assassins_cloak | Recent Entries

"Щоденник – це плащ убивці, який ми одягаємо, перш ніж ударити товариша у спину своїм пером" (Вільям Сутар, шотландський поет)

Цей блог – антологія українських і світових щоденників, своєрідне продовження англомовної антології "The Assassin's Cloak" та польськомовного блогу "Płaszcz zabójcy"

З листа Францішека Смольки (1810–1899), польського юриста, політичного діяча, мешканця Львова, до початку березня 1849 р. – президента австрійського парламенту, до дружини Леокадії:

Ще не знаю, чи віддаватиму тут акти, чи ні. Я розпорядився спитати, та мені досі не відповіли. Піду ще сьогодні до міністерства, щоб довідатися. Може бути, що міністри з цієї причини в невеликому замішанні, тому що вчора мене запросили до Stadthauptmannschaft [міської адміністрації] і вказали, що пан військовий губернатор розпорядився, щоб мене питали, з якою метою я приїхав до Відня, і щоб я покинув Відень протягом 24 годин, якщо не доведу необхідність перебування тут. Тоді я розповів, навіщо приїхав, – мене просили, щоб vor der Hand [поки що] я нічого про це не говорив, оскільки може бути, що внаслідок свого пояснення я зможу побути у Відні ще кілька днів, – тож не занадто розголошуйте vor der Hand цю обставину. Близько 12-ої піду до Stadthauptmannschaft і дізнаюся, що буде далі.

Охоче побув би тут ще з тиждень, тому що маю можливість довідатися, що буде з провінційними сеймами і взагалі з розвитком прав, які нам надали. Я вже був у кількох колег, – мене всюди дуже люб’язно приймають в запрошують на вечори. Зізнаюсь, що ця опіка Уряду мене обурила, – я не розумію, в чому можу бути для них небезпечним чи незручним. Я питав, вони щось базікали про öffentlicher Charakter, – zu viel Aufsehen [публічний статус, – занадто багато уваги], і т. д., і т. д.... Я цього не розумію, зрештою, що я можу зробити, якщо люди на мене дивляться, хоча навіть уникаю бути там, де можна сподіватися великої кількості людей, крім театру.

Прато звільнили, але посадили до диліжансу й наказали їхати додому. Фішгофа ніби притягують до відповідальності wegen Hochverrat [за державну зраду] через жовтневі події, – та я переконаний, що йому нічого не можуть зробити, якщо тільки чинитимуть справедливо, бо вважаю його невинним.

Отже, був у міністрів, що були дуже незадоволені прикрістю, яку мені зробили; негайно написали з цього приводу до Stadthauptmannschaft. Потім був у Stadthauptmannschaft, де були у великому сум’ятті і просили, щоб завтра знову прийшов. Я впевнений, що залишуся тут, тому що моя присутність навіть необхідна для відкриття досі запечатаних актів der Reichstagspermanenz [безперервної роботи Райхстагу], під час консигнування яких я буду при здоровому глузді й хочу бути.

До мене приходять багато людей, так, що я буду змушений взяти ще одну кімнату, хоч це (в готелі Stadt Frankfurt) й коштуватиме збіса грошей, але що ж робити, треба показати, що колишній президент Сейму не лайдак. Смішно, що мене всі ще титулують Herr Reichstagspräsident [пан президент Райхстагу]. Уже здійснив кілька візитів, сьогодні піду до Піллерсдорфа та Кюбека.

Зробив страшні видатки. Твій годинник був таким непевним, що я постійно мусив віддавати його годинникареві, а особливо відтоді, як мені під час випадку з Латуром трохи розбили. Тож вирішив купити собі новий, циліндровий; віддав Твій годинник, за який не хотіли порахувати більше, ніж 12 флоринів, і доплатив 45 флоринів...

Не думаю, що я тут буду потрібен більше, ніж ще 8 чи 10 днів. Хотів би якнайшвидше виїхати, щоби вже бути у вас, – а по-друге, тутешній побут, зокрема als öffentlicher Charakter [як публічної особи], мені дорого обходиться.

(Dziennik Franciszka Smolki 1848–1849 w listach do żony, wydał Stanisław Smolka (Warszawa; Lublin; Łódź; Kraków: Nakład Gebethnera i Wolffa, 1913), s. 238–240. Переклад з польської)

Зі щоденника Нестора Білоуса (1889–1972), українського селянина, у 1931 р. – мешканця села Леб’яже тепер Чугуївського району Харківської області:

Викликали мене в С/раду і питав голсільради Ліхтін і секретар комосередку Карий, чому не плачу різних податків і страховий фонд зерна, я відповів, що грошей нема і зерна нема, і за це мене посадив у холодну Карий, секр. комосередку.

(“Щоденник селянина Нестора Білоуса”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 165. Переклад з російської)

Зі щоденника Богдана Заклинського (1886–1946), українського педагога, публіциста та фольклориста, який у березні 1915 р. перебував у Відні:

Передвчера приїхав Славко. Каже, що у Станіславові командир московської жандармериї шукав Дмитра Донцова і Богдана Заклинського. Знов вчера приїхав з Дзембронї (Жабє) п. С[аєвич] і казав, що в него були москалі. Офіцер переглядав альбом з фотоґрафіями, знайшов там мою фот[ографію] і каже: «Я сего знаю. Ми його шукаємо!». І взяв собі мою фот[ографію]. А сегодни знов каже д. Ба[ландю]к, що до Варпаланки до Стрільців чи до штабу прийшло письмо (його написали і підробили москалі), щоби на Україну післати 100 студентів на аґітацию, а між ними Богдана З[аклинського]. І я не можу дійти причини того, чому москалі так на мене завзялися. Не знаю, що їм спало в руки, чи може переловили ще передше мої листи. Добре, що я втік з Жабя, бо булиби мене вже давно зловили і вже я не живби на світі!

(“«Се моя давна мрія боротись за волю України». Уривки з воєнного щоденника Богдана Заклинського”, Локальна історія, 2 жовтня 2024, https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/se-moia-davna-mriia-borotis-za-voliu-ukrayini-urivki-z-voiennogo-shchodennika-bogdana-zaklinskogo/)

Ілюстрація: Богдан Заклинський з дружиною Осипою.

Зі щоденника Семюела Піпса (1633–1703), англійського політика та чиновника, у 1667 р. – Секретаря актів Королівського флоту:

Піднявся і пішов на роботу, де провів увесь ранок, а мій лорд Бранкер був напрочуд тихим, жодного слова за весь день, що мене здивувало, бо я очікував, що він знову візьметься за справу Каркасса. Тим паче, що тут трапилося таке: Перкінса, який був найбільшим свідком проти нього, сер В. Баттен викликав, аби довести, що той справді належав до «Принца». Але під час допиту він показав себе радше дурнем, ніж кимось іншим, бо не міг дати жодного пояснення про те, коли прибув на корабель чи коли його покинув; сказав лише, що потрапив на ньому в полон до голландців. [...] Опівдні повернувся додому і там застав пана Ґудґрума, який навчав мою дружину, змушуючи її співати знову й знову та дозволяючи співати разом із ним, а не окремо, щоб виправляти її помилки. Цей спосіб навчання мені зовсім не подобається, і я навіть розгнівався через це. Але втішаюся тим, що, гадаю, вона навчиться співати досить добре й виконувати трелі в такт, що мене дуже тішить. Він пообідав з нами, а потім я пішов до офісу, де ми мали жалюгідне зібрання майже без жодної користі; після того розійшлися, і я пішов до свого кабінету та працював допізна з доброю користю. Потім додому повечеряти і в ліжко. Цього дня в нашому дворі лежав бідний моряк, ледь живий від голоду. Я дав йому пів крони і ми розпорядилися, щоб йому виплатили його квиток.

(The Diary of Samuel Pepys, Tuesday 12 March 1666/67, https://www.pepysdiary.com/diary/1667/03/12/. Переклад з англійської)

Зі щоденника Ядвіґи Дабулевич-Рутковської (1924 – після 2000?), польської дослідниці-хіміка, письменниці, у березні 1941 р. – мешканки Львова, учениці середньої школи:

Війна триває, але якщо Єжи і Люцек постійно переставлятимуть мою парту на місце, то я витримаю. Наразі ні про що не повідомляю професора Блідого, бо відчуваю, що таким чином я би погіршила ситуацію. По-перше, він не зможе вгамувати бойкот моєї особи, а по-друге, я би стала донощицею, а тим самим власноруч забруднила би бездоганну чистоту свого вчинку.

Я не відчувала ненависті до своїх колег, тільки огиду. Не могла зрозуміти, що подруги, з якими я ніколи не мала жодних сварок, а кількох з них просто любила, що колеги, які донедавна були моїми шанувальниками, не стали на мій захист і байдуже спостерігали, як мене беруть на муки. Це правда, що останнім часом я являла собою розпачливе видовище, була постійно роздратована й напружена, а тим самим несимпатична, але, на милість Божу, тут же не йшлося про мене! Як і мені не йшлося про професора Чучмана.

Але нічого. Аби до весни, а радше до кінця навчального року. Потім переведуся до іншої школи і вже не матиму нічого спільного з цими людьми. А якщо всюди люди такі самі? А якщо світом керують інші правила, ніж я собі уявляю? Від самої себе не втечу.

На «нашій» лекції, крім мене, була тільки Яська Кюнель. Пані була роздратована низькою відвідуваністю і повідомила, що коли за тиждень знову прийдуть тільки дві особи, то перестане нами займатися.

(Jadwiga Dabulewicz-Rutkowska, Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki, Lwów 1939–1941 (Wrocław: W Kolorach Tęczy, 1998), s. 145. Переклад з польської)

Ілюстрація: співробітники Інституту досліджень висипного тифу періоду німецької окупації Львова у хвилини дозвілля. Препараторка Ядвіґа Дабулевич – перша праворуч.

Зі щоденника Сергія Жадана (1974), українського письменника, перекладача та громадського діяча, у 2022 р. – мешканця Харкова:

Ось тепер розумієш, наскільки важливими були для нас останні вісім років – років справжніх змін. Наскільки ми встигли змінитись. І армія, і суспільство, і держава як така. Якби росіяни почали повномасштабну війну 2014-го року – не було б, найімовірніше, ні опору, ні єднання. Росіяни не розуміють, що в нас останні вісім років відбувалось. Звідси їхня маячня про денацифікацію. А що відбувалось? Ми розвивались. А вони розкладались. І далі буде так само.

До Харкова повернулася зима. Зранку вулиці лише перемітало сухим колючим снігом, а по обіді вже просто мете. Від цього місто видається великим, холодним. Харковом мотається багато фур та мікроавтобусів – розвозять гуманітарку. Люди несуть пакети з отриманими продуктами. На Пушкінській раптом зауважили, що зовсім нікого немає. Виявляється, оголошено повітряну тривогу. Мешканці навчились швидко зникати з вулиць. Хоч хтось далі йде у своїх справах. Загалом місто швидко організовується, мчать поліцейські патрульні, комунальники вивозять сміття. З-під глибокого свіжого снігу проступає контур міста, яке ми знаємо, любимо, і в якому збираємось жити далі. Над містом майорить державний прапор.

(Сергій Жадан, “Над містом майорять наші прапори”, у Війна 2022: щоденники, есеї, поезія: антологія (Львів: Видавництво Старого Лева; Варшава: «Нова Польща», 2023), с. 23)

Зі щоденника Ригора Барадуліна (1935–2014), білоруського поета і перекладача:

Знову похід. На Подолі все російською, є якісь кафе-театри та різна реклама. Згадую, ходячи по Києву, Уладзіміра Караткевича.

Засідання, 175-річчя Т. Г. Шевченка. Дідусь [Володимир Щербицький] відкриває українською, а наш [Єфрем Соколов] двох слів не може зв’язати білоруською. Сивий як кінь Бондарчук читає Тараса українською. Вітання від українців Канади, США (перші емігранти привезли Біблію і «Кобзар»). Чому б на Купалівські свята не запросити когось із «клятого» капіталістичного світу? Білоруси, немов мухи в сироватці, і лапки загрузли, і крильця підмокли. Представник ЮНЕСКО говорить французькою, а перекладач відразу українською. У нас у Товаристві дружби «імені Ваніцького» все російською. Представник ЮНЕСКО родом з Маврикію. До пів на другу розмова з Ігорем Івановичем [Шкляревським] та Борисом Іллічем [Олійником]. Утік. Не можу [витримати] нічних балдінь. Селянський характер маю. І дуже поетично він проявляється як жайворонок. Але коли смажений півень дзьобає в озадок, то й сов проймає.

(Рыгор Барадулін, Дзённікі і запісы, вып. 5, 1989–1991, укладанне Наталлі Давыдзенка (Мінск: Кнігазбор, 2020), с. 12–13. Переклад з білоруської)

Зі щоденника Юрія Лисянського (1773–1837), військового моряка, географа, океанографа українського походження на російській та британській службі, у 1795 р. – волонтера британського флоту:

Увійшли в Тропік Рака. У таких випадках, подібно до проходження екватора, виконується вельми веселий обряд, який полягає в голінні бороди й обливанні тих, хто не був ще так далеко в морі, а більше, я думаю, вигаданий задля пиятики, то й ми не могли уникнути оного. Найстаріший матроз на фрегаті був вибраний представляти Нептуна. Також декілька інших – грати роль його війська та складати почет. Вони усі одягнулися вельми дивно і, перемастивши собі обличчя й руки, зібралися на баці, передній частині корабля, у призначений час. Коли ми вважали, що перебуваємо точно в 23°30´ широти, тоді уся команда зійшлася на палубі, і Нептун в рупор закричав: «Який корабель»? На це вахтовий лейтенант відповів: «Люазо». Перший потім вимагав прислати за собою шлюпку, вдаючи, що перебуває на відстані від корабля. Отримавши ж відповідь від лейтенанта: «Сей момент!», рушив з усією своєю партією на навмисно приготованому люці, який тягнули вісім розмальованих і майже голих матрозів. Приїхавши на шканці, цей «бог моря» виявляв своє задоволення тим, що побачив такий гарний корабель у своїх володіннях і запитував у капітана: чи «багато на ньому людей, які ще не переходили лінії тропіка»? Після чого, отримавши список від вахтового лейтенанта, він спустився на палубу. У той самий час відра, що були приготовані на шканцях і наповнені водою, літали з одного боку на інший, і офіцери усі, починаючи з капітана, обливали один одного доти, поки жодної нитки сухої ні на кому не залишилося. Нептун же, після прибуття свого на палубу, велів поставити діжку з водою і, саджаючи кожного новачка на край оної, наказував голити. Це, однак, закінчувалося тим, що поголеного бідолаху (чи ліпше сказати, обдряпаного, бо замість бритви в цьому випадку вживають старий залізний обруч), перекидали в діжу й купали там, допоки тому не вдавалося втікти або не обіцяв склянку грогу. Увесь той час кожного на кораблі обливали водою, поки Нептун не виїхав повторно на шканці. Тоді він запитував у офіцерів атестат про їх проходження тропіків, що означало по пляшці рому з кожного. Його вимогу було виконано, і, награбувавшись, «морський бог» поїхав. Вищезазначена комедія закінчилася тим, що корабель був увесь перемочений, а половина команди перемарана в багнюку, яку використовували замість мила при голінні. Інші ж перепилися так, що, якщо б здійнявся шквал, то нікому б було впоратися з вітрилами.

(Юрій Лисянський, Щоденник служби на британському флоті, 1793–1800, переклав з російської Олександр Морозов. Подорож навколо світу на шлюпі «Нева», 1803–1806, переклав з англійської Олександр Морозов (Київ: Гурович В. Г., 2024), с. 68–70)

Ілюстрація: свято Нептуна на кораблі. Малюнок XIX ст.

Зі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, у 1977 р. – мешканця Варшави:

Фільм Вайди «Людина з мармуру» допустили до трьох кінотеатрів (перший тиждень його показували тільки в одному, що спричинило дикі битви за квитки) і гучно розрекламували у пресі. Влада знову була змушена змінити хибну позицію під тиском громадської думки. А своєю чергою, я взагалі не розумію, чого вони так завзялися на ту «Людину з мармуру». Адже, за всіх своїх дражливих одкровень, це якась поліпшена версія соціалістичного реалізму (Януш Мінкевич щиро мені ствердив, що це найкращий комуністичний фільм). Вони могли сміливо проковтнути його «дражливість» і визнати його з якнайкращим виразом обличчя. Але безсумнівно, певні незрозумілі для нас антипатії в царині культури відображають якісь складні ігри між конкуруючими фракціями в політичному керівництві. Це відбувається на засадах відомого анекдоту про візників: «Ти мого пасажира батогом, то я – твого». [...]

(Marian Brandys, Dziennik: 1976–1977 (Warszawa: Iskry, 1996), s. 136. Переклад з польської)

Зі щоденникових спогадів Методія Волинця (1926–2023), українського письменника, політв’язня, який у березні 1981 р. відбував ув’язнення за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»:

У спецчастині мені повідомили, що моя заява на ім’я прокурора УРСР одержана і направлена прокуророві Житомирської області для перевірки. Як усе за радянської демократії: всі скарги спрямовуються для перевірки тому, на кого скаржаться. Я не скаржусь ні на кого, бо знаю, що то марна справа. Мене перед тим викликав якийсь бердичівський крючкотвор з прокуратури і натякав мені, ніби я віддавав профспілкові путівки, будучи членом місцевкому «на волі», стороннім особам. Я дав пояснення, що в цей час я не був головою місцевкому, а очолював його комуніст і свій чоловік у «кумів» М. Шальман, що був справді кумом начальника «Міжколгоспбуду», а тому я не міг бути причетним до дій, які мені приписують. Однак мені вдруге приносять «свідчення» цього М. Шальмана, що путівку в санаторій другові його кума була видана за моїм розпорядженням. І додає до цього письмові свідчення колишніх членів місцевкому С. Троцького, А. Смирнова та Л. Гаврилюк, що підтверджують брехню М. Шальмана.

Я не дивувався свідченням алкоголіка комуніста А. Смирнова чи брехливої баби Л. Гаврилюк, але брехня C. Троцького мене обурила доглибини душі. І я поставив вимогу: показати мені оригінал протоколу з рішенням про видачу цієї путівки, і чи є на нім мій підпис. Протокол можна написати заднім числом, але підпис мій сфальшувати не так просто.

На тім усе закінчилось.

Писав я до облсуду, щоб повернули забрані в мене щоденники. Досі мовчать.

І що цікаво. За положенням, усі заяви та скарги до «вишестоящих» установ прокуратури, суду і влади зеки можуть подавати місцевому начальству для відправки в заклеєному конверті. Я так і роблю. І віддаю пакет помічнику загонового майору Ляшуку.

Про нього кружляли серед зеків чутки, ніби він десь був прокурором і мав чин полковника, але проштрафився і оце став майором і помначзагону, хоч начальник загону А. Романчук усього в чині старлея.

От після чергового мого пакета до київських кривосудців оцей Ляшук підходить до мене й питає:

– Вибачте за нескромність, але скажіть: про що ви пишете в своїх заявах?

– А ви їх не розклеюєте та не читаєте? – перепитую.

– Ну, що ви, що ви! Просто цікаво. Може, щось про нас пишете?

Мені стало все зрозуміло. Бояться, щоб про них чого не написати.

Значить, грішні. Та на біса вони мені.

На роботі я освоївся й почуваю себе незалежно. Люди до мене ставляться нормально. А від оцих злодюг, ґвалтівників і педерастів я нічого доброго й не чекав. А воно так виходить: коли чекаєш чогось кращого, а тобі підсунуть дулю, то воно дуже боляче. Але коли навпаки: чекаєш дуже поганого, а випало трішечки краще, то вже й добре. Та й серед кримінальників є люди порядні.

От взяти б мого сусіду Юру Коржавіна. Він москвич, токар і слюсар вищої кваліфікації й не терпить неправди і сваволі. За це й не давали йому довго місце гріти на роботі. Змушений був шукати роботу поза Москвою. Але й тут стаття в трудовій книжці була визначальною характеристикою. Не приймали. А коли погоджувались узяти на роботу, то з пропискою в міліції неможливо було владнати. І потрапив хлопець у зачароване коло: на роботу не беруть, бо нема прописки, а не прописують тому, що не працює. І з цього зачарованого кола вже потрапив у «трубольоти». І це як за велику милість. Бо хлопчина скромний, ввічливий, начитаний, він був доведений відмовами до крайності. Родичів не мав, приткнутись десь не мав, бо вихованець дитбудинку. От і знущались над ним. І не витерпів хлопець, написав заяву до Верховної Ради СССР про відмову від радянського громадянства. І тут його відразу знайшли куми з КДБ, хоч він і не мав прописки. Погрожували, вимагали забрати заяву назад. Та Юра вперся і не погоджувався. Тоді знайшли причину його ізолювати: прискіпались, що два місяці ніде не працює, дали два роки «трубольотні».

І цей мій сусід кожного разу, коли в зону привозять «книжную лавку», а Юра не на роботі, він більше всіх накупляє книг, переважно художньої літератури, письмового приладдя, загальних зошитів. І коли я увечері повертаюсь з роботи, він уже стрічає мене:

– Старик, а я тебе ручку и тетрадей купил. И книги посмотри, нравятся тебе? Бери, читай [Старий, а я тобі ручку і зошитів купив. І книги подивись, подобаються тобі? Бери, читай].

І нізащо не бере за те грошей.

– Віддаси мені свій чай з «ларька», – сміється.

Отже, про чай. Чай тут – основна табірна валюта. Ще в Житомирі в тюрмі І. Прудиус розповідав, як у Коростені в 70-ій колонії суворого режиму начальство за допомогою чаю виконує плани виробництва. Тут, у Райках, цього начальство не робить. Зате для особистої наживи чай тут використовують усі, від вільнонайманих до наглядачів і офіцерів. Не гребують цим, видно, й вищі начальники. І справді, пачка чаю коштує всього 40–80 копійок, а в таборі зеки платять «мусорам» і вільнонайманим по 5–10 карб. Гешефт явно вигідний, високорентабельний і спокусливий.

Деякі так освоїли цю торгівлю, що купляють за чайові легкові автомашини.

Правда, іноді на вахті, під час приходу на роботу вільнонайманих і нової зміни «мусорів» влаштовують «внезапные проверки» всіх, хто заходить до зони, зі шмоном особистим кожного. Але в таких перевірках, звичайно, попадаються тільки конкуренти, тобто або новачки, або індивідуали, що не входять до табірної еліти, або чимось не вгодили оперативникам. Всі свої завчасно попереджуються і в цих перевірках не попадаються.

І спекуляція чаєм у таборі процвітає. [...]

(Михтодь Волинець, Репортаж з пащі конвойного пса (Харків: Фоліо, 2005), с. 63–65)

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у 1993 р. – народного депутата України:

Зателефонував до Запоріжжя стосовно будівництва мечеті, під яку виділили місце на горі, але таким чином вона пануватиме над Хортицею, де колись була Запорізька Січ. Думаю, мусульмани мене зрозуміють, бо і їм було б немило, якби наша церква височіла на горі над їхніми власними святинями.

А Росія шантажує нас, шкодить, нищить. Добра нема чого чекати від Москви.

Учора, після сесії, побіг я під вечір до палацу «Україна» й дорогою подавав гроші жебракам. Їх дуже й дуже багато. Страшно дивитися на бородатих і безбородих, на бабусь і ще молодих жінок із малими дітьми на руках. А ти йдеш як під шпіцрутенами, бо ти винен теж, що таке життя; що так багато глитаїв, так багато вбогих.

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 2, кн. 1, 1993–1999 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2023), с. 37)

Ілюстрація: бульвар Тараса Шевченка в Києві, 1993 р.

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1924 р. – мешканця с. Рауен неподалік Берліна:

Виїзд Єлени Давидівни. Погано спала від «мрачных мыслей».

У мене піднялась температура. Прощаючись, сказав: «Які чудні і сумні наші відносини». Перепитала: «Сумні?» – «Так, сумні. Як тільки починає розгорятись ніжність, так неодмінно щось трапляється, що зімне її й бахне по голові». Нічого не сказала, а, прощаючись, попрохала не сердитись. Улюблене слівце.

Приїзд Юлії Володимирівни. Нема спокою хворому. І знов настійна аґітація Кохи проти мене: вона повинна мати і те і друге й третє. Вона повинна переїхати до Берліну, не лишатися в страшному Рауені, в самоті. І т. д. А ми винувато виправдуємось, доводимо, що ми любимо і Рауен, і самоту. Так ні, не повинні любити самоти, Коха не сміє почувати себе добре в Рауені, бо Юлія Володимирівна не любить самоти і почувала б себе погано в Рауені. І знову: я – «деспот» і нечутливий чоловік.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 2, 1921–1925, редактор Григорій Костюк, упорядкування текстів Олександра Мотиля (Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського Інституту Українських Студій, 1983), с. 302)

Ілюстрація: Микола Глущенко, Портрет Володимира Винниченка, середина 1920-х рр.

З бортового журналу Христофора Колумба (1451–1506), генуезького мореплавця на службі Іспанської Корони, першовідкривача Америки:

Після заходу сонця курс був на схід; та налетів шквал, який розірвав усі вітрила, і судно опинилось у великій небезпеці; але Бог був ласкавим урятувати їх. Тоді кинули жереб, щоб визначити, хто відправиться в паломництво в самій сорочці до Святої Марії де ла Сінта в Уельві, і він випав на адмірала. Вся команда також дала обітницю поститися на хлібі та воді протягом першої суботи після прибуття в порт. Вони подолали 60 миль, перш ніж вітрила розірвалися. Після цього йшли під голими щоглами через сильний шторм та бурхливе море. Вони побачили ознаки близькості землі, опинившись поблизу Лісабона.

(Journal of Christopher Columbus (during his first voyage, 1492–93), and Documents Relating to the Voyages of John Cabot and Gaspar Corte Real, edited and translated by Clements R. Markham (London: Hakluyt Society, 1893), p. 187. Переклад з англійської)

Зі щоденника Костянтина Москальця (1963), українського поета, письменника, музиканта, у 1991 р. – учасника львівського театру-студії «Не журись!»:

Якось усе це затягнулося, час провис, наче стоїш у довжелезній черзі і знаєш, що стояти доведеться ще три-чотири години, а від цигарок уже болять горло і легені, журнал і книжку прочитано, прочитано всі вивіски уздовж довжелезного коридору, і перед тобою все та ж сама спина, і позаду те саме обличчя. Так починається відчай, що може закінчитися буйним божевіллям або тихою смертю, яка завершить стояння в черзі і покладе край безглуздю.

Встати і вийти з черги, як часто робив це у житті; нехай я залишуся без окулярів, без цигарок і без горілки, але зате я не стоятиму у людській черзі; я не можу витримати такого приниження, не можу стояти в одному ряду з цими істотами, які взагалі не помічають ніякого приниження, для яких черга є життєвим простором і середовищем, – із власним повітрям, із власними законами, обов’язками і благами, які виникають внаслідок стояння в черзі. Кордони, офіційні папери, гроші, паспорти, візи, довідки, квитки, обов’язок перед суспільством, – служити в армії, платити податки, голосувати на виборах, брати участь у, – куди я потрапив і що я тут роблю? Я потрапив у чергу і я в ній стою. Я стою у черзі і терпляче-нетерпляче-байдуже-оскаженіло чекаю. Я все життя стою у черзі і все життя чекаю на звільнення від черги; але черга – це символ поганої, недійсної вічности, черга – це змія, яка кусає свого хвоста, і перший, і останній у цій черзі – я, і покинути чергу можна тільки тоді, коли помреш або встанеш і вийдеш із моторошного червоного цегляного будинку під тихий літній дощ, який спадає на землю разом із сутінками, і пахнуть квітучі липи, і в хаті так тихо й затишно, і ти стоїш біля відчиненого у сутінки вікна, куриш цигарку, яка знайшлась у батька, дивишся на тихий липневий дощ і раптом розумієш, що ти таки встав і вийшов із черги, не померши і навіть не збожеволівши, і ти розумієш, що ти вже нічого не чекаєш, – так, як це було в дитинстві, коли навіть Новий рік і день народження приходили якось самі по собі, виникали так неждано і доречно, як і цей пахучий липневий дощ, як вечір і ранок, – адже тоді ти не знав, що таке безсоння і як можна чекати сну або ранку; пізніше люди навчили тебе, що ранок, день, вечір, і ніч, і пори року також стоять у черзі, терпляче чекаючи свого часу; підлий антропоморфізм і тут мусив усе перепаскудити; а насправді ані осінь не чекає на зиму, ані весна не чекає, доки закінчиться час зими, – просто завжди, вічно є одна і та сама весна, одне і те саме літо, одна і та сама осінь і одна-єдина зима; вони не чекають нічого, вони просто виникають і щезають, і це закон, так само очевидний і безіменний, як оте китайське дао, яке не може бути назване словами, бо назване дао – уже не дао.

(Костянтин Москалець, Келія Чайної Троянди. 1989–1999 (Львів: Кальварія, 2001), с. 50–52)

Зі щоденника Сергія Косяка (1975), українського громадського активіста, у березні 2014 р. – мешканця Донецька, пастора церкви християн віри євангельської «Асамблея Божа», ініціатора міжконфесійного молитовного марафону «Молитва за Україну»:

Був сьогодні на мітингу біля Донецької ОДА, а потім поїхав на площу Леніна, котра стала місцем дислокації сепаратистів. Влада розгойдувала маховик «антифашизму» і «антибандерівщини», який вже не можуть зупинити. Люди збожеволіли, підігріті антиукраїнськими ораторами, ненавидять усіх, на кого їм укажуть «крикуни». Багатотисячний розбурханий натовп з площі Леніна рушив брати Донецьку ОДА.

Божевілля, інших слів немає... Здається, зібралося таке бидло, що будь-кого на вила візьмуть.

Я перебував на сходах перед будівлею обладміністрації і попросив дати мені мікрофон. Приблизно 5 хвилин закликав людей до молитви про мир, але вони оскаженіло горлали, не реагуючи на мої заклики. А під час хвилини мовчання про загиблих у сутичках у Києві скандували: «Беркут!».

У цих людей немає нічого святого, тільки ненависть натомість. Було добре помітно, що всім цим безладом хтось керує і основна мета – це дестабілізація і розпалювання агресії.

Коли я йшов від облдержадміністрації, було чутно, як вибухають світлошумові гранати. Це міліція відбивалася від натовпу, що йшов на штурм будівлі.

(Сергій Косяк, Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника. Книга перша, переклад з російської Ірини Кримської (Київ: Видавець Заславський О. Ю., 2021), с. 14)

Зі щоденника Франца Ксавера Моцарта (1791–1844), австрійського піаніста і композитора, який наприкінці лютого 1820 р. перебував у Дрездені:

От я і поміняв милий Ляйпциґ на Дрезден, який, кажуть, дуже приємне місто, а для мене просто гарне. Учора ввечері я від’їхав (з Ляйпциґа) диліжансом. До карети мене відпровадило чимало приятелів, а вже сівши, із задоволенням виявив, що і мої супутники подорожі мені не зовсім чужі. Значний відрізок дороги зі мною їхав декламатор, решта подорожніх були купці, які теж уже мене знали. Шкода, що мені не довелося їхати через цю місцевість кількома тижнями пізніше, бо ж краєвиди навколо Майсена несказанно красиві. Розташування Дрездена також дуже гарне, то, мабуть, єдине місто, яке можна було б у цьому плані порівняти з Віднем. Прибув я сьогодні вранці о 9-й, висадили мене біля курного будинку, де, на жаль, не виявилося для мене вільної кімнати. Через кілька годин кімната все ж знайшлася, я переодягнувся, пообідав, тоді поспав до 4-ї години (їхали ж бо цілу ніч) і пішов оглянути місто. На 6-ту пішов до театру на «Гамлета». Мені сподобався добродій Юліус у ролі Гамлета, однак решта трупи нічого особливого собою не представляла. Приміщення театру невелике, погано освітлене, брудне, декорації також незугарні, словом – повна протилежність Берлінові, та навіть і Ляйпциґу.

Після театру я ще повечеряв, а перед 10-ю ввечері вже був у себе, маю намір набратися в благотворному сенсі сил на завтрашній день. Вранці іти до Бассенґе не мав сил, а після вечері було надто пізно, тож стримаю до завтра своє невгамовне бажання отримати листи.

(Моцарт-син. Життя Франца Ксавера у подорожньому щоденнику і листах, переклад з німецької Христини Назаркевич, Ольги Сидор, упорядниця Оксана Линів (Львів: Видавництво Старого Лева, 2023), с. 267)

Ілюстрація: Каспар Давид Фрідріх, «Міст Августа у Дрездені», 1820-ті рр.

Зі щоденника Олени Лазун, української журналістки, у лютому 2022 р. – мешканки Чернігова:

Пишу ці рядки, сидячи на підлозі в підвалі. Набираю текст в нотатках на телефоні. Це жах як незручно, але боюсь потім забути всі ці доволі цікаві емоції.

Ми щодня все більше модернізуємо нашу підвальну «кімнату». В принципі, мені вже майже все подобається.

Сьогодні надули величезний надувний матрац. Нарешті я зрозуміла, навіщо багато років тому його придбала! Саме для цього він і був потрібен – зробити наше підвальне життя більш комфортним.

А ще я познімала цілі жмутки павутиння дерев’яною палкою. Потім знайшла рештки чийогось віника. Ним позамітала пилюку з дерев’яних дошок, які слугують нам підлогою. А над яскравою лампочкою ми зробили шикарний абажур з зеленої сітки, схожої на упаковку від чогось. Її теж хтось викинув тут у підвалі. Вийшло приємне зеленкувате світло. Таке домашньо-інтимне та заспокійливе.

Я вже майже розумію бомжів, які облаштовують собі такі ось оселі в підвалах і цілком щасливі.

Моя маленька донечка теж вже майже звикла до підземелля. Спочатку сире та брудне, тепер воно стало для нас відносно комфортним майже домом.

Сусіди як можуть допомагають розважати Катрусю. Знаходять в підвальних сарайчиках старі іграшки своїх дітей і дарують Катрусі. Ми вже маємо велику машину вантажну, скакалку та велобіг!!! А ще сусідка баба Люба пообіцяла нам санки і гітару. Домовились забрати їх після війни.

Катруся грається на брудних дошках, в пилу. Дала їй монетки. Вона акуратно розкладає їх своїми маленькими пальчиками на брудній дошці в рядок. Потім перекладає на подарований старий велобіг. І знову – на підлогу. Так зайняла сама себе хвилин на 20.

Бігати по підвалу не дозволяємо (принаймні намагаємось зупиняти), бо тоді в повітрі підіймається справжня пилова буря. Важко дихати. Починаємо кашляти. Весь одяг Катрусі брудний від того пилу. Ми всі брудні. Але якось то не турбує нас абсолютно.

Найстрашніше в цих підвальних іграх моєї дитини, що мене це аж ніяк не тривожить – бруд, пил, антисанітарія. Мені якось спокійно-байдуже.

Вперше ночуємо у підвалі. Катруся з'їла свою кашку, пострибала на надувному матраці, поплакала-повередувала і врешті-решт заснула. В одязі: в рожевій курточці, рожевій шапці та рожевих чобітках. Ми вкрили її ще одним кожушком та теплим пледом. Чоловік спить поряд. Заснув майже миттєво. Він теж дуже втомився від цього жаху.

(Олена Лазун, Щоденник моєї війни (Чернігів, 2022), с. 17–19)

Зі щоденника Гільке Брандіс (Кларк) (1929–1959), уродженки Гамбурга, у лютому 1944 р. – учениці школи-пансіону в Баден-Вюртембергу:

Всупереч усім очікуванням, у нас тут також трапляються авіанальоти. Коли вони хочуть полетіти до південної Німеччини, то пролітають над Швейцарією, і тоді всім учням доводиться спускатися до підвалу. Цього тижня було особливо погано. Три рази за ніч і двічі-тричі вдень. Вранці перші два уроки скасовують. Я не пишу про це додому тому, що мама й тато будуть хвилюватися, адже я приїхала сюди, щоб уникнути бомбардувань. Їжа вже не така добра – нова мітла по-новому мете.

(Hilke Clark, Hilke’s Diary: Germany, July 1940 – August 1945, edited by Geseke Clark (Cheltenham: The History Press, 2024), p. 59. Переклад з англійської)

Зі щоденника Ханни Літвін, польської письменниці, колишньої співробітниці дипломатичних представництв, у 2022 р. – мешканки Отвоцька:

Зранку я шукаю в медіа якогось спростування, що це тимчасово, що це була якась помилка. Показують кадри з польсько-українського кордону. Від Дороґуска до Медики – скрізь натовпи. Натовпи жінок з дітьми. Багатокілометрові черги автівок з того боку. Автівок і автобусів, які підвозять жінок до шлагбаума. А вони переходять кордон пішки. Тягнуть клунки і тримають дітей за ручки. З нашого боку теж затори – це люди з околиць Холма, Замостя, Перемишля, які вирушили на допомогу. Привозять чай у термосах і забирають до себе змерзлі сім’ї.

Телефоную до пані Еви, директорки будинку культури в Отвоцьку. Кажу, що можу допомогти з перекладом, запитую: що робитимемо? Вона каже, що вже готують допомогу для дітей і що місто та ґміна організують Пункт допомоги Україні для втікачів від війни. Такий, де вони зможуть оселитися. У дванадцятій школі.

Я негайно їду туди й бачу тісну громадку змерзлих жінок перед входом. Щойно приїхав автобус з кордону. Я проштовхуюся між мамами з дітьми та речами до вузького коридору, який тягнеться вздовж гімнастичного залу. Й оскільки надворі дуже холодно, жінки тиснуться вперед, щоб поміститися в цьому маленькому коридорчику. Проштовхуюсь далі, просуваюся. Обходжу якісь абсурдні в такому місці холодильники й нарешті дістаюся до маленької канцелярії з комп’ютером і чорнявою дівчиною. Вона з паспортів записує особисті дані в комп’ютер. Я представляюсь, кажу, що знаю російську та українську, а вона мені:

– Маґда, – швидко глянула на мене й додала – Так займись тими, яких я вже зареєструвала. Розміщуй їх у залі.

Так я познайомилася з Чорною Маґдою.

Я запрошую якихось молодих матерів іти за мною. Погляди, сповнені болю, перелякані. Але вже трохи краще, бо вони почули російську – й одразу сто запитань одночасно. Навперемін українською та російською. Я теж навперемін – в одному реченні дві мови. Це неважливо – важливо, щоб вони розуміли, що вже у безпеці. Що є їжа, пиття для дітей, що вони можуть нарешті відпочити.

– А де туалет? Де можна помитися? Де їжа? Бо ми бутерброди ще вчора з’їли й у нас нічого немає.

Я ще й сама не знаю, де туалети, а де бутерброди, але зараз про все дізнаюся. На двох шкільних партах у цьому коридорчику стоїть якась вода, одноразові стаканчики, чай, бак із кип’ятком. Ми заходимо в гімнастичний зал, а там – я просто заціпеніла – лише розкладачки до самого горизонту!

Якісь дівчата з Міськради в шаленому темпі, в поті чола – наче вони на відрядній роботі – натягують одна за одною пошивки та підковдри – розкладають і застеляють розкладачку за розкладачкою. Між розкладачками ледве пів метра відстані, й далі наступна розкладачка, і ще, і ще. Тут бракує подушки, там ковдри, але дівчата з України не звертають на це уваги. Садять чи вкладають дітей, звалюють торби й ідуть на пошуки їжі.

Діти падають, дехто одразу засинає – у куртках, у шапках, у чобітках. Матері їх роздягають, а вони – наче пасивні манекени, сплять, як убиті.

Протягом години дівчата з Міськради розмістили майже всіх, чи, радше, майже всіх жінок з автобуса. Адже це жінки з дітьми. Чоловіки залишилися на війні. Польський автобус уже давно поїхав, але приватні волонтери з «Лінії», які поїхали своїми автівками на кордон, весь час привозять нових жінок.

У коридорі стоїть і чекає сива бабуся з дочкою близько п’ятдесяти років. Бо вони з котом у сумці й не знають, чи можна з котом. Я теж не знаю, але запитати нікого, бо всі крутяться, як білка в колесі. До тієї Маґди біля комп’ютера я не проштовхнуся. Зачіпаю іншу чиновницю – вона теж Маґда і теж не знає, чи можна з котом. І та сивенька бабуся в розпачі! Тож я запрошую їх до свого дому. Звичайно, з котом.

Дорогою мені ще треба заїхати на вул. Реймонта. Звідти зателефонували сестри-бенедиктинки й просили описати ситуацію, аби знати, що підготувати, але тоді я не мала часу на розмову. Заїжджаю на подвір’я й розумію, що цей монастир стоїть на місці колишньої вілли «Альба». [...]

Нині у цьому місці, в католицькому монастирі, житимуть українські жінки. Здебільшого православні. Сестри вже готують кімнати.

Після відвідин сестер-бенедиктинок я нарешті доїжджаю до свого дому вже пізно ввечері. А вночі мені пише смс-ку якась дівчина, що вони їдуть до мене з Ігорком. Отак і написала: «Їдемо до Тебе, Анно». Звідки в неї мій номер? Справді, я давала свій номер у гімнастичному залі, щоб жінки могли зателефонувати, якщо чогось не розуміють. Напевно, це вони дали мій номер комусь в Україні. І фото: я їх не знаю, але бачу, що Ігорко – неповносправний і дуже хворий.

(Ханна Літвін, Хроніка першого місяця (24.II. – 26.III.2022). Місто Отвоцьк допомагає Україні, переклад з польської Лесі Лисенко (Київ: Дух і Літера, 2023) с. 11–15)