assassins_cloak | Recent Entries

"Щоденник – це плащ убивці, який ми одягаємо, перш ніж ударити товариша у спину своїм пером" (Вільям Сутар, шотландський поет)

Цей блог – антологія українських і світових щоденників, своєрідне продовження англомовної антології "The Assassin's Cloak" та польськомовного блогу "Płaszcz zabójcy"

Зі щоденника Мічіхіко Хачія (1903–1980), японського лікаря, у 1945 р. – директора Шпиталю працівників зв’язку в Хірошімі:

Це був день трансляції.

Незважаючи на своє рішуче бажання уникати спекуляцій чи припущень, я піддався внутрішній суперечці і зрештою дійшов висновку, що трансляція сповістить про вторгнення ворога на наші береги. Генеральний штаб накаже нам боротися до кінця. Яке безнадійна ситуація.

Я міг би втекти в гори, але який маршрут обрати? Рухатися лінією Саньо було б небезпечно. Найбезпечніше було би поїхати лінією Хамада або Гейбі в гори Тюґоку. У мене були друзі в багатьох маленьких гірських містечках: Мійоші, Шобарі, Сейдзьо, Тодзьо, Уджі, Йошії. Можливо, було б найкраще поїхати до Уджі, куди евакуювали мого сина, або до Йошії, де жила моя мати, але яка різниця? Не раз я чув від доктора Акіями, мого старого друга, який брав участь у операції в Шаньсі, що сторона, яка тікає в гори, програла війну.

Армія програвала війну з квітня. Багато солдатів не мали зброї, а моральний дух був низьким. Лише дітям та людям похилого віку дозволяли залишати міста, а всіх молодше сорока років записували до корпусу цивільної оборони. У разі надзвичайної ситуації нас усіх мали призвати на службу. Наші слова та вчинки контролювала військова поліція, і протягом останніх місяців її панування ставало дедалі гнітючішим. У районах, призначених під пожежні смуги або шляхи евакуації, будинки безжально руйнували.

Все пішло не так, і ось ворог збирається висадитись у Японії. Сама лише думка про це викликала у мене нудоту.

Хірошіму було зруйновано, а ми працювали з усіх сил, щоби підтримувати життя в руїнах. У нас не було ні військових казарм, ні армії. Армія втекла і покинула нас. Навіть ті кілька солдатів, що залишилися для патрулювання району, залишали свої пости щоразу, коли лунав сигнал повітряної тривоги. Багато хто ховався за лікарнею.

Ще до спалаху [атомного бомбардування] арсенал та більшість казарм були порожні. Ще у квітні родини офіцерів було евакуйовано, але після квітня евакуацію цивільного населення заборонили. Моє клопотання, безумовно, відхилили.

Незалежно від того, чи мала армія казарми та укріплення в горах, одне було певним: ми були покинуті та беззахисні. В моїй голові продовжували крутитися речі, про які не слід було думати.

Надійшов наказ зібратися в офісі Бюро зв’язку. Встановили радіоприймач, і коли я прийшов, кімната вже була заповнена людьми. Я прихилився до дверей і чекав. За кілька хвилин радіо почало гудіти та тріщати гучним шумом. Було чути невиразний голос, який лише зрідка ставав чіткішим. Мені вдалося розчути лиш одну фразу, яка звучала приблизно як «Витримайте нестерпне». Шум припинився, і трансляція закінчилася.

Керівник Окамото, який стояв біля радіо, повернувся до нас і сказав: «Передача була голосом самого Імператора, і він щойно сказав, що ми програли війну. Поки не буде подальших розпоряджень, виконуйте далі свої обов’язки».

Я був готовий до трансляції, яка мала наказати нам окопатися та боротися до кінця, але це несподіване повідомлення приголомшило мене. Це був голос Імператора, і він зачитав Імператорську Прокламацію про капітуляцію! Мій психічний апарат перестав працювати, і мої слізні залози теж зупинилися. Як і інші в кімнаті, я випростався, почувши голос Імператора, і деякий час ми всі мовчали та стояли струнко. Темрява затуманила мені очі, зуби цокотіли, і я відчував, як холодний піт стікає по спині.

Потім я тихо повернувся до лікарні і ліг у ліжко. Знову і знову в моїх вухах лунали слова: «програна битва!».

У палаті було тихо, довго панувала тиша. Нарешті тишу порушив плач. Я озирнувся. Тут не було вигляду мужності, а навпаки, обличчя всіх виражали відчай та безнадію.

Поступово люди почали шепотітися, а потім розмовляти тихими голосами, аж раптом хтось, наче грім серед ясного неба, не вигукнув: «Як ми можемо програти війну!».

Після цього спалаху назовні вилилися емоції гніву.

«Тільки боягуз тепер відступить!»

«Є межа для обману!»

«Я краще помру, ніж буду переможеним!»

«За що ми страждали?»

«Ті, хто загинув, тепер не можуть спокійно потрапити на небо!»

Лікарня раптово перетворилася на галасливу масу, і нічого не можна було вдіяти. Багато з тих, хто був палкими прихильниками миру, та інші, хто втратив смак до війни після спалаху, тепер вимагали продовження війни. Тепер, коли капітуляція стала доконаним фактом, незаперечним і остаточним, не було жодного способу заспокоїти людей, які почули цю новину. Втративши все і не боячись втратити ще більше, вони впали у відчай. Я почав відчувати те саме – боротися до кривавого кінця і померти. Для чого жити з понівеченим тілом? Чи не краще померти за свою країну і увінчати життя досконалістю, ніж жити у соромі та ганьбі?

Одне слово – капітуляція – викликало більший шок, ніж бомбардування нашого міста. Що більше я про це думав, то більш жалюгідним і нещасним відчував себе.

Та наказ капітулювати був наказом Імператора, і ми не могли заперечити проти нього. Його заклик витримати нестерпне міг означати лише одне. Як нація, ми мусимо бути терплячими. Я повторював про себе його слова знову і знову, але як би не намагався, я не міг позбутися відчаю. Нарешті моя думка переключилась на інше.

Коли чотири роки тому оголосили війну, ніхто не був незадоволений наслідками, але ніхто тоді й уявити не міг цей день. Чому Імператора не просили тоді виступити? Його не просили, бо Тодзьо був єдиним актором на сцені та робив, що йому заманеться. Я досі чую його різкий голос, що дзвенить у моїх вухах.

Подумки я почав засуджувати армію: «Що ви, хлопці, думаєте про Імператора? Ви почали війну за власним бажанням. Коли перспективи були хороші, ви вважали себе значущими; але коли почали програвати, намагалися приховати втрати, а коли вже не було куди рухатися – звернулися до Імператора! Чи можете ви називати себе солдатами? У вас нема іншого вибору, окрім як зробити харакірі та померти!».

Ніби повторюючи мої думки, хтось крикнув: «Генерале Тодзьо, ти великий, тупоголовий дурень; розріж собі живіт і помри!».

Підбурений шумом у своїй голові та загальним хвилюванням, я подумав, що мушу втекти, і вже дійшов до задньої брами Бюро, коли мене зупинив голос: «Докторе, що трапилося?».

Це питання повернуло мене до тями, і мені стало соромно, що я був на межі втечі. Я повернувся до Бюро і своїх пацієнтів.

Сьогодні мій обхід був непрофесійним. Я не міг зосередитися на проблемах пацієнтів, але підходив до кожного ліжка і робив усе можливе, щоб заспокоїти їх страхи.

«Справи виглядають не вельми добре, але Імператор так наказав», – повторював я всім, кого бачив.

Медсестри виконували свої обов’язки, ніби нічого не сталося. Ці невинні постаті, працюючи спокійно, випромінювали велич, і їхня присутність значно заспокоювала мене.

Я сумував за старенькою, яка лежала біля входу в лікарню, тому пішов до адміністрації й запитав пана Сера і пана Кітао, де вона. Після паузи один з них сказав: «Вона померла минулої ночі. Ба-сан померла, не знаючи про капітуляцію, і ми раді, що так сталося».

У коридорі солдат зупинився і запитав: «Лікарю, що нам робити?».

«Я не знаю, де ваш штаб», – відповів я, – «але ви можете залишатися тут, поки не одужаєте. Не хвилюйтеся, довірте цю відповідальність мені».

«Коли вони висадяться?» – спитав він.

«Якщо вони висадяться, це не матиме значення», – відповів я. – «Ви пацієнт. Дозвольте мені пояснити ситуацію. Якщо виникне потреба, я можу навіть допомогти вам втекти, але благаю, не засмучуйтесь. Передайте це іншим солдатам».

«Пане, я передам ваш наказ!», – відповів солдат з полегшенням на обличчі. Віддавши честь, він пішов, тягнучи за собою закривавлені штани.

Подали вечерю, але я не мав апетиту, тож випив кухоль гарячої води та ліг спати. Та дрібка духу, що в мене залишалася, згасла із заходом сонця. Всі в палаті хвилювалися за Імператора, і я також відчував смуток, коли думав про нього. Зісковзнувши з ліжка, я піднявся на балкон і, вклонившись на схід, помолився за його душевний спокій.

Я трохи походив, а потім сів на вентиляцію, звідки міг роздивлятися руїни. Ніч була самотня, річка Ота, схожа на обі, ледь помітно мерехтіла, звиваючись крізь темне місто. Смоляно-чорні обриси Футабаями чітко виділялися на тлі темного східного неба. Навіть у переможеній країні річки та гори залишалися незмінними. Мене охопила неймовірна самотність, я відчував усю тяжкість поразки і думав про майбутнє, що чекало нас.

(Michihiko Hachiya, Hiroshima Diary. The Journal of a Japanese Physician. August 6 – September 30, 1945, translated and edited by Warner Wells (Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1955), p. 80–84. Переклад з англійської)

Ілюстрація: мати з дитиною в Хірошімі через чотири місяці після атомного бомбардування, грудень 1945 р. Фото Альфреда Ейзенштадта.

Зі щоденника Емілії Слушкевич (1888–1982), польської вчительки та громадської діячки, у 1940 р. – мешканки Сянока:

Попри приязні стосунки, про які світові співають і сурмлять німецькі газети й радіо, по обидва боки Сяну віє ненавистю. Ми, прикордонні люди, відчуваємо це. Зараз наче перед бурею, коли повітря парне і важко ним дихати. Тягар олов’яних хмар пригнічує, хоча нікого не вбиває. Проте безсилля в кінцівках настільки велике, що неможливо працювати, і людина чекає зіткнення зі хмарами, навантаженими струмом – щоб розвантажились і розпочали війну блискавками, громами, градом. Знає з досвіду, що такий ураган приносить зі собою нищення, що гинуть посіви чи збіжжя, що переповнені потоки й ріки заливають землю і змивають з поверхні все, на що натраплять, що збитки непередбачувані... Попри те, чекає на бурю, щоб очистила повітря і дала можливість вільно дихати.

Так є у природі, так є і в політиці. Довго дихати в такій важкій, олов’яній атмосфері неможливо. Тому хоч знаємо, що нова війна, яка розпочнеться на наших землях, знищить нам до решти все – чекаємо на неї. Знаємо, що свіжі могили вкриють наші поля, що бомби без милосердя нищитимуть людське життя, попри те чекаємо тієї бурі. Бо постійно жити в цьому неспокої та щохвилини чекати гестапо й арешту складно, і нерви не витримують.

Постійно нові арешти і постійно нові вислання на роботу. Зараз нас висилають як слуг, тому виклики отримують дівчата з найбільш інтелігентних родин і то цілеспрямовано, щоби приборкати нас на кожному кроці. Не йдеться про працю, бо кожен створений для праці, і якщо потрібно, візьметься за найбільш ординарну і важку роботу, але тут у витончений спосіб хочуть нас принизити, пишучи на картці виклику: служниця.

Нове диво. З’явилася відозва, написана трьома мовами, яка закликає молодь до праці на тутешньому терені. «Виїзд до Німеччини виключено», – оголошує відозва. Але цьому ніхто не вірить. Стільки було брехні, махлярства, шахрайства, тієї вишуканої підлості на кожному кроці, що зараз ніхто нічому не вірить. Слід припустити, що на такі заклики молодь ще спритніше ховатиметься. У цій відозві обіцяють платити за годину роботи дванадцять з половиною грошів на дрібні видатки. А як бути з великими видатками?

Після цілорічних примусових вакацій має розпочатися шкільний рік і навчання. Ми не дуже віримо в те навчання, адже всі школи зайняті армією, тож де відбуватимуться уроки? З Кракова тиснуть на тутешній шкільний інспекторат, щоби відкривав школи, а інспекторат безсилий. У відповідь на подані заяви лише частина вчителів отримала посади, тому що не для всіх відкрите поле роботи. Мало шкіл, мало молоді, засадничо посади отримують ті, що не мають десяти років служби, хіба що як виняток, якщо має на утриманні матір чи родину. Всі вчительські сили з Сянока перенесли на провінцію, а всіх чужих працевлаштували в Сяноку. Для одних із цим вийшло на добре, для інших погано, бо що має робити вчитель, який отримав посаду десь у селі, а родину мусить залишити в Сяноку? Житиме на два будинки? Гімназій не буде взагалі. Натомість інспекторат хоче заснувати фахові школи. Буде створено торговельну школу і кравецьку, можливо, господарську. Чи буде діло з тими школами, невідомо, бо матері тремтять на своїми дітьми і не мають довіри до жодних добродійств, адже кожне дотеперішнє в підсумку було оплакане. Ану ж наші п’ятнадцятилітні почнуть ходити до школи, як же легко буде їх накрити і відразу вивезти десь на фронт, на потіху солдатам. Тепер матері бояться відправляти доньок до костелу, бо на вулиці можуть їх зловити і затягнути до авта. Нема дурних – говорить нині кожна мати. Чи говоритиме так за два тижні, коли відкриється школа? Може, саме набереться охоти, бо дівчина вдома марніє без обов’язкової роботи. А може, до відкриття шкіл узагалі не дійде? Війна висить у повітрі, і поки вересневе сонце з’явиться на землі, вже може текти кров. Німці мають таку рису, що навіть якщо завтра мав би бути кінець світу, то сьогодні ще зроблять усе, що повинні зробити, згідно з укладеним планом. Якщо вже головна шкільна влада розпорядилася відкривати школи, якщо виторгує у армії будинок, навчання розпочнеться, навіть якщо діти не прийдуть до школи, навіть якщо після полудня очікуватимуть нальоту, то перед полуднем слід буде прийти до школи. А ті, що брукують вулиці, муситимуть довести свою роботу до завершення, навіть якщо завтра бомба мала би рознести всю вулицю на друзки. Вони тверді в рішеннях і тверді у виконанні. Може, в цьому і полягає їхня сила.

(Emilia Słuszkiewicz, Sanok. Od Franciszka Józefa do Gomułki. Wspomnienia i dziennik (Rzeszów: Libra PL, 2025), s. 249–251. Переклад з польської)

Зі щоденника Михайла Фатули (1932–2024), українського лікаря, у серпні 1986 р. – завідувача кафедри факультетської терапії Ужгородського університету, який працював у Чорнобильській зоні:

Вночі спав дуже погано, все тіло ніби розбите. Вже всі добре розуміємо, що працювати доведеться по 12 годин на добу – з 8 години ранку до 8-ї вечора, без вихідних.

Опівдні всіх нас зібрала заступник головного лікаря Клавдія Іванівна Старовойт. Вона – з Васильківської центральної районної лікарні Київської області, у Поліському працює щонайменше три місяці і добре знає обстановку. Їй скоро повертатися додому. Дуже коротко розповіла про рівень радіації як у Поліському, так і у всьому районі і ми всі стали спокійнішими. [...]

У Поліському люди з приватного сектору, в основному, повиїжджали, будинки стоять зачинені. У деяких двері і вікна позабивані дошками. Біля багатьох садиб у садках яблуні рясно червоніють стиглими плодами. Як страшно це усвідомлювати, що цей гарний урожай – смертельний, заражений радіоактивними елементами.

У свідомості постійно виринає питання: чому про це все не попередили нашу групу ще перед від’їздом у Поліське. Правда, наш облздороввідділ скерував у чорнобильську зону завідувача обласного кардіологічного диспансеру О. П. з метою об’єктивного ознайомлення з обстановкою. Той дійсно побував тут, але формально. Повернувшись додому, він так і не зміг ні застерегти, ні попередити, ні толком нічого розповісти. Ось таке казенне виконання такого важливого завдання.

Незважаючи ні на які обставини, небезпеку і невірогідну втому, ми працювали совісно. Ми вже освоїлися у Поліській лікарні. Заклад цей розраховано на 320 ліжок. Є хірургічне, терапевтичне, інфекційне відділення, пологовий будинок, санепідемстанція, швидка допомога. Ззовні лікарня виглядає ошатно і привабливо, особливо новозбудовані корпуси.

***

З 8 години ранку роботу розпочинаю у стаціонарі. Спочатку оглядаю 20–25 хворих, потім йду в поліклініку. Там наші медичні сестри ведуть долікарський прийом хворих. Після встановлення температури тіла, рівня артеріального тиску 5–6 пацієнтів з нез’ясованими діагнозами чекають мого огляду. Наступний мій об’єкт – кабінет ЕКГ. Тут проглядаю електрокардіограми, якщо потрібно, то розшифровую їх.

Вранці зайшов у терапевтичне відділення, яке розташувалося аж на двох поверхах. Тут 75 ліжок. Палати чисті, на 2, максимум 4 ліжка. На стінах шпалери, в кожній палаті вони – різні. Білизна на ліжках – різнокольорова і це створює відчуття домашнього затишку. Прекрасно обладнані палати для інвалідів війни. У кожній – по 1–2 ліжка, телевізор, невеликий холодильник, санвузол, ванна, душ. Такі ж палати для інвалідів війни і в інших відділеннях лікарні.

Чудово оформлені холи і коридори лікувального закладу. У всіх відділеннях дуже чисто. Незважаючи на брак технічного персоналу, двічі на день тут проводять вологе прибирання, все це відбувається дуже тихо та непомітно ні для пацієнтів, ні для лікарів.

Відчувається тверда господарська рука головного лікаря та завідувачів відділень, а ще вміння персоналу створювати сприятливі для лікування хворих умови.

Заходжу в палату. З цікавістю на мене дивляться чотири пари очей. Відчуваю себе досить ніяково. До нас тут працювали медики з Донецька і Львова. Звичайно ж, пацієнти дали їм свою оцінку і мають свою думку про кожного. А як складатимуться мої взаємовідносини з ними? Лише час покаже. Рука машинально тягнеться поправити краватку. А її то нема! «Добрі» люди перед поїздкою нарадили: не бери з собою офіційний одяг – краватки, сорочки. Все буде заражене радіацією і, звісно, все це треба буде викинути. Я послухав і ось тепер стою і за свою наївність розплачуюсь. Добре, хоч взяв новенькі халат та медичну шапочку. Адже на роботу та ще й до хворих людей треба заходити не тільки в охайному одязі, а й екіпірованому так, аби навіть виглядом своїм вселяти у людей спокій і надію. Багатьом з нас бракувало запасу кількох сорочок і мінімум двох халатів. По приїзді додому треба буде наголосити на цьому і попередити колег, які вирушатимуть на чорнобильську вахту.

Огляд хворих. Занотовую дані про кожного пацієнта. [...]

Отак з палати в палату, від пацієнта до пацієнта, вислуховую кожного, фіксую. Це все долі – людські долі!

На сьогодні в стаціонарі всі справи завершено. Перебираюся в поліклініку. Тут до мене підходить медсестра.

– Добрий день, Михайле Івановичу! – промовляє, як до добре знайомої людини.

– Доброго дня, – відповідаю.

– Хіба Ви мене не впізнаєте? Ви ж навчали мене в Хустському медичному училищі! 25 років тому!

Отака добра пам’ять про час, коли в 1958–1967 роках я очолював терапевтичне відділення Хустської районної лікарні і за сумісництвом викладав курс терапії в Хустському медичному училищі. Як приємно, що люди тебе пам’ятають.

А я за день стомився. Ледь дійшов до ліжка. Вже північ. Пора спати!

(Михайло Фатула, Чорнобильський щоденник. Нарис (Київ: Український пріоритет, 2021), с. 20–26)

Зі щоденника Анатолія Дністрового (Астаф’єва) (1974), українського письменника і художника, у 2003 р. – мешканця Києва, заступника керівника відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень:

Теща привезла Марту-Марію. Мала помітно підросла, чіткіше говорить. Удвох їздили на Поділ, заходили в «Книжник-review», де був Іван. Андрусяк дав мені почитати свою рецензію на «Місто уповільненої дії», трохи мене покритикував. Хоча в нас ніколи не виходить одне одного критикувати, бо надто добре знаємося, аби займатися «показуванням» на людях голих задниць одне одному. Цінніше бути удвох і просто розмовляти.

Кілька днів тому прочитав книжку «Український футуризм 1914–1930» Олега Ільницького. Ніколи про наш футуризм особливо не замислювався, оскільки сприймав його раніше як «недорозвинуте» явище; тепер же – особливо постать Семенка, яка мене не на жарт зацікавила – наче відкрилося друге бачення на український футуризм. Утім, як і раніше, художні тексти наших футуристів не викликають особливих симпатій. Натомість постійні теоретичні пошуки, в яких перебували Семенко, Шкурупій та інші, а також впровадження нового типу соціолітературної поведінки в Україні, якою завдячуємо футуристам, проганяють будь-яку легковажність у міркуванні про це явище. Якщо восени в мене буде час і бажання, то, мабуть, напишу статтю «Актуальність футуризму», де спробую вийти на багато цікавих речей і проблем сучасності. Ільницький симпатично зробив легку «деконструкцію» міфу Хвильового, за яким той значно краще пасує до національного образу літератури, чи, вірніше, котрого органічно адаптовано до самостійницької історії України, ніж того ж лівака Семенка. Досить переконливо Ільницький доводить значну «провину» в літературній полеміці 20-х саме Хвильового, а не Семенка. Останній для мене ніби народився знову, в повноті своєї життєвої та творчої драми.

(Анатолій Дністровий, “Гопи і філософія (щоденник, 2003-й)”, Київська Русь 3 (2006), с. 190)

Зі щоденникових спогадів Віктора Чернієнка (1987), українського медика, у серпні 2014 р. – старшого лейтенанта Збройних Сил України, учасника Антитерористичної операції в Донецькій області:

Працює ворожа артилерія.

Сидимо в тісній траншеї. Противник почав наступний обстріл 82-м калібром. Падають попарно. Мабуть, у них усього два міномети. Цього ми вже не дуже боїмось. Аби без прямого влучання, бо зазвичай перекриття не витримувало і всі гинули. 120-й мінометний чи САУ-203 – небезпечніші. Поряд як струсне, то здається, що очі повипадають з орбіт та розірве легені в грудях. Учора така влучила в башту танка поблизу з нашою ротою. Здетонувало через пару секунд. Важка танкова гусениця прилетіла до нас аж за сто метрів. Тож насторожено слухаємо швидкий свист 82-го снаряда і стогін землі від вибуху. Намагаються влучити в наш пункт зв’язку, який розташувався на протилежних сто метрів вище за лісосмугою поміж пагорбів.

Противник тепер чимдуж нарощує сили на всіх напрямках. Бо ми, звільняючи свої рідні землі, чавимо його без жалю аж під самою Амвросіївкою та Іловайськом.

Учора всіма силами накривали свою траншею дерев’яними ящиками, що залишились від снарядів «Граду». Потім насипали ще зверху метровий шар землі. Щоправда, траншея викопана дуже неглибоко і страшенно вузька. Але й такий імпровізований бліндаж дає надію врятувати життя. Сьогодні земля нас рятує від смерті, а колись, дай Боже, у глибокій старості та на вільній Україні, вона прийме нас мирно на вічний спочинок.

Пересуватися у траншеї доводиться на колінах та руках. Земля дуже тверда й кам’яниста, глибше ніяк не викопаєш. Коліна й лікті в струпах, збиті до крові. Захисту на них нам не видали. Простий металевий шолом виготовлення 1957 року, зразка – 1941-го, від кожного вибуху нещадно вібрує і вдаряє по голові. Відчуття – ніби надягнув каструлю й бешкетник б’є зверху палицею. Такими шоломами зручно хіба що носити воду чи вигрібати землю з дна бліндажа, якщо не дісталось лопати. Для пом’якшення можливої травматизації щоразу під шолом одягаю «балаклаву». Скомандували ще й розстебнути шоломи, щоб не зламало шию, якщо раптом у шолом влучить куля чи важкий уламок. Кевларового захисного шолома – так і не дали. Зате волонтери подарували нам бронежилети 4-го рівня. Мені пощастило більше. Хоча відразу бронежилета мені й не вистачило, проте лікар, якого я змінив після прибуття, віддав мені свій іноземний жилет «5+». Кажуть, що він служив раніше за кордоном як миротворець і привіз собі таку жилетку. А тепер вона тимчасово моя, та ще й з коричневою маскувальною розкладкою, яка при потребі зручно знімається. Тут і штик-ніж, три гранати, одна з яких щільно примотана клейкою стрічкою до мого жилета (наказали: як братимуть мене в полон, щоб підірвався), п’ять додаткових магазинів з набоями звичайних, червоних та чорних наконечників. Я в своєму екіпірованому вигляді мало схожий на хірурга.

Обстріл.

Сидимо й дивимося в просвіт траншеї запаленими від постійної пилюги червоними очима. Тягнемо ніздрями важке брудне повітря. Швидко порахував – нас тут улізло аж одинадцять душ. Бачу: ще один жилет лежить просто під ногами. Когось не вистачає. У такій куряві і не зрозумієш, де хто.

Старший хірург групи від болю скрегоче зубами й самостійно замотує бинтом свій вчергове розбитий лікоть, з якого кров тече по всій руці. Підлізти до нього ближче не вдається через неймовірну тисняву. Тож наразі тут – тільки самодопомога.

Чуємо, як солдати перегукуються: чи всі встигли потрапити в траншеї, копанки та бліндажі. Начеб усі. Чути, як разом гучно співають гімн України. Відчуваємо себе міцніше! Нас не зламати!

Так б’є вже двадцять хвилин поспіль. Щось дуже довго. Мабуть, наша артилерія ніяк не може влучити у відповідь у вороже мінометне гніздо. Рахуєш вибухи. Не вбило – вважай, народився знову.

Чую, як повз нас стрімко пробігає невідомий, викрикуючи різні команди. Лунає важкий вибух, і військовий скочується до нас у траншею. Підтягую його за плечі глибше до схову. Бачу: усміхається на всі вцілілі зуби наш заступник ротного. Мокрий від поту, весь у пилюці, він без жилета намагався добігти до хлопців біля САУ, бо, мабуть, окупант засік наші важкі артилерійські машини й намагається їх знищити.

Заступник ротного нервово соває ногами біля мене й поривається вискочити з рову. Міцно тримаю його за плечі:

– Товариш майор, а бронежилет де? Ти що? Носа тільки покажеш назовні, вважай – смерть! – Він трохи заспокоївся.

Підтягую зеленуватий жилет, що лежав під моїми ногами:

– Одягайте і пробуйте тепер повзком пробратися.

Допомагаю йому в тисняві застебнути та затягти лямки на боках. Не дуже вдало все виходить. Проте вже якось надягли його разом через голову. І тут мене смикає за ногу наш старший хірург – підполковник. Він люто висвердлює мене очима й злісно шипить:

– Не давай йому бронежилета! Забери назад!

Я, набравшись адреналінової хоробрості, роздратовано кричу прямо в очі:

– Як не дасте, то я свій зніму й віддам йому! Ви що? Він же інакше ніяк не добереться до наших артилеристів! Так хоч якась надія є!

Закінчивши спорядження майора, я перехрестив його спину й випустив блідого й мокрого з траншеї. Він швидко рухається повз люту смерть, яка своїми пазурами-уламками скрегоче по ґрунту й голосно виє в синьому небі снарядами, знову шукаючи живі душі.

Але я її не слухаю. У голові досі звучать щойно почуті підлі слова:

– Не давай йому бронежилета...

(Віктор Чернієнко, Щоденник військового лікаря (Харків: Фоліо, 2023), с. 27–30)

Зі щоденника Олександра Довженка (1894–1956), українського письменника та кінорежисера:

Потрясаючою і зловісною гримасою нашого часу є, без сумніву, злодійство Берії. Трудно уявити собі, чого натворив за два десятки літ отсей диявол в образі людини, які злодійства вчинено в нашій країні під його злочинним керівництвом. Які постраждали люде невинні, скільки плачевних доль! Як обплутав він старого Сталіна, яку тяжку і фантастичну атмосферу лжі створив він у Кремлі! Уявляю, скільки було сфабриковано так званих змов, зрад, замахів на життя для єдиної мети вислужування, у твердженні власної виключності і незамінимості.

...Пригадую диявольську пику, що скорчив Берія, коли привезли мене до Сталіна на суворий страшний суд з приводу невдалих помилкових фраз, що вкрапилися, за словами самого Сталіна, в мій сценарій «Україна в огні». Витріщивши на мене очі, як фальшивий поганий актор, він грубо гаркнув мені на засіданні Політбюро (на початку сорок четвертого року):

– Будем вправлять мозги!

Хто тільки не вправляв мені мозги, Боже мій, кому не клявся я в вірності партії і соціалістичній Батьківщині, які ментори не повчали мене!..

– О, я знаю тебе! – грізно киваючи пальцем і так же злобно витріщивши очі, повчав мене «друг Берії» Ч. [Михаїл Чіаурелі] – Ти вождю пожалів десять метрів плівочки. Ти жодного епізоду в картинах йому не зробив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя! Гордість тебе заїла, от і загибай тепер... Ти-и! Як треба працювати в кіно? І що твій талант? Тьфу – ось що твій талант... Нічого не значить, якщо ти не вмієш працювати... Ти працюй, як я: думай що хочеш, а коли робиш фільм, розкидай по ньому те, що люблять: тут серпочок, тут молоточок; тут серпочок, там молоточок, там зірочку, – тут «перший маестро» почав навіть показувати мені, як саме треба розкидати серпочки і молоточки, від чого я трохи не провалився в землю від обурення, розпачу й огиди.

Розкидавши уявлені серпочки, маестро гордо став передо мною і підняв голову і «указательний» перст:

– От і був би ти людиною. А тепер моя порада тобі: зникай, нібито нема й не було тебе.

Страшно мені пригадати слова сієї темної лихої людини, улюбленця і «друга Лаврентія Павловича», «преуспевающего» в серпочках, майстра розкидати молоточки і зірочки, депутата і т. д., і т. д.

– Михаїл Едішерович, – спитала дружина Всеволода Вишневського... пронизливим голосом, коли маестро ощасливив квартиру мого друга Всеволода своєю урочистою появою в зв’язку з постановкою «Незабутнього 19-го». – А чому в «Падінні Берліна» у вас всі члени Політбюро зображені безсловесними манекенами?

– А вони такі і є, – нічтоже сумняшеся, гордовито відповів їй «друг Берії». Я був приголомшений. Глянули ми зі Всеволодом, уже хворим, один на одного.

Але найогидніше... трапилося зі мною напередодні арешту Берії. Як потім виявилось, він уже був арештований, але ніхто з нас, простих смертних, про се не знав. Знав, очевидно, «друг» Ч.

У міністерстві... переглядаю разом з Іваном Козловським фільм. Відчиняються двері: він. Якась жіночка, що завжди за ним волочиться, сіла в крісло, сам же «друг» прямує до мене зразу. Знаючи явно, що я тут сиджу. Одводить мене в куточок:

– Слухай, Сашко, я хочу сказати тобі ... (пошепки) сказати тобі дуже приємну вість для тебе... Якщо тобі треба... слухай мене уважно... якщо тобі треба влаштуватися творчо і взагалі влаштуватися гідно своєму значенню тут, у Москві, або на Україні, в Києві, напиши коротенького листа Лаврентію Павловичу. І не відкладай. Напиши: «Дорогий Л. П., і т. д. дуже прошу вас допомогти мені творити...» і т. д. Зрозумів? Він усе тобі зробить. Зрозумів? Можеш мені вірити. Це я тобі, запам’ятай, говорю. Хай буде тобі відомо, він краще до тебе ставиться, ніж ставився... Я виїжджаю в Грузію. Тут я нічого не можу заслужити... і т. д.

Я промовчав. Я був придавлений сією розмовою. Маестро зник одразу ж. Я досі не можу зрозуміти, що се?

Провокація? Купівля? Яка темна людина, яка чорна душа...

(Олександр Довженко, Сторінки Щоденника (1941–1956) (Київ: Видавництво гуманітарної літератури, 2004), с. 340–342)

Зі щоденника Енді Воргола (1928–1987), американського художника, дизайнера і продюсера, у 1984 р. – мешканця Нью-Йорка:

Корнелія [Гест] зателефонувала під час аукціону її книжки дебютантки, яку вона готує разом із Джоном і ще однією людиною. Спочатку їй пропонували двадцять вісім, потім тридцять сім з меншим роялті, а потім тридцять п’ять, але з більшим відсотком від продажу.

Пішли в кіно з Кітом [Гарінґом] і Боббі, колишнім хлопцем Мадонни, який тепер ніби друг Кіта. Мені довелося роздавати автографи, і вони були вражені, що так багато людей знають, що я художник, і озивають мене на ім’я. Мені слід було запитати цих людей, що гукали, чи вони в курсі, чим я заробляю на життя. Всі темношкірі мене знають, напевно, я в їхній свідомості. Це через біле волосся.

У залі було майже порожньо, хоча мало би бути взагалі порожньо. Цей фільм, «Нескінченна історія», Боже мій… а в Німеччині він має великий успіх. Це щось на зразок моєї філософії – шукати Ніщо. Ніщо захоплює планету. Це було схоже на «Алісу в Країні чудес», «Інопланетянина» і «Румпельштільцхена».

Після цього з’ясувалося, що Боббі знає всі заклади довкола, бо Мадонна всюди його водила. Тож ми пішли до Джезебел, а потім Джезебел вийшла до нас – виявилося, що це вишукана темношкіра леді. А потім увійшов – вгадайте хто? Міккі Рурк. ПГ [Пет Гекетт] щойно інтерв’ювала його для обкладинки Interview. Але він мене не побачив, і я не привітався.

(The Andy Warhol Diaries, edited by Pat Hackett (New York: Grand Central Publishing, 2009), loc. 828–829 of 1100, Adobe Acrobat Reader. Переклад з англійської)

Зі щоденника Поліни Жеребцової (1985), російської письменниці та публіцистки, у 1996 р. – мешканки Ґрозного:

Прийшла війна. Усюди бойовики. Вони російських військових проганяють із Чечні. У нашому районі бойовиків десь сто людей. Мають командира. Маленький такий дядько, меткий.

Усі звуть його «Батя». Це прізвисько. Ще в них є один бойовик років двадцяти. Нахабний. Пішов і десь мило вкрав. А люди поскаржилися Баті. Ох і влетіло розумникові!

Батя перед усіма у дворі його поставив і давай кричати:

– Ми воюємо з російськими загарбниками! – потім по-чеченськи щось, а потім: – Аллаху, як мені соромно за тебе! Харам! Ти не воїн, ти – злодій!

(Харам – це гріх.)

А бойовик молодий руки в боки й відповідає:

– Я двоюрідний племінник Дудаєва. Не смій мені горлати! Пішов геть!

Ото Батя розлютився! Як став репетувати російською і чеченською впереміш. Але зміст такий: якщо ще щось той украде, Батя не подивиться, чий він племінник, а вижене його із загону з ганьбою! Усі сусіди зраділи. Баті дякували. Інші бойовики тихо сидять. Нікуди не лазять.

А ще бойовики в основному оселились у квартирах. Люди їх приймають у себе! Годують.

У першому під’їзді живуть на першому поверсі. Хава прибігала, раділа. Вони з мамою виїдуть до Інгушетії – там мир, а тато Султан залишиться речі стерегти. Її тато мені подобається. Він ніколи не лає Хаву, все їй вибачає. Дуже любить!

У тьоті Мар’ям у квартирі дівчина спить. Її Лайла звати. Має довгу косу, а сама худа-худа. Без хустки. Мама й тьотя Мар’ям давали їй їжі. Вона відмовилася. Тільки кави випила горнятко. Лайла – бойовик. Має 19 років. Російські солдати катували її чоловіка і вбили. Вони кинули його та інших людей на заводі у вапно. Мама каже, страхіття! Спалили живцем.

І Лайла про все дізналася. Вона залишила дитину двох років із бабусею та дідусем і взяла автомат. Ніколи не тримала в руках зброї, а коли вбили її чоловіка нізащо, вона взяла. І тепер воює.

Ще є двоє бойовиків у загоні шістнадцяти років. Вони вдягли капелюхи, як пірати. Перед ними крутяться дворові дівчата по п’ятнадцять років. Одна з них дочка Тамари, з нашого під’їзду. Її прізвисько Пушинка. Вона ходить легко, як танцює. А інша дівчина з будинку навпроти. Її звати Рита. Має волосся кучериками. Вони прибігають до цих бойовиків, жартують із ними. Регочуть. Варенням пригощають. Варення на хліб мажуть і дають бутерброд.

А мама сказала бойовикам у капелюхах:

– Ви – діти! Чого ви капелюхи вдягли й пір’я на них почепили? Додому йдіть!

А бойовики у відповідь пищать:

– Тітонько, нас однаково вб’ють. Ми спеціально вдяглися красиво. Ми хочемо, щоб нас красивими запам’ятали!

Мама моя похитала головою й пішла, а я сиджу, записую. Сонячно! Стрілянина всюди, кулі літають, а дівчиська регочуть із бойовиками в капелюхах. Варення їдять. Дуже подобається Пушинці синьоокий. Його звати Ратмир.

(Поліна Жеребцова, Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр., переклад з російської Ганни Яновської, Романа Трифонова (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015), с. 53–54)

Зі щоденника Олександра Кістяківського (1833–1885), українського правознавця і громадського діяча, професора Київського університету, який на початку серпня 1880 р. перебував у Карлсбаді (тепер Карлови Вари, Чехія):

Встав о 6-ій. Наприкінці сьомої був на водах.

Зустрічався з Бакстом, Лєбєдінцевим, Лохвицьким, о. Мартиновичем, священником з Буковини. Я з ним познайомився вчора. Розпитував про їхнє становище в Буковині. Каже, що у них священники отримують по 700 гул[ьденів] і, крім того, мають по 50 моргів церковної землі. А він, крім того, обіймає посаду інспектора народних шкіл з окладом також у 800 гул. Платню свою вони отримують з фонду, створеного Йосифом 2-м з конфіскованих монастирських маєтностей. Отже, австрійський імператор, відібравши маєтки від монастирів, обернув їх на спільну користь. Російська імператриця, яка підлещувалася під енциклопедистів, відібрала у монастирів селян із землею і роздала їх своїм коханцям.

Пив з Мейчиком каву в Schönbrun. Зробив прогулянку в гори. Поверталися додому горами. Повернулись о ½ 12 г. Бесіду вели про всяку всячину. Мені здалась оригінальною його думка про Нік[іту] Крилова, колишнього професора римського права в Московському у[ніверсите]ті. Він, всупереч ходячій думці більшості, високо його не ставить. Він вважає його базікалом, який любив грубі наче як солдатські порівняння і замінював ними визначення. Він читав мальовниче, порівняннями й уподібненнями, тривіальними, іноді грубими, іноді збудливими. Він не залишив і не міг залишити учнів.

Обідали у Дутца. Туди прийшов прот[оєрей] Лєбєдінцев. Після обіду я знайшов у веранді о. Мартиновича, який дав мені номер єдиної газети, що видається русинською мовою в Буковині.

Оскільки дощ загнав усіх нас, що обідали просто неба, то всі перейшли у веранду. Я підсів до Лєбєдінцева, який мене познайомив з Войцеховичем, лікарем з Петербурга, і його дружиною. Дружина його жвава, освічена і бесідлива дама.

Після обіду відбулася 2-годинна бесіда, жвава, оживлена, не позбавлена дотепності й приємності. Розійшлися. Близько 5-ої г. повернулися додому. Посиділи в товаристві господаря і Тумми з пів години. Бесіда відбувалася німецькою.

О ¼ 6 г. Мейчик відправився на вокзал, щоби повернутися до Франценсбаду. Я відпровадив його до мосту на Егері.

Зайшов до Желехівського. Не застав його вдома. Сьогодні я почуваю себе краще. Майже добре. Залишаються два дні мого перебування в Карлсбаді. З дому листів не маю. Не квапливі на листи. Щоби писати, треба мати і охоту, і звичку, і вміння.

О ½ 9 г. прийшов Євг. Желехівський. Прочитав мені статтю польської газети, яка містить витримку зі знову оприлюдненої брошури Драгоманова «Боротьба з тероризмом». Наскільки можна судити з витримок, брошура написана в поміркованому тоні. Драгоманов повторює, що тільки політична свобода може в теперішній час урятувати Росію. Закінчує статтю порадою, щоби створилися товариства в Росії, які би старалися працювати над здійсненням цієї думки. Не товариства потрібні для цієї мети, та вони й не можуть створитися з людей поміркованого штибу. Необхідно, щоби шляхом вільного обміну думками і циркуляцією переконань більше й більше зріла і поширювалася думка про необхідність і неминучість конституції.

Після бесіди, яка тривала хвилин 50, Желехівський пішов.

Ліг спати о 10-ій годині.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Олександр Кістяківський, Щоденник (1874–1885), Т. 2, 1880–1885 (Київ: Наукова думка, 1995), с. 225–226. Переклад з російської)

Ілюстрація: фотографії Олександра Кістяківського в цьому блозі публікувалися неодноразово, тож цього разу буде портрет його співрозмовника Євгена Желехівського, викладача гімназії у Станіславові й розробника одного з варіантів українського правопису.

Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1919 р. – мешканця Відня:

За сей час трапилось скілько гидкого, а скорше тяжкого, що й згадувати страшно. Українці втіряли Галичину і придбали в Європі ще більше худої слави, як до сього мали. Але се все ще нічого. Гірше те, що по остайнім відомостям Деникин захопив Полтаву. Се щось страшне. Се початок дійсного кінця Українцям. Але дивно, що тут знаходиться досить багато навіть видних діячів, котрі з того радіють. Як не дивно, а вчора, наприклад, довелося мені чути се од нашого поета Олеся. Я вже не кажу про таких панів, як Піснячевський. Сі одверто стоять на стороні Колчака, отже разом з тим і Деникина. Взагалі серед тутешніх «українців» найменше можна знайти дійсних Українців. Правда, за дійсного тут вважають Ол. Степаненка, але треба втратити найменшу пошану не тілько до себе, а навіть до людини, щоб визнавати таких типів за представників когось. Людина абсолютно нікчемна, в остайній стадії хвороби мозку і власне, що найгірше, вся хороба полягає в одсутности логічності як в думаню, так і в діяніях. І що найгірше, хороба ся прогресує все з більшим і більшим поступом. Дехто з тутешніх гостроязиків називає його українським Пуришкевичем, але ж як далеко дурникові до Спінози, так і Степаненкові до Пуришкевича. Шкода, що нема кому серйозно взятись за лікування подібних до Степаненка типів. Їх у нас що далі все більш, і просто таки страшно становиться за націю. Я, наприклад, ще з блаженної, як кажуть, пам’яті Бородая (грішним ділом його Винниченко зіділізував в «Хочу») помітив, що шовіністична дурість найстрашніша й найтяжча хвороба. Але у нас нема добрих лікарів для боротьби з сею хоробою.

Пізно вечором. Я п’яний. А все винна самотність. Правда, її хотіла замінити Христина. (Ні, краще сказати, я хотів се зробити). Але...

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007), с. 608)

Зі щоденника Генрі Ноуена (1932–1996), нідерландського католицького священника і богослова, який у серпні 1993 р. перебував у Львові:

Зеня, Нейтан і я після обіду відвідали дві родини, що мають дітей з неповносправністю. Ми взяли таксі, щоб не витрачати час на дорогу, а якомога довше побути з ними.

Спочатку ми поїхали до 12-річного Вадика і його мами Марії. Вони живуть у старій квартирі у центрі Львова. Марія розповіла нам, що вона разом із сином поселилася в цій квартирі, дізнавшись, що попередній мешканець помер. Пізніше почалася боротьба з людьми, що також претендували на квартиру, страшна агресія тих, що погрожували їх виселити, судова тяганина і непевність [Після розмови з Марією Савчук вияснилося, що о. Генрі не зовсім точно зрозумів ситуацію. У цій квартирі вони з Вадиком поселилися абсолютно законно, маючи відповідні документи, але інші люди вирішили скористатися їхньою вразливістю, щоб теж заявити про права на квартиру, яких вони не могли мати за законом]. Однак, у результаті, перемога була на боці Вадика і Марії.

Коли ми зайшли до великої кімнати з височезною стелею, Вадик, який лежав на килимку в куточку, привітав нас чарівною усмішкою. Він не міг натішитися відвідувачами. Незважаючи на важку форму церебрального паралічу, хлопець виглядав кмітливим, розумним і доброзичливим. Уважно і зацікавлено слідкував за розмовою та зумів вимовити кілька слів. Коли я дивився, як він бореться за те, щоб хоча б якось висловитися, то бачив молодого художника, сповненого прекрасних задумів та ідей, але закутого у тілі, яке не дозволяє показати іншим, що у нього в голові та на серці.

Марія розповіла нам, що її мама, яка опікувалася внуком, померла рік тому. Залишившись сама, Марія була змушена покинути роботу, щоб цілковито присвятити себе доглядові за Вадиком. А на практиці це означає, що єдиний їхній прибуток – це Вадикова пенсія з інвалідності, яка складає 13 тисяч купонів (три долари) на місяць. Більшість часу Марія ходить від установи до установи з проханнями про допомогу. Не уявляю, як вони виживають, але якось дають собі раду.

Найбільше Вадик любить ходити до церкви. Там почувається щасливим, там бачить інших, там може молитися. Він постійно просить маму возити його на молитви та Літургії. [...]

Я б так хотів, щоб ми могли залишитися з Вадиком довше. Просто бути з ним, тримати його на руках, прислухатися до його слів і розказувати йому якісь історії – все це здавалося особливим привілеєм. Але нас чекала ще одна сім’я, і вже треба було йти.

Ми поїхали на околицю Львова, трохи покружляли, шукаючи потрібний заїзд до багатоповерхівки, і опинилися в квартирі, де мешкає Михайлина з чоловіком і двома синами з неповносправністю – Андрієм і Тарасом. Михайлина тепло нас прийняла і привела до кімнати, де на канапі лежав восьмирічний Тарас. Я подивився на його красиве личко і паралізоване тільце. Його рухи були судомними, і він майже не підтримував зорового контакту. Пізніше Михайлина привела до кімнати чотирнадцятирічного Андрія. У нього теж аутизм, як і у молодшого братика, але він виглядав набагато спокійніше, менш тривожно.

Чоловіка Михайлини не було вдома, але до нас приєдналися дві її сестри і племінниця, які живуть у сусідніх квартирах. Вони пригостили нас коньяком, кавою і смачними канапками.

Коли за столом нас зібралося уже дев’ятеро, сестри почали розповідати про себе. Під час сталінського терору, 1950 року, коли вони були ще маленькими, їхніх батьків вигнали з дому та відправили на Сибір. Формальною причиною покарання було те, що вони підтримували бандерівців і рух за незалежність, але насправді Сталін просто хотів заселити Сибір та почати розробляти багатий на корисні копалини регіон. Для цього він наказав вивезти туди 15% населення з різних куточків України, Литви та інших радянських республік. Родину Михайлини разом з тисячами людей з інших регіонів закинули виживати у сибірські ліси. Багато тоді загинуло, але їхня сім’я 1956 року, вже після смерті Сталіна, отримала дозвіл на повернення до України. Вони спорудили будинок з маленьким городиком. Потім, через багато років, коли навколо Львова почали будувати багатоповерхівки, їх знову змусили покинути дім і поселитися в квартирі, яку виділила держава.

Ми почули історію переслідувань, маніпуляцій та знущання. Однак усі сестри сильні та повні життя. Вони наче змагалися між собою, щоб найкраще розказати про себе. Сама квартира, що виглядала тьмяною і пошарпаною зовні, всередині сяяла: гарні меблі, фото на стінах, добротні килими. Сестри закінчили технікуми та університети і отримали добру освіту. Найбільше вони нарікали на воду. У обох хлопчиків проблеми з нетриманням сечі, потрібно часто міняти підгузки, а тому вода необхідна. Проте вона брудна, непридатна для прання. Часом води немає взагалі.

У ході розмови стало зрозуміло, що хлопці з квартири не виходять. Михайлина сказала: «Коли у нас був свій город, то вони могли полежати на сонечку, але тепер ми живемо на восьмому поверсі й не можемо їх виводити». Я був вражений: хлопці не бувають на вулиці не тому, що важко їх знести, а через сором. «Як вони ще були немовлятами, ми з ними виходили, бо ніхто не помічав, що хлопці неповносправні, а тепер усі дивитимуться і тикатимуть на нас пальцями. Не хочемо сорому і щоб з нас насміхалися, тому тримаємо їх вдома», – пояснила Михайлина.

Бліденькі личка Тараса і Андрія справді свідчили, що на сонці вони не були вже давно. Мене боляче вдарило усвідомлення ізоляції, яку переживають родини, що мають дітей чи родичів з особливими потребами, і я ще більше переконався у важливості спільнот «Віри і Світла».

Сьогодні ввечері ми проводили спеціальну зустріч «Віри і Світла» для батьків, я запросив Михайлину, і вона обіцяла прийти.

Коли ми виходили, я знав, що думатиму й перейматимуся долею Тараса і Андрія. Яка наша роль? Що ми можемо зробити, щоб визволити їх з такої жахливої ізоляції?

На 18:00 ми запросили батьків, що належать до «Віри і Світла», на зустріч в одній з великих зал Палацу Потоцьких в центрі Львова. Це великий, статечний будинок, що нагадує про часи аристократичних родин, елегантності та багатства, які давно минули. Сьогодні його називають «Палац урочистих подій». Порожня будівля з якимись рештками меблів та килимами, розкинутими на підлозі. Її використовують переважно для церемоній та реєстрації актів цивільного стану. Ми запитали літню пані, яка сиділа за маленьким столиком при вході, куди поділися всі меблі. «Вкрали росіяни, євреї та німці», – скупо відповіла вона.

На зустріч прийшло 24 особи – троє чоловіків і 21 жінка. Зеня запросила усіх познайомитися з Нейтаном і мною та послухати наші розповіді. Борис перекладав, Нейтан розповів про «Лярш» і спільноту «Дейбрейк», а я говорив про дар людей з особливими потребами. Ми співали, молилися і ділилися ідеями та переживаннями у малих групах. Це була радісна зустріч, я особливо тішився, що міг знову побачити Іванку – маму Олега, маму Андрія, який пише вірші, Марію – маму Вадика, Михайлину – маму Тараса і Андрія. Також були друг Зені й тато Андрійка Микола та отець Петро, якого ми зустріли в неділю на привітальній вечірці.

Це був натхненний вечір. Всі були раді бути разом, зустрічатися та слухати історії, що вселяли надію.

(Генрі Ноуен, Українські щоденники, переклад з англійської Мар’яни Карапінки (Львів: Свічадо, 2021), с. 74–79)

Зі щоденника Артура Конана Дойла (1859–1930), англійського письменника, у 1880 р. – корабельного лікаря на китобійному судні «Гоуп»:

Цього ранку зайшли у кращу місцину, де багато птахів і харчу у воді. Бачили босунських мартинів, які дуже погані рибалки, тож переслідують бідолашних старих моївок, доки ті не випустять свою останню поживу, а ці злодюжки підбирають її і їдять напіврозкушеною. Море кишіло китоподібними, до обіду ми спустили два човни, думаючи, що бачимо пляшконосів, але це виявилися фінвали-недолітки – нічого не варті тварини, але такі могутні, що можуть легко прорвати наші лінії, тож човни відкликали. Капітан підстрелив «боцмана». Бачили багато пухівок. Також кілька риб-мечів. Одна з них ганяла фінвала навколо «Екліпса». Бідолашна тварина виривалася у воді, здіймаючи жахливий шум. Карнер всадив кулю в одного молодого фінвала близько 40 футів завдовжки, і той швидко кинувся навтьоки, очевидно, щоб розповісти матусі, що йому зробили ці негідники. Це море від Ян-Маєна до Ісландії могли б назвати морем Пір’я. Його поверхня в багатьох місцях буквально вкрита пір’ям. Пляшконоси дуже грайливі.

Близько 11 вечора капітан покликав мене на дивовижне видовище. Навіть не сподіваюся колись побачити щось подібне. Море буквально заполонили великі горбаті кити, доволі рідкісний вид, здається, їх було близько двохсот: скільки сягне око, видно лише фонтани й величезні хвости в повітрі. Деякі проходили під бугшпритом, здіймаючи гори води й збуджуючи нашого ньюфаундленда. Вони 60–80 футів завдовжки і мають незвичайні голови з підвісними мішками під щелепами, немов у жаб. Із них можна здобути приблизно три тонни дуже поганого жиру, але вполювати горбача важко, тож вони не варті того ризику, щоб їх переслідувати. Ми спустили човен і вистрелили старим зламаним гарпуном у одного, і він кинувся геть із великим сплеском. Вони відрізняються від фінвалів тим, що білі під плавниками й хвостом, і коли вони випускають фонтан, то характерно свистять; цей звук можна почути за кілька миль.

(Артур Конан Дойл, Небезпечна робота. Щоденник арктичних пригод: збірка, переклад з англійської Вікторії Зенгви (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018), с. 326–327)

Зі щоденника Бернарда Полонецького (Берла Пордеса) (1862–1943), польського книгаря і видавця єврейського походження, у 1883 р. – мешканця Львова, співробітника книгарні Леона Пордеса:

Минуло літо, панувала світ осінь – маєстатична, поважна матрона, фарбує листя дерев різними кольорами, і коли їй набридне забавка, скидає її у провалля, звідки більше ніколи не побачити світу, вкорочує дні, обвіває відчутним подихом світ і позбавивши життя тисячі рослинок, залишає решту на знищення своїй наступниці – зимі.

Почну від родинних випадків – Мундик склав матуру, провалився з математики, недавно склав цей предмет і 1 серпня пішов до війська. Вільгельм щасливо живе зі своєю дружиною і скоро сподівається потомства, батьки, дякувати Богу, здорові, а я, я... хо-хо, це важко сказати, що зі мною діється. І Юля магнетизує, і Бронька палить... і Софія Патце... і та красива, і та мила...

У книгарні сяк-так лізе. О, якби ж то мати власний капіталець, було б там менше клопоту. Ношуся з наміром виїхати до Варшави після свят, але це ще непевно.

Під час вакацій був у Львові Едмунд Шренґель, власне Мунцьо, як я його завжди знав, це був мій найкращий друг дитинства і не раз ми з ним крали у наших сусідів найкращі ягоди і не один зимовий вечір провели разом, ох, життя тоді було миле, ми були дітьми, без турбот. Зараз усе змінилося, і це гаряче відчуття приязні в мені згасло, і якось після кількох зустрічей він поїхав, навіть не попрощавшись. Він на I році техніки, старанний учень, як і раніше, і симпатичний мужчина.

Завтра виїжджає Генрик Штекель, третій приятель після Мундика, а другий після небіжчика Зельника. Про його дружбу я вже часто згадував, ми між собою зрослися, досягли згоди і сердечно полюбили один одного, я вплинув на нього і додав життя, він у мене вклав свою повагу. Завтра ми розстаємось, як надовго? Кому ж відомо, якими дорогами нас поведе доля – дорога Генрика важка, повна самопожертви, вимагає багато жертв. Аби йому Бог додав сил, і аби він витримав у тому тяжкому ярмі! [...]

(Bernard Połoniecki, księgarz lwowski. Dzienniki, pamiętniki i listy z lat 1880–1943, opracowała i wstępem opatrzyła Maria Konopka (Warszawa: Biblioteka Narodowa, 2006), s. 100–101. Переклад з польської)

Зі щоденника Геннадія Петрова (1936–1996), українського журналіста, краєзнавця, у 1951 р. – мешканця Сум, учня середньої школи:

Книжок і журналів немає. Читати хочеться більше, ніж їсти в найбільш голодні мої дні. Хочеться жити так, щоб кожна прожита хвилина, кожен час приносив користь Батьківщині. Був в кіно «Первая перчатка». Захотілось і самому стати фізкультурником. Звичайно, не боксером, але легкоатлетом-десятиборцем. Хочеться тренуватися, але ніде, нічим і не знаю де. Хлопців на вулиці знаю всіх і дружу з усіма, окрім Валерки, який показує свою вищість наді мною.

(Петров Геннадій. Щоденники. Нариси. Статті, упорядники Людмила Покидченко та ін. (Київ: Фенікс, 2016), с. 15)

Зі щоденника Віктора Клемперера (1881–1960), німецького філолога, журналіста і письменника єврейського походження, у 1946 р. – професора романської філології Вищої технічної школи у Дрездені:

Я не знаю, чи історія мчить вперед, чи стоїть на місці. Останній день червня, переддень Святого Варфоломія, кінець липня, австрійська справа, вбивство Дольфуса, повний розрив Італії з Німеччиною... У мене нема мети перераховувати тут окремі історичні факти. Лише це відчуття затамованого подиху: «Чи впаде бик цього разу – від другого страшного удару по чолі?». І знову він не падає. А ось учорашній бюлетень: стан Гінденбурґа викликає занепокоєння. Безперечно, рішення мусять прийняти зараз. Якщо найближчими днями Гітлер не впаде, він зробить себе президентом, тобто дасть себе обрати «вільним» голосуванням непохитної любові свого народу. Знову хочу відзначити лише один момент: «Мова Третього Райху». Вчорашні газети вийшли з великими заголовками на першій сторінці: «Страта вбивць Дольфуса». Нижче були заголовки про те й інше. Але ім’я Гінденбурґа ніде не зустрічалося. Бюлетень з’явився далі внизу, серед трьох чи чотирьох колонок, і не більш жирним шрифтом, ніж інші записи – а жирний шрифт нині настільки звичний, що взагалі не вирізняється (порівн. celui > celuici, посилення реклами).

Вечір у Блюменфельдів (вони збиралися зайти до нас на вечерю, Ґрете Блюменфельд лежить з травмованим коліном, ми прийшли до них на вечірню каву): Була дуже серйозна дискусія про новий стан речей, на думку Блюменфельда безнадійний, а я переповідав те, що мені кілька тижнів тому казав Йоганнес Кьолер: військова диктатура після смерті Гінденбурґа. [...]

Читаю вголос, за порадою Аннемарі, цілком гомерівську «Добру землю» [Перл] Бак.

(Victor Klemperer, I Will Bear Witness. A Diary of the Nazi Years, 1933–1941, translated by Martin Chalmers (New York: The Modern Library, 1999), p. 79. Переклад з англійської)

З подорожніх нотаток Клер Шерідан (1885–1970), англійської журналістки, письменниці та скульпторки, яка у 1924 р. здійснила подорож Центральною та Східною Європою:

Наші російські візи були дійсні до першого серпня, тож опівдні 31 липня ми, не гаючи зайвого часу, залишили Рівне та дісталися прикордонного містечка Корець о четвертій пополудні. Такий особливий день – вінець усіх наших зусиль. Останні дві з половиною години до російського кордону здавалися довшими, ніж попередні три тижні.

Люди спантеличено дивилися на нас, поки ми гордовито сунули містом. Корець – кінцева зупинка; останніми роками ніхто навіть і не думав їхати далі. Проминули цукровий завод ліворуч. А за ним одразу починалося начисто поросле травою шосе. Із заводської брами вийшла група з трьох-чотирьох чоловіків. Один виявився поліцейським, і ми запитали в нього дорогу. Він удавав, наче не розуміє жодної знаної нами мови, та був похмурий, як усі польські поліцейські на нашому шляху.

– Що вам потрібно? – запитав молодий чоловік бездоганною англійською.

– Дістатися російського кордону.

Він вказав рукою у бік зарослого шосе.

– Кордон через півтора кілометри звідси. А ви звідки?

– З Лондона.

А далі сталося щось відверто чудернацьке. Англомовний добродій запропонував затриматися на годинку, пообідати з ним на заводі й потому їхати на кордон. Чоловік виявився графом Потоцьким, з чиїм братом ми запізналися у Варшаві. Їхній родині належав цукровий завод, який був частиною колись одного з найбільших земельних маєтків у Росії й від якого тепер нічого не залишилося, окрім цього крихітного шматка на польській території.

Обідати ми пішли додому до директора, а сам директор зателефонував до прикордонників, щоби сповістити про наш приїзд. Ті зі свого боку зв’язалися з росіянами й поцікавилися, чи вони погодяться пропустити нас після п’ятої години пополудні – тобто після офіційного завершення робочого дня. Надійшла відповідь: «Ми чекаємо на них уже два дні!». Граф і директор висловили певне занепокоєння з приводу нашої мандрівки до Росії. Вони попередили нас про всі ймовірні загрози. Зокрема, запропонували відправити мій годинник з діамантами в Англію, бо подорожувати Радянською Росією з діамантовим годинником – наражатися на небезпеку. Утім, помізкувавши трохи, вони передумали: «Якщо ви готові пожертвувати своїм життям, то без особливих роздумів пожертвуєте і свій діамантовий годинник».

Граф Потоцький з директором супроводили нас до застави і перекладали попервах для польських прикордонників, а згодом і для російських. Поляки працювали надзвичайно повільно та сумлінно. Їхній митник штампував наші документи, здавалося, цілу вічність. Та коли покінчив із цим, чомусь не поспішав піднімати шлагбаум. Виявляється, що на це уповноважений лише начальник застави, а його, бач, немає на місці. За ним уже відправили, але чекати довелося довгенько. Між тим ми сперлися на польський шлагбаум, перекидаючись (через нейтральну п’ятиметрову ділянку) словом-другим із «більшовиками». У присмерковому світлі червоноармійці (у загострених шапках та з гвинтівками на плечах) виглядали напрочуд живописно.

Спокій та відчуженість цього простору справляли химерне враження. Радянські солдати навпочіпки чатували у високій кукурудзі вздовж усієї прикордонної лінії, але я не бачила жодних причин для цієї оборонної постави. Ніхто не намагався перетнути кордон. На російському боці вози не їздили порослим шляхом, селяни не приходили торгувати. Тільки наш покровитель вряди-годи прогулювався тут о п’ятій ранку, коли ніхто не бачить! Він розказав, як подеколи перетинав кордон, прямуючи до свого старого маєтку й повертався до шостої. Щоправда, до родинного помістя він доїхати не встигав, бо розташоване було надто далеко.

Він запитав російських чиновників, чи вони пропустять нас о цій пізній годині. Ті відповіли, щойно польські колеги закінчать із нашими справами, їм знадобиться не більше десяти хвилин для залагодження всіх формальностей. Вочевидь, вони намірилися вразити поляків спрощеною процедурою перетину кордону. «Де ж вони сьогодні ночуватимуть?» – запитав Потоцький.

Росіяни вважали, що нам треба їхати до Новоград-Волинського, за тридцять кілометрів.

– Але ж стемніє, – заперечив граф.

– Нічєво, – відказав флегматичний солдат.

– Їх супроводжуватиме конвой?

Я зрозуміла слово «конвой» та помітила усмішку на обличчі солдата.

– Конвой їм не потрібен, – відповів той.

– А як же бандити?

– Нема їх, дорога цілком безпечна. Наші справи не такі вже й кепські, як вам доводиться чути!

Ми обернулися на стукіт копит: у куряві пилу наближалася якась кавалькада. То був начальник застави у супроводі двох вершників та лоша, що бігло труськом. Начальник високо ніс голову. Бундючне обличчя не змінилося, навіть коли його кінь з переляку сахнувся в бік від нашого мотоциклу. Ми чекали на нього добрячих сорок хвилин, але він, здавалося, виконував важливу церемоніальну місію. Мимохідь проглянувши наші паспорти, відсалютував та вклонився – врешті-решт червоно-білу жердину було піднято. Росіяни водночас підняли свою. Два чи три радянські солдати поквапилися до нас – от ми і в Росії!

Наші нові приятелі чекали та спостерігали, як нам вестиметься у руках більшовиків. Рекомендували (так само як і у Варшаві) не показувати, за жодних умов, рекомендаційного листа від Раковського. Мовляв, Раковський доволі довго правив Україною та ціною неабияких зусиль навів тут лад, знищивши, вочевидь, чимало народу. Друзі загиблих неодмінно б застрелили приятелів Раковського. Однак поляки запевняли, що жоден чиновник на кордоні не розпізнає підпис Раковського. Між тим довкола нас точилася ціла дискусія. Хоча наші паспорти були в порядку, про мотоцикл, звісна річ, у документах не йшлося. Росіянин запитав поляків, як вчинили вони. Поляк доволі зверхньо помахав дозволом для перетину кордону мотоциклом. Російський прикордонник здавався безпомічним і безнадійним, наче старий дівич, якому жінка дала потримати немовля і зникла. Наші польські приятелі пробували докричати до нас суть проблеми. І мені здалося, що попри всі настанови, час пустити в діло лист Раковського. Тож я вручила папірця командирові. Усі товариші зібралися довкола, читали. Я гадки не мала про зміст документу, але той був оздоблений вишуканим червоним відтиском серпа і молота. Лист справив дивовижне враження. Товариш шанобливо повернув листа, відсалютував, потис руки і махнув уперед, ніби намагаючись сказати: «Уся Росія – ваша». Ми помахали на прощання людям по той бік кордону, особливо симпатичному графові, який спостерігав, як ми потрапили на землю, що колись належала йому і куди він потрапити не може.

Дорога йшла вгору до темних лісів Потоцьких, і «Сатанелла» в ейфорії виконаного завдання, прискорилася з переможним завзяттям. Через два кілометри ми зупинилися на вимогу пана в кашкеті. Чолов’яга стояв на узбіччі, немовби очікуючи на нас. Він, власне кажучи, виявився митним інспектором, якого сповістили про наш приїзд. Сама митниця була десь у селі, поодаль від шосе. Він з неабиякою шанобливістю вибірково (утім, не надто прискіпливо) оглянув наш багаж. І знову чудодійний лист Раковського справив неабияке враження. Наш мотоцикл вперше в історії перетнув радянський кордон, безпрецедентна подія, а з нас навіть не попросили якогось мита. Усміхнені ми вклонилися.

Було вже темно, поки ми доїхали до маленького хаотичного містечка Новоград-Волинський. На відміну від польських населених пунктів, до яких ми вже встигли призвичаїтися, радянське яскраво освітлювалося високими ліхтарями. Раптом від приміщення відокремився чоловік (у білій уніформі та військовому червоному кашкеті) та в супроводі групи людей попрямував до нас. Ідеальною англійською він сказав: «Я – начальник міліції. Ми облаштували для вас місце. Будь ласка, слідуйте за мною».

Усе було сказано тоном, що не залишав сумнівів у його приязності. Вочевидь, йшлося не про тюремну камеру! Начальник швидко йшов попереду, тоді як ми їхали слідом, гуркітливо повзучи на другій передачі. Група чиновників ішла за нами, і коли я озирнулася, то здалося, що наші тили прикривали чи не всі мешканці містечка. Ця чудернацька процесія зупинилася нарешті навпроти добротного будинку. За мить нас оточила юрба. Пітерові показали електрично освітлений дерев’яний сарай, де можна було б запаркувати «Сатанеллу». Мене ж повели до будинку, завівши в розкішну кімнату, де червоні, приготовані заздалегідь плисові стільці стояли довкола столу. «Товариші» представилися. Мабуть, вони і були представниками тутешньої міськради.

Пітер повернувся з сараю та зніяковіло глянув на повну незнайомців кімнату. Я знала, що він страшенно втомлений, що він рано лягає спати і ненавидить запах тютюнового диму в кімнаті, де спить. Утім, я, з одного боку, не могла стримати свого приємного здивування, а з іншого – співчуття до типового англійця, який уперше опинився серед росіян!

Ми сьорбали чай зі склянок, а хтось перекладав численні запитання, що сипалися на нас. Місцевий люд прагнув почути щось про відгороджений світ, відгороджений наче не прикордонним шлагбаумом, а спущеною з небес завісою.

Довелося розповісти про Польщу, про Німеччину, а тоді і про Англо-радянську конференцію – здобуток Раковського – які враження він справив на буржуазію, на британських робітників і чи король Георг запросив його до палацу.

Я з острахом думала, невже ми сидітимемо тут усю ніч. Але було вельми цікаво, і жадібність, із якою ці робітники та селяни поглинали наші новини, сама по собі справляла незабутнє враження. За мить я помітила, що двері в сусідню кімнату були нещільно прикриті, й звідти крадькома поглядали якісь люди. Я занепокоїлася, що ми завдаємо родині господарів чималих клопотів, реквізувавши на якийсь час їхню найкращу кімнату.

«Гостинне прийняття у власному домі випадкових подорожніх – давня російська традиція, – пояснили нам. – До того ж у розпорядженні цієї родини чотири кімнати, а це більше, ніж потрібно».

Вуличний натовп ставав навшпиньки, зазираючи у вікно. Ніхто і не думав розходитися, допоки наші приятелі, попрощавшись, залишили нас «enfin seuls» [нарешті самих] (як тих славнозвісних молодят) та загасили світло.

(Клер Шерідан, Щоденник мотоциклістки. По всій Європі з «Сатанеллою», переклад з англійської Остап Кінь, Станіслав Мензелевський (Київ: Медуза, 2021), с. 64–69)

Зі щоденника Олександра Міщенка (Олеся Волі) (1952), українського письменника та журналіста, у 1999 р. – мешканця Києва, приватного підприємця, який працював на книжковому ринку «Петрівка»:

На книжковому ринку ранок.

Скриплять незмащені візки-кравчучки, на «кучмовозах» товар підвозять хвацько до яток.

Жарти, сміх торговців, анекдоти, приправлені колючими матюками. І кожен своїм зайнятий: той книги розкладає, той підлаштовує столи, той перевіряє документи: чи все з ними гаразд, аби перед раптовими податківцями не опростоволоситися. Усі тверезі. Всі стурбовані. Нероб немає. Ось так «багатіє» середній клас.

А я з самого рання закупив на фірмі «ВОЇР» хрестоматії зарубіжної літератури для п’ятих – восьмих класів. Для 6-го й для 7-го поки що не надрукували тираж. Згодом на Ямську до приватного підприємця Станіслава Івановича за обкладинками поїду.

Ходка туди – ходка назад – ось що принесе (дай Боже нашому теляті вовка з’їсти) цього сезону якусь копійку солідну, та, може, таки завершу «одіссею» з квартирою на Позняках. Паняй, паняй, Олесю, не присідаючи за товаром. Одна нога тут – друга там. Швидше паняй! Спочивати потім будеш...

(Олесь Воля [Олександр Міщенко], Щоденник. Сорок років. 1969–2009 (Київ: Аконіт, 2011), с. 924–925)

Зі щоденника Адріана Оржеховського (1876–1960), мешканця Одеси, у липні 1941 р. – фарбувальника фабрики сукна:

Сьогодні я був на фабриці з 10-ої до 5. Вдалось отримати лише 20 рублів. Фабрика остаточно зупинилася, що буде далі, невідомо. Був знову наліт, кажуть, запалили одну цистерну з нафтою, було видно пожежу. Наш будинок остаточно спорожнів, всього залишилося 5 мешканців. Центр міста майже повністю виїхав на околиці, велика кількість населення виїхала ешелонами залізницею і пароплавами. Життя в місті майже зовсім завмерло. Вже не видно вервиць людей, які тікають зі своїми пожитками, не мчаться військові вантажівки з вантажем, так ніби всі чи майже всі евакуювалися. Головні заводи поїхали давно. Сіль нашої землі – комуністи, давно змастили п’яти і безпечно дременули. З цього приводу скрізь і всюди обурені розмови. Спекулятивний елемент, а їх чимало, теж своєчасно дав драла, залишилася сама злидота і робітничий клас, і дрібні службовці. Багато мешканців на ніч ідуть у каменоломні й на околиці міста. Після поголовної першої втечі після 22-го липня зі своїх дач, публіка знову ринула на дачі й займає їх не розбираючи і самовільно.

(Адриан Оржеховский, “Записки 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 4 (2007), с. 241. Переклад з російської)

Зі щоденника Логвина Пукася (1880–1937), уродженця села Красногірка тепер Полтавського району Полтавської області:

Нарешті відвідав рідне село, де пройшли мої тяжкі дитячі роки. Який жах! Я села Червоногірки зовсім не впізнав. Свого рідного села, де родився, виріс, і не впізнав. Степ... Той розкішний степ, де хвилювалось море хліба, буйно поріс бур’яном, зацвів блекотою, осотом, будяками, і так густо – цвітом. Не чути плугатарського «гей». Не чути співу на роботі дівчат, не видно граційних постатей молодиць, не гра сопілка пастуха, не реве скотина, не мекають вівці. Село... Руїни – не руїни, і хати – не хати. Дерева порубані, садки повсихали, квіти зів’яли. Замість людей якісь примари – не то тварини, не то якісь дикуни, які ще не знають, що таке культура. Одне тільки помітно, що вони переживають «культурну революцію», бо ж недаром не мають ні образу, ні подобія людини. Замість хат виглядають з бур’яну напівруїни, а то і зовсім – руїни. По вулиці, де раніш курява від підвод здіймалась, нині буйно цвітуть бур’яни, лобода, блекота, лопухи і болиголова. Лише вузенька стежечка нагадує про те, що подекуди тут проходять живі істоти.

Зустрічаю одну примару, здороваюсь. І – о лихо! По голосу впізнаю Оверка. Того Оверка, що так струнко ходив і будував собі гніздечко і вірив у життя, у майбутнє щастя, що із захопленням, як юнак, слухав мої промови про майбутнє. Тепер цього Оверка не впізнати: зігнута постать, зір похмурий, голос замогильний, а шкіра подібна до темно-коричневого пергаменту. Питаю: «Як живеш? Чим годуєшся?». Відповідає: «Не живу, а доживаю! Учора попався з кілограмом жита, зложили протокола і віддають до суду. Годують вареним житом, та й того дають лише 300 гр. на добу. То іноді сниться панський хліб, який тепер здається за святу паску. Ось так і живу! Чекаю на краще, але знаю, що здохну з голоду, от і все...».

Зустрічаю другого – Семена Олененка. Те ж саме. І різниця тільки в тому, що цей украв не жита, а пшениці. І вже піджарив, та прокляті не дали попоїсти. Кругом – одна балачка про їжу та про те, хто попався, а кого ще Бог милував. Так «раюють» люди при соціалізмі. А я, дурень, і не знав, який то соціалізм! Коли б знав, що такий соціалізм, то, мабуть би, не боровся з царями та панами, панськими псарями, а тихенько уминав би галушки з салом та житній хліб з кандьором...

(Логвин Пукась, Тернистий мій шлях: фатальний щоденник із сховищ КДБ, впорядкування Валентина Посухова (Полтава, 2002); http://poltava-repres.inf.ua/statti/shl_8.htm)