assassins_cloak | Entries tagged with кордуба

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, референта Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР, який у червні 1919 р. перебував у Станіславові:

Серед яких відносин нам тут доводиться жити, найкраще ілюструє ось який факт. Прийшов сюди, до Станіславова, бувший міністр Колард по шестиденній блуканині лісами і полями та оповідає ось що. Він з жінкою, молодий Липа і ще кілька «закордонних» українців перебували в Косові, де хотіли купити заклад лічничий Тарнавського. Коли ж звіялася політична катастрофа, вони пустилися їхати до Станіславова, де оставили були свої речі. Доїхали тільки до села Березова коло Печеніжина; дальше не їхали, бо їм відраджували пускатися в такий час дальше в дорогу.

Незабаром надійшли румуни. Офіцер Тома, що командував відділом, закватированим в селі, зробив у них трус і забрав у них всі гроші, разом щось коло 800 000 карбованців. Відтак заявив, що мусять їх перевезти у інше місце. По якімсь часі серед лісу зупинилися. Офіцер велів ув’язнених уставити підряд, мов до розстрілу, а напроти них стали жовніри з рушницями. Зміркувавши, на що заноситься, Колард скористав з ночі, скочив в кущі і вирятувався, мимо того, що за ним довго гнали. Що сталося з рештою товариства, з його жінкою і др., не знає. Чи пали жертвою грабіжницьких інстинктів румунського офіцера, чи, може, його утеча відвела окаянного від первісного плану, наразі годі знати. Ось яких-то опікунів насилає нам Антанта для заведення ладу і «забезпечення майна горожан»!

Не ліпші й другі наші покровителі! По своїх часописях горлають про семимісячне знущання українців над безборонним польським населенням, про нетолеранцію нашого уряду, про грабежі наших військ, навіть звели до Самбора антантську місію на розсліди – а на ділі самі поводяться так, як нібито українці мали поводитися. Одним з перших приказів заказали в Станіславові носити інші національні відзнаки, чим польські. В укр. книгарні казали заслонити виставове вікно папером, щоб укр. книжки не разили польських очей. В пресі розводять таку лайку на ціле укр. громадянство, що просто чудуватися приходиться, як високо розвинена їхня мова у тім напрямі; «dzicz», «banda», «rezuny» – се ще одні з лагідніших висловів. А що вже по селах виробляють, просто вірити б не хотілося, коли б не чув з уст самих мужиків-очевидців. Все, що попаде їм на очі, забирають, ріжуть молочні корови, вистрілюють дріб, навіть неспосібний до ужитку, а людей побивають до нестями.

Я сам виджу не раз, як вертаються леґіонські фіри, навантажені ріжним добром, кабанами, курами і т. п. От саме нині під вечір зупинилася фіра, наладована сіном, напроти мого мешкання, коло дому ч. 11, а з сіна леґіонери стали виладовувати: великанський кіш яєць, цілий коєць курей і ін. Так-от з рабунку мужиків живуть не тільки військові, але й цивільні...

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 228–229)

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у січні 1920 р. – викладача Академічної гімназії у Львові, члена Української Національної Ради:

Зійшовся в кав’ярні з Будзиновським, Щуратом, Гарасимчуком і Трушем. В розмові я мав нагоду переконатися, до якого нігілізму національного доходять деякі з наших людей. Труш виставив тезу, що на «закордонній» Україні тільки тому деякі люди признаються до українства, що на примірі Шевченка бачать, як легко можна між українцями стати славним. На його думку, всі українські діячі – то люди хорі і дурні, український рух – се глупа, діточа забавка, і так на нього дивляться серйозніші люди в Росії. Він вважає своїм найбільшим нещастям, що вродився українцем, і тільки тому признається до сеї нації, що поляком стати не хоче, а деінде пристати не може.

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 308)

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у 1922 р. – викладача Академічної гімназії у Львові та професора Таємного українського університету:

Щойно в кав’ярні з часописей я довідався, що вчора вибухнула бомба на сходовій клітці в домі «Просвіти». Вся львівська преса відразу поінформована, що сей вибух спричинили самі українці, бо «хтось» сховав там бомбу в міричім апараті електрики, котра самочинно вибухнула. Се пояснення подається всім віруючим до вірення, але я сумніваюся, чи навіть між безкритичною польською публікою найдеться багато таких, що сьому повірять. Очевидно, всі «органи безпеченства» спали вмить на каменицю «Просвіти», арештували вже навіть підозрілих – очевидно, українських студентів – і цілу ніч переводили ревізію, як довідуюся, ведуть її ще дальше. Се та сама комедія чисто провокаторського типу, як з большевицьким конґресом в Юрі.

Ґеня вернулася з Кам’янки і оповідає, що за загальним переконанням в підпалі тестя брали участь польські офіцери. Стріли, котрі мали бути алярмові, падали так, що людям, котрі перші бігли на рятунок, прим., жидівці Ґедалисі, кулі свистіли попри вуха і відстрашували від рятування. Кухарка, котра перша і одинока з прислуги заховала притомність (тесть і Марійка були саме в Нар. Домі на представленні), мусила всіма засобами енерґії боронити мешкання перед польським мотом, що під покришкою рятування меблів хотів плюндрувати хату. Зараз слідуючої ночі (з понеділка на второк) згоріло кілька стирт військового вівса коло касарень, хоч там стояла варта, а вчорашньої ночі підпалено фільварок гр. Бадені в Радехові. Латинський парох в Кам’янці, відомий шовінізмом ks. Czyrek, освітлює цілу ніч лампами своє обійстя, держить чотири пси і варту, боячись підпалу. Так виглядає pacyfikacja Małopolski!

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 508)

На засіданні комісії одинадцятьох Ц[елевич] здавав справоздання з поїздки до Відня і Праги. Ситуація дуже не-рожева. Вісті про конференцію нашого представництва в Ґенуї з Ллойдом Джорджем і Сканцером [йдеться про Карло Шанцера, міністра закордонних справ Італії] зовсім невірні, просто схоплені з воздуха. Так само, мабуть, мається справа з т. зв. леґалізацією уряду Петрушевича як уповновласненого заступника Східної Галичини, про котру трубілося в звідомленнях з Відня і у нашій пресі; бодай на моє питаня, хто леґалізував і як се переведено, справоздавець не міг нічого відповісти.

Між урядом і ширшою громадою в еміґрації є безнастанні непорозуміння, головно із-за того, що всі зарядження виходять без найменшого порозуміння з громадою та що навіть уповновласнені диктатора всі зарядження видають виключно на приказ диктатора, спихаючи на нього таким чином всю відвічальність навіть в тих справах, в яких він її не може і не повинен нести.

Не менше трагічно представляється справа з таборами, де панують того роду відносини і закралася така деморалізація, що відпоручник уряду, котрий відвідував табори, висказався, що одиноким виходом вважає негайне розв’язання таборів і розпущення зібраних там людей домів. Се звідомлення відпоручника мало на диктатора зробити вражіння удару грому – се значить, збутися останньої дошки надій і рятунку, підстави, на котрій мала б опертися реалізація корисного вирішення нашої справи Антантою.

Скрутне також і фінансове положення. Національна позичка, розписана в Америці, дала вправді добрий результат 107 000 долярів, але сі гроші вже на вичерпанні і стануть ледве до вересня. По тім реченці одинока надія на поміч з краю, значить, відсіля, де ми самі своїх потреб не в силі покрити. Вже тепер починається т. зв. скорочення штатів – значить, трагедія, котру переживає уряд Петлюри. Особливо багато гроша зуживають заграничні місії, дуже багато пожерла Ґенуя.

Мимо того всього, справоздавець найшов в уряді настрій оптимістичний, просто хворобливо оптимістичний, бо віру і запевнення, що наша справа вирішиться дуже швидко, швидше, чим хто сподівається, найдальше до трьох місяців, а вже в крайнім випадку до семи – віру і запевнення, не оперті на ніяких реальних даних. Нам, тобто краєві, роблять закид надто малої активності, значить, брак актів терору, оружних повстань...

В справі майбутніх сеймових виборів всі без виїмки стоять на становиську, що ми повинні бойкотувати вибори; одні з теоретичних зглядів непризнавання компетенції варшавського сейму, другі як, пр., Назарук, з практичних зглядів, бо не вірять, щоб ми змогли провести своїх людей. Як води годять домагання активності з сею чисто пасивною тактикою, Бог один знає!

Наше домагання в справі усунення зв’язкового за контракцію проти Нар. Ком[ітету] і Нац. Ради в кінці сповнено. В справі диктатури Петрушевич заявив свою готовність зложити той уряд, коли Нац. Рада сього зажадає, і вдоволитися урядом президента. Все се страшно трагічне, бо ціла суспільність уявляє собі справу в дуже рожевім світлі, і ми одні других дуримо, боячись виявити нагу правду. А окупанти травлять нас, мов собак.

Нині знов гості – ревізія; впали до камениці Тов. Ім. Шевч. о 9-й рано, заглядали до бібліотеки, перевели ревізію в прив. мешканні Дорошенка, а відтак на 2-му поверсі, наскочили на правників, що дожидали на виклад Чубатого; було їх к. 20; комісар пол[іції] казав всім вилеґітимуватися і списав їх імена, але нікого не арештував.

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 484–485)

Ілюстрація: засідання львівських професорів, на якому відбувалося попереднє обговорювання заснування Українського Таємного Університету, 1920 р. Мирон Кордуба сидить перший ліворуч.

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у березні 1920 р. – викладача Академічної гімназії у Львові, члена Української Національної Ради:

Засідання Нац. Ради, на котрім, крім звич. членів, були присутні ще Загайкевич і Король як заступники провінції. Більші промови в справі теперішньої політичної ситуації виголосили Студинський, Загайкевич, Будзиновський і я. На моє внесення вирішено вислати до віденської делеґації Н[аціональної] Р[ади] заяву, що дальше підтримування становиська і режиму Петлюри вважаємо шкідливим для української справи і прилучаємося до старань Віденської Н. Р. утворити нове правління (Народний Союз); а до Кам’янця – що принимаємо їхні резолюції до відома, але з зайняттям становиська здержуємося до висліду їхніх переговорів з радянським правлінням в змислі забезпечення независимості і соборності України.

День перед тим (вчора) я стрінувся зовсім припадково з моїм бувшим учеником з Чернівців, Яворським, тепер офіцером галицької армії, що саме вертався з Кам’янця на Буковину. Оповідав, що в Кам’янці все з нетерпеливістю дожидає приходу більшовиків, що організацію т. зв. петлюрівської армії ведуть самі авантуристи, що шукають тільки особистої наживи, назвав, між іншим, Ковальського, що прославився свого часу на Буковині кражею коней. З галицької армії остало в Кам’янці до 80 офіцерів і к. 40 душ мужви, терплять там страшну нужду, і хто тільки заробить трохи гроша, старається вертатися домів. Про большевицьку «офензиву», про яку розписуються тепер польські часописі, оповідав, що се лиш бої патруль, бо теперішні розтопи взагалі не позволяють на ніякі більші воєнні операції – отже, потвердив тільки се, що я попереду всім говорив.

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 321)

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у 1925 р. – викладача Академічної гімназії у Львові та професора Таємного українського університету:

Засідання Управи Спілки «Діла» в справі заанґажування нового начального редактора. Я висказався за д-ра Лисяка, вважаючи д-ра Барана за невідповідного на се становисько. Говикович промовляв за Барана проти Лисяка. Дм. Левицький радив в першу чергу просити д-ра Охримовича, а коли б сей відказався, – Лисяка. Охримович, який саме надійшов, рішучо відмовився та заразом висказався проти Барана, за котрого знов дуже рішучо промовив д-р Бачинський. Голосуванням поручено більшістю голосів дирекції вести в першу чергу переговори з Лисяком, щойно опісля – з Бараном. На тлі сеї ухвали прийшло до перепалки між Куровцем і Бачинським.

З засідання я пішов до «Народної Гостинниці», куди запросили мене члени Союзу українок на комерс в честь своїх гостей – ірландки п-ні Гоймштед і норвежця Ланґе. Товариство зібралося доволі велике (к. 30 осіб), але ситуація була клопітлива. Показалося, що се місіонарі-пацифісти, що приїхали ширити ідеї християнської любові ворогів, миру і непротивлення злу. Говорили доволі плавко по-німецьки. Вітала трохи кепською німецькою промовою п-ні Лисякова, відтак відповідав п. Ланґе, викладаючи свої ідеї, в кінці вихопилася п-ні Баранова з вивченою, мов шкільна лекція, французькою промовою, хоч чужинці зовсім не зраджували, що володіють сею мовою.

Мене посадили коло ірландки, і я мав вдячне поле для проводження паралель між її народом і нашим; але надармо, бо вона осуджувала й ірландську боротьбу, і повстання, ставлячи як генеральний лік на все терпіння і мир. Я сказав їй під кінець розмови, що [вона] попала зі своєю пропагандою посту між голодуючих.

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 607)