assassins_cloak | Recent Entries

"Щоденник – це плащ убивці, який ми одягаємо, перш ніж ударити товариша у спину своїм пером" (Вільям Сутар, шотландський поет)

Цей блог – антологія українських і світових щоденників, своєрідне продовження англомовної антології "The Assassin's Cloak" та польськомовного блогу "Płaszcz zabójcy"

Із записки Генрика Єжи Щеснєвського (1910–2002), польського освітнього діяча, учасника підпільного руху періоду Другої світової війни, у січні 1944 р. – в’язня концтабору Майданек, до Казимири Яросінської (псевдо «Бабуня»):

Бабунько Кохана! у вівторок я віддав цілу пачку листів і в понеділок, а також пачку квітів для Гал і Лі – напевно вчора тобто у вівторок дійшли – але не маю відповіді, бо сьогодні всіх цивільних робітників відправили геть – і плекаю надію, що завтра будуть – а може навіть лист Казі.

До Оскара д. складно дістатись, але я був і здаля його бачив – лежить у 8 блоці тифозного відділення у д-ра Гануша – з яким я говорив про хворого, гарячка 39,8 – по-лікарському він у формі – це значить у стадії переходу кризи – писати і розмовляти не дозволяють – вчора я хотів, щоб на моєму місці його бачила Бабуня – але це неможливо – як мине криза і буде притомний – буду у нього, сам занесу олівець і папір і він при мені напише – Д-р Гануш, хоч строгий, для мене це зробить – крім того, він під опікою д-ра Томашевського і сина, який працює там санітаром – обоє знайомі Казі – і теж обіцяли зайнятись Оскаром – Д-р Гануш стверджує, що за всіма можливостями – нічого серйозного Оскарові не загрожує і він житиме – Пакунки прошу надсилати тільки з ягодами і цукром, решти всього маємо достатньо – [...] За все дуже дуже дякую – користаю і з доброти Яся Амб[орського] і цей контакт утримаю – Прибув транспорт з Дахау – завтра говорю з ними – поляків кілька на 120 людей – приїжджих – підуть на Липову після карантину – Антек пише окремо – але боюсь, щоб не наразив Гелю – а побачимо – Нехай їм Бог допомагає, а може і я з кухні вирвусь – тимчасом віддаю себе на Волю Божу і Опіку Божого Провидіння – і тримаюсь і Вас усе більше й міцніше люблю – Обіймаю і цілую міцно – Для п. Тад[еуша] з Барто[сиком] міцні обійми, для Дівчат теж – Бабунько Дорога, ручки обціловую і дякую ще раз, Юр.

п’ятничного пакунка не отримав –

(Henryk Jerzy Szcześniewski, Tajemnice Szydła. Grypsy z Majdanka 1943–1944 (Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 2014), s. 243–244. Переклад з польської)

Зі щоденника Олександра Довженка (1894–1956), українського письменника та кінорежисера:

Я ніколи не був метким. І досі у диспутах, якими таке рясне було моє життя, я знаходжу потрібні слова не зразу, а вже після бою, десь на самоті, встромивши голову в подушку. Отоді я знаходжу для свого противника найсильніші аргументи, я обдаровую його найгострішою словесною зброєю, я підставляю під них свої слабкі місця терпеливо, зате тут же побиваю його вщент такими досконалими, яскравими влучаннями, що все тремтить в захопленні навколо, все радіє, та вже запізно, марно. Нема ні бою вже, ні перемоги. Одна досада і нещастя реальності.

(Олександр Довженко, Сторінки Щоденника (1941–1956) (Київ: Видавництво гуманітарної літератури, 2004), с. 195)

Зі щоденника Дмитра Донцова (1883–1973), українського політичного діяча, публіциста, літературного критика, який наприкінці січня 1919 р. перебував у Відні з дипломатичною місією:

Пропозиція Вільсона про Принцові Острови. Дуже добре! Панове, зайвий раз нагадують нам, що ми і ніхто інший є ковалі своєї долі. Вибрався з Липинським до Вишневського, але на жаль, він виїхав. Липинський пропонує їхати вдвох до Парижу і робити там політику просто в імени нашої партії. Найперше – припинити ту київську оперету, яку почав Винниченко. Говоритиму в цій справі з кн. Трубецьким. Липинського дуже болить недовір’я хохлів до нього. Казав, що руки в нього опускаються: – «Якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше має у них довір’я, ніж я». Оповідав як тяжко йому говорити з М. Лівицьким і з іншими.

(Дмитро Донцов, Рік 1918, Київ: документально-художнє видання, упорядник Кирило Галушко (Київ: Темпора, 2002), с. 131–132)

Зі щоденника Семена Ляшенка (бл. 1905 – після 1982), уродженця сучасної Запорізької області, у 1977 р. – мешканця Ноттінґема:

Що вечера в неділю я іду на прогулянку в корчму Січ. Там я буваю лише пів години або 45 хвилин і знова повертаюсь до дому.

Сьогодні у 6-й год. вечера прибув я у центр Нотінгаму. Бачу, іде зігнувшись мій давній знайомий Петро Костур. Питаю його: «Що з Вами?». Він відповів: «Я приїхав сюди на прогулянку, а тепер у мене дуже болить шлунок, тому й хочу їхати до дому».

Я бачу, що людина безсила. Я взяв його під руку та повів до автобуса, яким він може їхати до дому. Чекаємо на автобуса, я запитав його: «Як довго ви на цю хворобу хворієте?». Він відповів: «Та вже з пів року. Мій шлунок не перетровлює їжу». Питаю: «З ким ви живете?» – «Я живу один» – «Вас як хворого приходять відвідувати ваші знайомі?» – «Ніхто не приходе. Одного разу я лежав три дні у постелі, не мог піднятися, бо був безсилий» – «А де ви живете?». Він сказав мені адресу. «Добре. Я завтра прийду до вас, та що буде в домі зробить, я зроблю». Питаю: «Ви самі зможете доїхати до дому?». Він сказав, що сам дасть раду доїхати до дому.

Я згадав, що це є мій давній знайомий, а фактично не знаю, де він живе. Тут нема ніякого дива. Це не село, а город. Тут є багато таких українців, що при зустрічах здороваються цілими роками, а не знають один одного адреси. Це саме є й зо мною. Багато є таких українців, що радо зустрічаються зо мною, та обмінюємось думками, а ходить один до одного не ходимо, хіба при якихось випадках-обставинах.

(Семен Ляшенко, Щоденник 1977–1979 (Нотінгам: Видано автором, 1979), с. 17–18)

Ілюстрація: сцена з повсякдення Ноттінґема, 1975 р. Фото Леона Павича.

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, у січні 1941 р. – мешканця Лондона:

[_] переконаний, можливо справедливо, що небезпека, яка виходить від Народних зборів, дуже недооцінюється, що треба боротися і не нехтувати цим. Він каже, що тисячі простодушних людей захоплені привабливою програмою Народних зборів і не усвідомлюють, що це поразницький маневр, спрямований на допомогу Гітлеру. Він процитував листа настоятеля Кентерберійського, який каже: «Я хочу, щоб ви зрозуміли: я всім серцем за перемогу у війні і я вірю, що Вінстон Черчилль – єдиний можливий лідер для нас, поки війна не закінчиться» (чи приблизно так), але проте підтримує Народні збори. Виявляється, таких тисячі.

Щодо того, що каже [_], принаймні безперечний факт, що Народні збори звідкись отримали багато грошей. Їхні плакати всюди, у тому числі й багато нових з «Дейлі воркер». За місце не треба було платити, але навіть при цьому друк і т. д. мав би коштувати дуже дорого. Вчора я зірвав кілька таких плакатів, я вперше зробив таке. Пор. влітку, коли я виводив крейдою «Геть Чемберлена» тощо, і в Барселоні, після придушення ПОУМ, коли я написав «Visca POUM». У будь-який звичайний час мені не властиво писати на стінах або втручатися в те, що написав хтось інший.

Через дефіцит цибулі в усіх загострився нюх на її запах. Четвертинка цибулини, покришеної в рагу, відчувається дуже сильно. Е. учора відчула, як тільки я її поцілував, що я їв цибулю приблизно 6 годин тому.

Приклад рекету, який починається, коли будь-який товар, ціна якого не контролюється, стає дефіцитним – ціна на будильники. Зараз найдешевші, які можна дістати, по 15 ш. – той різновид нікчемного німецького виробу, який зазвичай продавався по 3 ш. 6 п. Маленькі олов’яні французькі, що були по 5 ш., тепер по 18 ш. 6 п., і всі інші за відповідними цінами.

«Дейлі експрес» використала «бліц» як дієслово.

Сьогоднішні ранкові новини: прорвано оборону Тобрука і призупинено вихід «Дейлі воркер». З останнього приводу дуже сумнівна радість.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 2, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 55–56)

Зі щоденника Степана Гостиняка (1941), українського поета і літературознавця у Словаччині, у 1968 р. – співробітника Музею української культури у Свиднику:

Після обіду радіостанція «Промінь» з Києва передавала концерт під назвою «Радянські пісні». Проспівано з 10 пісень – усі російські. Одну з них, правда, співала українська співачка та ще й українською мовою! («Тече ріка Волга»). Добра тобі, «радянська пісня»! Невже аж так далеко дійшло?! Невже уже тепер «радянський» – абсолютний синонім «російського»?!

(Степан Гостиняк, Віддзеркалення (Із щоденника) (Пряшів: NITECH s.r.o., 2005), с. 47)

Зі щоденника Галини Кошут (1903–1932), у 1930 р. – мешканки Бучі, дружини австрійського інженера Роберта Кошута, який працював в СРСР:

Мало не цілий рік не писала я нічого. То нíчого було писати, то ліньки було, то нездужалося. Це літо, на протилежність попередньому, було найгіршим у моєму житті. Найбільшою неприємністю виявилася моя хвороба, яка забрала багато грошей, принесла багато неприємностей і важких годин. Від самої весни я стала лікуватись у найкращого лікаря – фахівця з легеневих хвороб, стала робити вдування (вельми неприємна операція), але все це поки що мало допомагає. Я пролежала всю минулу зиму в постелі, а все літо в лісі на канапі. Часом буває краще, але варто мені допуститися щонайменшої необережності, щонаймізернішої, як температура знову стрибає на довгий час догори. Тримається ось уже півтора року між 36.8 і 37.8, а двічі або тричі було 38 і кров горлом так і лила цілий тиждень.

Літо минуло дуже нудно, сумно, я валялася, грошей не було і перед платнею (Роба працював на цегельні і отримував 100 рублів на місяць) щоразу відбувалися через гроші цілі драми між мною, Робою і мамою, т. як на господарство вистачити не могло ніяк. Фунт сала коштує 2 р. 50 к., масло 3 р., борошно сіре 60 к., крупа гречана – 40, манна – 80 і т. д., а тепер ціни ще ростуть і ростуть.

Влітку жили в Бучі знову Шлопаки, навдивовижу милі обоє й хороші. Щодня вони приходили до нас. На нашій дачі була цього року богадільня: ми так розумно влаштувалися, що будинок був повний, а грошей не отримали ні копійки, а неприємностей зате силу-силенну. Одну кімнату я запропонувала Ірі задарма, т. як знала, що грошей у них нема, а бачити її хотілося страшенно. Але вийшло врешті-решт так, що замість Іри приїхала до цієї кімнати її мама Олена Вікторівна з Кирилом. Одну кімнату ми дали в рахунок боргу одним зі своїх кредиторів, не маючи можливості віддати їм грошима. В маленькій кімнаті поселилася, перейшовши на літо з великої, Роїха, мати шкільного вчителя, який наобіцяв золоті гори, а заплатив замість грошей самою невдячністю. Всі наші дачники цього року мучили нас чимало, але найбільше відзначилися в цьому, на мій подив, Олена Вікторівна і Кирило. Мало того, що вони розбили нам велике скло у вікні, розбили мармуровий умивальник, задимили всю кімнату і передпокій, привезли і розвели клопів; мало того, що Кирило все літо бив, мучив і мордував дітей, все у них відбирав, мало того, що Олена Вікторівна заморочила нам усім голови і збила всіх з ніг своїми вічними буржуйськими проханнями, то дістати щось, то поремонтувати, то принести, то переробити і т. д. Але вона так задирливо трималася весь час, так хотіла показати свою перевагу над нами, що вже не ознака шляхетності, що просто вимотала з нас усі сили. Кирило лупцював наших немилосердно, але про це сказати їй – значило викликати страшну образу і отримати масу неприємностей, самим зачепити Кирила не можна було й подумати, навіть зауваження йому зробити як-от: «Не кидай палиці в колодязь», «Не влуч каменем у дітей», «Не... [текст втрачено]

З ранньої весни Роба працював на цегельні й отримував 125 рублів, тобто на папері 125, а насправді, як почнуть вираховувати щомісяця на позику 13 р., на спілку 3, на Осоавіахім 2, на газету 1 р. 50, на кооперацію, на їдальню, на духовий оркестр для заводу, на мопр, допр та інші паскудства, та ще й треба робити вигляд, ніби це все добровільні відрахування. А спробуй-но відмовитися! Нещодавно Роба перейшов на службу у силікаттрест на 150 рублів, а тепер йому вже пропонують службу за фахом, інженером на завод кабелю, на 250 рублів. Нарешті здійсниться моя мрія і Робка піде за своїм фахом, а не за будівництвом, де його щохвилини можуть скоротити [текст втрачено] і великі відрахування і трамваї і поїзд багато заберуть грошей, але зате Роба на своєму шляху і зможе рухатися хоч трохи вперед. [...]

Недавно ми були в цирку і сміятися довелося більше над дітьми, ніж над виставою. Коли ми їхали туди, весь вагон від реготу помирав при запитаннях Леонарда і Ельвіри. Я сказала Леонарду, щоб, якщо кондуктор спитає, скільки йому років, він відповів: «Не знаю», т. як я купила йому дитячий квиток, але він уже на пів року старший, ніж їздять за дитячим квитком. Він думав про це весь час, і коли контролер, пробивши наші квитки, повернувся до наступного пасажира, Леонард раптом на весь вагон спитав: «Мамо, а чому ж кондуктор не спитав у мене, скільки мені років? Мені вже не треба говорити, що я не знаю?». Еля питала, чому лампи висять догори ногами (електричні ліхтарі), чому у цього дядька такий великий ніс і на ньому горіх і т. д.

Коли в Києві ми вийшли з трамваю біля міського театру, Еля, побачивши палісаднички, обгороджені решіткою, спитала на всю площу: «Для кого це такі великі ліжка?». В цирку вони були страшенно серйозні й поважні. Еля ніяк не може запам’ятати слово «цирк», а каже: «Це там, де стають один на одного». [...]

(Галина Кошут, Бучанский дневник, составитель Леонард Кошут (Київ: Юніверс, 2001), с. 60–65. Переклад з російської)

Ілюстрація: родина Кошутів у власній садибі в Бучі, кінець 1920-х рр. Посередині – Галина Кошут.

Зі щоденника Трохима Кармазя (1887–1962), уродженця і мешканця села Вознесенка, тепер у межах міста Запоріжжя:

Ночь. На лаві спить хворий батько, важко дихаючи старими розбитими грудьми. Сестра пішла десь гулять, що ж, молодість! Хіба тебе хто в праві судить! Солдати тоже десь пішли на посиденьки, бо ніч здорова, спать обридне. На дворі гуде холодний вітер, зі злістю зриваючи з солом’яних криш старий, погнивший околот. Сумно сидіть самому у хаті, і якась чується пустота на серці, чи воно от того, що ще не забув покійної матері, котра оставила якоюсь пусткою нашу хату, мамо! Холодно тобі на гробках тепер одній?

Пойду я на службу і заросте до тебе стежка, кому ти нужна, хто тебе любе? Нікому немає діла, як ти жила і од чого вмерла, а от як осталась у тебе яка лишня спідниця, або кохта, то зараз і родичі є, і поллються з їх очей крокодилячі сльози, так воно вже на світі із давніх давен ведеться, і буде вестись, хоч нехай хто ще не проповідує, а головним ангелом ніколи не буде.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Щоденник мешканця села Вознесенка Трохима Кармазя (1906–1918), упорядники Ю. Каптюх, В. Стойчев, В. Кармазіна (Запоріжжя, 2010), с. 54)

Ілюстрація: напис на одній зі скель острова Мала Хортиця, який у 1911 р. залишив Т. Кармазь із друзями.

Зі щоденника Марії Ґаклік (1912–1988), польської журналістки і вчительки, у січні 1940 р. – мешканки Львова:

Іжинцова принесла 40 рублів і 3 решти боргу. Виміняла у якогось оптанта [особи, яка має право вибору громадянства], що їде до Німеччини, і купила у нього сервіз. Коли я брала воду з пивниці, Фостякова жалілася мені, що Надорожна вночі вилила їй під двері помиї, бо вони перед тим посварилися. Ґорґонова виміняла 1½ л молока за стару сорочку Блощиці [прізвисько співмешканки авторки], 10 яєць (яйце коштує рубль) за мою сорочку, ½ кг сиру і велику хлібину за 2 пари полотняних споднів з вишивкою. Калмики грабують по селах і містечках. Забирають меблі, одяг, черевики, постіль, збіжжя, худобу і набіл. Реєструють курей.

(Maria Gaklik, Dziennik. Lwów 12 października 1939 – 13 września 1940, wstęp i redakcja Monika Kała (Wrocław: Instytut Pamięci Narodowej, 2002), s. 21–22. Переклад з польської)

Ілюстрація: зимовий Львів наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр.

Зі щоденника Олекси Ізарського (Мальченка) (1919–2007), українського письменника, літературознавця, перекладача, у 1956 р. – мешканця Лейквуда, штат Огайо, США:

Під час перерви, за креслярським столом, мені привидилася сцена з романа. Останні тижні я повертаюсь до писання, хоч і не пишучи ще нічого. В мої будні несказанно легко вплітаються фантазії й задуми. І – господарюють. Не звертають уваги на креслярський стіл. –Заглянув на чверть години до Міської бібліотеки, побачив низку книг – і зів’яв: усе це не про мене. Не довкола тих інтересів крутиться життя, що мені треба! – Бачив, як двоє хлопчат гасали замерзлим озером, краєм снігової пустелі. А вона небезпечна: місцями аж до берега підійшла темно-синьою річкою вода теплої течії. Навіть не річкою, а каналом: такі в неї рівні береги. Не рівні – чіткі. – Читаю Адамовича «Одиночество й свобода». Багато виписую в щоденник.

(Олекса Ізарський, «Висмики» з щоденників. 1940–1980-і роки (Полтава: Динамік, 2006), с. 22)

Зі щоденника Анатолія Гарматюка (1936–2006), українського письменника, у 1956 р. – студента Київського політехнічного інституту:

[...] Тепер коротко про те, як відзначили моє двадцятиріччя. Це якраз було в суботу. Ми перед цим одержали стипендію. Я взяв сотню карбованців, купив п’ять пляшок вина, трошки закуски, а решту дав Несторові, щоб він купив з кілограм ковбаси. Нестор пішов, купив зо два кіло першосортної ковбаси, ще пляшку вина, яблук. Тих грошей, що я йому дав, не вистачило б і на половину цих закупок. Взагалі, як я переконався на багатьох вчинках Нестора, у нього надзвичайно хороший, товариський характер і дуже чуйна душа. В цьому відношенні я повинен брати з нього приклад.

Так от, зібрались ми в «кубрику» всі, крім Юри Самцова, що поїхав до своєї Галі. Якраз нагодився і Федя Нагнибіда. Запросили і його до столу. Перший тост підняли за іменинника. Далі пішли тости на різні теми. Потім співали, навіть танцювали під радіо. Взагалі, настрій був дуже хороший.

(Миті життя гумориста і сатирика Анатолія Гарматюка. Спогади (Вінниця: О. Власюк, 2008), с. 55)

Зі щоденника Алана Рікмана (1946–2016), англійського актора театру і кіно:

Обід у «Кенсінгтон плейс» із Гіларі Гіт. Вона й журналіст Джонатан Павелл хочуть, щоб я зіграв когось там у «Ребеці» – але це чотирисерійний фільм. Тому я сказав, що не можу. Можна грати так само, як завжди (або краще), але чомусь телебачення все загальмовує. Якщо це не американський ситком (Том Генкс, «Розанна»), коли ТБ, навпаки, пришвидшує. Незбагненна загадка.

19:30. «Скляний звіринець» [п’єса Теннессі Вільямса].

Чергова постановка Сема Мендеса. Що з ним не так? Схоже, театр – це ігровий майданчик або ж волога хустинка самотерапії. Відсутній резонанс – немає відчуття непередбачуваного вибуху. Усе ретельно зорганізовано. Зої Вонамейкер, звісно, самограйка, але їй потрібний виклик. Клер Скіннер здатна грати стоячи на голові. Це все миготить перед очима і лише прикидається чимось справжнім.

(Алан Рікман, Шалено, глибоко. Щоденники, за редакцією Алана Тейлора, переклали з англійської Олег Колесніков, Анна Пащенко (Київ: Наш Формат, 2023), с. 133)

Зі щоденника Миколи Хрієнка (1949), українського журналіста, у січні 1991 р. – співробітника газети «Вісник Чорнобиля», який працював у зоні відчуження:

У землю ховають усе – і золоті скарби, і померлих людей. А в Чорнобильській зоні у землю ховають землю. Недавно бачив, як на Буряківці самоскиди звалюють у величезні могильники забруднений радіацією чорнозем. І мені так жаль було оту землю, бо вона вмерла на тисячі років. А потім я підбіг до кабіни КрАЗа, відрекомендувався і запитав літнього водія: «Про що ви думаєте, коли везете в могильник радіоактивну землю?». Він подумав і відповів: «Може, це й дивно, але мені іноді здається, що я везу ховати самого себе. З’являються й фантастичні думки. Наприклад, поки ми отут порпаємося в Зоні, нашу отруєну планету вже тягне на буксирі якесь НЛО в космічний могильник»...

«Цікаво, що таке, по-вашому, щастя?» Водій КрАЗа відповів: «Чиста земля. Чисте яблуко і чиста річка. Кухоль води... А ще – трава і ліс, в які не страшно заходити».

Ми потисли один одному руки і розійшлися.

(Микола Хрієнко, “Щоденник із Чорнобильської зони”, Сучасність 4 (1992), с. 165)

Зі щоденника Андрія Радченка (1900–1982), українського економіста, у 1924 р. – студента Київського сільськогосподарського інституту:

Сьогодні дивився нову п’єсу у постановці майстерні «Березіль» – «Машиноборці». Дуже цікава п’єса. Я навіть захопився нею. Відчувається глибокий зміст на історичному тлі, і виконання досить гарне.

Новий театр має в собі багато цінного. Насамперед, театр Курбаса наскрізь революційний. Він цілком прийняв Жовтень і йде під стягом Жовтневої революції. Зміст нових п’єс суто революційний, з чисто пролетарською ідеологією. Я бачив «Газ», «Джимі Гіггінз» і – нарешті – «Машиноборці».

В цих п’єсах багато схожого. Значить, бік ідеологічний цілком мене задовольняє, коли відкинути те, що він трохи одноманітний. Я гадаю, що він стане більше революційним, і тому цілком відповідатиме станові навіть звичайного глядача.

Я чув, що Курбас має ставити якісь нові п’єси, в тому числі й «Гайдамаки». Таким чином, своєю ідеологією він завоює перше місце між усіма теперішніми театрами. Окрім цього, він є школою революційного, пролетарсько-комуністичного виховання. В цьому буде його велика революційно-історична роль. Постановка теж надзвичайно оригінальна, конструкції цілком нового напрямку і разом з простотою дивують своєю доцільністю.

Все має, поруч з символікою, звичайні зрозумілі штрихи. Динамічність постановки прекрасно передає ввесь дух п’єси, передає глядачеві настрій і робить щось схоже до зачарування. Нічого подібного до цього часу ніхто не бачив. Цікаво те, що такого театру немає навіть за кордоном. Таким чином, можна з певністю сказати, що новий театр матиме велику будуччину. І з гордістю ми скажемо: українці створили новий театр.

...Чутка йде, що мають чистити студентів. І лишать тільки 50 відсотків усього складу. Дивує мене, чому ж тоді кричать про культуру, далі – розвиток техніки та прогрес? Наша країна така некультурна і разом з тим відкидає культурних людей, бо не має чим їх утримувати.

От така трагедія теперішніх часів, таке протиріччя нашого життя. Тільки засумуєш та й скажеш: треба енергію свою витрачати на розвіювання темряви. А десь в душі питання: а як виженуть з інституту і не дадуть змоги розвіювати цю темряву?..

(Андрій Радченко, Свідчення ровесника віку: вибрані місця з щоденників 1923–1960 рр. (Кривий Ріг: Видавничий дім, 1999), с. 7–8)

Ілюстрація: сцена з вистави Л. Курбаса «Машиноборці», 1924 р.

Зі щоденника Ежена Делакруа (1798–1863), французького художника, у 1824 р. – мешканця Парижа:

Сьогодні вранці я домовився з Раймоном Вернінаком про зустріч із паном Вутьє, який щойно приїхав з Греції, де обіймає важливу посаду, і невдовзі повертається туди. Пан Вутьє – миловидий чоловік, грецького типу. У нього маленькі, яскраві очі, і він здається сповненим енергії. Він неодноразово захоплювався грецькими солдатами, які перемагали своїх ворогів, топтали їх ногами і кричали: «Зіто Елевтерія!» («Хай живе свобода!»). Під час облоги Афін, коли греки підступили до міських мурів на відстань пострілу з пістолета, він був настільки вражений надзвичайною головою турка, який з’явився в бійниці, що завадив солдату в нього вистрілити.

Різанина на Хіосі тривала місяць. Саме наприкінці місяця капітан Георгій з Ісфагану, здається, зі 140 людьми, підпалив турецький флагманський корабель. Капудан-паша та старші турецькі офіцери загинули, але греки повернулися цілими та неушкодженими. Корабель, на якому з Кандії до Константинополя перевозили голову Балеста, доблесного французького офіцера, прибув до Хіоса і виставив напоказ свій жахливий трофей. Корабель підпалили, а голову героїчного Балеста поховали з належними почестями.

Після обіду з Раймоном Вернінаком і паном Вутьє я пішов до Люксембурзького палацу. Повернувся до майстерні сповнений ентузіазму, і коли незабаром прибула Елен, зробив серію етюдів для картини. На жаль, вона забрала з собою частину енергії, потрібної мені для робочого дня.

Увечері Дімьє пригощав нас пуншем у Бовільє.

Минулого вівторка, 6 січня, я обідав у Різенерів разом із Жакіно та донькою його брата, полковника. Її риси обличчя не вирізняються красою, але я дуже хочу зберегти враження від її італійського типу, і особливо від її чистого кольору обличчя – хоча він не зовсім гарний – і чистоти обрисів, я маю на увазі той рішучий погляд і пружність шкіри, притаманні лише юним дівчатам. Цей цінний спогад варто зберегти для малювання, але я вже відчуваю, що враження починає згасати.

Сьогодні, у понеділок, 12-го, я починаю працювати над своєю картиною.

(The Journal of Eugene Delacroix, translated by Lucy Norton (London: Phaidon Press Limited, 1995), p. 20–21. Переклад з англійської)

Ілюстрація: Ежен Делакруа, «Різанина на Хіосі», 1824 р.

Зі щоденника Логвина Пукася (1880–1937), уродженця села Красногірка тепер Полтавського району Полтавської області, колишнього партійного функціонера, який у січні 1934 р. перебував на засланні в Самарканді:

Сьогодні випадково побачив, як виходили делегати партконференції. О, Боже! Що то були за рила! Сором дивитися! Таких ряшок, як тут, я не бачив навіть в Олександрійськім централі. У більшості делегатів обличчя п’яниць і розпутників. Незважаючи на упитаність, вони мали колір жовто-землистий. Понабрякали під очима сині мішки, точнісінько, як у колишніх Іванів. Очі каламутні, погляди злі і сладострасні. І це верхівка сучасного, так званого суспільства. Боже, який жах! Як тяжко і соромно, що я живу в цю ганебну годину, коли все, що краще, чесніше, конає в неволі, у засланнях та тюрмах. А така нікчемність тримає в своїх руках долю всіх працюючих, всієї безмежної країни.

(Логвин Пукась, Тернистий мій шлях: фатальний щоденник із сховищ КДБ, впорядкування Валентина Посухова (Полтава, 2002); http://poltava-repres.inf.ua/statti/shl_5.htm)

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, на початку січня 1945 р. – студента Німецького університету у Празі, який перебував у Берліні:

Я ще вчора зауважив, що сталося передучора нещастя: загубив десь велику коверту із кількома листами, м. ін. письмо Кітаями до Нім.-Японського Т-ва у Берліні (у справі приділу рижу) та моя власна графологічна експертиза, замовлена колись Генні Швенцер за досить грубі гроші. – Кинувся шукати за згубою (всюди там, де ходив передучора) й таки дійсно віднайшов її в одному ресторані, де обідав був з Рудком!

Передполудні склав візиту в Alexander-von-Humboldt-Stiftung (якої я є стипендіят від 4 років). Керманича, д-ра Ґепеля (Goepel) не було, говорив з його заступником. – Пішов до японського Т-ва та залишив листа Кітаями. Секретаря Т-ва не застав.

Після обіду, коли я саме сидів у Рудка, з’явився Пизюр, голова віденської «Січі» та проектований наслідник Рудка. – Решта дня перейшла в ноусівській атмосфері. – Насамперед ми в чвірку (Рудко, Ліщинський, Пизюр, я) поїхали за продуктами, які УЦК (конкретно: представник у Берліні, Голод) подарував членам Централі. Це були два великі тяженні лантухи всякого їстивного краму. – Від 6,30 у хаті Рудка коротке, летюче засідання Централі у зв’язку з Конгресом (обговорення порядку нарад). Крім попередніх: Пріцак («спуцований» нині вдруге) та Цимбалістий. Після засідання вже пізно було йти до ресторану, тому повечеряли у Ліщинського хлібом і кавою, коштуючи вперше приділених харчів (цукру, кондензованого молока). Пизюр був ще дуже втомлений з дороги, але на найближчі дні заповідається інтензивний обмін думок.

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 234)

Зі щоденника Рені Шпіґель (1924–1942), мешканки Перемишля єврейського походження, у січні 1940 р. – учениці середньої школи:

Вже по імпрезі. На ялинці я отримала в нагороду шахи, як найкраща учениця. Потім ми готувались до олімпіади. Ця олімпіада буде вже завтра. Я маю там декламувати вірш «Локомотив». Аби мені добре пішло. Поза тим, переселяємося з нашої школи. Будемо ходити з хлопцями. Сьогодні вже все забрали з нашого класу, прикраси, каламарі, геть усе. Там має бути якась семирічка. Ой, фе, як жахливо. Так мені це все набридло, здавалося, що буде зовсім інакше, я вже давно змінила погляди. Постійно живу в якомусь страху обшуків, війни. І ще це ходіння з хлопцями до школи, ну-ну, побачимо, як воно піде. Одинадцятого починаються муки, далі розповім Тобі, що буде. Бувай здоровий, Щоденнику. Тримай за мене кулаки. Аби добре пішло!!! Ох, яка я безмірно дурна і що зі мною сталося? Я ж ніколи не була такою, я ж скидалася на розумну. Що за ідіотські думки закохуватися в командіра, хотіти його цілувати? Чи я здуріла? Як можна мріяти про своє кохання в особі якогось там командіра. З хлопцями я не ходжу, так, це правда, не закохувалася теж, але й на те прийде час, принаймні так думаю. Хоча коли я була на забаві, то мені було прикро, що нікого не знаю, і я пішла з Норою, а Белька та інші залишилися. Така Белька, вона залишилася, я була сердита. Але потім Белька мені заздрила, що я пішла. Вона взагалі не розважалася, пішла зла, зажурена, ледве я її трохи втішила. Потім я була зла, що один боягуз відвертається, власне той, що зміг мене трошечки зацікавити. Ох, яке це все гидке й дурне... А я однак думала, що розумніша...

(Renia Spiegel, Dziennik Reni Spiegel. Życie młodej dziewczyny w cieniu Holocaustu (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2020), s. 55–56. Переклад з польської)

Зі щоденника Вікторії (1819–1901), у 1839 р. – королеви Великої Британії:

Лорд М. [Мельбурн] знову взяв два яблука, але з’їв лише одне, а інше поклав перед собою; я спитала, чи збирається він його з’їсти; він відповів, що ні, й додав: «Але мені подобається мати владу це зробити». Я спитала, хіба він не мав таку саму владу, коли яблука стояли на тарелі на столі? Він засміявся і сказав: «Не повну владу».

(The Girlhood of Queen Victoria: A Selection from Her Majesty’s Diaries Between the Years 1832 and 1840, edited by Viscount Esher, Vol. II (London: John Murray, 1912), p. 94–95. Переклад з англійської)