assassins_cloak | Entries tagged with воропай

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у квітні 1948 р. – мешканця Олдгема:

Нарешті я в Олдгамі. Вчора рано, о год. 7-ій, біля канцелярії таборового відділу міністерства праці, я зустрівся ще з одним «діпістом» – поляком; молодий чоловік, років двадцяти, не більше. Він теж їхав до Менчестеру, там його сестра вже працює в текстильній фабриці. По-англійськи говорив не багато ліпше ніж я, але добре говорив по-французьки.

Як тільки ми познайомились і почали говорити, до нас підійшов англієць середніх років і сказав, що він представник міністерства праці і має доручення відправити нас до Менчестеру.

За кілька хвилин під’їхало авто. Ми з поляком сіли на задні сидіння, а наш провідник зайняв місце біля шофера. Погода тепла, соняшна і їхати у відкритому авті велика приємність.

У Кембріджі, на залізничній станції, наш проводир купив нам квитки за рахунок міністерства праці, почекав з нами на потяг, а коли ми ввійшли до вагону, махнув нам рукою і пішов геть.

По дорозі ми мали одну пересідку, але легко з нею справились, бож я вже їхав цією дорогою раніше.

Десь недалеко Менчестеру ми зустріли у вагоні англійського священика і він виявився дуже симпатичним та цікавим чоловіком. Ми з ним сяк-так розмовились і час швидко пройшов. Прощаючись з нами в Менчестері, священик побажав нам швидко акліматизуватися, вивчити англійську мову і стати тут, в цій країні, рівноправними громадянами. Ми, як могли, щиро подякували йому за цю добру раду.

До Менчестеру приїхали біля 5-ої години по полудні. На залізничному двірці я попрощався з поляком, що виявився добрим товаришем у дорозі. Сів в автобус і за півгодини вже був тут, в Олдгамі, де зустрівся з дружиною.

О 6-ій годині ввечорі я вже був на своєму мешканні на Юнійон стріт у пані Клярк. Сама господиня і її доросла дочка мене зустріли дуже привітно. Кімната виявилася низенькою, маленькою, з великим столом, двома ліжками і канапою. На канапі лежав молодий чоловік. Коли я привітався, він не відповів, а тільки повернув голову у мій бік і спитався:

– Пан говорить по-польськи?

– Ні!

– А хто ж пан?

– Українець!

Співбесідник щось промимрив собі під ніс, повернувся обличчям до стіни і вдавав, що спить. Ми були вдвох з дружиною і, щоб не турбувати «сплячого», розмовляли пошепки.

Господиня принесла дві склянки чаю, засвітила світло і, вказуючи на одне ліжко, сказала, що я маю тут спати. Після чаю я відвів дружину на її мешкання і трохи забарився, бо вернувся до своєї кімнати вже біля десятої години ввечорі. Тепер кінчаю записувати щоденник і йду спати.

(Олекса Воропай, “Англія зблизька (Щоденник нового поселенця)”, Визвольний шлях 5 (1969), с. 617–618)

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у грудні 1944 р. – переміщеної особи в Берліні:

Сьогодні провів півдня у С-ка, але це нічого мені не дало. Він щиро сказав, що все залежить від німця Ергерта. В понеділок піду до того німця, хоч на успіх не надіюся.

Сьогодні спостерігав такий випадок: одна молода жінка із шестирічною донечкою прийшла до «Ukrainische betroittestell», дівчинку лишила в коридорі, а сама пішла в канцелярію. Гарне чорняве дівча – таке цікаве, що всі почали розважати його. А одна пані завела з тим дівчатком таку розмову:

– Як називаєшся?

– Тамара, – відповіла дівчинка.

– А скільки тобі років?

– Шість.

– А хто ти така: українка чи татарка?

– Нєт, я русская.

– Русская? А звідкіля ж ти приїхала – з Москви чи Петербурґу?

– Нєт, я с Києва.

– А хіба ж у Києві росіяни? В Києві живуть українці, тож ти також українка.

– Нєт, я русская! То в Польшє живут украінци, а в Києве только русскіє.

Далі цієї «дискусії» я вже не чув, бо прийшла моя черга і мене покликали до канцелярії. Коли я зайшов туди, то мати дівчинки ще продовжувала розмову з секретаркою – говорила доброю українською мовою. Таки в Києві живуть українці! Але, навіщо ж було так виховувати свою дочку?!

Вийшовши від С-ка, в коридорі я почув розмову двох росіян. Один з них розповідав, що в білоруському комітеті (в Берліні) дають приміщення, обіди, навіть одяг.

– Вот, – закінчив він, – в таком случаю вигодно бить бєлорусом!

– Да, я почті бєлорус, – сказав другий, – жил там довольно долгоє врємя. [...]

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 77)

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у липні 1945 р. – переміщеної особи в Баварії:

Сьогодні свято Петра й Павла. Я маю написаний етнографічний нарис про це свято і колись, при нагоді, надрукую його.

Рано приїхала ця сама перекладачка американської харитативної організації і привезла для школи зошити, олівці, пера і... носові хусточки для дітей.

Їздив до міста шукати друкарню, що має російські черенки. Блукав досить довго, але знайшов. Це старий російський еміґрант, мужик із Пензи, Дмітрій Сажнін. Він має свою власну друкарню і може друкувати «русскіє кніги».

– А українські друкувати будете? – питаю.

– Ето всьо равно, – відповів.

Сажнін дав мені свою візитну картку і сказав, що замовлення приймає радо, буде друкувати все, що ми хочемо: книжки, журнал чи газету.

Увечорі відбувся концерт бандуристів: виступало їх два, один із них, що краще співає, називається Кравченко, а другого прізвища не знаю. Він сказав добру промову до присутньої публіки, розповів історію бандури, добре говорив про українські народні думи.

Після концерту я підійшов до них і запитав про Григорія Китастого та його капелю. Вони відповіли, що Китастий з капелею у Мюнхені й хотіли б переїхати сюди, до Авґсбурґу.

Познайомився сьогодні з поетом Василем Баркою (справжнє прізвище – Очерет) – це досить ориґінальна людина, з нахилом до богеми, але розумна й добре освічена, тільки виглядає дуже бідно й неохайно.

Дотепний Юрко Ч-ко жартував сьогодні, що наші літератори мають природні назвиська: Очерет, Чапленко, Славута (з натяком на Дніпро), Русальський і Степовий.

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 138)

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, який у квітні 1944 р. перебував на Тернопільщині:

З самого досвітку чути кулеметні постріли, вибухи гарматних стрілен і гул моторів. Наші серця б’ються жвавіше, наближення фронту тішить нас. Коли б швидше...

Нас знову відвідав Олександер Т-ко. Сидів довго, понад три години. Це добродушний, веселий чоловік, стрілянина його також радує – він військовий, був ляйтенантом, каже, що після цієї стрілянини можна сподіватися змін... Дай, Боже...

Згадав, що коли ми йшли з Верхняківців до Худиївців, то в одному маленькому селі, чи може то на хуторі, нас закликав до хати молодий поляк. Розговорилися, і він сказав нам, що й сам лише третій тиждень, як прийшов додому аж з-під Одеси. Був там у полоні – втік, місцеве населення, українці, переховало його і допомогло добратися додому.

– Ні в одній хаті, – каже він, – мені не відмовили шматка хліба і всюди я міг переночувати.

Він дав нам пообідати і наповнив мою торбу харчами – добро за добро!.. Найбільше йому подобалося те, що ми «одесити»:

– О, та у вас там добрий народ – ні з ким не ворогує!

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 9)

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у лютому 1945 р. – переміщеної особи в Берліні:

В Берліні жахливий день – страшні бомбардування. Кажуть, що сьогодні над Берліном було 1500 літаків. Вони наробили тут такого жаху, що й тяжко описати: руїни, вогонь, кров, пошматовані людські тіла.

Дивує мужність берлінців: ніхто не кричить, не голосить, навіть не плаче. Я не бачив сліз, не чув стогону, бачив тільки суворі, насуплені обличчя.

І ось диво: серед цього жаху на вулиці Берліну з’являється молода в білій сукні, з довгою фатою і з квітами в руках. Біля неї – молодий, одягнений у чорний фрак, з чорним циліндром на голові, з білою квіткою у петлиці. Вони вийшли з церкви і стали перед фотографом. Публіка на вулиці зупиняється, дивиться на них з цікавістю і з якимось ніби захопленням. Зупинився і я: це ж бо цікаво – весілля в палаючому місті.

Алярм застав мене в південній частині Берліну, просто на вулиці. Я забіг у перший же будинок і під час бомбардування сидів у підвалі разом із якоюсь німецькою родиною. Все обійшлося щасливо: на той будинок бомби не падали.

Вийшовши з підвалу, я побачив на вулиці повно диму й багато людей, комунікація була перервана. Мені ж довелося йти пішки майже через цілий Берлін, аж до Ґезунбрунен, де вже нормально йшла підземка. До гуртожитка прийшов аж після 4-ої надвечір. Дружина плакала, бо вже думала, що я живим до неї не вернуся.

Вона також багато пережила. Рано була поїхала до знайомої німки попрощатися і ця добра німка дала їй торбинку сухарів на дорогу. Дружина верталася з тими сухарями до гуртожитка і недалеко від «Дойче Музеум» її застав алярм. Під тим великим будинком є підвал-схованка від бомбардування, вона забігла туди й там пересиділа це страшне лихо. Але на «Дойче Музеум» впало кілька бомб і вихід з підвалу був завалений. Натомість в іншому місці бомба пробила діру в стіні й крізь неї, разом з іншими людьми, дружина вийшла з підвалу.

О 5-ій годині ми вийшли з гуртожитку й поїхали на Анґальтер-бангоф. Ночували в готелі «Екселізіор» разом з родиною Д. Н. Тут багато людей, всі кімнати переповнені, навіть сходи й коридори. З обидвох боків цього величезного будинку видно страшну пожежу.

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 99–100)

Ілюстрація: Берлін, наслідки бомбардування 3 лютого 1945 р.

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у січні 1945 р. – переміщеної особи в Берліні:

Вчора ми пішли спати вже по півночі. Було чути постріли – це німці зустрічали Новий рік.

Зараз же після 12-ої години ночі, мешканці гуртожитка почали поздоровляти один одного. Я поздоровив свого сусіда такими словами:

«На щастя, на здоров’я та на Новий рік, щоб не було аж так погано, як минулий рік».

Всі, хто почув моє поздоровлення, відповіли хором: «Дай, Боже!».

– Що ж то за поздоровлення без чарки?! – розчаровано сказав мій сусід.

Хтось відповів йому:

– Коли скінчиться війна, будемо й чарки пити!

Рано о год. 10-ій ми з дружиною їздили до православної церкви на Службу Божу. Правив митрополит Полікарп, він мав і проповідь про вплив шкідливих філософів. На жаль, не пощастило послухати цілої проповіді, бо проревіла сирена і ми вибігли з церкви. Сховалися до сусіднього бункеру.

Коли алярм скінчився, ми пішли до маленького затишного «гаштете», де звичайно збирається українська «еліта». Там застали вже кілька знайомих осіб, а між ними й проф. М. М., що розповів нам деякі новини з української політики: українці борікаються з власовцями, бо не хочуть «єдиної-неділимої».

До гуртожитка вернулися аж надвечір. Я відразу сів працювати, бо хочу скінчити «Народний календар».

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 88–89)