![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 1987 р. – мешканця Черкас:
Усе ж таки яка тонюсінька озонна плівочка гласності! Як легко її зруйнувати. Ось останній секретаріат правління Спілки письменників Росії. Бо-оже! Як там злякалися гласності?! І Кешоков, і Шундик, і Михалков, і Бондарєв, і М. Алексєєв, і Проскурін проти критики, нацьковують на письменників молодих і на критику – «Правду», «Лит. газету». Починається те, що було із 60-десятниками, тільки тоді шістдесятники являли велику творчу силу й вистояли проти дубів літературних, кон’юнктурників, пристосуванців, напівправдистів, імітаторів різного ґатунку й калібру, проти сталінської літературної гвардії. Тепер молоді слабкі. Фактично пленум цей проти перебудови, проти політики Горбачова.
Як ми заговорили останнім часом, що соціалістична, державна власність, народна власність у нас стала нічиєю. А чому? Бо заведено було армійсько-казарменні порядки. Начальство командує, а народ – селяни, робітники – виконують бездумно. Як ув армії. Там навіть хвалять за те, що не думаєш, а безпрєкасловна виконуєш команди. Так воно стало й у суспільстві. Перебудова, гласність, демократизація ставлять усе на свої місця. Народ починає почуватися господарем.
(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 46–47)
