с. 19–20)

Зі щоденника Ядвіґи Дабулевич-Рутковської (1924 – після 2000?), польської дослідниці-хіміка, письменниці, у 1940 р. – мешканки Львова:

Весь учорашній день ми провели в черзі до нашої Торгівлі, але втрьох роздобули півтора кілограми цукру. Сьогодні нас о 4:00 ранку, чи то ночі, розбудили звуки військового оркестру. Невже це Совіти вирішили таким чином ушанувати Великдень! Насилу ми усвідомили собі, що йдеться про надання блиску виборам, які призначили власне на наше найбільше свято. Оркестр ріже від вуха до вуха, а мене так болить живіт, що не в стані піти до костелу на св. месу. Не розумію, що мені могло аж настільки нашкодити.

Удень пішла з Мамою до виборчого приміщення, прикрашеного горщиковими і зрізаними квітами, ну і звісно, обвішаного червоними полотнами й транспарантами. У приміщенні була справжня порожнеча. Чергові вручили Мамусі картку з єдиним прізвищем. Але ж то вибори! Єдина річ, яку можна було справді вибрати, це вкинути картку до урни, прикрашеної наче вівтар у костелі, сховати її до кишені і потім викинути на смітник, або подерти на очах у виборчої комісії. Мама вибрала останнє. Мушу зізнатися, що вона мені заімпонувала своєю відвагою і впевненістю.

(Jadwiga Dabulewicz-Rutkowska, Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki, Lwów 1939–1941 (Wrocław: W Kolorach Tęczy, 1998), s. 69. Переклад з польської)

Ілюстрація: співробітники Інституту досліджень висипного тифу під час німецької окупації Львова. Ліворуч – препараторка Ядвіґа Дабулевич.

Зі щоденникових спогадів Яна Маєвського (1908–1981), уродженця села Корбелюв (тепер Сілезьке воєводство, Польща), у лютому 1940 р. – в'язня радянського табору для військовополонених на Донбасі:

Викликали до кабінету тих, у кого вчора знайшли нотатки чи якісь папери. Мене теж викликали за ті карти. Кожного допитували окремо. Мене допитував якийсь комісар, який прибув з Москви. Почав мене розпитувати, в якому війську я служив, ким є в цивільному житті, ну і взагалі я мусив розповідати все своє життя. Потім він звернув увагу на орлика на моїй шапці, вийняв ножика, поклав на стіл і каже мені, щоб я зрізав цього орлика з шапки, бо Польщі вже нема, то й цей знак мені не потрібний. Я сильно образився на таку розмову. Якби це мені сказав хтось з колег, то я би йому подряпав писок, але тут я бачив, що злість мені не допоможе, і почав помалу пояснювати, що цього орлика я не зріжу, бо це наш польський символ, і хоч я тимчасово в полоні, то не перестав бути поляком, а що ж би я був за поляк, якби зрізав з шапки символ своєї країни. Тоді він мені каже, що я мушу зрізати цього орла, бо я в СРСР, а не в Польщі, яка і так перестала існувати, а на терені СРСР мушу виконувати накази російського начальства, і якщо не виконаю цього наказу, то буде зі мною зле. Тоді я йому кажу так: що би він зробив, якби опинився в полоні і йому наказали би відірвати від шапки зірку, яку він має на шапці? Чи виконав би він такий наказ? Він тільки усміхнувся і сказав, що не планує бути в полоні, але перестав говорити про це, а почав говорити про карти, які у мене забрали. А переходячи на тон дедалі суворіший, каже мені:

– Ти бунтівник, ти ворожив на картах і намовляв інших, щоб не працювали, щоб нищили інструменти.

І почав закидати мені багато злочинів. Я сильно злякався, але почав пояснювати, що справді ворожив колегам, але тим ворожінням я нікому не шкоджу, а тільки підтримую енергію у колег.

– Бо, – говорю далі, – зрозумійте, тов. комісаре, наше становище. Ми відірвані від своїх родин і закинуті на чужу землю. Кожен із нас залишив у Польщі когось: батька, матір, дітей, дружину, наречену, і дехто вже ламається, стає апатичним, втрачає волю до життя, а якщо я такому чоловікові наворожу повернення додому, хоч не скоро, якщо наворожу одруження з нареченою, зустріч з дітьми, дружиною, батьком чи матір’ю, і хоч вони зараз потерпають, але ще будуть щасливими в житті, то таким чином підтримую їхній дух, і такий втішений набирається енергії й охочіше працює, бо має надію, що якось воно буде, тож я вам цим не завдаю шкоди, скоріше це навіть корисне для вас. А щодо праці, то працюю скільки можу, інших не відмовляю від роботи, і про СРСР поганого не говорю, а якщо там хтось кляне вас, то це наслідок туги за домом, за Вітчизною. Який же невільник задоволений неволею?

Тоді він мені каже:

– Я не вірю, ти брешеш, але якщо скажеш мені, хто бунтує, хто нас проклинає, то повірю тобі. Скажи, тоді будеш вільний.

Я йому кажу, щоб від мене того не вимагав, тому що не хочу бути зрадником. Тоді він почав на мене кричати, що я сам бунтівник, тому і не хочу говорити про інших, і зрештою запропонував мені вибір: або зараз сказати, хто що говорить про СРСР, або накаже мене розстріляти. В такій ситуації я не знав, що робити. Зрадити? То мусив би всіх, та й я теж був не кращий, бо ж ніхто з нас не мав симпатії до наших «опікунів». У розстріл не дуже вірилося. Тоді я відповів:

– Не скажу нічого, хоч би й знав, бо таку людину, яка зраджує своїх земляків, ніхто не цінує, а ви би мене зневажали як зрадника, бо той, що одного разу когось зрадив, може зрадити і більше.

Він зірвався зі стільця, на якому сидів, покликав бійців з карабінами і звернувся до мене:

– Питаю останній раз, чи скажеш все?

Я вже був певен і відповів:

– Хочу загинути як чесна людина, а не жити як зрадник.

Тоді той крикнув:

– Візьміть його! Заведіть там у кущі і розстріляйте!

Я заціпенів так, що не міг встати. Бійці схопили мене за комір, вивели з будинку і наказали йти перед собою. Я йшов, але вже не думав ні про що, тільки чув шум у голові і дзвоники. Не міг ані молитися, ані мислити, йшов як автомат. Відчував, що це надходить кінець, але не був у стані ані повернутися, ані слово вимовити. Тоді почув голос:

– Стій!

Я зупинився, і знову голос:

– Давай назад!

Я повернувся і почав іти назад. У цю мить я прийшов до тями, і промайнула думка, що мене тільки лякають. Ми прийшли до кімнати, комісар дивиться на мене і сміється. Потім каже:

– Але ж перелякався. Ну вже не бійся, йди до бараку і старайся працювати добре, а якщо почую про тебе щось погане, то вже напевне куля тебе не мине.

Пішов до бараку, навіть конвою мені не дали. В бараці оточили мене колеги, питають:

– Ну і що? Що там було?

Я висварив їх, кажу:

– Дайте мені спокій, краще тримали би язики за зубами, бо як когось з вас викличуть, то дізнаєтеся, що там було!

Впав на ліжко і до вечора ні з ким не розмовляв.

(Jan Majewski, Pamiętnik i dziennik z lat 1939–1946, opracował Andrzej Adam Majewski (Żywiec: Towarzystwo Naukowe Żywieckie, 2023), s. 30–32. Переклад з польської)

Зі щоденника Вільяма Ширера (1904–1993), американського журналіста і письменника, у січні 1940 р. – кореспондента Columbia Broadcasting System у Німеччині:

Цього недільного дня в Берліні важко повірити, що триває велика війна. Вулиці й парки вкриті глибоким снігом, і на ставках та озерах Тірґартена сьогодні вдень тисячі людей каталися на ковзанах. Сотні дітей каталися на санках. Чи думають діти про війну? Не знаю. Сьогодні в Тірґартені виглядало на те, що вони переймаються тільки своїми санками, ковзанами, снігом і катком.

(William L. Shirer, Berlin Diary. The Journal of a Foreign Correspondent 1934–1941 (New York: Alfred A. Knopf, 1941), p. 286. Переклад з англійської)

Ілюстрація: дозвілля мешканців Берліна узимку 1940/1941 рр.

Зі щоденника Рені Шпіґель (1924–1942), мешканки Перемишля єврейського походження, у грудні 1940 р. – учениці середньої школи:

І що з того, що пишу гарні вірші і можу розповісти, що я є, ну сам побачиш (я вклею фото), і мої куплети такі веселі, що співає їх уся школа, що мене люблять подруги і друзі – я незадоволена навіть цим шкільним життям. Яра – ах! Я завжди хочу для неї як краще, одного разу навіть вирішила намовити її на вправи (нехай буде піаністкою). Але часом, ба навіть майже завжди, я її соромлюся. Боже! Як вона кокетує з моїми друзями. Власне, є так: вона має життєву кмітливість і здатність здобувати людську симпатію, має дуже добре серце, але не кришталевий характер, шалено здібна до музики і має сценічні здібності, але не дуже інтелігентна, не має чогось такого, ну, що має бути вроджене, не має такого, ну – чогось. Поза тим вона є жінкою, ох, справжньою, жахливою жінкою, як тітка Геля – з легким відтінком... А я, знаєш, яка є. Мамусю, і Ти знаєш! Я не можу за неї боротися, бо не маю охоти до війни і до життя. І так складалося дотепер, що мої вміння торували мені дорогу в житті, і тут з’являється страшна можливість, щось, що може роз’єднати нас, дві осамітнені, бідні душі, Боже! Боже! Заздрість – ні, я не хочу, чуєш? Я не хочу! Я хочу її любити без жодної образи, без тіні, я хочу, я її люблю, мою єдину маленьку сестричку!!! Але вона, вона – ні, я вже не можу. Вона знає про ці свої успіхи і вже починає говорити до мене напівсмішками, іронічними напіввиразами. Вона тішиться з того, що може ходити з Зиґом, хоче мені цим заімпонувати, а коли я її кличу, вдає, що не чує. І колись сказала мені: «Реню, я і так вийду заміж раніше за тебе!». Боже! Роз’єднав мене з матір’ю, не роз’єднуй з сестрою!

(Renia Spiegel, Dziennik Reni Spiegel. Życie młodej dziewczyny w cieniu Holocaustu (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2020), s. 100–101. Переклад з польської)

Ілюстрація: Реня і Аріана Шпіґель (згодом відома як Елізабет Беллак). Заліщики, 1935 р. З архіву Е. Беллак.

Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у жовтні 1940 р. – мешканця Парижа:

У Парижі тихо. Вулицями їздять тільки німецькі автомобілі, а ще – велосипеди. Велосипед став основним засобом пересування, і Париж перетворився в Копенгаґен. Рух невеликий, всюди німці. Продукти на картки, але можна витримати. У крамницях німці, які викуповують рештки того, що вже викупили впродовж трьох попередніх місяців. За все платять, звичайно, найлеґальніше в світі, окупаційними німецькими марками за курсом 1 марка = 20 франків. І висилають nach Heimat. На кожному кроці відчуваєш, просто доторкаєшся до того, як цілу Францію розкуповують за папірчики, друковані там, за Райном.

Ми не маємо нафти й увечері сидимо при свічці. Готуємо на спиртівці, а зі спиртом щораз тяжче. Кожна дурниця виростає до розмірів проблеми. Може, воно й ліпше? Нема часу думати. Я пробився крізь усі формальності і допоміг у цьому Тадзеві. Ми були у префектурі поліції, але там іще добре не знають, що робити з іноземцями. Тільки поставили печатки і зафіксували явку. Продуктові картки в мерії ми дістали без труднощів. У всіх установах ще безлад, скрізь відчутно, що чиновники не дуже повірили у свободу, яку німці їм поки що залишили. Наш завод зайнятий німцями – входити заборонено під карою смерті. Давня дирекція урядує в залі для урочистостей у мерії. Від завтра я працюю. Правова і соціяльна опіка над польськими робітниками. Французький директор, інженер Шапель, ставиться до поляків так, що бракує слів, аби це ставлення окреслити. У кожному його жесті, в кожному слові і кожному рішенні можна розпізнати цю найвищої проби французьку культуру, успадковану по простій лінії від найшляхетніших умів Франції. ЛЮДСЬКИЙ погляд на ЛЮДИНУ. Немає французів, немає поляків – є ЛЮДИ, принижені і безрадні, які потребують допомоги. І нічого більше. Але у цьому є ВСЕ. У ці часи досить однієї ТАКОЇ людини, щоби відновилася віра в людство. І у Францію.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 166)

Ілюстрація: парижани продають сувеніри німецьким солдатам, липень 1940 р.

Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, який у червні 1940 р. перебував у Франції:

Погода зійшла на пси. Із розмови з господинею я довідався, що за 3 км звідси є велика ферма і палац. Власник поляк, дуже багатий, un millionnaire. Здається, у нього збиралися польські втікачі, ще там хтось є. Ми вирішуємо, що треба заїхати. Може, вдасться щось дізнатися і чогось пристойного попоїсти. За двадцять хвилин виїжджаємо на алею, а ще за хвилю до великого запущеного палацу. Город, клумби, фонтан. Тадзьо каже мені: «Зараз вийде управитель». Ми запитали про пана Будзинського. Нам сказали, що він за роботою. Я знайшов його в городі за палацом. Управитель і дідич на трьохстах гектарах з палацом виявився звичайним селянином з-під Познані. Він був у сорочці, подертих штанях, які трималися на мотузяних підтяжках з петельками, у брудних черевиках. Носив якісь дошки і збирав галузки. Потому я дізнався, що він приїхав до Франції як гірник, став продавати вудженину, яку носив у коробці. Потім купив велосипед, потім візок з конячкою, потім сам взявся робити вудженину, врешті купив ферму на півночі, заснував велику фабрику вудженини, відтак відкрив велику крамницю колоніяльних товарів, збільшив свою фабрику, заробив мільйони, купив на півдні цей маєток і зараз, змушений втікати з півночі, поїхав до свого маєтку, вмістивши все у п’ять авт, забравши зі собою три тонни сухих ковбас і вудженини, шинки в консервах і под. Поставив хрест на своїй маєтності на півночі (вартість п’ять мільйонів франків) і весело взявся до праці тут. Оскільки йому вдалося вивезти кілька машин для виробництва вудженини, то збирається заснувати тут другу фабрику, має на місці трохи худоби, початок зроблено, решта піде, «бо через два місяці французи вже будуть здихати з голоду», як він мені сказав. Усе доглядає сам, усе вміє робити, сам за все хапається. Нас прийняв люб’язно і з великою гідністю. Розказав, що іще тиждень тому у нього було ціле консульство з Ліля, але, довідавшись про наближення німців, усі чоловіки виїхали і залишилися тільки жінки. Він показав нам павільйон, у якому вони мешкали, і сказав: «Нехай ці графині Вами заопікуються. Цілий день нічого не роблять, смалять папіроси – польські пані...». Він мені страшенно сподобався. Графиням віддав увесь павільйон з кухнею і їдальнею. А спали вони в палаці. Прийняли нас приязно. Відразу зробили нам гарячої кави з горою хліба, ковбасою і мармеладом. Ми розмовляли про останні події.

Із декларації Петена, виголошеної по радіо, випливає, що французи взагалі не мали чим воювати. На пів мільйона солдатів менше, ніж у 1917 році, не кажучи вже про нерівність в озброєнні. Петен звалює вину на англійців. Вони прислали тільки десять дивізій. А тепер англійці вирішили воювати самі. Depuis la victoire, l’esprit de jouissance l’a emporté sur l’esprit de sacrifice. On a revendiqué plus qu’on a servi. On a voulu épargner l’effort; on rencontre aujourd’hui le Malheur [Від моменту перемоги бажання з чогось скористати взяло гору над духом посвяти. Ми частіше домагалися, ніж служили. Ми хотіли заощадити зусилля; сьогодні на нас впало нещастя]. Нарешті трохи правди. Але Петен відверто не говорить, що це було причиною поразки. Ні. «Замало дітей, замало зброї, замало союзників – ось причини нашої поразки». Щоби не образити. Поза тим все нормально. Жана Пруво було призначено високим комісаром пропаґанди. Пропаґанди чого?

Після кави я взявся до велосипеда, бо треба було дещо направити. Потім подали обід. Знаменитий. Я об’ївся неймовірно. По обіді пані пішли собі лягти, а я, скориставшися з пральні, виправ усі речі Робера і свої. Порозвішував на стриху в палаці. Вечеря була знову чудова, після неї ми ще довго сиділи і розмовляли з панями. В польській садибі на вакаціях. Я оголосив, що маю намір залишитися надовше і відпочити.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 32–33)

О, як же порідшав наш клас після суботньої екстермінаційної акції! Його без перебільшення здесяткували. З приблизно 40 учениць вибуло 6. Вивезли Ізу Чопкевич, ошатну, старшу від нас на рік доньку поліцейського з Кривчиць, чотирьох доньок старших офіцерів польської армії: Марисю Кєлб, вічно усміхнену балакунку з округлим личком; Ясю Клюґер, блідолицю дівчину, яка трималася радше на відстані; Лільку Пельчар, маленьку брюнеточку з характерною ямкою на підборідді, і Крисю Свірську, пречудову чорноволосу, чорнооку кокетку; а поза тим Вандзю Вільк.

Цій останній, сумній, мовчазній, гарній дівчині я би хотіла присвятити більше місця, тому що вона стала для мене уособленням польської долі, прежахливої долі. Вона приїхала з усією родиною до Польщі з Радянського Союзу за кілька років до війни. Не розповідала нам, яким дивом вони змогли вирватися з того щільно зачиненого кола пекла, але завжди підкреслювала, що «впіймали Господа за ноги». Її батьки мали маєток в Україні, який під час революції, звісно, відібрали, але вони якимось дивом урятувалися. Поселилися в Києві, де батько Вандзі заробляв кравецтвом. Відразу після вступу Червоної Армії до Львова його заарештували, і будь-який слух по ньому пропав. А зараз пішла слідом за ним і решта родини.

(Jadwiga Dabulewicz-Rutkowska, Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki, Lwów 1939–1941 (Wrocław: W Kolorach Tęczy, 1998), s. 76. Переклад з польської)

Ілюстрація: Ядвіґа Дабулевич з братом Збишеком, 1935 р.

Зі щоденника Рені Шпіґель (1924–1942), мешканки Перемишля єврейського походження, у березні 1940 р. – учениці середньої школи:

Нічого Тобі перед тим не говорила, а мусила Тобі розповісти обов’язково. Нашим опікуном був Трелька, дуже вчений та інтелігентний, а при цьому янгольської доброти чоловік. Завжди нас захищав, дбав, щоб у класі було тепло, відпускав тихцем додому. На свята ми купили йому бабку, вино і надіслали побажання, але він уже того не побачив у кабінеті, тільки у шпиталі. Зламав ногу, а тепер... помер. Сьогодні похорон. Ми купуємо вінок, приклеїли клепсидру. Ох, так мені жаль, ми втратили наче не опікуна класу, а батька. А тепер вихователькою є та бридка Юзя, просто терпіти її не можу. У нас біженці з Ярослава, вже довго. Колись щось Тобі розповім.

(Renia Spiegel, Dziennik Reni Spiegel. Życie młodej dziewczyny w cieniu Holocaustu (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2020), s. 65–66. Переклад з польської)

Зі щоденника Марії Ґаклік (1912–1988), польської журналістки і вчительки, у березні 1940 р. – мешканки Львова:

Тягала вугілля. У Горішньої нічого не знайшлося [з вакансій]. Перша лекція [приватне заняття з української мови] з д-ром Аксером, драматичним режисером. Попри лисину, сивину, не вельми спраглий знання. Після повернення шукала за хлібом. Без результату. Знову була у Осіняків. Нічого не продали. Фінляндія уклала ганебний мир. Винні англійці, що з таким запізненням надсилали допомогу. Аксер твердить, що наша неволя може потривати 1½ року. Дрібниця.

(Maria Gaklik, Dziennik. Lwów 12 października 1939 – 13 września 1940, wstęp i redakcja Monika Kała (Wrocław: Instytut Pamięci Narodowej, 2002), s. 25. Переклад з польської)

Ілюстрація: «Нас визволили, і нема на то ради». Радянський парад на теперішньому проспекті Свободи у Львові, 28 вересня 1939 р. Фото з колекції Fotopolska.eu.

Сьогодні знову не йду до школи, цього разу з причини болів у шлунку. Мати, звісно, мені не вірить і не приховує свого несхвалення. Завдяки тому, що не пішла, я взяла 1,5 літра молока, кілограм вудженого бочка і 5 кг хліба, а ще забрала у шевця зимові черевики Збишека, які віддали поремонтувати. За все це заплатила 118 рублів, і таким чином посеред місяця ми залишилися без гроша.

Після полудня енкаведисти привезли Бернштайнам 8 величезних пнів, а не заставши їх удома, кинули вантаж на проїжджу частину і поїхали геть. Ми стерегли ці колоди до півночі, бо якби їх украли, це був би наш клопіт. Потаємно ми плекали надію, що на знак вдячності вони заплатять Мамусі тих 120 рублів заборгованого чиншу. Ні, нічого подібного. Навіть не подякували за 10 годин вартування на морозі. Повернувшись додому, найспокійніше у світі пішли спати. Взагалі це визначення «найспокійніше у світі» – чистий евфемізм, бо насправді дійшло між ними до космічного скандалу, зрештою не першого і не останнього. Чвари почалися від того моменту, коли Бернштайнова отримала роботу в НКВД, тому що він як шофер виходив на роботу о 6:00 ранку, вона натомість спала до полудня, потім щось поспіхом готувала для себе й Едити, потім довго чепурилася, чесалася і малювалася, щоби врешті близько 3:00 по обіді вийти разом з донечкою до своєї праці, з якої поверталася після півночі. Бернштайн підозрював дружину в романах з енкаведистами і влаштовував їй бурхливі сцени ревнощів.

(Jadwiga Dabulewicz-Rutkowska, Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki, Lwów 1939–1941 (Wrocław: W Kolorach Tęczy, 1998), s. 64. Переклад з польської)

Ілюстрація: співробітники Інституту досліджень висипного тифу періоду німецької окупації Львова у хвилини дозвілля. Препараторка Ядвіґа Дабулевич – перша праворуч.

Зі щоденникових спогадів Яна Маєвського (1908–1981), уродженця села Корбелюв (тепер Сілезьке воєводство, Польща), у лютому 1940 р. – в'язня радянського табору для військовополонених на Донбасі:

Тієї минулої ночі я бачив дивне видіння чи сон, сам не знаю, як це назвати. Коло 10-тої вечора ми полягали спати, погасили лампу, і тільки через вікно падало трохи світла від електричної лампи на стовпі біля бараку. Ми зі Смоліцьким, Капраком і Дендисем розмовляли. Певної миті я відчув якусь ніби безпорадність і не міг поворухнутися, хоча розум був ясний і я чув голоси колег. Водночас побачив наче блиск світла у вікні. Він почав зосереджуватися в якусь постать і наближатися до мене. В міру того, як він наближався, я розпізнав обриси людини. Вже близько мого ліжка виразно бачив жінку. Коли вона повернула між ліжок до моєї голови, я впізнав тещу. Вона нахилилася наді мною і назвала на ім’я так, як у нас в селі говорили:

– Йонек! Йонек!! Йонек!!!

Я шарпнувся, щоб їй відповісти, запитати, що вона хоче, навіщо сюди прийшла, але не можу ні поворухнутися, ні голосу видобути з себе. Вона, бачачи, що не відповідаю, говорить далі:

– Опікуйся і тими моїми дівчатами, а ще тією молодшою, бо то сирота.

Я хочу відповісти або зрушитися, не можу, а вона почала відступати, ніби відпливати, помалу перетворюючись на хмару, а біля вікна зникла. Залишилося тільки світло, яке падало через вікно, а я в ту хвилину сів на ліжку, вкритий холодним потом. Колеги питаються:

– Чого так скочив?

А я питаю, чи щось бачили. Вони нічого не бачили. Тоді я їм кажу, що бачив тещу. Вони почали сміятись і кажуть, що мені привиділося. То я кажу:

– Певно, я заснув і таке мені наснилося.

А вони сміються, що я не спав, бо ж ми весь час між собою розмовляли:

– То як ти спав, коли говорив.

Тоді я їм розповів усе, що бачив чи що мені наснилося. Вони перестали сміятися з мене і так нам було якось ніяково, бо не знали, що про це думати.

(Jan Majewski, Pamiętnik i dziennik z lat 1939–1946, opracował Andrzej Adam Majewski (Żywiec: Towarzystwo Naukowe Żywieckie, 2023), s. 28–29. Переклад з польської)

Зі щоденника Вільяма Ширера (1904–1993), американського журналіста і письменника, у лютому 1940 р. – кореспондента Columbia Broadcasting System у Німеччині:

Три історії, які я мушу занотувати:

1. У Німеччині слухання іноземних радіостанцій – це серйозний кримінальний злочин. Нещодавно мати німецького льотчика отримала повідомлення від Люфтваффе, що її син зник безвісти і його слід вважати загиблим. Через кілька днів BBC у Лондоні, яке щотижня передає списки німецьких полонених, оголосило, що її син потрапив у полон. Наступного дня вона отримала вісім листів від друзів і знайомих, які чули, що її син живий і в полоні в Англії. Далі історія отримує огидне продовження. Мати донесла поліції на всіх вісьмох за те, що вони слухають англійське мовлення, і їх заарештували.

(Коли я намагався переповісти цю історію на радіо, нацистський цензор вирізав її на тій підставі, що американські слухачі не зрозуміють героїзму жінки, яка донесла на своїх вісьмох друзів!)

2. Батьків офіцера підводного човна офіційно сповістили про загибель їхнього сина. Човен не повернувся у визначений термін, і німецьке Адміралтейство визнало його втраченим. Батьки замовили заупокійну службу. Зранку перед службою зателефонував м’ясник і забажав сказати пару слів голові родини віч-на-віч. Потім прийшов бакалійник. Далі почали роїтися друзі. Всі вони чули в повідомленні BBC, що син був серед узятих у полон з підводного човна. Але як скасувати службу, не даючи владі знати, що хтось із близьких родини слухає іноземну станцію? Якщо батьки не скажуть, імовірно, їх самих заарештують. Провели сімейну нараду. Вирішили піти на службу. Коли вона закінчилася, присутні у скорботі зібралися в батьківському домі, де тим, хто ще не знав, розповіли правду, і всі відсвяткували з шампанським.

3. Велика німецька кінокомпанія, витративши кілька мільйонів марок, минулого літа закінчила фільм про подвиги німецького легіону «Кондор» в Іспанії. Це був суперфільм, що розповідав, як проливалася німецька кров у священній війні проти більшовизму в Іспанії. Гітлер, Ґьорінґ, Ґеббельс, Гіммлер бачили його і хвалили. Потім у серпні уклали нацистсько-радянський пакт. Зараз фільм лежить на полиці. Його ніколи не показували публічно.

(William L. Shirer, Berlin Diary. The Journal of a Foreign Correspondent 1934–1941 (New York: Alfred A. Knopf, 1941), p. 288–289. Переклад з англійської)

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, у січні 1940 р. – мешканця села Воллінґтон, графство Гартфордшир:

Не розтавало. На церковному ставку можна було б кататися на ковзанах, але на жаль, у мене немає тут ковзанів. На інших ставках лід ненадійний. Видно, як під ним плавають жуки-плавунці (ті, що в них ноги як весла). Якщо на дні, де мілко, лежить цеглина, вода над нею замерзає цікавим чином: лід розміром і формою повторює саму цеглину – певно, це пов’язано з тим, що температура цеглини, коли вона падала у воду, перевищувала температуру води. Бачив вальдшнепа на загальній доріжці. На полі сьогодні кроликів не було. Птахи дуже нахабні й голодні. У городі граки, зазвичай вони там не з’являються. На деяких примулах і поліантусах попри мороз – бруньки. З одного з в’язів стікає щось брунатне, схоже на сік, утворює великі бурульки, що нагадують іриски. Молоко, коли замерзає, перетворюється на щось дивне, таке як печиво з листкового тіста.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 1, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 267)