Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, референта Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР, який у червні 1919 р. перебував у Станіславові:
Серед яких відносин нам тут доводиться жити, найкраще ілюструє ось який факт. Прийшов сюди, до Станіславова, бувший міністр Колард по шестиденній блуканині лісами і полями та оповідає ось що. Він з жінкою, молодий Липа і ще кілька «закордонних» українців перебували в Косові, де хотіли купити заклад лічничий Тарнавського. Коли ж звіялася політична катастрофа, вони пустилися їхати до Станіславова, де оставили були свої речі. Доїхали тільки до села Березова коло Печеніжина; дальше не їхали, бо їм відраджували пускатися в такий час дальше в дорогу.
Незабаром надійшли румуни. Офіцер Тома, що командував відділом, закватированим в селі, зробив у них трус і забрав у них всі гроші, разом щось коло 800 000 карбованців. Відтак заявив, що мусять їх перевезти у інше місце. По якімсь часі серед лісу зупинилися. Офіцер велів ув’язнених уставити підряд, мов до розстрілу, а напроти них стали жовніри з рушницями. Зміркувавши, на що заноситься, Колард скористав з ночі, скочив в кущі і вирятувався, мимо того, що за ним довго гнали. Що сталося з рештою товариства, з його жінкою і др., не знає. Чи пали жертвою грабіжницьких інстинктів румунського офіцера, чи, може, його утеча відвела окаянного від первісного плану, наразі годі знати. Ось яких-то опікунів насилає нам Антанта для заведення ладу і «забезпечення майна горожан»!
Не ліпші й другі наші покровителі! По своїх часописях горлають про семимісячне знущання українців над безборонним польським населенням, про нетолеранцію нашого уряду, про грабежі наших військ, навіть звели до Самбора антантську місію на розсліди – а на ділі самі поводяться так, як нібито українці мали поводитися. Одним з перших приказів заказали в Станіславові носити інші національні відзнаки, чим польські. В укр. книгарні казали заслонити виставове вікно папером, щоб укр. книжки не разили польських очей. В пресі розводять таку лайку на ціле укр. громадянство, що просто чудуватися приходиться, як високо розвинена їхня мова у тім напрямі; «dzicz», «banda», «rezuny» – се ще одні з лагідніших висловів. А що вже по селах виробляють, просто вірити б не хотілося, коли б не чув з уст самих мужиків-очевидців. Все, що попаде їм на очі, забирають, ріжуть молочні корови, вистрілюють дріб, навіть неспосібний до ужитку, а людей побивають до нестями.
Я сам виджу не раз, як вертаються леґіонські фіри, навантажені ріжним добром, кабанами, курами і т. п. От саме нині під вечір зупинилася фіра, наладована сіном, напроти мого мешкання, коло дому ч. 11, а з сіна леґіонери стали виладовувати: великанський кіш яєць, цілий коєць курей і ін. Так-от з рабунку мужиків живуть не тільки військові, але й цивільні...
(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 228–229)
