![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Євгена Сверстюка (1927–2014), українського філософа, літературознавця, громадського діяча, політв'язня радянського режиму, у 2005 р. – президента Українського ПЕН-клубу:
Чому мені закидають нестерпний почерк, на що я вічно відповідаю, що маю почерк каліграфічний.
Мабуть, мій почерк формувався в епоху конспірації, коли записи треба було захищати якщо вже не шифром, то нерозбірливістю.
Я знайомився і з шифрами, і зі стенографією. Але до таких способів вдаєшся вже в особливих випадках.
Для ледачих найлегше писати абияк, «для себе».
Але як бути з листами до певного адресата? Я звик до того, що при бажанні все прочитаєш. Бо ось всі листи до мами Валя [племінниця автора] читає без труднощів, а освіта у неї – 7 кл. Але такий дар має небагато людей. Оля Богомолець навіть спеціяльно виразно написаний текст відчитує «довільно», а ось Надійка Світлична читає без проблем.
Ліля читає, бо звикла до мого письма, але вона взагалі легко читає почерки.
Однак почнемо з того, що я ніколи не був певний, що мої листи не перечитують «вони». По суті я все життя під наглядом. Якщо в університеті можна було вдавати, що «все в порядку», то я все ж таки не забував, що треба приховувати всякі записи, бо гуртожитки «контролюються».
В 60-ті роки я був під наглядом, це знали «всі», і листи були, без сумніву, цензуровані.
Одного разу я (з приятелями) пішов на пошту, ту, що на Пушкінській, відсилав що зі свого самвидаву в якихось казенних конвертах, і тоді явно побачив чоловіка, який дивиться за мною і записує.
На 36-ій зоні «опер» просив, щоб я виразніше писав, бо цензор скаржився на мій почерк. Там цензура офіційна, а все ж можна обманювати її або шифром, або підтекстом з умовностями, або почерком, який «розмиває» смисл.
Як тільки я натякнув, що мені потрібні окуляри, вмить було передано дружині прохання, окуляри прийшли бандероллю.
Але звичка – друга натура. Якісь елементарні речі я писав виразно, а те, що з натяком, то знов дуже невиразно.
Цієї весни Іван Дзюба попросив, щоб я допоміг йому прочитати свої листи.
– Хіба такі є?
– Є, і то біля десятка.
Отже, виходить, я йому писав листи, а він аж тепер хоче їх прочитати. Разів зо три ми домовлялися, але не виходило просто через старість. Скажімо, в натовпі ми не розшукали в залі один одного. І це реальність вже тепер. [...]
А вчора відлетіла Надійка Світлична. Я нагадав про книжку Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком». Я її нещодавно проглянув і знайшов у ній дещо призабуте, і згадав про суворе поле вічної мерзлоти, звідки йшли до Торонто мої листи майже безперешкодно, може, завдяки «невтралізуючій» силі «розхристаної готики», як писав проф. Луцький.
– О, цей почерк і мені дався, – каже Надійка. – Думаєте, хто йому розшифровував листи?
– Невже ти? – здивувався я, хоча щось вже чув від неї колись. Але мені все-таки думалось, що Юрій Остапович звик до мого почерку.
– Ні, – каже Надійка. – Спершу їх пробував вичитати Юрій Шевельов (NB!). Потім він надсилав їх до Марти Шкорубської, а вона вже виходила на мене.
– Ось що значить в його відповіді фраза «Вашого листа ще не відчитували».
Видно, потім він знайшов когось із «нижчого» кола, бо в найвищому з цим справа важка.
Але коли в 1990 році він подав думку видати наше листування, я був трохи здивований, що воно у нього так акуратно збережене. Тоді я був у Сан-Дієго, в Олеся Скопа. Мав час. Але коли б знав, яку працю вкладено в це листування, то приклав би більше зусиль до відчитування ксерокопій моїх листів, прикладених до коректури.
Треба бути людиною масштабу Ю. Луцького, щоб зрозуміти, що маєш в руках і що з цим робити.
А скільки то листів піде «до архіву», в небуття, так і не прочитані...
(Євген Сверстюк, Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи, упорядник Олена Голуб (Луцьк: ВМА «Терен», 2018), с. 273–275)
