assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Мері Малрі (Морріс) (1921–1997), уродженки Ірландії, у травні 1940 р. – медсестри лікарні Кента і Сассекса:

Справжня війна для мене почалася сьогодні. Це був звичайний ранок у чоловічому хірургічному відділенні – ті самі літні чоловіки з надлобковими цистостомами, сеча яких стікала у пляшки Вінчестера, що стояли на підлозі біля ліжок. Старша медсестра Джонс двічі довела мене до сліз ще до перерви о 9-ій ранку. Я намагалася не показувати їй, що плачу.

Старша медсестра, містер Горден та один із лікарів-консультантів розмовляли в кабінеті сестри, коли я повернулася на чергування о 9:30. Коли вони пішли, старша медсестра зібрала нас усіх у кабінеті і сказала, що наше відділення має бути негайно евакуйоване. Жодних запитань не дозволялося. Вона викличе швидкі допомоги і все організує. Ми повинні були зібрати особисті речі пацієнтів і змінити пов’язки, якщо потрібно.

Більшість чоловіків незадоволено бурчала, але вже незабаром до відділення прибули родичі пацієнтів, які допомогли нам підготувати їх до виїзду. Старша медсестра отримувала справжнє задоволення, командуючи всіма. Зрештою відділення спорожніло, було прибрано, а ліжка застелені. Ми були готові, але до чого?

Близько другої дня почали прибувати машини швидкої допомоги. Мені наказали зголоситися до старшої сестри приймального відділення – особи, яка мене лякає. Вона виглядає дуже ефектно і шурхотить накрохмаленим халатом, коли метушиться туди-сюди.

Коли я зайшла до приймального відділення, то була приголомшена кількістю мокрих, брудних і поранених людей. Деякі були солдатами (я припустила, що це, мабуть, врятовані з Дюнкерка), інші – цивільними. Всі вони лежали на ношах на підлозі, і більшість наших хірургів і терапевтів були там, їм допомагали кілька старших сестер та медсестер. Мені доручили знімати брудний і мокрий одяг. У кількох чоловіків шкіра була обпалена нафтою – дуже болючий стан, інші були поранені осколками бомб, а деякі – кулеметним вогнем з повітря, коли переправлялися через Ла-Манш. Серед них був один сильно шокований чоловік середнього віку – капітан Ермес, бельгійський власник човна. Всі вони були втомлені, замерзлі, мокрі й голодні. Усі хірургічні пацієнти тепер перебувають у моєму відділенні.

(Mary Morris, A Very Private Diary: A Nurse in Wartime, edited by Carol Acton (London: Weidenfeld & Nicolson, 2014), p. 3–4)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Франца Ксавера Моцарта (1791–1844), австрійського піаніста і композитора, який наприкінці травня 1819 р. перебував у Варшаві:

Це був найважчий день з усіх, які мені доводилось пережити під час цієї подорожі і всіх попередніх! Безупинно падав дощ, і я прибув сюди промоклий до кісток; проте тут мене очікували нові напасті. Я не міг знайти помешкання і, залишивши Мартіна [служника] (який вже кілька днів вельми слабує на бігунку) біля карети, пішов шукати сам. Через пів години, під щонайсильнішим дощем, мені нарешті вдалося знайти прихисток у Hotel d’Allemagne. Справді смішним у цій історії було те, що я боявся не знайти дороги назад, що, зрештою, легко могло статися у такому великому місті. Одразу ж переодягнувся і запитав про Вюрфеля, який, на жаль, виїхав з Варшави 8 днів тому. Геть приголомшений тим, що не застав єдину знайому мені людину, я пішов шукати п. Крамера, до якого мені дав листи Кодребський. Після довгих-довгих розпитувань, нарешті підійшов до вказаного в адресі будинку – і не знайшов його. Крамера ніхто не знав навіть у будинку. Я дуже обережно спускався темними сходами, але все одно послизнувся і гепнувся, прокотившись на з[адку] з десяток сходинок донизу. Перші години, що їх проводиш у чужому місті, завжди мають у собі щось сумне. Ця юрба людей, цілковито нам чужих, про яких навіть не знаєш, як вони тебе сприймуть, і низка інших застережень, які вже самі по собі дуже пригнічують. Але коли до них долучаються ще й особливі неприємності, то це й справді важко витримати.

Отже, я знову зібрався на силах і пішов до Ельснера, якого теж не було вдома. Поміж тим надійшов час театру, я купив білет і зайшов, оскільки вистава мала починатися о пів на сьому. Однак мене запевнили, що не запізно буде прийти за годину; і так воно й було. Я повернувся, і тут саме почали запалювати лямпи. Театр більший за наш, у люстрі приблизно 70 лямп, завдяки чому зал постає у вигідному світлі. Три [яруси] лож, усі зовні блакитні, середини червоні, не надто привабливі. До того ж вони такі вузькі, що зручно сидіти можуть лише троє осіб; тобто, власне кажучи, вони дещо ширші, ніж у Лемберзі, але розділені шпалерною стіною. Таких з кожного боку по 6, а ззаду є придворна ложа, гарніше прикрашена і вища, через що на 2-му рівні однієї ложі бракує. Щодо решти, то театр білий з золотом, а куртина – лише блакитне драпування, з золотим бордюром, не справила малярові особливих труднощів. Грали спочатку французьку, потім польську п’єси. Я ж витримав тільки одну дію і залишив зал, в якому не було й 20 відвідувачів, повечеряв у ресторації, що сяк-так вдалось мені, обійшовшись у 7 фл. На цьому закінчується історія нинішнього дня, який від початку до кінця не мав нічого втішного. Люблінська пошта прибуде тільки у четвер [2 червня], тож раніше мені нема на що сподіватись.

(Моцарт-син. Життя Франца Ксавера у подорожньому щоденнику і листах, переклад з німецької Христини Назаркевич, Ольги Сидор, упорядниця Оксана Линів (Львів: Видавництво Старого Лева, 2023), с. 144–145)

Ілюстрація: Замкова площа у Варшаві, 1820 р.



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

June 2025

S M T W T F S
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 16th, 2025 09:34 am
Powered by Dreamwidth Studios