Зі щоденника Святослава Лазора (1992), у червні 2012 р. – студента географічного факультету Львівського університету, який здійснив веломандрівку між крайніми західною та східною точками України:
Прокидаюся о 7:30, поволі збираюся, оглядаю карту і через 40 хвилин виїжджаю в напрямку Берегового. Сонце припікає, хоча ще доволі рано. В селі Демечі купив мінеральної води, щоб завести організм для нелегкої роботи на цей день. В’їжджаю в с. Велика Добронь і перше, що мене дивує, це написи угорською мовою, всюди. Навіть на будинку сільської ради напис подвійний: «Сільська рада – Kozseghaza». Враження таке, що потрапив десь в Угорщину, чую, як люди між собою розмовляють угорською. Фантастика!
Близько 10 години ранку опиняюся в Батьово – важливому залізничному вузлі Закарпаття. Звідси можна доїхати і до Львова, і до Хуста, і навіть у Солотвино. Сонце палить немилосердно, а я кручу педалі і слухаю Veselin Tasev DTW 153 – така собі трансово-психологічна музика, яка навіює роздуми про прекрасне, особливо, коли подорожуєш на велосипеді крізь поля пшениці, де легенький вітерець обвіває обличчя і рятує від 40-градусної спеки. Коли в’їхав у село Батрадь, то страшенно знемагав від спраги та спеки, тому вирішив попросити в когось із місцевих жителів води. Оглядаюся навкруги – на вулиці нікого, напевне вдома або деінде.
Через деякий час помічаю на лавочці стареньку бабцю, під’їжджаю до неї, вітаюся і питаю, чи можна попити води. Очевидно, бабця не надто добре розуміла українську, адже почала відповідати ламаною російською, та основну суть мого прохання зрозуміла. Провела мене на подвір’я, набрала холодної води з криниці, принесла великий кухоль, мило і рушник. Я зняв із себе велофутболку, помився і відразу відчув приємний холод та приплив сил. Потім попив свіжої води і почав одягатися. Бабуся розпитувала мене, хто я і звідки, куди їду, а я питався її, як їй живеться. Казала, що живеться нелегко, бо чоловік помер, а самій важко. Тримає невеличке господарство та город, одна все це обробляє. Навчала, що слід допомагати один одному і бути милосердними.
На завершення старенька принесла мені півлітрову пластикову пляшечку із корком від горілки, щоб набрати води на дорогу. За це я їй був неймовірно вдячний. Однак, як виявиться пізніше, ця пляшечка з корком ще відіграє свою роль...
Виїхавши з села, побачив храм, на шпилі якого розташований знак у вигляді сонця, з відблисками на всі боки. Згадував, що вже кілька таких храмів бачив сьогодні, хоча на деяких замість сонця був півень. Я собі подумав, що то, певне, протестантські храми.
Крутити педалі трошки легше – організм ще не встиг сильно розігрітися. Так помалу проїжджаю села Шом та Косино. До речі, в Косино є термальні води, про що гарно сповіщає придорожній знак. Рухаючись мимо, побачив біля лісу кілька припаркованих автомобілів – курортники відпочивають, напевно. До Берегового вже недалеко, тому в с. Велика Бийгань вирішую пообідати. Купую в магазині 200 грамів ковбаси, хліба, 2 помідори, мінеральну воду, морозиво на десерт і сідаю обідати. Відчуваю, що трохи втомився – не так від фізичних навантажень, як від спеки. Роблю привал на годину, приходячи в тонус у холодочку.
О 14:30 виїжджаю і за 20 хвилин повертаю в с. Яноші, у бік Берегового. Одразу біля дороги є туристичний магазин. Вирішую зайти і купити собі прапор України, щоб прикріпити на багажник і так їхати. Зробивши це, прямую в Берегове.
В’їхав у містечко і одразу був вражений, яке ж воно інакше, не таке, як містечка десь на Львівщині чи Івано-Франківщині. Своєрідна архітектура, назви вулиць на честь угорських діячів, угорська мова, яку зовсім не розумію. Відчуття такі, немов потрапив десь за кордон. Заїжджаю в самісінький центр, оглядаю все навкруги і милуюсь – як ж тут гарно і по-європейськи: неспішно прогулюються жителі та відпочиваючі, збоку височіє величний собор у готичному стилі, багато людей пересуваються велосипедами, поруч затишні бари та кав’ярні. Життя пливе своїм неспішним темпом, панує дух розслабленості та відпочинку.
Ще перед містом в мене вийшли з ладу навушники – зламався штекер. Вирішую терміново купити нові, адже без музики буде важко їхати. На жаль, в Береговому не було широкого вибору навушників, тому купую хоч якісь за 80 гривень, що мають більш-менш нормальне звучання. Сідаю на лавочку в центрі міста, вмикаю плеєр і кілька хвилин відпочиваю, оглядаючи все навколо. Можна підсумувати, що Берегове – затишне містечко біля кордону з Угорщиною, де тісно переплелися угорська та місцева русинська культура (русини – так себе називали закарпатські українці до початку XX століття). Трохи перепочивши, планую рухатися далі, однак, подолавши 200 метрів, бачу ще один гарний мурований костел в готичному стилі, а поруч – музей. Вирішую відвідати цей музей, тому припарковую велосипед та купую квиток.
Оглянувши експозицію музею та цікаві архівні фотографії, більше дізнався про цей край. місто тривалий час перебувало у складі Угорщини, це і наклало відбиток на мову й культуру населення. Після відвідин музею рушаю у бік Виноградова. Сонце вже не таке палюче, однак відчувається духота і крутити педалі все-таки нелегко. Після Берегового дорога проходить повз невеличкий гірський хребет, на схилах якого розкинулись виноградники. Ландшафт дуже гарний: засаджені виноградом плантації чергуються з невеличкими скельними виступами, а все це оточує густий зелений ліс. Нагадує Крим у мініатюрі. Проїжджаю Мужієво, пригадую уроки з географії, коли ми вчили поклади корисних копалин. Виявляється, колись тут видобували золото.
Подорожуючи Закарпаттям, частенько можна побачити шикарні будинки, ледь не палаци, навіть у селах. Інколи складається враження, що знаходжусь не в Україні, а потрапив десь у Беверлі-Хіллз чи Конча-Заспу. В с. Бене бачу, що при дорозі продають абрикоси ціною 10 гривень за кілограм. Захотів підкріпитися вітамінами, а заодно і перепочити. Більшість мешканців спілкуються угорською, тому мені відповідають ламаною російською. Бабуся зі своїм сином розповідала, що тут люди живуть за рахунок вирощування ягід та фруктів. Казала, що приїжджають закупівельники і за низькими цінами скуповують товар, а потім продають його в Ужгороді і навіть у Львові. Абрикоси дійсно дуже смачні – клімат на Закарпатті тепліший і м’якший, ніж в Галичині, тому екзотичні фрукти тут ростуть добре. Знову охолоджуюся криничною водою, втамовую спрагу і вирушаю далі. Їдучи Бенівським районом, помітив цікаву деталь: при в’їзді у кожне село чи місто стоїть табличка з написом «Ласкаво просимо», а вище – те саме угорською мовою. На виїзді з села – так само оформлений напис «До побачення».
За селом Бене, біля мосту через річку Боржаву, стоїть пам’ятка архітектури – готичний костел XV століття, покритий гонтом.
Мандрувати досить комфортно, на годиннику 5 година вечора. Ліворуч потроху відкриваються краєвиди Карпат, а праворуч протікає річка Тиса, за якою територія Угорщини. Доїжджаю до прикордонного містечка Вилок, тут знаходиться міжнародний пункт перепуску. Мій маршрут пролягає через Виноградів, тому слідую дорожнім знакам. При виїзді із Вилока є заправка, де купляю мінеральну воду і вмиваюся. На АЗС хлопці запитали мене, куди їду, відповів, що тримаю курс на Луганськ. Після цих слів вони були шоковані. Виходячи із магазину, бачив їхні здивовані погляди, які водночас виражали захоплення і недовіру моїм словам.
У Виноградові відвідав кафе «Фенікс», де за 18 гривень мені приготували юшку з макаронами, вареники та склянку апельсинового соку. «Бомба», – подумав я. У Львові такого вже не знайдеш. Провінція, так би мовити. Неспішно кочуся виноградівською бруківкою і захоплююсь архітектурою містечка. В центрі привертає увагу великий готичний костел, трохи далі видніється якийсь палац, оточений чудовим парком (як пізніше з’ясувалося – палац барона Перені).
Я знав, що у Виноградові є руїни замку, тому, оглядаючи вулиці, шукав хоч якийсь знак або натяк на існування твердині. Аж за центром, в бік Хуста, побачив на горі руїни замку і поїхав туди. З головної дороги до підніжжя замку веде грунтова дорога, далі йду пішки, кочу велосипед поряд з собою. Кілька хвилин – і вже проглядаються руїни колись значного як за розмірами, так і за важливістю Виноградівського замку.
Слід зазначити, що із замку відкривається гарний краєвид на Виноградів та навколишні села. Оглянувши руїни цієї унікальної споруди, вкотре дивуюсь, як ми недбало ставимося до пам’яток старовини.
Сонце спускається все нижче, тому з кожною хвилиною крутити педалі стає приємніше. Виїжджаю з Виноградова і тримаю курс на Хуст, до якого залишилося близько 20 кілометрів. На велокомп’ютері бачу цифру 90 – немало, як на таку спеку. Проїхавши Виноградів, починається підйом на невеликий перевал, з якого відкриваються гарні краєвиди на Карпати, які зовсім поряд. На перевалі трішки відпочив, згадуючи неймовірні велопригоди, що їх пережив за останні 2 роки. Спочатку нескладні поїздки Сколівським районом, потім триденний велопохід Карпатами з Воловця у Ясіню через гірські дебрі, озеро Синевир на «обливаний» понеділок. Коли б мені 2 роки тому хтось сказав, що переїду всю Україну із заходу на схід, то нізащо б не повірив.
Кулею спускаюся з перевалу, де витискаю 47 км/год. зі свого велосипеда. Їдеться просто чудово – приємна прохолода огортає втомлене тіло і повертає його в тонус, на багажнику вітер розвіває прапор України, а пісні Joe Satriani – Dream song та AC/DC – Shoot to thrill надихають на подвиги.
Близько 9 вечора досягаю міста Хуст. Заїжджаю на річку помитися і вирішую, що пора шукати місце для ночівлі. І тут я згадав, що в Хусті проживає Крістіна Яцура – дівчина із сусідньої кімнати в гуртожитку. Серце забилося частіше. «Тільки, щоб вона була вдома, тільки щоб була тут!». Набираю номер телефону, проходить кілька гудків, а вже через хвилину радію – Крістіна вдома, сьогодні ночуватиму в хаті. Пощастило!
Я повідомив своє місце перебування і чекав дівчину біля залізничного переїзду. Поки проїжджав поїзд, біля мене зупинилася машина, в якій перебував хлопець з подружкою. Побачивши мене, вони почали розпитувати: куди то так їду і звідки. Я відповів, що прямую із Чопа аж в Луганську область. Вони питали, з ким ще подорожую, а коли дізналися, що їду сам, то їхньому здивуванню не було меж. Побажавши мені щасливої та безпечної дороги, вони поїхали, а мені стало дуже приємно від елементарної людської підтримки та теплих слів.
Крістіна мене зустріла і ми поїхали до неї додому. За смачною вечерею, яку приготувала бабуся, я поділився своїми планами, а реакцією Крістіни був шок – як так: сам, без компанії, в таку дорогу. Я пояснював, що не все так складно, в мене є досвід, фізична підготовка, карта України.
«Зараз покажу тобі свій маршрут і ту частину шляху, що вже проїхав», – кажу дівчині.
Пішов до велосипеда, відкрив баул і побачив, що всі речі мокрі, детальна карта України також намокла, а причиною була погано закрита пляшка води, яку мені дала бабця в с. Батрадь, точніше, негерметичність корка. Таким чином, зловісний корок від горілки зіграв свою негативну роль. Хоча я сприйняв це з усмішкою. Ночував у брата Крістіни – Тараса, де ми до 1 години ночі говорили про мою майбутню подорож, прекрасні роки студентського життя і про все на світі.
(Святослав Лазор, Від Сяну до Дону на велосипеді. Щоденник велоподорожі (Львів: ПАІС, 2013), с. 14–19)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
