assassins_cloak | Entries tagged with 1919

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, референта Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР, який у червні 1919 р. перебував у Станіславові:

Серед яких відносин нам тут доводиться жити, найкраще ілюструє ось який факт. Прийшов сюди, до Станіславова, бувший міністр Колард по шестиденній блуканині лісами і полями та оповідає ось що. Він з жінкою, молодий Липа і ще кілька «закордонних» українців перебували в Косові, де хотіли купити заклад лічничий Тарнавського. Коли ж звіялася політична катастрофа, вони пустилися їхати до Станіславова, де оставили були свої речі. Доїхали тільки до села Березова коло Печеніжина; дальше не їхали, бо їм відраджували пускатися в такий час дальше в дорогу.

Незабаром надійшли румуни. Офіцер Тома, що командував відділом, закватированим в селі, зробив у них трус і забрав у них всі гроші, разом щось коло 800 000 карбованців. Відтак заявив, що мусять їх перевезти у інше місце. По якімсь часі серед лісу зупинилися. Офіцер велів ув’язнених уставити підряд, мов до розстрілу, а напроти них стали жовніри з рушницями. Зміркувавши, на що заноситься, Колард скористав з ночі, скочив в кущі і вирятувався, мимо того, що за ним довго гнали. Що сталося з рештою товариства, з його жінкою і др., не знає. Чи пали жертвою грабіжницьких інстинктів румунського офіцера, чи, може, його утеча відвела окаянного від первісного плану, наразі годі знати. Ось яких-то опікунів насилає нам Антанта для заведення ладу і «забезпечення майна горожан»!

Не ліпші й другі наші покровителі! По своїх часописях горлають про семимісячне знущання українців над безборонним польським населенням, про нетолеранцію нашого уряду, про грабежі наших військ, навіть звели до Самбора антантську місію на розсліди – а на ділі самі поводяться так, як нібито українці мали поводитися. Одним з перших приказів заказали в Станіславові носити інші національні відзнаки, чим польські. В укр. книгарні казали заслонити виставове вікно папером, щоб укр. книжки не разили польських очей. В пресі розводять таку лайку на ціле укр. громадянство, що просто чудуватися приходиться, як високо розвинена їхня мова у тім напрямі; «dzicz», «banda», «rezuny» – се ще одні з лагідніших висловів. А що вже по селах виробляють, просто вірити б не хотілося, коли б не чув з уст самих мужиків-очевидців. Все, що попаде їм на очі, забирають, ріжуть молочні корови, вистрілюють дріб, навіть неспосібний до ужитку, а людей побивають до нестями.

Я сам виджу не раз, як вертаються леґіонські фіри, навантажені ріжним добром, кабанами, курами і т. п. От саме нині під вечір зупинилася фіра, наладована сіном, напроти мого мешкання, коло дому ч. 11, а з сіна леґіонери стали виладовувати: великанський кіш яєць, цілий коєць курей і ін. Так-от з рабунку мужиків живуть не тільки військові, але й цивільні...

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 228–229)

Зі щоденника Петра Курінного (1852–1931), українського адвоката, громадського і кооперативного діяча, у 1919 р. – мешканця Умані:

О 6 годині ранку мене розбудив І. В. Загорний. Скаржиться, що цієї ночі прийшли до нього о 12 годині троє червоноармійців і вчинили грабіж. Взяли 2 пальта, піджак, 1.000 рублів готівкою, ще деякі речі забрали з собою. Просить захисту «Комітету».

Іду на засідання «Комітету». Зібрались, але ніяких рішень не ухвалили. Немає такої влади, до якої можливе звернення. З вокзалу крокує робітник і розповідає про більшовиків: «Вони масу награбованих речей відвозять у вагонах до Росії. Цілі потяги з багатством. А Україна бідніє та розоряється».

Іду в місто. На мене напали 3 нетверезі червоноармійці та запитують: «Ти єврей чи росіянин?». Відповідаю: «Росіянин». А вони мені: Скажи «тпру». І я змушений був сказати «тпру» та отримав відповідь: «А, ну іди собі!». На вулицях нетверезі червоноармійці лаються, б’ються, співають, танцюють, чіпляються до перехожих, а публіка зі страху розбігається...

(Щоденники Петра Федоровича Курінного. Врятований та збережений літопис Умані початку XX століття, упорядкування Юрія Торгала, Валентини Устинової, переклад з російської Валентини Устинової (Умань: ВПЦ «Візаві», 2020), с. 307–308)

Ілюстрація: члени більшовицького реквізиційного загону «боротьби з мішечництвом», Умань, 1920 р. Фото зі спільноти «Пустощі східноєвропейської Кліо».

Зі щоденника Микити Шаповала (1882–1932), українського громадського і політичного діяча, соціолога, у травні 1919 р. – секретаря дипломатичної місії УНР у Будапешті:

Були гуртом в Кіно-Корсо і дивилися смішну комедію і драматичну драму, що розважають сучасну демократію. Дивний звичай: перед демонструванням п’єс, після демонстрування реклям, грають «Інтернаціонал». Всі встають, 2–3 голоси фальшить слідком за музикою.

Газети оповіщають про взяття поляками Луцька, 2000 полонених, 2 дівізійних штаби і багато майна. Вчора писали угорські газети, що Петлюра перейшов до большевиків, а Оскілко до поляків. Сьогодні пишуть, що большевики «взяли Кременчук».

Розповідав Порш, що отаман Григоріїв (той, що брав Одесу) перейшов на бік донців чи кубанців. Краснов на Дону ніби «разстрелялся».

Французькі газети сповіщають, що «український атаман Скоропадський» приїхав у Стокгольм на якусь нараду про спасіння Росії.

Поляки ведуть наступ на Тарнопіль. «Pester Lloyd» пише, що Антанта заявила полякам ультиматум, аби вони негайно спинили війну в Галичині, за це їм обіцяють Дрогобицький район. Переказує ця сама газета, що газети «Чеські думки» (Клофача) і «Народні Лісти» (Крамаржа) пишуть, що Польща своїми претензіями на Галичину перешкаджає Чехії. Нарікають на Польщу, котра з Італії (через Чехію) дістає зброю і матеріяли для того, щоб воювати з більшовиками, а натомість посилає це все проти українців і т. п.

Саме найвеселіше, це те, що Людендорф заявив, узнавши про мирові умови: «Тепер він всіх англичан посилає к чортам», а Папа на питання чи він буде посередничати, щоб помирити Антанту з Німцями, заявив, що втручатись не буде, але молитиметься Богові, щоб він послав розуму тим, що у Версалі виробляють мирові умови.

Один звертається до Бога, а другий до чорта – але хто з їх має рацію? – скаже історія і розумні...

Вчора і сьогодні пишу про визволення України. Робота посувається. Коли б добра їжа і цигарки – то працювалось-би добре, а так...

(Микита Шаповал, Щоденник, Ч. I, Від 22 лютого 1919 р. до 31 грудня 1924 р., упорядкував Сава Зеркаль (Новий Йорк: Українська громада ім. М. Шаповала, 1958), с. 24)

Ілюстрація: надзвичайна дипломатична місія УНР в Угорщині, серпень 1919 р. Микита Шаповал сидить другий ліворуч.

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1919 р. – мешканця Полтави:

Ніч минула спокійно. Тривога наче вляглася. Кажуть, що Кобеляки, захоплені Григор’євим, взято назад. Попри неприхильність до більшовиків – навіть «буржуазні» верстви населення бажають успіху у відбитті Григор’єва, за винятком, утім, елементів чорносотенних, які нічого не мають проти єврейського погрому. Надвечір, однак, знову тривога. Кажуть, на місто йдуть диканьці. Це дружина, яка певний час складала «анархістський полк» (на знамені: «Смерть жидам і буржуям!»). Потім, коли його захотіли відправити на фронт, – весь полк дезертував, якийсь час загрожував місту. Тепер знову. Але здається, це дрібниці.

Третього дня я пішов з онучкою прогулятися. Вона дуже любить ходити до Миколаївської церкви і видиратися на дзвіницю. Цього разу ми побачили веселі громади діточок, які піднімалися сходами вгору. Мою Сонічку так і потягнуло за ними. Заходимо. Діти сидять на партах у капличці, зверненій у клас закону Божого. Я ледве встигаю відірвати Сонічку від одвірка. Вона так і прилипла до нього, жадібно дивлячись на дітвору. Я все-таки відводжу її і на сходах зустрічаю священника. Він іде, оточений юрмою дівчат і хлопчиків. Вітаємось, і він зупиняється, щоби поговорити зі мною. Це класи закону Божого, вигнаного з гімназій і шкіл.

– Оголошуючи про ці уроки, – каже священник, – ми дуже боялись: раптом ніхто не прийде. Виявилося, навпаки – бажаючих багато. А ще не всі знають: у газетах повідомити не можна було... газети тільки більшовицькі.

Взагалі «гоніння на віру» дуже непопулярне. Результати зворотні: церкви повні, тих, що сповідалися перед Великоднем, небувало багато. Самі священники підтягнулися: з’явилася ревність до гнаної ідеї.

Прощаємося. Священник пожвавлений, привітно вітається з новими групами дітей, які підходять, і йде догори. Ми спускаємося донизу і сходимо за церквою в городи. Там у саді Любошинської триває робота: на вирубках обробляється земля під городи. Працює переважно молодь, є гімназисти і гімназистки.

Біля переходу через струмочок зустрічаємо групу з 5–6 осіб такої молоді. Я запитую про дорогу. Мені показують, де зручно перейти з дитиною струмок. Один гімназист, зовсім хлопчик, років 16-ти, підходить до мене і каже:

– Дозвольте вам подякувати. Я – Івакін, був заарештований чрезвичайкою. Ви і Параскевія Семенівна за мене клопоталися.

Згадую. Справді, серед заарештованих малолітніх був Івакін, затриманий за «антисемітську агітацію».

– Який же злочин ви вчинили?

Хлопчик пожвавлюється.

– Бачите-но! Це за доносом одного товариша. Нам заборонили вчити закон Божий. А євреям читають священну історію. Це несправедливо! У нас вийшла суперечка. Я кажу, – якщо їм можна, то й ми хочемо. А якщо нам не можна, то і їм не треба... Ну, посперечались. Один і доніс...

– Що ж? Ви казали, що треба «бити жидів». Це недобре.

– Звичайно, недобре. Але я нічого подібного не казав. Абсолютно! Але ж несправедливо, щоб нам забороняли те, що їм дозволяють. Ми хочемо, щоб і нам викладали закон Божий. Або вже не треба нікому!

Що це за історія, – я достоту дізнатися ще не встиг. Цікаво, однак, що тут результати гоніння протилежні цілям. І безсумнівно, що співчуття до «гнаної віри», яке пробуджується, – це те саме почуття, яке колись надихало і наше покоління, тільки в іншому напрямку.

У деяких селах населення примушує вчителів знову вішати у школах ікони, які повиносили «за наказом начальства». Червоноармійці, проїжджаючи повз церкви, часто хрестяться. Взагалі – народ не так уже легко зрікається по декрету своєї віри...

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 171–173. Переклад з російської)

Зі щоденника Івана Боберського (1873–1947), українського педагога і громадського діяча, у квітні 1919 р. – референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, який перебував у Станіславові:

Вчера була провіра цілого міста, які люди живуть по домах. Власник друкарні Вайденфельд бажає довідатись дещо, які новини приносять часописі про війну з поляками. Добровольський хоче одержати пашпорт. На обіді в харчівні бавить всіх Федорчак своїми веселими оповіданнями. Даю Яцуні гроші на плити і хемікалія. Відпоручники соціялістів приходять по папір. Гарасевич нарікає. Бородієвич каже, що Рудки взяті. Всякі дурниці плещуть люди. Індишевський каже, що Волощук мовчить. Ґорук і Дудинський розповідають мені про дезертира, що з крісом втік зі стійки. Йду з вечері з Ґоруком і говорю, що буде, як вийде папір.

(Іван Боберський, Щоденник, 1918–1919 рр., упорядник Юрій Мицик (Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003), с. 199)

Зі щоденника Вірджинії Вулф (1882–1941), англійської письменниці:

Ці десять хвилин украдено у «Молль Флендерс», яку я не дочитала вчора відповідно до свого розкладу, поступившись бажанню припинити читання і поїхати до Лондона. Зате я побачила Лондон очима Дефо, зокрема краєвид на білі міські церкви та палаци з мосту Ганґерфорд. Я глянула його очима на літніх жінок, які продають сірники; а обірвана дівчина, яка пленталася тротуаром через Сент-Джеймс-Сквер, наче зійшла зі сторінок «Роксани» чи «Молль Флендерс». Так, він справді видатний письменник, якщо справив на мене враження через 200 років. Видатний письменник – а Форстер ніколи не читав його книг! Я зустріла Форстера біля бібліотеки, коли він звідти виходив. Ми дуже сердечно обмінялися рукостисканням; і все ж я завжди відчувала, що він делікатно уникає мене як жінки, як розумної жінки, як сучасної жінки. Відчуваючи це, я звеліла йому прочитати Дефо, залишила його, пішла й дорогою купила в Бікерс ще один том Дефо.

(Virginia Woolf, A Writer’s Diary: Being Extracts from the Diary of Virginia Woolf, edited by Leonard Woolf (London: The Hogarth Press, 1953), p. 11–12. Переклад з англійської)

Зі щоденника Степана Венгриновича (1897–1954), українського письменника, греко-католицького священника, у листопаді 1919 р. – підхорунжого Української Галицької армії, який перебував у селі Стрільчинці тепер Вінницького району Вінницької області:

Сніг з дощем січе... Під ногами болото... Найрадше сиди в хаті, а сидіти скучно. Моя кватира над самим Бугом. Станеш на порозі, бачиш широку ріку, наче Сян у Перемишлі, рибаки їздять маленькими човнами, пором гойдається на линві. Перевізник скрився у будинку.

Так тягне злетіти в долину – на ріку...

Сказав я свому товаришеві – хорунжому, щоб зголосив мому командантові-четареві, що я не прийду скоро, бо щось нездоров, а сам узяв палицю, збіг у долину над Буг.

Пливе в долині, по обох берегах скали – наче в мене на полонинах. Я скакав з каміння на камінь... здавалось мені, що я в себе, у своїх горах... десь під полонинами... в «Білому потоці».

Оглядав каменеломи, перші, які побачив тут на Україні.

Надїхало трьох їздців на конях, почали кликати пором на цей бік. Я пізнав підстаршин з другої батерії, моїх добрих знайомих. Підійшов до них. Вони вибрались на другу сторону Буга по пашу для коней.

– Таж тут Денікін на тамтому боці. Розброїть вас, забере коні, – жартував я.

Пором поволи відїхав. Но, бувайте здорові, хто зна, чи ще побачимось, і від’їхали... ще довго махали руками з порому – пращались наче на віки...

Я пішов дальше понад воду.

Вчора чути було сильну канонаду десь на залізничому торі в стороні Жмеринки.

Це Денікін Петлюрівців бє...

Серце стискає якийсь жаль... вониж мої браття...

Галичани мають «завішення оружа» з Денікіном, ведуться в Немирові переговори... Ми сидимо собі спокійно за Бугом – Денікін по другому боці... він до нас не переходить, ми до нього ні... спочиваємо – з Петлюрою Денікін не хоче переговорювати, зове його «большевиком другого сорта».

Ми не бємось, зате всі сили післав Денікін на Петлюру... й ось тепер гремлять гармати...

Жаль слухати цього громоту.

Тамжеж наші Січові Стрільці, там також Галичани, Чмола, Маренін, Харамбура... це їх так бють денікінські стрільна...

Щось шепче до уха: Ви зрадники. Ви зрадили – продали своїх братів. Ви замирились – зложили зброю, щоб лекше було Денікінові розбити тамтих.

Чиж варто було тільки часу боротись, щоб тепер цю грижу, чи неспокій совісти відчувати... щоб з пятном зради на чолі вертати до рідного порога...

Гармати гремлять... рвуться кулі над головами братів... а ми сидимо.

Як терплять тамті на цю одну згадку, що ми кинули їх тепер у найтяжчій хвилі.

А чи був який інший вихід із цього положення?

Чи мусіли ми злучитись з Денікіном? Чи мусіли Петлюру покинути? Не знаю. Не мені це знати... Мені лиш одно вільно: відчувати дивну – неясну грижу совісти... щось наче встид – ганьбу.

Гармати гремлять...

(Степан Венгринович, “Уривки з мого щоденника (Із записок підхор. У. Г. А. Ст. Венгриновича)”, Літопис Червоної Калини 10 (1931), с. 2–3)

Зі щоденника Володимира Вернадського (1863–1945), російського та українського природознавця, філософа, у 1919 р. – президента Української академії наук:

Виїхав за жахливих умов. Завдяки випадку потрапив у вагон сім’ї Іслєнєва, який випадково виявився старим знайомим Вані Жедр[инського], з котрим їду. Товарний вагон. Маса багажу. Велика сім’я вся переїжджає на південь у Кубанську область. Важкі переживання під час більшовиків – окопні роботи, знущання, злидні – а потім усе ж відбуваються спроби відновлення колишнього життя. Багато знервованих, ослаблих від поганого харчування людей.

Величезна різниця з тим, як я їхав раніше. Починається відновлення життя. Вагон товарний належить командиру броньов. потяга «Генерал Корнілов» - Симону Пімен. Виноградову – політехнік, якого взяли на війну 1914 р., і весь час відтоді на війні. Все життя.

Учора весь день у клопотах. Стаття для «Об’єдн[ання]», зустріч з Мих. Фед. Базаревичем. Сушицький про Укр. унів[ерситет]. Василенко відпроваджував мене на вокзал, з ним про українські справи. Заходив у справах Музею гідролог[ічного] Буренін. Писав листи Брєдову (про Гідролог. музей), Спекторському, Кримському.

Дорога не налагоджена. На кожній станції безкінечне стояння на роз’їздах. Палять дрова. Стоять годинами. Їдуть добре.

Усюди мішечники. Везуть хліб до Києва. Ціни у Гребінці на хліб дорожчі за київські.

Виногр[адов] багато цікавого про Добров. Армію. Вірить, що Москву візьмуть, високо ставить Денікіна, брак сил для організації цивільного управління. Думає, що буде зимова кампанія.

Розмова про страх киян перед можливим приходом більшовиків. Київ вірить. Мені бачиться це неможливим, окрім випадку якого-небудь катастрофічного.

(Владимир Вернадский, Дневники 1917–1921: октябрь 1917 – январь 1920, составители Марина Сорокина и др. (Киев: Наукова думка, 1994), с. 136–137. Переклад з російської)

Якщо рахувати за новим стилем, то сьогодні день мого народження. Виповнилося 66 років. Більшовики рахують за новим стилем. Денікінці – за старим. Так і живемо – в Харкові за одним часом, у Полтаві за іншим. І якщо до нас прийдуть денікінці – накажуть знову повернутися до старого... Повернемося.

Прокинувся рано, ще сіро, з тугою і печаллю в серці. Вчора прийшов № київської газети, і в ній перелік нових жертв червоного терору в Києві. Серед цих жертв я зустрів ім’я Володимира Павловича Науменка. Навпроти нього стоїть причина страти: «колишній міністр народної освіти. Разом з Богданом Кістяківським заснував товариство українських федералістів». Мені здається, що Науменко, якого я знаю, ніколи міністром не був, а був за гетьмана (чи за ради) попечителем Київського округу, причому відмовився від цієї посади, коли у відомстві стали переважати шовіністично-націоналістичні погляди. Раніше він був редактором «Київської Старини». Взагалі, це був давній працівник і поборник української культури, який ніколи не стояв за крайню «самостійність» і за повне відокремлення України. Одна з найбільш симпатичних фігур українського культурного руху, людина, яка стояла завжди за дружню співпрацю культури російської та української. Що значить його розстріл, що значать інші страти, що значить погроза Б. Кістяківському? Київський червоний терор діє щосили. Почали з професорів, колишніх «чорносотенців», як Флоринський, чи просто монархістів, як Цитович. Тепер переходять до Науменків, людей тільки інакомислячих, але завжди налаштованих прогресивно і зі всіх точок зору шляхетних...

Журба, журба! Ранок похмурий, небом пересуваються з північного сходу туманні хмари. Літа ми не бачили. Два-три дні спеки, коли в сирому повітрі почуваєш себе достоту як на лазневому полоці, – і знову дощ і сльота. А зима прийде холодна, без дров. Я не самовразливий, але раз-по-раз і мені спадає на думку, – чи переживу я цю зиму? Серце погане, а настрій серед цих вражень – його ще псує. Робота не йде на розум, а потрібно ще багато закінчити, і мені шкода було би піти, не договоривши дечого...

Чрезвичайку розгромив 8-й полк, який стояв у Біликах. Там він чинив жахливі речі. Перевели сюди. Тут Ч. К. заарештувала 2-х з цих червоноармійців. Полк прислав делегатів. Кажуть, заарештували і їх. Тоді ці солдати оточили чрезвичайку, відпустили багатьох заарештованих, стріляли, кажуть, убили когось, розграбували склад речей, «реквізованих у буржуазії», і... тепер знову тихо. Кажуть, при цьому було чути лозунги: «перебити жидів і комуністів», згадувався «батько Махно». Ось на яких надійних елементах стоїть влада, яка взялася перетворювати світ.

Зі Селещини привезли «буржуїв», відправлених на примусові роботи. 25 осіб тортуровані так, що при обстеженні видний військовий чин, кажуть, зробив відмітку на протоколі: «Смерть негідникам, які так зганьбили радянську владу!». Постановлено заарештувати тих, хто розпоряджався цими варварськими катуваннями. Але... цього ката бачили, як він вільно роз’їжджав містом... Живемо серед безкарного варварства й жаху!

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 209–211. Переклад з російської)

Зі щоденника Івана Боберського (1873–1947), українського педагога і громадського діяча, у травні 1919 р. – референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, який перебував у Станіславові:

Гарний ранок. Сонце заглянуло до Станіславова. Ковтун прийшов до моєї кімнати в готелі, щоб дістати вказівки, куди має поїхати як кур’єр з «Вістником» і що має забрати з видань до книгарень або склепів. Води нема, не тече водопроводом. Що це є? Маємо перестати мити в молодій державі? Виходжу немитий до роботи.

В друкарні Данкевича умовився я, що мають складати дальше черговий спис старшин. Виходжу з друкарні, де власник друкарні Данкевич перевертає горби паперів на всі боки, а його мисливський пес увивається по сінях, і стрічаю на вулиці референта судівництва, отамана д-ра Підляшецького. Поясняю йому, що вилоги правників вийшли сталеві, а не червоні, як він це собі бажав. Він на це: «Це таке традиційне, ми мали все червону краску». Вже передше, коли полковник Ціріц визначив був сталеву краску для правників, сказав отаман Підляшецький: «Та нехай нам лишать хоть цю саму краску, що ми мали її за Австрії». Я сторопів тоді на ці слова, а тепер до дальшої оборони «традиції» підсміхувався я. Так говорить і думає горожанин України. Я на його місці вибрав би цілком іншу краску, не австрійську. Нехай буде щось нового і самостійного. Отаман Підляшецький оповів мені, що один радник суду, поляк, говорив, що поляки хотять, щоб східна Галичина прийшла до Польщі. Антанта це зробить для них, бо вона не узнає України. Цей радник сказав: «Damy wam szeroką awtonomję». Кажу: «Чого вони так нас тримаються, коли ми їх не хочемо?».

Спіткав я професора Чайківського, як йшов до гімназії. «Нема там у вас місця, – питаю його, – на склад паперу і на друкарню?» – «Ніт, нема, ми маємо 300 військових учеників на курсі, і військова школа приходить до нас вчитись. Нема місця». Це була його відповідь. Я зайшов до реальної гімназії при вулиці Франка, де передше була польська реальна школа. Директор Грицак з грубою долішньою губою пояснив, що в партері, в кімнатах, де мав би мешкати, мешкає державний секретар освіти. «Військо могло б його викинути», – каже він. Я зрозумів, що йому на цім залежало б. Для того, що він не може мешкати, то військо має викинути Артимовича. Я відповів, що секретарови мусимо уступити, і пішов до 11-тої гімназії коло церкви. Старі склепіння в коритарах, але чистий будинок і не дуже вонючий, наука добувається через двері. Чути ясно слова учителів. Учительська саля досить прилична. Через ринок дістався я до Секретаріяту і злучився телефонічно з четарем Фаслєром в команді міста. Фаслєр вже говорить до мене також про це, що Вайденфельд не годиться, щоб його гарну салю забрати на склад паперу і на друкарню. Ця саля Вайденфельда придасться на курси, які жандармерія бажає уладити, а на друкарню надається один дім близько двірця. Прийшов шеф від паперу і Фаслєр і ми в трійку вибрались оглянути дім. Я ще змінив Бабюкови 2500 гривень на сотки в гривнях, бо без так званих дрібних грошей годі рушитись. Ми зайшли до дому по вулиці Основ’яненка. Дім партеровий, одна саля більша і побічні малі кімнати. Свіжо білений, але вогкий. Пані властителька робила крики, що дім винаятий, галасувала. Поручник Кушнірук, будучий шеф паперу і друкарні, хитався, що зробити. Коли ж йому якісь два сусіди пояснили, що цей дім направили українці і що ця дама мешкає в своїм домі при вулиці Пелеша 9, та що це дім її брата, який втік до Відня, тоді він сказав: «Я цей дім займаю для війська». По подвір’ю гній, ціла купа гною. Так Вайденфельд має щастя. Його саля чекає на якісь ще важнійші цілі. Покищо уратована. Цей домик близько двірця, близько Секретаріяту, має в середині добре розміщення і стоїть сам для себе.

[...] Прийшов в шинелі і московській шапці бородатий Майданський. Розповідає, що заложив кіно для вояків на фронті. Він і Ковальський проводять розвідку, щоб забезпечитися проти розвідки противника, який старається довідати про кожну подробицю. Даю йому читати відозви, уложені Пачовським Василем. Звертаю йому увагу на мистецьку виправу, яка має рисувати і світлити бої на спомин. Майданський розповів, що отаман Ерлє робив велику бучу в Ходорові, щоб його вислати до Парижа як військового знатока. Викрикував, що заслуговує на довір’я. Тепер їде. Курманович має за много робити. Поправляю «Вишкіл вояка в 36 днях», який я обробив на підставі німецьких текстів. Осінчук приносить відбитки з рисунку старшинських відзнак, але є деякі неточності. Нарисував пружки на 14 стм., коли вони в описі подані на 12 стм. Такі недокладности не сміють находитись в приписах про однострій до війська. Завтра буде мав до 50 відбиток. Телефоную до харчівні «У. С. С.», до бригадира голодної вічно бригади Гука, що спізнюся на вечерю. Йду вечеряти і застаю отамана Дудинського і ще кількох. Дудинський оповідає про карну виправу, яку вислав до Надвірнянщини, з четарем Креховецьким Миколою на чолі, всі в залізних шоломах, щоб ловити дезертирів. Любов України! Читаємо «Републику», якісь малі побіди. Четар Іванець їсть вечерю і каже, що лишить рисунок у дверника, щоб я післав його до Бабюка, а прибори до рисовання мав би переховати Осінчук, тепер піде до «Одесси» на каву, бо хоче стрінути Коновальця і розпитати, чи «Українські січові стрільці» не могли б одержати одіння з Києва.

Не йду до каварні, не маю нікого там до розмови. Дуже добре, бо така стріча коштує много. 10 до 20 корон я готов все пропити кавою. Нині стрінув я О. Ганицького перший раз від давного часу. Хотів я з ним поговорити, але мені не удалось знайти час до цього.

Б’є вже три чверти на одинайцяту. Жаби рахкають, аж дзвенить.

(Іван Боберський, Щоденник, 1918–1919 рр., упорядник Юрій Мицик (Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003), с. 226–229)

Зі щоденника Матвія Бобошка (1888–1957), у 1919 р. – мешканця Кобеляків, завідувача мануфактурним відділенням позиково-ощадного товариства:

Прокинувся о 4 годині і пішов у Т-во, але виїхали о ½ на 8-у, приїхали до Сокілки близько 10 год., але ярмарку взагалі ніякого нема, осіб 20 мужиків зі смушками, та й тільки. Але купили штук 80, ціна висока, 130–150 р... О ½ на 4-у мене викликали до телефону; виявилося, що помер Фаня і мене вимагають додому. Оскільки візника не виявилось, то я пішов пішки, вийшов о 20 хвилин на 5-у, а прийшов о 7 год., відпочивав по дорозі 20 хв.

Вдома робили у дворі труну, яма вже готова, ховатимемо завтра. Помер Фаня о пів на 12-у, і помер спокійно.

Бідний хлопчик, ледь встиг піднятися, і вже в могилі. Все мріяв зробитись інженером, і от... зробився; так важко на душі, так шкода, що й передати не можу. Ясно, але не спекотно.

(Юрий Погода, Юрий Попруга, Дневник приказчика Матвея Титовича Бобошко (Полтава: Фирма «Барз» Инк., 2005), с. 173. Переклад з російської)

Ілюстрація: родина автора. Матвій Бобошко стоїть другий ліворуч, його брат Афанасій (Фаня) – сидить третій ліворуч.

Уже більше року викинутий з Петрограда. Другий Великдень. Попередній – у Полтаві. І все ще попереду нема жодного виходу, і все по-старому задихаєшся в мішку. Колись С. Трубєцкой говорив про наші засідання в Московському унів. перед 1904 роком: ми розмовляємо і обговорюємо в зав’язаному мішку. В більшому вигляді все це правильно для теперішнього часу.

І другий Великдень без Нюточки.

Зранку в Ботанічному саді у Липського і Фоміна. У зв’язку з необхідністю добитися Голос[іївського] лісу. Липський дуже інертний і ще не був. Переконав його скеруватися до Тимошенка і з ним домовитися. Передав Липському перелік рослин, які різко відрізняються за схильністю до окр. хім. елем[ентів], – дуже ще випадковий і не повний. Думаю, що організми набагато більше хімічно відмінні, ніж думають. Загрожує небезпека як Ботан. саду (пускатимуть усіх), так і бібліотеці. Влада в руках невігласних «іспанців», як тут кажуть. Мимоволі антисемітизм навіть там, де його не хочуть. Ф[омін] розповідав, що комісари, молоді євреї з сім'ями, були в саді, хотіли проникнути і в наукову частину – але задовольнилися тим, що лежали на траві перед його будинком. А публіка така: дама зі студентом об’явилась і зрізала всю колекцію кавказьких ірисів.

Зі Хмаладзе про його роботу: збір весняної флори.

Зустрів В. О. Караваєва – екскурсує і в цій роботі забуває те, що відбувається.

Зустрів І. Г. Чаригіна. Дуже цікава розмова. Він уважає неминучим тут погром. Його враження, як і моє, що більшовизм доживає. Він каже, що в переслідуванні більшовиками кооперативів є елемент антиукраїнського руху. До них посадили свого агента – начальника – з невігласних євреїв. Ч. розповідав, що бачить багато приїжджих представників російських кооп[еративів]. Вони вважають, що в червні в Росії більшовизму не буде, бо всі їх ненавидять і за них не стоїть ніхто. Що буде тут – незрозуміло. Його відомості з Одеси – почався голод і в цьому звинувачують (як і в Києві) більшовиків.

Зрозуміло одне – становище нестійке, більшовизм протримається певний час, але ним зживе себе соціалізм?

Кажуть, що селяни не сіють ярові не на своїх землях. У Росії багато незасіяних озимих. Голод? Його багато хто тепер боїться. Чи можуть самі озимі в Україні при більш правильному держ. управлінні убезпечити населення від голоду?

Церкви переповнені молільниками. Великі хвости тих, що йдуть до плащаниць, стоять і на вулиці. Кияни кажуть, що такого напливу до церков вони не бачили.

Теплий день, співають птахи, все зеленіє, – а всередині важке і безвихідне становище.

Кажуть про закриття деяких церков – м. ін., університетської – люди втратили голову, – адже це правдивий шлях до погрому.

Працював багато над живою речовиною. Читав Меєрсона, Дюкло про Пастера, Кл. Бернара, Карпова – натурф[ілософа], Сетуніна – Ссавц. Кавказу.

Заходив Кр[имський]. Про справи Акад[емії] і Нац. Бібл. Після мого з ним порозуміння все-таки відчувається натягнутість: у нього залишилося ставлення до мене, як до ворога його ідеї про національність; у мене, як до людини, якої дружнє, загальнолюдське почуття не витримало випробування життя. Його враження, що більшовизм надовго. Він співчуває зайняттю ними Галичини як акту об’єднання. За його словами, Угорськ. Русь зайнята словаками.

(Владимир Вернадский, Дневники 1917–1921: октябрь 1917 – январь 1920, составители Марина Сорокина и др. (Киев: Наукова думка, 1994), с. 134–135. Переклад з російської)

Зі щоденника Івана Боберського (1873–1947), українського педагога і громадського діяча, у лютому 1919 р. – референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, який перебував у Станіславові:

Бубела домагався, щоб часть карт лишити в «Д. С. В. С.» [«Державному Секретаріяті Військових справ»]. Я вислав хорунжого Антона Федорюка з паками карт і часописей до Ходорова. Ходив я на дворець з Ковтуном. Ми начислили 36 пак часописів і 5 пак карт. Відтак перейшов я на дворець з Федорюком і пояснив, як має поступити. В бюрі Бубели рішили ми в трійку: Бубела, Пачовський і я, що радіо треба піддавати цензурі, а до окружної команди треба вислати листок, що цензуру «Вістника» і «Стрільця» виконує «Д. С. В. С.». Міністер внутрішніх справ д-р Макух прислав жадання, що ці дві часописі підходять так само, як і інші часописі, під критику цензора.

Пополудні нараджувався я з Буцманюком, який є з фаху академічним малярем, а тепер референтом не малярства в републіці, але залізниць, про однострій війська, про шапку і відзнаки. В цій нараді брав участь сотник Герасимович Гриць, інтендант, бо ж він має опісля доставити все, що належить до військового одіння. Познаки степенів, чи там відзнаки, які передумав був Лев Лепкий, дав я вже нарисувати і рисунок викінчений. Вони приходять на рукави, так що не впадають в очі. Але ховають соромливо. Це сталось під впливом ворожнечі, яку поширили московські большевики до офіцерів. Ця ворожнеча якимсь легким подувом переноситься сюди. Познаки на рукавах нікого не відріжняють, в товпі не можна рукавів видіти і степенів старшинства немислимо зауважити. Старшинські відзнаки мають однак впоїти карність.

Десь по 4-тій прийшов маляр Осип Курилас. Разом з різбярем Бринським, ми в трійку переговорили знову однострій, особливо шапку і познаки на ковнір. Курилас приніс свій помисл на означення степенів. Я просив, щоб виконав на рисунках: 1. Начерк шапки 2. Начерк степенів після його помислу 3. Познаки після начерку Лепкого. Бринський має викінчити відзначення: 1. Тризуб 2. Медаль.

[...] З друкарні прийшло вже число 6 з датою 15-го лютня 1919 на чотирьох картках. Містить одинайцять ріжних рішень. Головний є розпоряд про спосіб, як орудувати поїздами, щоб не було задержки в перевозі людей і товару; важний є розпоряд про полеві суди. Заведено їх 3.XII.18. Полевий суд для фронту повстав 18.I.19 при Начальній команді, а тепер 28.I. творяться полеві суди при групі «Північ», групі «Південь», групі «Львів». Визначені є карні заведення для засуджених. Розпоряд про розділ цивільної і військової влади в тіснійшій воєнній области і ширшій воєнній области, н. п. інтерновання переводять військові власти. Розпоряд про звільнення людей від військової служби, потрібних до громадянських урядів, зарядження, як переводити займу (реквізицію), зарядження, щоб пильнувати телеграфи і телефони, які ушкоджують якісь незнані справці, два накази про духовників і їх обов’язки, приказ, щоб сапери збирались в саперськім коші в Стрию, розпоряд про побори поворотців з польської неволі.

(Іван Боберський, Щоденник, 1918–1919 рр., упорядник Юрій Мицик (Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003), с. 132–133)

Ілюстрація: поручник Галицької Армії, лютий 1919 р. Малюнок Богдана Піргача.

Зі щоденника Івана Боберського (1873–1947), українського педагога і громадського діяча, у січні 1919 р. – референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР:

Приїхав полковник Дмитро Вітовський з Києва. Полагоджую орудки в обох друкарнях. На обіді полковник Тарнавський. Опісля сходини в бюрі сотника Бубели. Привіз взірці на хрест і ордер, які треба запровадити. Оповідає: «Найбезпечніше місто тепер, це Відень. В Будапешті чути на вулицях стріли. Гроші привіз я в підшевці блюзи і сподень». Високого росту, плечистий, з незвичайно правильними чертами лиця. Приманливий в розмові й поведенню. Відразу мається до нього довір’я і поважання. Вітовський розповідав дещо із своїх переживань в дорозі. Казав, що московські більшовики йдуть на Київ. «Січові стрільці» хотіли б, щоб місце Осецького зайняв Мельник.

Кур’єр їде до Будапешту. Подаю через нього лист в справі карт, часописів й книжок.

В каварні «Уніонці» опинилась між нами якась кореспондентка, жидівочка Саля Цірн, дрібна ростом, худощава та докучлива своїми замітками, як муха, що наворотом бринить коло лиця. Слезинський і Пачовський в добрім настрої.

(Іван Боберський, Щоденник, 1918–1919 рр., упорядник Юрій Мицик (Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003), с. 119–120)