assassins_cloak | Entries tagged with винниченко

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1929 р. – мешканця Парижа:

Сонце.

Оброблення «Намиста» – 3.

Прецікава й загадкова послужливість M-r Desvaux. Їздить, бігає, телефонує, привозить до мене нотаря, щоб оцінив будинок. І ввесь час запевняє (без ніякої потреби), що він тут ні до чого, що гіпотечні гроші має дати хтось інший, що він тут тільки послугу робить. А тим часом цей нотар весь час звертається до нього як до людини, що має в цій справі силу. Кінець-кінцем, нотар вважає, що під «Куток» не можна дати 100 тисяч. (Desvaux заховує цілком нейтральний вигляд. Але послужливість його не доходить до того, щоб сказати нотареві: «Та чого ж не можна? Та, може, трошки зменшивши, можна?». Ні, ні, він – поганий актор). Щоб уникнути прикрої хвилини відмови, вони вигадують якусь даму, що немов дає гроші, що хоче купити собі будинок. От вони зараз до неї поїдуть, скажуть, і вона напевно купить «Куток». Ми гаряче дякуємо, і вони, з виглядом задоволености від розв’язання вузла, виходять. Я знаю, що все це – штука Desvaux і ніякої дами немає. А проте?

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 4, 1929–1931, редактор Григорій Костюк, упорядкування текстів Олександра Мотиля (Київ; Едмонтон; Нью-Йорк: Смолоскип, 2012), с. 68–69)

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1926 р. – мешканця Парижа:

Дощ. Туман.

Лист до Леночки. (Прохання помогти переправити гроші від РУХ’у. Пропозиція привезти їх. Тоді хай телеграфує «oui». Коли ж приїхати й привезти не може, але може вислати порціями чи як інакше, хай телеграфує «bien». Коли ж нічого не може – «non»).

Старанно плету, як павук, нитки відносин з Україною. То до одного кутка просную, то до другого, але чека акуратно рве їх, і даремно я чекаю відповіді. Дурні бюрократи, шкодять тільки собі ж. Але інерція та механічність урядовця не має нічого спільного з інтересами справи і з ініціятивою. Наказано рвати, і рве, не міркуючи.

Перепелиця знайшов «добродія», що згоджується зробити послугу: перевести гроші з України, треба тільки за цю ласку заплатити спекулянтові тисяч п’ять франків. Цікаво, скільки з цих грошей прилипне до рук «добродія» Перепелиці?

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 3, 1926–1928, редактор Григорій Костюк, упорядкування текстів Олександра Мотиля (Київ; Едмонтон; Нью-Йорк: Смолоскип, 2010), с. 233)

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1933 р. – мешканця Парижа:

Сонце. Тиша зранку. На 12 годину розгулюється східний вітер.

Так, здається, таки добре вибрано місце для роботи. «Кабінет» має деякі вади, але що є на світі без вад? Стеля торкається моєї голови, від стелі (паперової) дме теплом, сонце збоку нишпорить по руках гарячими пальцями. Але це все поправна річ: над стелею зроблено дах із гиляк порубаних арбузів і вийшов чудесний курінь, що тінню обіймає всю робітню. І простір-простір перед очима, вгорі сірувато-блакитний, внизу сірувато-синій, а від них до самої робітні зелений тин кущів.

На самотній сосні, недалечко від мене живе самотня сіґалька. Вона «працює» цілий день: пиляє дерево, швиденько, енергічно, маленькою пилочкою. Часом вона спочиває по кілька хвилин, потім знову хапається за роботу. Чи їй заливає піт очі від такої праці на такому лютому сонці?

Ескапада: вловили риби і зробили юшку з локшиною. Шлунок з гарчанням накинувся на стару звичну страву.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 5, 1932–1936, упорядкування і передмова Ольги Матвеєвої (Київ; Едмонтон; Нью-Йорк: Смолоскип, 2020), с. 199)

Ілюстрація: подружжя Винниченків, 1940-і рр.

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1934 р. – мешканця Парижа:

Хмарно, дощ, холод.

Шукання роботи Кохою. Знову в конторі шахраїв і грабіжників. Вони грабують мирно і законно. Вони дають оповістку, що мають посади сиділок. На ці оповістки збігаються безробітні голодні люди, переважно жінки. Грабіжники з кожної жінки беруть 10 фр. на видатки, записують її ім’я і обіцяють про посаду повідомити. В день у них напевно буває душ 50. Отже, 500 фр. у день. Оповістка є щодня і щодня робить свою дію. В п’ятимільйонному Парижі сиділок є досить. Коли вичерпаються сиділки, грабіжники перейдуть до іншої категорії безробітних і почнуть так само закликати до себе і стягати з них по 10 фр. І цей грабіж не переслідується законом капіталістичного суспільства. Та й чого б воно, це суспільство, переслідувало, коли само збудовано на цьому самому законному грабежі. Аби він був законний, організований, дозволений нормами грабунку, це є головне і сутнє.

Візит Жанни Перепелиці.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 5, 1932–1936, упорядкування і передмова Ольги Матвеєвої (Київ; Едмонтон; Нью-Йорк: Смолоскип, 2020), с. 312)

Хмарно. Сильний вітер.

Перечитав деякі статті з книги Ю. Бачинського «Жовтнева революція і українці». Виявляється, що Юльця Бачинський не тільки знаменитий дипльомат, що добре вмів оперувати з державними долярами, але й спритний історик. Вплив долярів (на цей раз радянських), очевидно, й тут був немалий і добренько відбився на розумінні й пам’ятанні всім відомих історичних фактів у Бачинського. І комічно, і гидко читати це підлабузництво. І наївна людина: він гадає, що в комуністів нема чуття огиди, що вони не вміють відрізнити продажности від щирого переконання.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 5, 1932–1936, упорядкування і передмова Ольги Матвеєвої (Київ; Едмонтон; Нью-Йорк: Смолоскип, 2020), с. 166)

Ілюстрація: для різноманіття нехай буде не Винниченко, а сам Юліан Бачинський і його програмна праця «Україна irredenta». Попри все, завдяки їй Бачинський увійшов в історію.

Зі щоденника Володимира Винниченка (1880–1951), українського письменника, громадського і політичного діяча, у 1924 р. – мешканця с. Рауен неподалік Берліна, який наприкінці січня відвідав Прагу:

В Празі, очевидно, думають, що я сюди переїду. Чекають від мене таких сил, яких я, боюсь, не маю. Сил, знання, витривалости, невтомности. Але ці сподівання перебільшені. Переді мною трудна задача: або відмовитись од усякої участи в громадсько-політичній акції, або виявити такі сили, яких нема, але на які чекають від мене. Сумно.

У Шаповала. Обговорення справи чесько-українського видавництва і «Соняшної машини». Настоювання на переїзді до Праги. В кафе засідання: Шаповал, Григоріїв, Ґалаґан, Сірий, брат Шаповала і я. Мій погляд на ситуацію в Росії. 4 можливості: 1) вибух зсередини знизу, 2) військова диктатура, 3) війна з Туреччиною, поразка і військова диктатура, 4) коаліція большевиків з соціялістичними партіями.

Питання про консолідацію з есдеками. Проекти створення з нашої групи і Закордонної групи УСД однієї організації.

Побачення з Олесем і Гасенком. Вияснення Гасенком історії свого арешту в Румунії. Немов би тільки невинні відомості давав Дідушкові, який був там за шпигуна. Скрутне матеріяльне становище Гасенка. Прохання допомоги: стипендії від чехів. Я обіцяв. Дав 100 корон, бо не мав чого їсти. Жахливий вигляд Олеся. Старе босяцьке пальто, яке ніколи не скидає, бо під ним ще гірше вбрання. Очі у спухлих зморшках. П’яний і амбітний.

(Володимир Винниченко, Щоденник, Т. 2, 1921–1925, редактор Григорій Костюк, упорядкування текстів Олександра Мотиля (Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського Інституту Українських Студій, 1983), с. 286–287)