assassins_cloak | Entries tagged with орвелл

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, який на початку 1936 р. в ході підготовки книги «Дорогою до Віґан-Пірсу» здійснив мандрівку Йоркширом і Ланкаширом:

Газетні агенти [сусіди автора в орендованому помешканні у Віґані] досить жалюгідні. Робота, звичайно, важка. Я уявляю собі так, що «Джон Булль» наймає людей, які б’ються скільки снаги стане, сяк-так крутяться деякий час, потім звільняє їх, бере нових і т. д. Гадаю, вони заробляють на тиждень 2–3 фунти. Обидва сімейні, один з них – дідусь. Їм так сутужно з грішми, що вони не можуть сплачувати за пансіон, платять скількись там за кімнату; у них буфетик у кухні, дістають звідти хліб, пакетики маргарину та ін. і соромливо самі собі готують. На день їм призначають обійти певну кількість будинків, вони стукають у кожні двері й оформляють замовлення. Зараз провертають якусь аферу від «Джона Булля»: ти отримуєш «безплатно» чайний сервіз, якщо пошлеш талони на два шилінги й двадцять чотири купони. Попоївши, сідають заповнювати бланки на завтра; старший урешті засинає в кріслі з голосним хропінням.

Але дивуюся їхньому знанню умов життя робітничого класу. Можуть усе розповісти про житлові умови, комірне, про ставки, стан торгівлі та ін. в кожному місті Північної Англії.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 1, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 38–39)

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, який у жовтні 1938 р. перебував у Марокко:

У середині дня, як і раніше, дуже спекотно. На базарі продаються великі шматки верблюжого сала (очевидно, з горба), дуже білого, як свиняче. Кажуть, що їдять його тільки «люди з гір».

Дерев’яні ложки тут вирізають маленьким теслом, з великою спритністю, доки утворюється заглибина; закінчують же інструментом на кшталт напівкруглого долота (але заточеного по бічному краю), а потім – наждачним папером. Є ложки у 2 або 3 фути завдовжки, лопать завбільшки з чайну чашку. Роблять їх здебільшого діти – так само і дерев’яні плуги, дуже примітивні (і продаються в таких кількостях, що служать, напевно, всього рік).

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 1, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 101–102)

Ілюстрація: Марракеш у 1938 р.

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, у 1942 р. – співробітника British Broadcasting Corporation, ведучого радіопрограми:

Найбільш вражаючим фактом про візит Молотова є те, що німці так про нього й не дізналися. По радіо ані слова щодо перебування Молотова в Лондоні, поки не було офіційно оголошено про підписання договору, хоча весь цей час німецьке радіо кричало про більшовизацію Англії. Очевидно, якби вони знали, усе б вихлюпнулося назовні. У поєднанні з деякими іншими фактами (напр., минулого року попалися двоє дуже недоладних шпигунів, скинутих на парашутах з портативними передавачами й буквально шматками німецької ковбаси в наплічниках) це наводить на думку, що мережа німецьких шпигунів у цій країні мало на що здатна.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 2, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 117)

Рано-вранці фабричні робітниці вигупують дерев’яними підошвами брукованими вулицями зі страхітливим звуком, наче військо ринуло в бій. Здається, це характерний звук Ланкашира. І характерний відбиток у багні – слід залізної підкови, як половини коров’ячого копита. Дерев’яні черевики дуже дешеві. Коштують близько п’яти шилінгів пара й носяться роками, тільки підкови доводиться міняти, а ціна їм – кілька пенсів.

Як скрізь і завжди, типовий для цієї місцевості одяг вважається плебейським. Поважна, але дуже пригнічена жінка, яку я відвідав зі збирачами пожертвувань для N. U. W. M., мовила:

– Я завжди шанувалася. Ніколи не носила хустку на голові – не показуватися ж людям у такому вигляді. Але який сенс. Під Різдво нам стало геть сутужно, думаю: піду-но до благодійників (якась благодійна організація дає коробки з їжею). Прийшла, а цей у церкві каже мені: «Тобі, – каже, благодійність не потрібна. Багато в кого справи куди гірші. Скільки людей живуть на самому хлібі й повидлі», – каже. «А звідки ви знаєте, на чому ми живемо?» – кажу. «Не так вже й бідно ви живете, якщо так добре вдягнені», – це про те, що на мені капелюх. Ніякої мені допомоги не дали. А пішла б у хустці – дали б. Ось що маєш, коли тримаєш себе охайно.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 1, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 39)

Ілюстрація: під час своєї мандрівки Орвелл міг побачити Віґан приблизно таким. Фото Курта Гаттона, листопад 1939 р.

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, у січні 1940 р. – мешканця села Воллінґтон, графство Гартфордшир:

Не розтавало. На церковному ставку можна було б кататися на ковзанах, але на жаль, у мене немає тут ковзанів. На інших ставках лід ненадійний. Видно, як під ним плавають жуки-плавунці (ті, що в них ноги як весла). Якщо на дні, де мілко, лежить цеглина, вода над нею замерзає цікавим чином: лід розміром і формою повторює саму цеглину – певно, це пов’язано з тим, що температура цеглини, коли вона падала у воду, перевищувала температуру води. Бачив вальдшнепа на загальній доріжці. На полі сьогодні кроликів не було. Птахи дуже нахабні й голодні. У городі граки, зазвичай вони там не з’являються. На деяких примулах і поліантусах попри мороз – бруньки. З одного з в’язів стікає щось брунатне, схоже на сік, утворює великі бурульки, що нагадують іриски. Молоко, коли замерзає, перетворюється на щось дивне, таке як печиво з листкового тіста.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 1, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 267)