assassins_cloak | Entries tagged with 1942

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1942 р. – мешканки Амстердама:

Люба Кітті!

Мабуть, я надокучила тобі своїм докладним описом нашого житла, але я вважала за необхідне дати тобі уявлення про те, де я опинилася. Як я тут опинилася, ти дізнаєшся з моїх наступних листів.

А тепер продовження моєї розповіді, бо, як тобі відомо, я ще не довела її до кінця. По тому, як ми прибули на Прінзенграхт № 263, Міп відразу повела нас довгим коридором і дерев’яними сходами прямо нагору, до нашого сховища. Вона зачинила за нами двері, і ми залишилися самі. Марго на велосипеді дісталася сюди швидше і вже на нас чекала.

Наша кімната й решта кімнат були такі захаращені всіляким мотлохом, що годі описати словом! Усі коробки, які протягом минулих місяців переправляли до контори, стояли на підлозі й на ліжках. Маленька кімнатка під саму стелю була напхана постільним причандаллям. Щоб ввечері лягти спати в охайно застелені ліжка, треба було негайно все це довести до пуття. Мати й Марго неспроможні були поворухнути навіть пальцем. Вони полягали на голі ліжка, стомлені, кволі і взагалі... Однак батько і я, двоє прибиральників у нашій родині, готові були відразу братися до роботи.

Цілісінький день ми розбирали коробки, складали речі до шаф, майстрували й стукали і аж увечері, до смерті зморені, попадали в чисті ліжка. Весь день ми не мали гарячої їжі, але нас це не обходило. Мати й Марго були занадто втомлені й збуджені, аби хотіти їсти, батько і я мали забагато роботи.

Вівторковий ранок ми розпочали з того, на чому зупинилися в понеділок. Беп і Міп дещо купили на наші продуктові талони, батько вдосконалив затемнення, ми скребли кухонну підлогу й знову були заклопотані з ранку до вечора. До середи в мене майже не було часу задуматися над великою переміною, що настала в моєму житті. Аж тоді я вперше, відколи ми прибули до сховища, знайшла можливість переказати тобі події й водночас розібратися самій, що, власне, відбулося зі мною і що має ще відбутися.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 32–33)

Зі щоденника Олександри Радченко (1896–1965), української вчительки, у 1943 р. – мешканки Кам’янця-Подільського:

Так люблю надвечірню пору. Діти Еля та Віра сіли на коней без сідел і поскакали в поле. Я сиджу на п’єдесталі хреста і дивлюся в далечінь. Зрідка долинає віддалений гул гармат або важких снарядів, що рвуться. Слід гадати, що на Дністрі бомблять мости, втім, важко сказати. Знову тривожно. Сьогодні мали відправляти людей за кордон і відклали.

Тихо-тихо природа завмерла... Чую, ніби голоси моїх дівчаток. Далеко на обрії дві фігурки. Одна трохи більша за іншу. Я, примруживши очі, вдивляюся. Так, це вони, мої дівчатка. Серце раптом тьохнуло. Милі, кохані.

(“Щоденник учительки Олександри Радченко”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 95. Переклад з російської)

Ілюстрація: Олександра Радченко (ліворуч) з донькою і чоловіком.

Зі щоденника Януша Корчака (Генрика Ґольдшміта) (1878/1879–1942), польського письменника та педагога єврейського походження, у травні 1942 р. – директора Дому сиріт у Варшаві:

Хочеш випробувати свою стійкість перед люттю – спробуй допомогти розтелепі.

Даєш їй до рук папір, щоб його передала – завтра – особисто в руки – точна адреса і час. А вона загубила той папір, або забула взяти, або часу не мала, або возний порадив інакше. Піде завтра. Все одно. Зрештою, не знає, чи так буде добре. З ким залишить дитину, у неї прання, тільки суконка для дитини.

– Ви не можете відкласти це прання до завтра?

– Зараз спекотно. Я обіцяла.

Їй прикро. Може, нічого з того не буде?

До війни чоловік усе залагоджував.

– Може, я щось зробила не так, але нехай пан не гнівається.

З’ясовую матеріальне становище родини – подала клопотання, щоб прийняли хлопця.

– Він може спати тут. Тут чисто.

– Це ви називаєте чисто? Якби пан до війни...

– Весь день міг би бути у нас.

– А якщо дощ?

– Не мені вирішувати. Я своє написав, а ви ухвалюйте, що робити.

– Пане докторе. Що це за дитина! Ви самі побачите. Будете шкодувати, що в мене тільки один. Під час пологів у мене було п’ятеро лікарів.

Я не кажу: «Ви немудра».

Якось я так сказав матері в лікарні тридцять років тому.

Вона відповіла:

– Якби я була багатою, то була би мудрою.

Іншій я кажу:

– Навіть барон Ротшильд годує дитину лише п’ять разів.

– Його дитина все життя матиме вдосталь їжі.

Кажу:

– Якби дитині був потрібен чай, то Бог дав би вам в одній груді молоко, а в іншій чай.

– Якби ж то пан Бог давав дітям те, що може дати і що дітям потрібне.

Кажу:

– Якщо ви мені не вірите, зверніться до іншого лікаря, якому довіряєте.

– Нехай пан не ображається, але як я можу довіряти людям, якщо я вже часом навіть пану Богу не довіряю.

Такий мовний зворот:

– Коли я його так відлупцювала по дупі, що весь був як у вогні, то мені стало його так шкода, що я, за перепрошенням, почала плакати. [...]

(Janusz Korczak, Pamiętnik i inne pisma z getta, przypisy Marta Ciesielska, posłowie Jacek Leociak (Warszawa: W. A. B., 2012), s. 63–65. Переклад з польської)

Зі щоденника Катерини Гажій (бл. 1880 – після 1948), мешканки Одеси, вчительки:

Скільки лихого довелось і доводиться переживати через свого чоловіка. Знову і знову і без кінця важкі сцени. Грубощі, лайка, ні краплі поваги, вже не кажу про вдячність за те, що все життя мучуся, працюю, як віл, поки не падаю. Зараз уже третій день у перерву між уроками, базаром, варінням обідів і т. п. перу. І не знаю, коли закінчу... А він тільки кричить. Шкодує шматка хліба... А я так не можу, поділюся завжди. Сьогодні і «дурепою» вже в сотий раз обізвав, і сказав «пані велика» з іронією і «по матінці» послав...

Так грубо, огидно. Та ще й Бориса бандитом обізвав... А можливо він мучиться десь, поранений, або навіть нема його вже, а він, як і раніше, ані слова лагідного про нього... А якщо випадково скаже, то це тільки вдавання. Мені все це боляче, я стільки переживаю, а йому нема діла до моєї душі... Чи я хвора – нема уваги. Так і живу сама з собою і мовчу. Слів нема, щоб допомогти цьому горю, а тому мовчу і тягну це нещасне життя.

(Екатерина Гажий, “«Жизнь в плену». Дневники 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 362–363. Переклад з російської)

Ілюстрація: Пам’ятник Арману де Рішельє в Одесі, 1942–1943 рр. Фото з цифрової бібліотеки Гамбурзького університету.

Зі щоденника Дмитра Браженка (1911–1943), вчителя історії та географії, у березні 1942 р. – мешканця села Авдіївка тепер Новгород-Сіверського району Чернігівської області, завідувача середньої школи:

Всі сьогодні ожидають старого. Ось уже майже два місяці пройшло з часу виїзду його з Авдіївки. Щось було 1 година дня як являється. Казалось що найбільше радості було в Валі, так уже вона реготала від радощі появи діда. Та тільки дід не був похожий на того діда що виїзжав. Тепер він явився бритим, стриженим і приніс одні кості та шкіру, та вошей, що тої полови. Наче солдати на муштрі, так і вони бігають по діду.

При таких умовах життя як він розповідає – хоч у кого заведуться. Майже два місяці пройшло, а ніразу не був у бані і не передівався. Спали як свині покотом на соломі. Харчі погані півбуханочки на два дні та якась юшка. До цього ще холод. Не думав мій старий, щоб ще прийшлося майже воювати. Був недалеко біля фронту. Чув канонаду. Потім всіх таких як він відпустили, забравши в них коней і вручивши їм пропуска.

До чого паскудна погода. Особливо з обіду розігралася. Вітер північно-західний. Сніг іде зверху і зриває з землі. Інколи так повіє, що за 100 метрів нічого вже не видно за хуртовиною. Дивує мене зараз поведінка одного учителя, який говіє. Треба було йому учора вечером відпустити учнів раніше, сьогодні утром пішов, і вечером раніше відпустив учнів та пішов до церкви. Думаю, що досить булоб сьогоднішнього вечера і завтра ранку.

(Ірина Еткіна, “Понорницький край Чернігівщини у 1942 році (за щоденником Дмитра Захаровича Браженка)”, Сіверянський літопис 5 (2014), с. 178–179)

Ілюстрація: краєвид Новгорода-Сіверського, 1942 р.

Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у 1942 р. – мешканця Парижа:

Ожеледиця, якої я ще ніколи в житті не бачив. Увесь Париж ніби покритий склом. При трьох градусах морозу падає дрібний дощик, густий і безнастанний. Автобуси перестали ходити, і я йшов від Орлєанської брами пішки. Біля мосту, посеред дороги впоперек, стояв перший автобус, який виїхав зранку і зіслизнув, їдучи під гору. Люди обв’язують собі черевики шматами або шнурками і ходять мов паралітики. А я шаленів від захвату. Підбігав кілька кроків і потім їхав довгий шмат. Кожне дерево, кожна галузка покриті льодом. Працю закінчили на годину раніше, щоб працівники могли нормально повернутися додому. Бо ожеледь. Повертаючись додому, я здійснив чудовий, довгий спуск на підошвах з мосту аж далеко за міст. Я мріяв про ковзани. Можна до самого дому доїхати на ковзанах.

Знову читаю «на фунти» Бальзака. «Розкоші і злидні», «La peau de chagrin» [«Шагренева шкіра»]. Їжджу в метрі з повною торбою Бальзаків.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 300–301)

Зі щоденника Адріана Оржеховського (1876–1960), мешканця Одеси, у 1942 р. – співвласника бакалійної крамниці:

Ці два дні мин[улих] св[ят] я був зайнятий роботою щодо відкр[иття] нашої колективної крамниці, засклення вікон, чистка, мийка, а сьогодні попередня купівля продуктів для виготовлення кулінарії. Маємо на думці відкр[ити] числа 12–14. Нас двоє чоловіків і дві жінки, грошей взагалі нема, тільки в одного мала дещиця, не знаю, що з нашої затії вийде, звичайно, був би толк, але слід у справу вкласти марки. Товарів на ринку нема, доводиться шукати їх на руках. За останні кілька днів ціни на продукти зросли. Завтра знову на базар і взагалі багато клопотів, хоч би вони увінчались успіхом.

Дай то Боже успіху!

Погода геть чисто змінилася, вночі йшов дощ, та й сьогодні трохи, відлига, наче весною запахло. Це добре, дуже боюся холоду, та й у крамниці неможливо стояти під час морозів, а доведеться, т. як уся зима ще попереду. Майбутня робота добра тим, що відволіче похмурий настрій, увесь день зайнятий справою, а найголовніше, можливо ця справа дасть хоч невеликий шматочок хліба. В місті взагалі нема роботи, а працюючі не отримують платні, так усі тепер працюють задарма, а для таких старців, як я, роботи і задарма немає.

Особливо багато попрацювала вчора і сьогодні Тося: перемила всі прилавки, вікна і підлогу, це справа далеко не легка. Їй і не снилося, що в цій крамниці, в якій вона часто була покупчинею, що перетвориться на прибиральницю цієї крамниці. Так у житті часто бувають дивовижні чудеса. І чого лише людині в її довгому житті не доводиться відчувати, справді начудне і дивне життя кожного.

А час летить блискавично, минули свята, Новий рік, водохреща, а там диви і Стрітення, як каже нар[одне] прислів’я: зима з літом зустрічається. Скоріше би ці два страшні зимові місяці минули, а там весняне сонечко, а з ним хоч трохи, ануж більше радості й навіть надії буде.

(Адриан Оржеховский, “Записки 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 4 (2007), с. 333–334. Переклад з російської)

Ілюстрація: стихійний ринок в Одесі, 1942 р.

Зі щоденника Естер (Етті) Гіллесум (1914–1943), мешканки Амстердама єврейського походження, випускниці Амстердамського університету:

Сьогодні у другій половині дня йшла вздовж присипаного снігом каналу після несподіваного засідання юденрату: «Ich bin viel weiniger überzeugt von meinem hundertprozentigen Können wie von meiner gesammten menschlichen Qualität» [«Я набагато менш переконана у своїх стопроцентних можливостях, ніж у своїх загальних людських якостях»].

І пізніше – кожного на гачок у рядку 24:

«Es war gut, daß Sie dabei waren, Sie regen mich immer an, weil Sie alles so mitleben und ich bin doch eigentlich ein “Podiummensch”, das kann man wohl sagen» [«Добре, що Ви були з нами, Ви мене завжди надихаєте, бо Ви все так переживаєте, а я ж, насправді, «людина сцени», так було би правильно сказати»].

Десь углибині в мені є претензія на те, що я мушу говорити щось цікаве, і влучне, й особливе, чи інакше мені треба мовчати. І через це в мене ніколи не виходить записувати маленькі кумедні події, бо навіть перед самою собою я не хочу ризикувати постати «нудною». Але тепер я спробую примусити себе просто записати той сьогоднішній випадок – викласти тільки сухі факти. Хоча – сухі факти: їх не буває, якщо вони пов’язані з Ш., бо атмосфера, яку він випромінює, завжди відіграє велику роль.

Отже, я мусила бути о пів на п’яту в юденраті. Та справа надихала небагатьох до роботи. Допити, майно, «Auswanderungsnummer» [номер переселенця], Гестапо й подібні радісні теми. За столом сидить молодик. Чуттєве, бліде, розумне обличчя. «Russische Sekretärin» [російська секретарка] усюди брутально з ним проходить, наче так і треба, під приводом тієї глухоти на одне вухо, але насправді просто, щоб теж там бути. І цього разу це і справді було більш ніж варте того. Після того, як Ш. трохи погомонів із тим м’якосердим, й справді дуже приємним молодиком, до Ш. натхненно підходить невисокий чоловічок. «Guten Tag, Herr S.» [«Доброго дня, пане Ш.»]. Ш. дивиться, не впізнаючи, на чоловічка, на маленькому тілі якого сиділа пречудова саркастична голова Мефістофеля, і потім говорить навмання: «O ja, Sie waren sicher mal bei mir im Kurs» [«Так, Ви, напевно, якось відвідували мій курс»].

Я гадаю, що таке відбувається по всій Європі. Коли я йду з ним по вулицях, через скількись метрів підходить людина, простягає руку у привітанні, і тоді Ш. вже просто каже: «O, Sie waren sicher mal als Objekt bei mir» [«О, Ви, напевно, якось були моїм об’єктом»]. Виявилося, що цей чоловік, гостре, саркастичне, диявольське обличчя якого перебувало у цікавому контрасті з чуттєвим, блідим обличчям молодика, ще не бував на курсі Ш., але знав його через родину Нете і він залюбки би якось зустрівся з ним як об’єкт. І гострий сказав м’якосердому: зважай на цього пана Ш., він знає все про тебе. Із твоїх рук. І м’якосердий тут же викладає на стіл праву долоню. У Ш. був час і він на це погодився. І, власне, дуже важко описати, як все розвивалося потім. Річ ось у чому. Коли Ш. говорить, що це стіл, і хтось інший говорить, що це стіл, то ці столи виходять абсолютно різними. Речі, які він говорить – хай які прості вони є, – вражають більше, видаються важливішими, я б навіть сказала «більш зарядженими», ніж тоді, якби те саме сказав би інший. І так стається не через те, що він напускає на себе ауру важливості, а через те, що речі виливаються з нього з глибших і сильніших, й насправді з більш глибоколюдяних джерел, ніж у інших людей. Й у своїй роботі він дошукується людяного й ніколи – чуттєвого, хоча він повсякчас звертається до почуттів саме тому, що аналізує людину дуже глибоко.

Отже – той порожній кабінет в юденраті. Чуттєвий молодик, що підніс руки, Мефістофель, що зацікавлено спостерігав, і Ш., який, по кількох заувагах, встановив дуже сильний людський контакт із молодиком. А ми прийшли туди, не треба забувати, щоб нас допитали щодо майна. Я вже не можу пригадати, що саме говорив Ш., але серед іншого він сказав: ви виконуєте добре ту роботу, якою займаєтесь, але вона суперечить вашій справжній натурі. І промимрив під носом: «Er ist ganz introvertiert, der Mann» [«Цей чоловік – абсолютний інтроверт»]. Ні, для мене таки надто важко це передати. Я сиділа поруч і брала в цьому участь, як чемна Schülerin [учениця], і серед іншого сказала: «Еr hat auch was Weibliches und Sensibles» [«У нього також є щось жіночне і чуттєве»], і виявилося, що в молодикові приховано різноманітні таланти, які не могли знайти вихід через брак віри в себе. І ще: коли перед вами поставити задачу, ви її зробите добре, але якщо вам доведеться обирати з кількох речей, ви почуватиметеся невпевнено. Тощо, тощо, й усе закінчилося тим, що протягом кількох хвилин молодик був покладений, так би мовити, на лопатки, й був геть зачудований. Він сказав: «Aber Herr S., was Sie mir hier in zwei Minuten sagen, steht auch genau so in einem Test von mir» [«Але пане Ш., все що Ви мені щойно розповіли за дві хвилини, записане саме так в одному з моїх тестів»]. І він швиденько домовився про зустріч-консультацію, і раптом почав роздавати тисячі підказок про те, як заповнювати ті форми. Я помічаю, що в мене зовсім не виходить передати кумедність цього неочікуваного сеансу. Пізніше ми стояли біля засніженого каналу і сміялися, мов школярі, яких відпустили додому, згадуючи несподіване комічне закінчення тієї бюрократичної справи: домовленість про консультацію і службовець, який від раптової прихильності до тебе був ладен обійти закон, коли б його змога.

(«Без озлоблення, без ненависті». Щоденник Етті Гіллесум, 1941–1943 рр., переклала з нідерландської Наталія Карпенко (Київ: Дух і Літера, 2017), с. 127–130)

Зі щоденника Мирослава Кушніра (1922–1944/1945), українського поета, діяча ОУН, у 1942 р. – мешканця Бережан:

Новий рік ляг спомином у мою портмонетку і ще один... рік напів здійснених мрій, сподівань. Ні сліду з нього. Іде новий і знову нові блага обіцяє, та може зовсім не обіцяє, зовсім не усміхається, стоїть як та грізна примара перед нашими дверми, гадає застрашити нас. Але «пастой»; ми вже все це брали – усі ті форми визволення – ми вже все це знаєм, розумієм і до того ми вже все це перебували нераз; і сліду дуже мало з тих, що нам несли ті благодаті, а ми все ще живем і жити будем.

Ми вічні революціонери – ми вічні бідняки. Хто нами вже не опікувався, а ми все-таки ще маємо силу сказати «ні». І сьогодні це «ні» надиво (а радше справедливо) голосніше, непохитне. Хоча так багато сьогодні у нас буржуазії, опортуністів, тих, що їх колесо історії все розчавлює, всіх тих у кого поступом називається зміна металу в кайданах, що ними вони закуті – та все таки революція завжди останеться у більшості основою цілого життя, самим життям.

Життя це революція – це революція зі всіма її проявами і револьверами, братовбиством, зі світляною скорістю випадків. Хіба ж можливе життя без революції? Хіба бунт це найбільше зло? Хіба безоглядність прикмета дикунства? Сто раз ні!

(Мирослав Кушнір, Невкоєне серце. Поезії, проза, матеріали до життєпису, упорядники Микола Дубас, Ігор Калинець (Львів: Галицька видавнича спілка, 2005), с. 331–332)

Зі щоденника Єнджея Морачевського (1870–1944), польського політика, колишнього прем'єр-міністра та міністра громадських робіт, у 1942 р. – мешканця Сулеювка тепер Мазовецького воєводства:

Кулькова ущипливо помстилася кооперативу «Спуйня». Оце видала членам нашого кооперативу велику пайку, порівняно дуже дешеву. Там виявилося біле пшеничне борошно і ячмінна каша, сіль, сахарин і сірники. Помста, однак, властива ідейним кооператорам. «Спуйня» не матиме можливості спромогтися на таку пайку, тому що крадіжка завдала їм збитків більш ніж на 50 000 зл.

Повидла маємо отримати по 240 г на особу. Воно вже є в кооперативі, але в інших крамницях ще нема, тому наша крамниця почне видавати його лише в понеділок.

Кортонюк остаточно відмовився від посади. Письмово пояснює своє звільнення тим, що зараз у тому відділі, де він працює на фабриці, теж запровадили 60-годинний робочий тиждень (10 год. на день). І це робить уряд, який називає себе національними «соціалістами». Наш реакційний сейм запровадив спочатку 46-годинний робочий тиждень, після чого реакційний диктаторський уряд перейшов на 48-годинний. Треба було, щоб до нас прийшли національні соціалісти і ощасливили 60-годинним робочим тижнем, який був звичним на польських землях 30 років тому. Такий тривалий робочий час на практиці перетворюється для працівників, що живуть на передміських околицях, у 72–84-годинний робочий тиждень (від 12 до 14 годин на день). У цій справі завтра о 17 г. засідання Наглядової ради.

П’яскевичева вражена тим, що з 15 січня їх мають виселити з їхньої посілості. Взагалі німець, який розмовляв з нею про будівництво бараків, говорив тільки про зайняття території від вулиці Падеревського і відгородження її від решти посілості, але у ґміні її зустріли градом питань: «Коли ви випровадитесь зі своєї посілості, яку потрібно звільнити до 15 січня?». Вважаю ці балачки звичним проявом поразництва, бо німці ніколи не планують на місяць уперед і не висилають жодних розпоряджень. Вони не знають, чи до того часу залишаться в Сулеювку, чи ні, чи Сталін дотримається обіцянки і протягом трьох тижнів з’явиться у Східній Пруссії, що змусило би німців полишити землі на правому березі Вісли.

(Jędrzej Moraczewski, Dziennik wydarzeń 1939–1944, wstęp i opracowanie Joanna Dufrat, Piotr Cichoracki (Łomianki: LTW, 2016), s. 849–850. Переклад з польської)

Зі щоденника Ольги Стрілець (Стрельцової) (1923–1974), української поетеси, письменниці, у 1942 р. – військовослужбовиці Червоної армії, командирки відділення:

Вчора приїжджав майор. Хотів нас забрати в свій полк. Але наше командування навідріз відмовило. Батальйонний комісар сказав, щоби навіть думати забули... По-батьківськи розмовляв, запитав, чи вчимося ми, а потім запропонував: «Можливо, хочете перекваліфікуватися?». Я, звичайно, вчепилася за цю думку. Попросила, щоби організували заняття по вогневій.

(Ольга Стрілець, Обпалена троянда: вірші та фронтовий щоденник, упорядкування та передмова Степана Пушика (Київ, Дніпро, 1990), с. 171)

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1942 р. – мешканки Амстердама:

Люба Кітті!

Сьогодні я коротко оповім тобі про загальні новини в нашій схованці. Над моїм диваном установили лампу, отож, коли вночі стріляють, мені досить лише потягнути за шнур. Тепер цього робити не можна, бо наше вікно вдень і вночі на шпарину прочинене.

Чоловіки ван Даани змайстрували з мореного дерева зручну шафу для припасів із справдешньою сіточкою від мух. Цей витвір мистецтва стояв дотепер в Петеровій кімнатці, а згодом задля більшої прохолоди встановлений на горищі. А на його місці приладнали полицю. Я порадила Петерові поставити туди стіл з гарною скатертиною, а там, де зараз стоїть стіл, почепити невеличку шафку. Вийшла б досить затишна кімнатка, хоча мені особисто не хотілося б там спати.

Пані ван Даан нестерпна. Весь час мені доводиться вислуховувати від неї нотації, мовляв, я занадто багато базікаю. Та мені до її слів байдужісінько! У мадам сім п’ятниць на тиждень. Зараз вона не хоче мити каструлі. Коли залишається страва, вона не вибирає її до скляної мисочки, а залишає скисати в каструлі. А коли вдень Марго доводиться мити купу каструль, то мадам ще приказує: «Ох, Марго, бідненька, у тебе забагато роботи!»

Пан Кляйман раз на два тижні приносить мені кілька книжок для дівчаток. Я в захваті від серії «Йооп-тер-Гейль». Взагалі Сіссі ван Марксфельдт подобається мені найдужче. «Літнє шаленство» я вже прочитала чотири рази й щоразу знову сміюся над кумедними ситуаціями.

Батько і я зараз заклопотані тим, що складаємо його родовідне дерево, й при цьому він розповідає щось про кожного.

Почалося навчання. Я багато працюю над французькою мовою й щодня зубрю п’ять неправильних дієслів. Однак я забула страшенно багато з того, що вчила в школі. Петер, скрушно зітхаючи, знову взявся за свої уроки англійської мови. Саме прибули деякі шкільні підручники. Достатній запас зошитів, олівців, стирачок, наклейок тощо я захопила з собою з дому. Пім (це батькове пестливе ім’я) виявляє охоту займатися зі мною голландською мовою. Мені його бажання здається чудовою ідеєю, це, так би мовити, компенсація за допомогу з французької мови та інших предметів. Але він робить неймовірні ляпсуси!

Іноді я слухаю радіостанцію «Ораньє». Нещодавно виступав принц Бернгард. Він сказав, що десь у січні в них народиться ще одна дитина. По-моєму, це прекрасно. Тут не розуміють, як це я зберегла вірність дому Ораньє.

Днями говорили про те, що мені треба ще багато вчитися, і, як наслідок, назавтра ж я відразу ревно взялася за науку. Справді, в мене немає охоти в чотирнадцять або в п’ятнадцять років все ще сидіти в першому класі. Також зайшла мова про те, що мені майже нічого не можна читати. Мати саме читає «Чоловіків, жінок і рабів», – до цієї книжки, ясна річ, я ще не доросла (Марго уже!), мені треба ще спершу трохи розвинутися, як моя здібна сестра. Ще говорили про те, що я насправді зовсім не тямлюся на філософії, психології і фізіології (як пишуться ці слова, я спершу подивилася в словнику). Може, наступного разу я порозумнішаю!

Я з жахом виявила, що в мене лише одна сукня з довгими рукавами й три плетені кофтинки для зими. Батько дозволив, щоб я сплела собі светра з білої вовни. Вона не надто гарна, проте светр буде дуже теплим. Дещо з одягу ми позалишали ще в людей, але його можна буде забрати лише після війни, якщо тільки він там збережеться. Днями я писала щось про пані ван Даан, і тут вона заходить до кімнати. Я мерщій загорнула зошита.

– То як, Анно, ти не дозволиш мені навіть глянути?

– Ні, пані ван Даан.

– Хоча б лише на останню сторінку?

– Ні на жодну сторінку, пані ван Даан.

Я до смерті налякалася, бо саме на цій сторінці я відгукнулася про неї не вельми схвально.

Отож кожного дня щось трапляється, але я надто лінива і втомлена, аби все записувати.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 45–46. Уточнено за іншими перекладами)

Зі щоденника Яна Маєвського (1908–1981), у серпні 1942 р. – капрала Армії Андерса, польських збройних сил в СРСР:

Вранці офіцери сказали нам, що скоро ми побачимо Каспійське море і сьогодні будемо в порті Красноводськ [тепер Туркменбаші, Туркменістан]. Ніхто з нашого вагону ще не бачив моря, тож ми кинулись до вікон, виглядаючи це море. За якийсь час ми побачили, як у пустелі сонце відбивається від землі, ніби від дзеркала. Може, це море? Одні кажуть, що це піски так блищать, інші, що це, напевно, вода. Коли ми наблизилися, то переконалися, що це вода, але не бачимо ніякого берега, тільки наче хтось посеред пустелі налив води. Закінчується пісок, починається вода. Що далі їдемо, то більше тієї води. Нарешті з одного боку вже не видно пустелі, тільки вода й вода, як лиш оком сягнути. А це справді море. Насолоджуємося виглядом тієї безмежності води, яка переливається різними кольорами. Спочатку блищить як скло, потім переходить у синій колір і якийсь сіро-зелений. Ми заїхали на станцію поміж будинками, моря вже не видно. Розвантажилися на площі, отримали їжу на 24 години і рушили кроком на корабель. З берега був перекинутий мостик. Цим мостиком ми зайшли на корабель і тісно розташувались один біля одного, так заповнили палубу, що складно було пройти поміж нами. Ми посідали на рюкзаки і чекаємо, що буде. Як уже всі завантажилися, оркестр заграв гімн Польщі, потім російський, а насамкінець англійський, і корабель почав рухатись, повільно відпливаючи від берега. Десь за пів години вже не видно берегів, зі всіх боків тільки вода і вода, спокійна, тиха, а коли настає ніч, вода робиться чорною, страшною!

(Jan Majewski, Pamiętnik i dziennik z lat 1939–1946, opracował Andrzej Adam Majewski (Żywiec: Towarzystwo Naukowe Żywieckie, 2023), s. 49–50. Переклад з польської)

Ілюстрація: добровольці Армії Андерса в СРСР, 1942 р. Фото з фондів Музею Війська в Білостоку.

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у серпні 1942 р. – мешканця Києва:

Знову півдня в ходінні – Мала студія (аж за Володимир, базаром), потім – Житловідділ (біля Сінного базару), редакція «Н. У. С.» [«Нового Українського Слова»], де взяв журнали й газети західньоукраїнські для читання, нарешті відділ мистецтв (Фундук[леївська] ул.), де мене запрошують консультантом. Треба діяти: під лежачий камінь вода не тече.

А загальне становище в Києві таке: вже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить – лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1/VIII дають по 200 гр. і на службі на місяць – 1 клг. Ціни на базарі: хліб – 14–15 крб. за 100 гр., сало – 700–750 крб. за клг., масло – 800, пшоно – 22 крб. шклянка, сірники – 6 крб. пачка... А заробітня платня середнього службовця – 700–800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужністю... і злочином. Адже все це – тільки на руку большевикам.

Був Є. Фомін, але коротко. Прийшли інші й перешкодили розмові. Фомін якийсь дуже розгублений, говорить безсистемно, сидить як на голках, хитрує. Каже, що втік з Ворошиловграду ще з двома, показує різні документи. Вже прописаний в цьому ж будинкові, легалізувався. Вигляд дуже непрезентабельний: хто дав йому сорочку, а хто штани. Правда, Фомін давно вже звик до розгардіяшного життя й подачок. Питаю: «А як же буде тепер з Вашою дружиною й дітьми, що залишились в Уфі? Їм тепер там нічогісінько не дадуть, ще й виженуть. Вони ж підуть жебрати, загинуть, чи подумали ви про це?» – «Подумав, – відповідає. – Все одно і я з ними там пропав би». Дивне якесь ставлення. Тут не відчай, ні, а взагалі – страшна байдужність, несердечність і брак благородства. Взагалі – підозріле все це.

Каже, що мене там кленуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене «нищівна» стаття в «Комуністі». Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: «Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на таку чорну зраду». Ха-ха!

Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа. А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина подібний до мене і хтось сказав: «А мені видалось, що це Любченко» – Стебун патетично вигукнув: «Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!». Проте більшість, як каже Фомін, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрить мені. Там усім заправляє Рибак. Жидки міцно зорганізувались, подобували собі з Москви якісь червоні картки й одержують збільшену пайку харчів. Решта має білі картки й просто голодує.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 63–64)

Ілюстрація: торгівля на київському Євбазі, 1942 р.

Зі щоденника Януша Корчака (Генрика Ґольдшміта) (1878/1879–1942), польського письменника та педагога єврейського походження, у липні 1942 р. – директора Дому сиріт у Варшаві:

Завтра мені виповниться шістдесят три або шістдесят чотири роки. Батько пару років не виробляв мені метрику. З цієї причини я пережив кілька складних моментів. – Мама називала це злочинним недбальством: як адвокат, він не повинен був відкладати справу з метрикою.

Мене назвали на честь діда, а ім’я діда Герш (Гірш). Батько мав право назвати мене Генриком, бо сам отримав ім’я Юзеф. І інших дітей дід назвав християнськими іменами: Марія, Маґдалена, Людвік, Якуб, Кароль. А однак вагався і зволікав.

Мені слід присвятити більше місця батькові: я реалізую в житті те, до чого він прагнув, і до чого дідусь так болісно прагнув стільки років.

І мати. – Колись пізніше. – Я і мати, і батько. Завдяки цьому багато знаю і розумію.

Прадід був склярем. Я радий: скло дає тепло і світло.

Важка це річ – народитися і навчитися жити. Мені залишається набагато легше завдання: померти. – Після смерті може бути знову важко; але я про це не думаю. Останній рік, чи місяць, чи година?

Хотів би померти у свідомості й при тямі. Не знаю, що сказав би дітям на прощання. Прагнув би сказати їм тільки те, що вони мають повну свободу вибору шляху.

Десята година. – Постріли: два, кілька, два, один, кілька. – Може, це саме моє вікно погано затемнене?

Але не перериваю писання.

Навпаки: стрімкішою (одиничний постріл) стає думка.

(Janusz Korczak, Pamiętnik i inne pisma z getta, przypisy Marta Ciesielska, posłowie Jacek Leociak (Warszawa: W. A. B., 2012), s. 122–123. Переклад з польської)

Ілюстрація: пам'ятник на символічній могилі Януша Корчака у Варшаві.

Зі щоденника Віктора Клемперера (1881–1960), німецького філолога, журналіста і письменника єврейського походження, у 1942 р. – мешканця Дрездена:

Рік тому я провів річницю нашого весілля в камері президіуму поліції Дрездена. Сповнений відчаю і злості. Але наскільки краще, ніж зараз, у нас були справи тоді. Всі люди з Каспар-Давид-Фрідріх-Штрассе ще були тут, я ще міг ходити без зірки, подорожувати, відвідувати ресторани з Євою, вдома ще не було браку їжі, гестапо ще не влаштовувало погроми, у мене вдома ще була друкарська машинка і рукописи, я ще мав можливість продуктивно працювати, і ще не було натяку на подальше рабство і зубожіння. – Тим не менше, можу навести й інший розрахунок: Гітлера тоді ще не зупинили, і він ще не був так близько до неминучої загибелі, як сьогодні. – Ми взагалі не можемо святкувати. Єва спробує вивезти з міста двадцять фунтів картоплі, які Матінка Крайдль залишає нам за талонами, дія яких спливає. Це подарунок Єви для мене. Я не маю для неї взагалі нічого.

У середу людей з притулку для літніх відправлять до Терезінштадту автомобілем. Др. Кац супроводжуватиме транспорт. Нам переказали його характерну ремарку: «Сподіваюся, що повернусь».

На два тижні, від 29 червня до 12 липня, маємо десять фунтів картоплі на душу населення. З цього кожна четверта картоплина гнила. Нема овочів, нема редиски. Хліб поганий і його мало. Як довго страх може компенсовувати ентузіазм і добру волю?

Масовані нальоти англійської авіації на Кельн і Бремен мають стати прелюдією до повітряного наступу: «1000 літаків над північною і центральною Німеччиною!». Дрезден, мабуть, належить до намічених міст. Тут посилюють позиції зенітної артилерії. (На Цайс-Ікон і на ратуші.)

(Victor Klemperer, I Will Bear Witness. A Diary of the Nazi Years, 1942–1945, translated by Martin Chalmers (New York: The Modern Library, 2001), p. 88–89. Переклад з англійської)

Зі щоденника Олександра Довженка (1894–1956), українського письменника та кінорежисера, у 1942 р. – кореспондента газети «Красная звезда»:

Ось і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кількасот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи.

Рвонули ми з штабом, отже, на 120 кілометрів зразу на схід.

Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів.

Дивлюсь на шляхи, на буграсті, воронезькі шляхи – сумно мені, сумно.

По степах бур’яни буяють та цвітуть. Одні жінки куди не глянь, робити нікому, ні коней, ні людей. Не втримали Оскола, трудно буде втримувати степ. А чому не втримали?

Довго думаю, і мучуся, і б’юсь головою, як риба об лід. Через дурноголову, нерозумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні, генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану.

Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!

Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана.

– Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, – прицілюється уже... Д.

...Придивляючись до облич, прислухаюсь до розмов, до інтонацій, вдивляюсь в холодні, порожні, хижі очі і не бачу нічого, крім кон’юнктури, що мусить скінчитись перемогою через американську допомогу. Що їм до народу?

(Олександр Довженко, Сторінки Щоденника (1941–1956) (Київ: Видавництво гуманітарної літератури, 2004), с. 111)

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, у 1942 р. – співробітника British Broadcasting Corporation, ведучого радіопрограми:

Найбільш вражаючим фактом про візит Молотова є те, що німці так про нього й не дізналися. По радіо ані слова щодо перебування Молотова в Лондоні, поки не було офіційно оголошено про підписання договору, хоча весь цей час німецьке радіо кричало про більшовизацію Англії. Очевидно, якби вони знали, усе б вихлюпнулося назовні. У поєднанні з деякими іншими фактами (напр., минулого року попалися двоє дуже недоладних шпигунів, скинутих на парашутах з портативними передавачами й буквально шматками німецької ковбаси в наплічниках) це наводить на думку, що мережа німецьких шпигунів у цій країні мало на що здатна.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 2, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 117)

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у травні 1942 р. – мешканця Харкова:

У вечорі о 7½ особливо чутна канонада в напрямі Салтова. Сусіди-німці між собою розмовляють у дворі про села Непокрите й Цвіркуни. Це загалом клм. 20–30 на півн-схід від Харкова. Хоч і звик я до цього непевного стану протягом зими, але неприємно. Набридло вже. Мимоволі дратує. Швидше б до Києва.

Виявляється (з розповідів у редакції з цілком вірогідних джерел) 4 дні тому у неділю червоні були за 4 клм. від Харкова. І ніхто нічогісінько не знав, навіть думки не припускав – так спокійно, витримано поводяться в місті німці. Дивовижна здібність, – це треба визнати. Кажуть, що саме тут, під Харковом, має розв’язатися доля цьогорічної офензиви. Червоні скупчили величезні сили, німці теж. На вулицях міста такий безперервний рух автомашин, що іноді довго доводиться чекати, щоб перейти вулицю. Такого руху Харків іще не знав.

Сьогодні звідомлення про цілковитий розгром червоних у Керчі. Большевики мають колосальні втрати. Туреччина мусить днями сказати своє остаточне рішення. Франція так само. Війна шириться. Велетенське змагання. Світ і світ. Як цікаво, хоч і тяжко, в ці часи жити!

Був у хворого М. Г. Бурачека. На сходах зустрів його балакучу дружину. Він сидить на ліжку, спустивши ноги. Сивий, і патли аж на потилиці, як у попа. Астма. А ще плеврит. А ще... ще якась хвороба. Каже, що йому лекше. Зрадів моїй появі. Згадували Тичину. Б-к жалкує, що Тичина опинився по той бік, що йому запаморочили голову большевики. Ніценко вчора розповідав: під Харковом розкидано больш-ми газетку-агітку, яку редагують Корнійчук, Василевська, Бажан. Я згадав це товариство, особливо дефективну Ванду (як вона запінено промовляла на зборах письменників отут у вересні) – і стало мені нудно, і радість взяла, що я по цей бік.

Особисте: почуваю себе трохи міцнішим, зате знову відкривається потроху екзема. Родинні стосунки фактично не існують, крім стосунків з Лесиком. Живу в цілком чужому, ба, навіть ворожому оточенні. Мене ненавидять, але побоюються. Я ненавиджу, але назовні намагаюсь бути стриманим і чемним. Важко так жити. Швидше б, швидше до Києва! А сьогодні раптом неприємна новина: перепустку до Києва навряд чи дадуть. Можливо – лише до Кременчуку. Все одно – поїду до К-ку, а звідти буду брати Київ. Все ж таки ближче.

Помічаю, перевірив, рішуче упевнився: існує фатальність, якої жодним способом уникнути не можу. Все робиться інакше ніж думаєш і хочеш. Яких тільки заходів не вжиєш, от-от, здається, станеться здійснення – ні! Конче виходить інакше, по-своєму, в інший зовсім час, іншим зовсім способом. І так, наче інший «хтось», невідомий, таємничий і дуже сильний робить це замість тебе. А коли мине трохи часу, бачу, що цей невблаганний «хтось» скерував усе краще, докладніше, ніж я передбачав і хотів. Мушу це виявити. І коли станеться смерть, – може, справді кращого кінця й не можна було передбачити.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 28–29)

Зі щоденника Астрід Ліндґрен (1907–2002), шведської письменниці:

Від минулого запису відбулися важливі події, про які варто було писати набагато регулярніше. Наприклад, про те, що здався Сінгапур, це сталося, як стверджують, один-єдиний раз, у нашому столітті. Я зберегла газетну вирізку про цю цікавинку, але, здається, десь загубила її. Натиск японців у Тихому океані неймовірний, тільки уявити, що Сінгапур, фортецю, яку Англія тримала як ключову диспозицію протягом століть, японці змогли так легко захопити, – це свідчить про здібності японців і, можливо, ще більше про несусвітнє недбальство англійців. В Англії це призвело до урядової кризи, але Черчилль, як завше, пережив цю грозу. Ще більший переполох стався через те, що німецькі лінкори «Шарнгорст» та «Ґнейзенау» тиждень тому (мені здається, це було 13-го чи 14-го) серед білого дня вийшли з Бреста, де вони базувалися і пересиджували інтенсивні щомісячні бомбардування, і примудрилися повернутися додому у Північне море, а британці навіть не поворухнули пальцем. Повертаючись до Тихого океану, де тепер відбуваються основні події, там у будь-який момент очікується напад на Суматру, на Яву, на Індію по Бурманському шляху і на Австралію, де всіх працездатних чоловіків мобілізовано для захисту. Я не розумію, чим насправді займаються Америка й Англія – японці пруть уперед, як монстр. Повідомляють, що останні дні на Сінгапурі були жахливі. Фортеця захищала тільки з моря, а японці підійшли з Малайського півострова; практично ніяких захисних заходів не було вжито. Нестача води стала «краплею, що сточила каміння» (красиво сказано). Жінок і дітей евакуйовували з Суматри, поки падали бомби. Англійці майже не тримали літаків у Сінгапурі; як таке взагалі можливо?

У Росії було розстріляно «37000 осіб».

Фінляндія вправно тримає свої фронти.

За минулі дні у нас відбулося декілька призовів. Учора міністр закордонних справ Ґюнтер сказав,що ми в складній ситуації, і хоча зараз погіршення не спостерігається, до весни необхідно підвищити нашу готовність. Очікується напад Англії на Норвегію. Але навряд чи раніше, ніж навесні. Від 5 січня у Стокгольмі було нижче за 0 градусів; усе Балтійське море вкрито кригою, Ґотланд скований – це просто диявольська зима, вже третя така, – що дуже виснажує. Особисто я ніколи не переживала такої довгої зими, і через це Карін кашляє – вже минуло 4 місяці відтоді, як це почалося, і зараз вона лежить у моєму ліжку так само з кашлем, нежитем і температурою. Їй робили рентген, знімок показав запалення лівої легені, а кардіограма показала, що запалення вплинуло на м’язи серця, чути шуми. Оттандер упевнений, що це мине само собою, а якщо ні? Я така стомлена і засмучена через цей нещасний кашель і загальну недугу, що зараз це турбує мене більше, ніж уся та світова війна.

(Астрід Ліндґрен, Щоденники воєнного часу 1939–1945, перекладач Денис Суворов (Київ: Laurus, 2017), с. 98–99)

Ілюстрація: Астрід Ліндґрен з дочкою Карін.