assassins_cloak | Entries tagged with 1924

Зі щоденника Сергія Єфремова (1876–1939), українського літературознавця, громадського і політичного діяча, у 1924 р. – віце-президента Всеукраїнської академії наук, мешканця Києва:

Великдень. Антирелігійна пропаганда – і повнісенькі церкви народу. Мабуть, ця пропаганда й жене туди людей. Спроба утвердити новий – релігійний скажу так – побут на комуністичних основах збанкротувала видимо. Що найбільше, то це виробляється якесь «двоєвір’я», та й то в мізерному масштабі. Отак: совітські вивіски й плакати та герби на колишній Судовій Палаті, а навпроти з хреста Михайлівського монастиря гордо позирає двоголовий орел... Стильна мішанина виходить!

1921 р. Великдень був 1 травня. Большевики закликали робітників, замість релігійного святкування, на 1-травневі маніфестації – і жадна душа не вийшла. Скандал стався величезний, але науки з його для себе большевики не придбали, і методи антирелігійної пропаганди лишились ті ж самі. Ті ж самі й провали скандальні з них виростають.

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 116)

Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1924 р. – мешканця Праги:

Щойно повернувся від Антоновича з Збрацлаву. Діти його були дуже раді моєму приїздові. Ляля щебече невірчиво і всьому, що я розповідаю, заперечує, коли ж я кажу, що не буду розповідати – прохає говорити й розповідати далі. Мурик ще не позбавився большевитських звичок. Хлопець дуже здібний і гострий. Марко до всього відноситься з філософічним спокоєм. Осушили з Мухою малу фляшчину. По обіді були на льоду. Мене таки кинула лиха година. Впав на льоду і розбив собі брову та набив ґулю. День проте пройшов досить добре.

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007): 636–637)

Зі щоденника Костянтина Самбурського (1867–1934), українського краєзнавця, псаломщика, у 1924 р. – мешканця села Гужівка тепер Прилуцького району Чернігівської області:

В останні роки у ці дні давалося взнаки пияцтво. П’яні ходили по вулицях, хуліганили, бешкетували, а в цьому році таке не спостерігається. Тихо і спокійно. Це пояснюється тим, що цього року патока, отримана із цукрового заводу в оплату за обробку буряків, була поганою. Такою її зробило управління заводу, помивши труби та інші приладдя, на яких залишилася патока або рештки цукру, і виливши цю воду в патоку. Тому вона й стала поганою, а самогонка гидка. Це кажуть самі селяни, які женуть самогонку. Багато хто жене самогонку з буряків.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Костянтин Самбурський, Щоденники. 1918–1928 рр. Гірка українська історія очима псаломщика з Гужівки, упорядники Віктор Моренець, Віталій Шевченко, переклад з російської Олександр Неживий та ін. (Київ: Гнозіс, 2015), с. 548)

Ілюстрація: хата в Гужівці, де розташовувався музей старожитностей. Біля неї, вірогідно, стоїть Костянтин Самбурський. 1905 р.

З Харкова до Археологічного комітету (при Академії) прийшов наказ про охорону пам’яток – церков, головне Володимирського Собору. Парафії мають содержувати собор, топити в йому та оплачувати одного спеціяльного співробітника комітету, який би наглядав за станом собору. Виходить, що «живці» провалились, бо ж вони не спроможуться навіть отопити собора, не кажучи вже про інші умови. Можна тільки радіти, коли цим совітським церковникам натягнуть носа.

(Сергій Єфремов, Щоденники, 1923–1929, упорядники Олексій Путро та ін. (Київ: ЗАТ «Газета “Рада”», 1997), с. 173)

Ілюстрація: Володимирський собор у Києві. Фото з путівника Костянтина Широцького 1917 р.

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1924 р. – мешканця с. Рауен неподалік Берліна, який наприкінці січня відвідав Прагу:

В Празі, очевидно, думають, що я сюди переїду. Чекають від мене таких сил, яких я, боюсь, не маю. Сил, знання, витривалости, невтомности. Але ці сподівання перебільшені. Переді мною трудна задача: або відмовитись од усякої участи в громадсько-політичній акції, або виявити такі сили, яких нема, але на які чекають від мене. Сумно.

У Шаповала. Обговорення справи чесько-українського видавництва і «Соняшної машини». Настоювання на переїзді до Праги. В кафе засідання: Шаповал, Григоріїв, Ґалаґан, Сірий, брат Шаповала і я. Мій погляд на ситуацію в Росії. 4 можливості: 1) вибух зсередини знизу, 2) військова диктатура, 3) війна з Туреччиною, поразка і військова диктатура, 4) коаліція большевиків з соціялістичними партіями.

Питання про консолідацію з есдеками. Проекти створення з нашої групи і Закордонної групи УСД однієї організації.

Побачення з Олесем і Гасенком. Вияснення Гасенком історії свого арешту в Румунії. Немов би тільки невинні відомості давав Дідушкові, який був там за шпигуна. Скрутне матеріяльне становище Гасенка. Прохання допомоги: стипендії від чехів. Я обіцяв. Дав 100 корон, бо не мав чого їсти. Жахливий вигляд Олеся. Старе босяцьке пальто, яке ніколи не скидає, бо під ним ще гірше вбрання. Очі у спухлих зморшках. П’яний і амбітний.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 2, 1921–1925, редактор Григорій Костюк, упорядкування текстів Олександра Мотиля (Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського Інституту Українських Студій, 1983), с. 286–287)

Зі щоденника Євгена Чикаленка (1861–1929), українського громадського діяча, видавця, у 1924 р. – мешканця Відня:

Несподівано приїхав до Відня з В. Прокоповичем incognito С. Петлюра, і вчора зайшли обидва до нас. Виявилось, що вони у Відні проїздом, всього на два дні, але куди їдуть – не сказали. Саме вчора був понеділок і у мене був дехто з земляків, а тому Петлюра пробув недовго і обіцяв зайти сьогодні. Дійсно, сьогодні він знов зайшов з Прокоповичем і сказав, що вважав своїм приємним обов’язком навідати мене, а разом з тим і порадитись зо мною. Почав він здалеку – на мою думку, каже, а певне і на Вашу, Україна не зможе стати самостійною самотужки, без чужої помочі, фігурально кажучи, без плечей, на які вона могла б опертись. Але в той час инчих не було і я тоді мусів увійти в угоду з поляками. Я й досі тої думки, що соборна Україна не постане відразу, а мусить пережити те, що пережила Румунія, Юго-Славія, Італія і т. д. Коли хтось нам поможе укріпити свою державність на Дніпрі, то згодом ми відберемо від поляків не тільки бувші російські відтинки України, але й Галичину, аби нам найти оті плечі, на які ми могли б опертися, і я хотів би з приводу цього почути Вашу думку. На се я відповів приблизно так:

– Я не політик і на політика не вчився, але думаю, що до самостійної Укр. Держави так далеко, що про оті плечі нема чого тепер і думати, бо за яких 50 років, аж після яких можна сподіватися самостійної Укр. Держави, буде багато різних політичних комбінацій, а до того часу нам треба йти шляхом, яким йшли чехи, т. є. виробити не тільки свою інтелігенцію, а головно свою буржуазію і своє свідоме робітництво.

– Це так, каже Петлюра, але в Європі така політична ситуація, що не виключена війна або дипльоматична зміна Версальського договору, і може ще за нашого покоління виникнути ідея самостійної Укр. Держави, то нам вже тепер треба вишукати якусь міцну європейську державу, якій економично й політично вигідно було б – мати Україну самостійною. Так от, я хотів би знати Вашу думку – у якої саме держави повинні ми шукати отого підпертя. Я гадаю, еміґрація наша повинна розгрузитись, слабші елементи нехай вертаються собі на Україну, а дужчим в незначній кількості треба зоставатися тут і протоптувати стежку до тих держав, яким інтересно мати самостійну Україну, і от до якої держави, на Вашу думку, всамперед треба нам робити дипломатичні заходи?

– На мою думку, кажу, коли Ви хочете її знати, є тільки одна держава з великих, яка політично в тім заінтересована – се Анґлія; тільки їй не тільки невигідна, а навіть і небезпечна Велика Росія, яка загрожуватиме раз у раз їй на Сході, бо вона стримітиме раз у раз в Персію зі своїм цукром та манафактурою і страхатиме Англію в Індіях. А з малих держав тільки Румунія і Турція заінтересовані в розпаді Росії, бо вона й їм небезпечна.

– Це так, каже Петлюра, а що Ви скажете за Італію? Це держава, яка в північній своїй частині дуже розвиває металургію, на яку потрібує багато вугілля, яка стремиться в своїх імперіалістичних мріях стати новою Римською імперією і прагне визволитись від впливів Франції та Анґлії і якій найближчий морський шлях до України?

– Але ж, кажу, Італії для сього не потрібно Української держави, як і Франції та Германії, коли заінтересовані тільки економично, то їм байдуже до істнування України, і тільки Анґлія, яка допомогла Естонії, Латвії, Литві одірватись від Росії, готова була допомогти й Україні і все приглядалася – чи дійсно в Україні є ґрунт для самостійності, але, на жаль, Україна того не виявила.

– Але Італія теж боїться Великої Росії, яка буде конкурувати з нею на Балкані і взагалі на Чорнім морі.

З цих слів Петлюри я упевнився, що він тепер їде до Італії. Але сумніваюся, щоб він щось там зробив тепер, саме під час переговорів з большевиками про визнаннє їх юридично. А тим часом, може, йому факторує відомий політичний маклєр Николай Василько, який саме тепер сидить в Італії. Як відомо, він факторував в Берестю і, кажуть, багато заробив від Черніна за те, що відстояв Галичину при Австрії, якої прилучення до України добивалися наші делегати на підставі директив Ц. Ради. Він же факторував і при заключенні угоди між Петлюрою і Польщею, то, певне, факторує і тепер.

Цікаво, що коли я запитав Петлюру – чи він розірвав відносини з Польщею і отсе навіки виїхав звідти? – то він відповів:

– Я дуже забобонний став і по заповіту свого батька нічого не починаю серйозного у високосний рік...

– А чи той рік, коли Ви вчинили повстання проти Скоропадського і увійшли в згоду з поляками, не був часом високосним? – запитав я, усміхаючись.

– Я тоді на се не завважив, відповів зніяковівши і якось гірко скривившись Петлюра.

Я теж зніяковів і стало мені якось шкода його, бо я бачив перед собою не колишнього молодого самовпевненого Петлюру, яким я його знав років п’ять тому, а старого, сивого, зморщеного ксьондза з якоїсь бідної парафії, якого прибила лиха година на тяжкі злидні, принаймні таке на мене враження зробив Петлюра в се побачення.

(Євген Чикаленко, Щоденник (1923–1924), упорядкування, передмова та коментарі Інни Старовойтенко (Київ: Темпора, 2015), с. 213–214)