assassins_cloak | Entries tagged with дубянецький

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1988 р. – мешканця Мінська:

Відбулося четверте засідання нашої все ще нелегальної Комісії з охорони мови. Запрошували на нього деяких відомих письменників. В. Биков пообіцяв прийти, але ж затримався в лікарні. Прийшли Я. Бриль, Я. Скриган і деякі інші.

Засідання вів Пятро Садовський (з керівників фонду нікого не було!). Обміркували проект програми діяльності Комісії. Дуже суттєве доповнення до нього пропонував Вячаслав Жибуль. Основний його зміст – характеристика сучасного становища білоруської мови і співставлення цього з вимогами марксизму.

Усі виступи були цікаві, пропозиції – важливі. Щоправда, мене здивував виступ Янки Бриля. Він узяв слово після мене і спробував заперечити мої основні пропозиції. А вони стосувалися визначення у преамбулі Програми становища білоруської мови терміном «лінгвоцид» і включення до неї положення про визнання за всіма нацменшинами Білорусі рівних з білорусами прав на розвиток своєї національної культури.

Про «лінгвоцид» він сказав, що цей термін може занапастити всю Програму. Керівники республіки, мовляв, не пробачать такого максималізму в наших документах.

Що ж стосується нашої підтримки культурних потреб інших національностей, то Янка Бриль сказав, що взагалі не бачить у Білорусі національних меншин. Особливо заперечував наявність у нас поляків. «Поляки всі свого часу виїхали до Польщі. А хто не виїхав – це не поляки, а католики. Католиків, щоправда, у нас чимало. Але ж це – білоруси».

Я подумав, що десь одночасно з цією несподіваною для мене промовою Бриля його біографи з захопленням описують його «інтернаціоналізм». Та він і сам вважає себе інтернаціоналістом!

З помешкання «Сторожовська, 5» я вийшов разом із Брилем та Скриганом, між якими сидів на цих зборах. По дорозі на додачу до всього Янка Бриль сказав ще, що він так само проти і програми Жибуля. «Це небезпечне політиканство», – сказав він.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 4 (2010), с. 242–243. Переклад з білоруської)

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1986 р. – мешканця Мінська:

Видатну ілюстрацію до «справи» американського емігранта Локшина створили останнім часом у Білоруському НДІ санітарії та гігієни.

У зв’язку з Чорнобильською аварією в цьому інституті знову створили відділ радіаційної гігієни. Керівником «нового» наукового підрозділу призначили кандидата наук, докторанта Лівшиця. Він дуже серйозно взявся за справу, кілька разів виїжджав до аварійної зони і подовгу там працював, готував необхідні документи, коротше, вдихнув життя в терміново народжене тіло.

І раптом трапився конфуз: органи держбезпеки не допустили Лівшиця до посади, яку він уже фактично займав з травня цього року. Причина? Можна здогадатися – Лівшиць єврей! Щоправда, йому сказали, що його шкодують кидати на цю небезпечну ділянку (!?), що від нього чимшвидше чекають докторської дисертації (!?) і т. д.

Скривджений захворів і кілька днів не з’являвся в інституті. Тепер він знову повернеться до своєї колишньої лабораторії у відділі, здається, шкільної гігієни.

Але до чого тут Локшин? А ось до чого. Днями він сказав американським телеглядачам, що за три тижні, які прожив зі своєю сім’єю в СРСР, він не бачив тут антисемітизму.

Нічого, любий, ще відчуєш ти його! А на додачу й інші «доброти» соціалістичного ладу будуть супутниками твоїми і твоєї сім’ї. Аж доки ви не покинете цей рай!..

До речі, згадана телепередача відвернула радянських телеглядачів від сімейки Локшинів. Їхні скарги на прикрощі американського життя видалися нам мізерними й непристойними. Подумати лише: зрадити батьківщині тільки тому, що хтось слідкує за вашими рахунками в банку! Та тут, в СРСР, і ніяких рахунків у банку ви не будете мати – не буде чого перераховувати через банк. Ви будете перебиватися на жебрацьких заробітках радянських учених, службовців. А може, вам доплачуватиме той орган, який у вас поки що зацікавлений?

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 6 (2009), с. 257–258. Переклад з білоруської)

Закінчив роботу над оскарженням штрафів, накладених на Сяргєя Вітушку і Віктора Івашкевича за мітинг у Куропатах. Вийшло цілих п’ять сторінок машинопису. Однак не сподіваюся, що прокурор міста заявить протест проти міськвиконкому і двох райвиконкомів.

Не довіряючи пошті, я сам відніс документ у прокуратуру, тим паче що вона поряд з моїм будинком, на Інтернаціональній, 24. Звернув увагу, що до цієї установи прибудували ще багатоповерхову червону споруду з величезним гербом СРСР (!) на фасаді. Піднявши над собою парасолю, я подивився, чи є ця «цяцька» на основному будинку. Є. І теж СРСР, тільки рази в чотири менша, ніж на прибудові.

У вестибюлі сидить принципова жінка з пов’язкою, а не міліціонер у формі. Вона, дізнавшись, у якій справі я завітав, скерувала мене у кабінет номер 10. Це виявилася приймальня. Звідси відправили мене у 8-й кабінет – до канцелярії. Звідти скерували у 13 кімнату. Тут теж було цікаво. Чотири столи. Троє прокурорів. Перед одним сидить емоційна відвідувачка. Другий, молодший за інших, неквапливо крутить телефон. Третій – вільний. Він мене «прийняв».

Я подав йому свій документ і через пів хвилини зрозумів, що він не вміє читати! Диво, та й годі! Прокурор не вміє читати!.. Скажи де-небудь поза Білоруссю про таке – не повірять. А у нас – це норма! Він на перші ж слова грифу дивився так довго і так трагічно, що мені аж незручно було асистувати йому. Читав і зліва направо, і справа наліво. Вдивлявся то в одне слово, то в інше, а то поволі, невміло ковзав очима то по якомусь рядку, то по цілому абзаці, і вже не горизонтально, а вертикально – згори вниз, або навпаки, знизу догори.

Мені подумалося, що якби перед ним був не такий солідний з вигляду документ, то він, мабуть, і не мучився би, а зробив дещо інше. А йому ж хотілося, либонь, розібратися і поговорити зі мною «предметно». Кілька слів він зрозумів і хотів з їх допомогою дійти до суті. Почав мене розпитувати, нібито уточнюючи «прочитане». Я сказав, що там це добре описано. Тоді він здався:

– Це ж білоруською?

– Білоруською, – кажу я.

– А я слабувато читаю білоруською, – сказав він, значно переоцінюючи свій дар поліглотства. Він же взагалі не вміє читати цією мовою.

– А це наша робоча мова, – відповідаю йому.

– А у нас робоча мова російська, так нам усі пишуть, – зізнався він.

Ось у цьому, мабуть, і вся трагедія наша. А якби йому всі писали білоруською? Напевно, і цей прокурор знав би білоруську. Напевно, і на їхніх будинках були би герби БРСР, а не СРСР...

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 5 (2010), с. 199. Переклад з білоруської)

Ілюстрація: хода до урочища Куропати на «Дзяди» для вшанування жертв сталінських репресій, 1989 р. Фото Валера Палсцюка.

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1987 р. – мешканця Мінська:

Неділя, після дванадцятої. Працюю над Распутінською «Пожежею» і крізь відчинені двері в сусідню, нашу загальну кімнату одним вухом чую якусь фольклорну телепередачу. Чую слова того, хто веде:

– Останнім часом виникло й успішно розвивається нове цікаве явище в художній самодіяльності – сімейні ансамблі. Зараз ми вам покажемо один такий колектив з Литовської РСР.

– Ти показав би з Кемеровської області! – кажу не без іронії я, виходячи, щоб позирнути на екран.

Побачив із задоволенням добре злагоджений музичний ансамбль і зовсім був вражений величезним танцювальним гуртом – сімейним. Це все одна розгалужена родина – і музики, і танцюристи. Мабуть, дідусі, бабусі, діти, внуки. Та двоюрідні, троюрідні цієї ж лінії. Та чоловіки, дружини, свекри і свекрухи, тещі й тесті. Та й їхні свояки! Бо гурт був справді на добрий десяток звичайних сімей.

Але ж не сам цей факт народив цей запис. Його, напевно ж, не було б, якби не надокучливе чіпляння журналістки до старої литовки з тієї «самодіяльності».

– А скажіть, коли було краще співати, – тепер чи раніше, – допитується не зовсім розумна журналістка, під «раніше» маючи на увазі Литву самостійну, дорадянську.

Жінка, явно невпопад, сказала, що «звісно, раніше». Це образило «журналістку» – вона чекала (!?) почути похвалу радянському режиму. І як тільки вона не викручувала своє провокаційне питання! І скільки прикрих «збоїв» мала, аж нарешті почула щось ніби «оптимістичне» від бідної «підслідної» й покинула її.

Цю передачу змінила програма «Мир и молодость». Різали слух грубі, на межі «нецензурщини» слова, що зривалися з екрану і наповнювали квартиру. Довелося щільніше прикрити двері.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 1 (2010), с. 236. Переклад з білоруської)

Отримав з Білостока часопис «Kontrasty» Nr. 2–88 з моїм інтерв’ю Яну Чиквіну «Про польську літературу в Білорусі» (стор. 34–36).

Нарешті цукрова епопея завершилася тим, чим і повинна була завершитися – запровадженням карток. «Будинкова активістка» Альбіна Ригорівна Папачаниха видала чотири талони на березень. По кілограму на кожного члена сім’ї. Кажуть, що так буде до червня. А там нібито подвоять норму з урахуванням сезонних потреб. Докотилися більшовички! А у себе на батьківщині, там, у Росії, вони вже давно запровадили картки на широку номенклатуру харчових продуктів і промислових товарів.

Що ж, джина з пляшки випустила Росія. Їй більше за всіх тепер і дістається.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 4 (2010), с. 236–237. Переклад з білоруської)

Ілюстрація: черга на одній з вулиць Москви. Фото Владіміра Сєрґієнка, липень 1988 р.

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1985 р. – директора видавництва «Мастацкая літаратура», мешканця Мінська:

Несподівано в час моєї обідньої перерви зателефонував мені мій добрий колишній знайомий Микола Галенко. Розмовляли з пів години, а зустрітися хотілось обом. У мене було на вечір запрошення Будинку літераторів на перегляд художнього двосерійного фільму Сєрґєя Ґєрасімова «Лєв Толстой». Запрошую і Миколу, щоб кілька годин побути разом. Він із задоволенням погодився. О 18-ій годині приїхав до мене на роботу, і ми звідси пішли туди понад закутою в лід Свіслоччю.

По дорозі розмова зайшла про Алеся [Рязанова], про його незвичайну долю і незвичайне місце в білоруській поезії. Погодилися, що це поет європейського, світового масштабу. Щастя, що він не зламався від нескінченних переслідувань. Атаки на нього і тепер продовжуються, але ж відчуваю, що він перейшов свій Рубікон і свою справу робить сміливо, впевнено і плідно.

А скільки таких прикладів у нашому «прекрасному», як сказав би Володя Короткевич, житті, коли такі, як Алесь, не витримували ні морально, ні фізично, гинули, – чого й домагалися чорносотенці.

Ось один з них.

Кілька років тому на другому курсі історичного факультету Білоруського державного університету відбулися незвичайні комсомольські збори. На порядок денний поставили питання щодо якості лекцій з філософії. У прийнятій постанові студенти-комсомольці забракували лекції більшої половини викладачів. Ба більше, вони висловили там думку, що не потрібно засмічувати голови студентів багато якими темами взагалі, що їх потрібно звільнити навіть від деяких цілих курсів (циклів) лекцій.

Щоби надати більшої ваги своєму документу, вони вирішили не обмежуватися підписом під ним тільки керівників (президії) зборів, як цього вимагають, а підписатися всією громадою. Так і зробили. Свої підписи поставили також багато студентів старших курсів цього факультету, а навіть і студенти інших факультетів.

Здійнялася буря. Юнаків і дівчат почали тягати то в деканат, то ще кудись чи за участі «когось». Кожного підслідного з залякуванням допитували про його ставлення до Польщі, до польської культури й мови. Шукали симпатиків, а то й агентів «Солідарності». Намітили десь близько двадцяти жертв. Однією з них став студент Малащук, син лікарів з Кобрина. Заляканий юнак побіг до військкомату і терміново попросився до війська, щоби сховатися від розправи. Але ж його наздогнав документ про виключення і з комсомолу, і з університету.

Хлопець відслужив своє і з клопотанням про поновлення його в університеті влаштувався робітником на Брестський, здається, електроламповий завод. Через рік повертається до Мінська з двома клопотаннями – військовим і заводським. Пішов відразу до декана факультету Царюк – доньки колишнього білоруського Президента Сяргєя Притицького. Та вилаяла його, назвала антирадянщиком, ворогом народу і виставила з кабінету. Малащук пішов до проректора Пєтряєва. Тут відбулося те саме. Зацькований юнак піднявся на шостий поверх і... викинувся з вікна.

Справою «старанно» займалася прокуратура Ленінського району м. Мінська і винних... не знайшла! Вбивці залишилися в партії привілейованими її членами... Вони далі продовжують виховувати студентів у дусі комунізму. Знущаються з найбільш талановитих, з тих, хто здатний бачити в пануючих навколо них порядках антинародні злочини. А ці злочини щодня, щохвилини здійснюються в ім’я чистоти ідей марксизму-ленінізму, в ім’я зміцнення радянського патріотизму й інтернаціоналізму, коротше, – з метою денаціоналізації білорусів та інших народів.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 6 (2008), с. 227–228. Переклад з білоруської)