assassins_cloak | Entries tagged with 1914

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1914 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

З раннього ранку й дотепер, до сутінків, ходив туди-сюди в кімнаті. Вікно стояло навстіж, день видався теплий. Безугавно залітав гамір вузенької вулички. Поки снував у кімнаті, вивчив очима всі дрібниці довкола. Обмацав поглядом усі стіни. Розгледів до останнього завиточка малюнок і сліди старості на килимі. Багато разів виміряв четвертю стіл посередині. Не раз пошкірив зуби до портрета покійного чоловіка господині. Надвечір підійшов до вікна й сів на низьке підвіконня. Й аж тепер уперше випадково спокійно подивився ніби збоку на кімнату й стелю. Нарешті, нарешті ця кімната, яка стільки разів від мене аж двигтіла, почала, якщо я не помилявся, рухатись. Спершу ознаки з’явилися на краях білої, оздобленої невиразними гіпсовими прикрасами стелі. Невеличкі шматочки тиньку відколупувалися й, мовби випадково, то тут, то там падали на підлогу з характерним стуком. Я випростав руку, в неї також упало кілька шматочків, і я, весь у напрузі, навіть не озираючись, викинув їх через плече надвір. Між місцями, де повідколупувався тиньк, ще не було жодного взаємозв’язку, хоч його вже можна було все ж таки вгадати. Та коли до білого кольору нарешті почав домішуватися блакитно-фіолетовий, що йшов з усе ще білої, просто-таки променисто-білої середини стелі, куди було вкручено жалюгідну електричну лампочку, я цю гру облишив. Колір – а може, то було світло, – весь час пульсуючи, проникав до країв, які тепер темнішали. Тепер було вже не до тиньку, який відскакував, немовби під натиском якогось дуже майстерно скерованого інструмента.

Та ось до фіолетового кольору від країв почав проникати жовтий, золотисто-жовтий. Але стеля, власне, не забарвлювалася. Кольори немовби робили її прозорою, здавалося, над нею зависли речі, які прагнуть пробитись, уже майже видно було, як проступають їхні обриси – то випростаної руки, то срібного меча, що погойдувався з боку в бік. Це стосувалося мене, сумніву не було; народжувалося щось таке, що мало мене визволити. Щоб усе підготувати, я скочив на стіл, вирвав зі стелі разом з латунним стрижнем лампочку й пожбурив її на підлогу, а тоді сплигнув туди й сам і відсунув стола із середини кімнати під стіну. Те, що мало з’явитися, могло спокійно опуститись на килим і повідомити мені те, що хотіло повідомити. Ледве я впорався зі своєю роботою, як стеля справді розверзлася. З величезної висоти – я хибно її визначив – на широких, білих шовковисто-лискучих крилах, у півтемряві повільно опустився ангел у блакитно-фіолетових шатах, повитий золотистими шнурками, з мечем у випростаній перед себе руці. «Виходить, ангел, – подумав я, – цілий день він підлітає до мене, а я про це у своїй зневірі й не здогадувався. Зараз він до мене забалакає». Я опустив погляд. Та коли я підвів його знов, ангел, хоч був іще й у кімнаті, висів досить високо під стелею, яка знову зімкнулась; але то був не живий ангел, а тільки розмальована дерев’яна фігура з носа судна- такі висять на стелях у матроських тавернах. Оце й усе. Руків’я меча було зроблене так, що тримало свічку й воднораз приймало розтоплений віск. Електричну лампочку я вирвав, сидіти потемки не хотілось, і я ще знайшов свічку, став на крісло, вставив свічку в руків’я меча, припалив її, а тоді аж до ночі сидів у тьмяному сяєві від ангела.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 215–216)

Зі щоденника Стефана Коваліва (1848–1920), українського письменника та педагога, у 1914 р. – мешканця Борислава:

Перший раз в житю бачу, що жид в суботу повересла з соломи крутить! – Ніяково святкувати, коли нічого їсти, – говорить... Дівка з Попелів сказала, що чули стріли з гверів в напрямі Підбуж – Опака... Який довгий-предовгий день, хоч в самій річи найкоротший. Неприятне вражінє зробили на мене три женщини і оден мужик з Стороної. Коли спросився, чи ваш священик здоров, одна сказала: «В нас священика забрали», а другі дві з мужиком гапанули на то загадочно і чим скоріше забралися до хати, навіть не поздоровившись...

(Стефан Ковалів, Оповідання. Статті. Щоденник (з недрукованої спадщини), упорядник і редактор Михайло Івасенко (Дрогобич: Сурма; Львів: Інститут МАУП, 2011), с. 177)

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у грудні 1914 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Зі спокоєм розповідають батенько, як довелося їм бачити всі будинки в огні і пасіку, зруйновану варварською рукою. Лиш згадка про знищення кооперативи надто болюча для них, і я розумію це. Кооператива – це було втілення мрії цілого їх життя. В неї вклали вони не тільки працю, але й свою душу. Кооператива була немов частинкою їх власного «Я». І тому руїна кооперативи боліла їх глибше, чим руїна власного майна. Розказують, як москалі шукали за ними. Як їм довелося втікати в дрантивім перебранні. Як по шию у воді Стрипу перебрели. Як у голоді укривалися на Млинці, опісля в Драганівці і Димарочу. До кого не зайшли, всі боялися дати їм прихист, аж добилися до Збаража і там на Залужку, в брата своєї жінки, перебули безпечно неспокійний час. Я небагато почула від батенька про ті всі їх пригоди. Така вже в нас була домашня поведінка. Батенько, овдовівши, зісталися з нами малими «шкрабами» і так звикли до цього, що не мали з ким вдома поговорити, хоч ми і зросли, і вже своїх дітей виховували, для батька все-таки були немов дурниками, з якими нема що про важніші діла говорити. От тому зараз, як тільки батенько пішли на приходство, поспішила я за ними, щоб мати нагоду почути їх живе оповідання, за яке старенькі були все люблені в товаристві. Нині поїхали до Станиславова, щоб навідатися до старшої доньки Грушкевичевої.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 54)

Зі щоденника Марка Черемшини (Івана Семанюка) (1874–1927), українського письменника, адвоката і громадського діяча, який у грудні 1914 р. перебував у селі Кобаки тепер Косівського району Івано-Франківської області:

Св. Воведеніє. Їдуть долів м[оскальські] форшпани і бики і станули в Кобаках. Ясний день, як і була ніч ясна. Вечером повели 54 наших бранців з 24 рег., між ними і свинар Валлєн з Заболотова, які дають нашим людям картки до родин. Десь в горах в корчах їх перелапали. Москалі співають і гурра кричуть, обіцюють, що їм буде добре і там поправляться. Канцелярія громадська освітлена, у Ківи варять. День мякий, ясний. З вечірні люди, дівки і парубки дивились до вечора. Один з м[оскалів] на дорозі продавав хустки, пацьорки, заполоч, чоботи, спершу кликав в хату, а відтак виніс на дорогу і продавав. Коли давали дешево, то казав, що його жінка в Заболотові ліпше продасть. Жадних стрілів.

(Марко Черемшина, «Щоденник», у Твори, т. III, за ред. Євгена Юліяна Пеленського (Львів: Ізмарагд, 1937), с. 126)

Зі щоденника Гелени Козіцької (1867–1950), польської громадської діячки, у 1914 р. – мешканки Тернополя, дружини президента окружного суду:

У перші часи після вторгнення москалів наші селяни були в захопленні: їм дозволили грабувати «панів», роздавали речі, обіцяли землю і т. д. Тепер же, коли за першої-ліпшої нагоди дістають нагайкою, коли навіть сільський достойник, війт, не раз відчує її на плечах, ставляться до загарбників з ненавистю. Зараз мають вигляд людей здивованих і дезорієнтованих. Звісно, з давніх давен є цілі москвофільські громади, і вони старанно переходять на православ’я, але як би не було, це винятки. У Збаразькому повіті чуйність до москалів серед селян відчутно охолола, у зв’язку з наказом забезпечити військо одним кожухом від кожної хати і випікати булки для солдатів на свята. Дотепний тамтешній маршалок справді налякав ревного уєздного примарою віспи й тифу, які можна занести з кожухами до армії, але цю небезпеку усунули дезінфекцією. Справа з булками закінчилась успішніше, бо маршалок звернув уєздному увагу на те, що селяни не зможуть спекти булки і доручать цю справу євреям – а чи хтось поручиться, що ті не отруять калачі? Уєздний з захопленням закричав: «у тебе, пане, дві голови і два розуми!» і від калачів відмовився. Дії цього уєздного варті того, щоб їх записати. Його звуть Конашевич. Відвідуючи «Просвіту» в Збаражі, він побачив портрет Шевченка, з великим гнівом зірвав його зі стіни і потоптав ногами з вереском: «той мятєжнік!». Був там і портрет Квашевича, який він теж зірвав, але прочитавши прізвище, знітився, щось пробурмотів і, махнувши рукою, сховав за шафу. П’є без міри і тоді кричить, погрожує, своїх підлеглих і селян б’є по фізіономії, тупотить ногами і т. д. Довколишнім громадянам від початку погрожував конфіскацією майна і почав видавати розпорядження в цьому дусі, безмірно всіх вражаючи. Коли зауважив, що досить постраху, пообіцяв тим панам своїм впливом відвести небезпеку конфіскації, навпростець жадаючи за це доказів вдячності. Пан К. мусив подарувати йому срібний сервіз, пан Й. срібну тацю, чого від кого забажав. Схожі речі діються і у нас. Губернатор купив у Лянґа порцеляновий сервіз, але забув заплатити. Коли купець через якийсь час нагадав про гроші, йому зауважили, що він задорого бере за гас, покарали його за це штрафом, а про плату за сервіз знову забули, і на тому скінчилося.

Вкрай кумедний випадок трапився тут цими днями. На площі Собєського з’явився козак, який вів кульгавого коня. Не допомагають заклики, не допомагає нагайка, кінь важко крокує на трьох ногах. Козак безпорадно чухає потилицю, а навколо нього збирається громадка цікавих. Після довгих безплідних спроб козак вирішує продати інваліда. Звісно, негайно знаходиться покупець – єврей. Козак просить 5 рублів, єврей дає два, зрештою козак продає коня за 3 рублі, знімає з нього сідло і чапрак і йде. Єврей тим часом веде немічну тварину у протилежний бік. Раптом лунає свист. Кінь зривається, як шалений, хвицяє і кусається. Вражений єврей кидає вуздечку, а кульгава шкапа, яка раптово виздоровіла, галопує до козака, той у мить ока сідлає її, і тільки їх і бачили! Козаки, як давні татари, живуть зі своїми кіньми як приятелі і вражаюче їх дресують. Під час битви кінь на даний знак лягає на землю, а козак, лігши за ним, кладе на його тулуб карабін і стріляє з-за своєї живої барикади.

(Helena Kozicka, Rosjanie w Tarnopolu. Dziennik 1914–1916, wstęp i opracowanie: Ilona Florczak, Janusz Gołota (Ostrolęka: Ostrołęckie Towarzystwo Naukowe im. Adama Chętnika, 2015), s. 39–40. Переклад з польської)

Ілюстрація: Збаразький замок на поштівці австрійського часу.

Зі щоденника Івана Бажанського (1863–1933), українського письменника і педагога, у 1914 р. – директора народної школи у Вашківцях тепер Вижницького району Чернівецької області:

Цієї днини т. є 25./11. рано вже виділи ми перших салдатів, що йшли дорогою попри школу. Позапугувані в гуглі та коци, виглядали на Ескімосів, а довжезні карабіни несли як друки на плечах.

Зараз потім могли ми салдатів оглядати і в хаті, прийшло їх аж 5 нараз і шукали всюди, чи нема в школі нашого війська, навіть на стриху були. Але наших не лиш в школі, а в цілім селі вже не було. Обшукавши все, вступили салдати знов до хати і між иншим сказав з між них, щось як наш капраль, що в нас нарід культурніщий як в Росії. «У вас культура просвіщонная», каже. Як вмів так і сказав, але значить не мало.

Коло полудня закватерувалося велике множиство салдатів до школи, всі кляси були ними битком набиті. Моє помешкання, відтак канцелярії гімназіяльна хлопячої школи та інспекторів кабінет якось я обігнав. В інспекторовім помешканю ночували 4 офіцери. В інспектора лиш єго мама зі служницею дома, він з родиною в Станівцях. Та не тілько інспектор але і всі уряди, кромі священників, забралися з Вашківців і то ще 1 вересня 1914.

Лиш прийшли Москалі до школи, то й зараз почали господарити по своєму. Почали різати в нас кури, брати сіно, дрова і т. п. Скрипку, бас і ручник Перча відобрав я вже на дворі від салдатів, котрі то забрали були. За хвилю і наших 8 курок не стало, лиш головки лишилися. Кромі того спалили в мене дубову бочку, в інспектора спалили улій, корита, двері, дошки і и. Аж на мою прозьбу до їх команданта, розказав цей, щоби більше шкоди не робили. Навіть дав варту, салдата, коло дверий нашого, і інспектора мешкання, щоби ніхто з салдатів не йшов до хати. Однак про те все таки йшли деякі і казали собі варити (покраджені) кури може таки й наші. За кури заплатив мені офіцир 2 рублі.

Салдати мали з собою горівку, яку понабирали в жидів, і пили страх. Цілу ніч перебули ми як в пеклі, одно лиш було ще добре: в хаті нічо не кидали і не попсували. Так само мало що попсували і по клясах. Де було що замкнено, чи шуфляда, чи стіл, чи шафа, то замки вирвали. Найбільше поробили шкоди в місті, особливо по жидах, цих дуже збиткували.

Багато жидів і инших не було дома. Повтікали, там Моск. все забрали і знищили. Ціле місто була одна руїна. З склепів, хат все повикидано лежало на дорогах. Столи, крісла поломані, попсована марфа, подушки, всяка одіж і хатня посудина все те купами лежало по дорогах. Двері, вікна порозбивані, аж лячно було дивитися. От що то війна.

Вечером був в нас в хаті комендант, а відтак 4 офіцери. Комендант ночував в хаті управителя хлопячої школи Перча, який також з родиною тепер ще не мешкає тут – офіцери, як вже сказано, ночували в інспекторової мами.

(Іван Бажанський, Війна: щоденник-хроніка буковинського педагога та письменника (Вашківці, 31.8.1914–29.12.1918/22), упорядник Олександр Огуй (Чернівці: Зелена Буковина, 2006), с. 39–40)

Зі щоденника мешканця Станіславова (Івано-Франківська), оптового торговця М.:

Тепер і солдати та офіцери регулярної російської армії беруть участь у грабунках. З більшості покинутих помешкань виносять меблі, вантажать на підводи і везуть на вокзал, щоб відправити до Росії.

Ворожа інтервенція уже наклала свій відбиток на обличчя міста. Городяни ходять налякані і згорблені, наче під великим тягарем.

Велика нужда панує серед населення. Високі австрійські чиновники харчуються тепер зі своїми сім’ями на народних кухнях. Інженер заробляє собі на життя, працюючи кучером, кайзерський радник торгує харчами.

(“Під російською владою”, у Герман Блюменталь, Галичина. Вал на Сході, переклад з німецької Ганни Кемінь (Дрогобич: Коло, 2015), с. 172–175)

Ілюстрація: площа Ринок у Станіславові, листівка австро-угорських часів.

Зі щоденника Михайла Зубрицького (1856–1919), українського греко-католицького священника, етнографа, громадського діяча, у вересні 1914 р. заарештованого за звинуваченням у москвофільських поглядах і транспортованого до концентраційного табору Талергоф у Австрії:

З четверга на п’ятницю ночували ми в Осьвіцімі в ваґоні і пили кепську каву в Одерберґу. О. Туна закинув свій капелюх під лавку і пішов у місто купувати другий. Ціну подали йому 7 кор., взяв за 5 к., а черевики за 11. Торг устав, тож купець продавав, щоби який гріш роздобути. Обід їли ми в Прерові. По дорозі, особливо понад ріку Мораву бачили ми богато садовини, особливо сливок. Люди зривали з дерев і відтак декотрі продавали по стаціях, вложені в паперові звої, веліли собі платити по 20 с. Земля дуже красно справлена під осінні засіви, все рівно заволочено і не видко було ніякої хопти, пирійки, як се буває у нас по селянських нивках. По поли бачили ми, як орали паровими машинами. За один раз брала машина цілий загін. Селяни звозили з поля сіно, фіри високо навантажені тягнули воли або корови, деколи один віл, а на них хомути, як на конях. Коней було мало в роботі.

Надвечером прибули ми до Ungarisch Hradisch. Потяг станув і кондуктор сказав нам, що будемо стояти 3 години. Прийшов з міста комісар зі староства з писарем, числив людий, повідали, що прийде лікар оглядати, чи нема хорих. Потяг розділювали, відтак назад зганяли до купи. Нарешті по кількох годинах вичікованя потяг рушив з місця, вернув назад і перестояв на тім самім місци до рана. Ми довідали ся, що приходило більше телєґрам, мали нас відставити до Nicolsburg-а в Ниж. Австрії. Про се вже повідав кондуктор увечері, відтак змінили плян і повезли нас у суботу 12/9 дальше.

(Михайло Зубрицький, “Словенський щоденник”, у Зібрані твори і матеріали, Т. 2, Матеріали до біографії, редакційна колегія Франк Сисин та ін. (Львів: Літопис, 2016), с. 112–113)

Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у 1914 р. – мешканця Перемишля:

Сьогодні дозволю собі відпочити від подій і роблю нотатки з коментарями на тему різних людей. У ці часи вони стають щонайменше такими ж цікавими, як події.

Можна спостерігати кілька людських типажів.

Помпезний: бере набік кожного знайомого і з таємничим виразом обличчя, всупереч урочистій обітниці зберігати таємницю, шепоче йому на вухо новини з найкращого, «але справді найкращого» джерела. Очевидно, не зраджує свого високопоставленого інформатора, але те, що у нього прохоплюється, виглядає так, ніби він з рум’янцем на обличчі говорить: «Мій приятель ерцгерцог». З нього завжди в душі сміються, і – завжди дозволяють себе надурити.

Оптиміст: його справді, як то кажуть, голіруч не візьмеш. Жодна погана чутка не може його рознервувати. Все тлумачить виключно на краще. Поразка? Втрати? «Все було заплановано». Відступ? «Смішно, це витончений маневр для відволікання, а потім, мої панове!!!..». Хочеш йому вірити, та не завжди можеш, не кожному вдасться видобути з себе таку одухотвореність. А потім: те, що в тобі залишилося розсудливого, постійно картає, стає критичним. Але: завжди його шукаєш, сумуєш за ним, коли його нема, і – не зізнаючись у цьому – в глибині душі щиро відчуваєш вдячність за його характер.

Гієна: всюди крутиться і з очевидним задоволенням сичить до вуха найбільш нищівні сумні звістки. Робить це з насолодою саме в той момент, коли маєш хороший настрій, і з приємністю його псує. Завжди додає докладні відомості про поразки, знає прізвища і обставини смерті полеглих добрих знайомих. Якщо хтось доказуватиме йому, що все це брехня, посилається на неіснуючих інформаторів.

Песиміст: завжди передбачає найгірше і після кожної поганої новини має очевидну сатисфакцію, тому що виявляється, що він мав рацію. Якщо справи йдуть добре, іронічно застерігає від ілюзій і передрікає ще більш дошкульну поразку. Любить тільки нещастя, бо тоді росте авторитет його понурих прогнозів.

Тхір має два різновиди. Щирий не робить зі свого страху жодної таємниці. Фальшивий грає роль героя, кпить зі всіх боязливих, сміється в обличчя небезпеці, яка надходить. І виїжджає, як багато зараз, першим нічним потягом, не прощаючись і не зраджуючи перед цим жодним словом свого наміру втечі.

Тактик. Має вдома мапу генерального штабу з повтиканими маленькими прапорцями, детально читає всі повідомлення, знає всіх генералів та їхні позиції, читає популярні лекції тим, хто на всьому цьому не розуміється, знає всі наміри наших полководців і всі підступи ворога, також передбачає всі наші контрманеври. При нагоді мучить слухача незліченними фаховими термінами. Все це забезпечує йому за столиком у кав’ярні беззаперечний авторитет, який жоден «профан» не сміє підважити.

Жартівник до всього ставиться виключно як до оказії для більш або менш вдалих жартів. Сміється з найбільш несприятливих новин, тому що саме придумав геніальний каламбур. І цим доводить до розпачу тактика, який усе сприймає поважно, і тихцем тремтячого від страху боягуза.

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 61–62. Переклад з польської)

Ілюстрація: Перемишль, площа На Брамі. Поштівка австрійського часу.