assassins_cloak | Entries tagged with балюкявічюс

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у травні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

Сьогодні ледве-ледве закінчили копати другий бункер. Все щастя, що могли працювати у денний час. Середину ще не вибудували, бо не отримали дощок. Щоб розкидати землю, використали ще одне «вдосконалення» – черпак, яким вирівнюють луги.

Маскування бункера у той же час дуже погане, бо ми тим черпаком повиривали величезні дороги. А в цьому місці скрізь ростуть квіти і зеленіє трава. Замаскували сухим торішнім листям. Місця, замасковані таким листям, відрізняються від загального покриття і призвичаєне око відразу помітить таку неприродну річ. Восени, коли листя падатиме, тут буде бункер першого сорту. У той час усі, жартуючи, пропонують на бункері посіяти горох або посадити жоржини і гвоздики... Вєсулас запропонував зробити зверху над бункером калюжу і збоку прив’язати свиню. Після такої пропозиції усі котяться від сміху.

Бункер великий. Ми його називаємо «залою». Ну, і що ж – у наших умовах це справжня зала: 3,5 м довжини, 2,5 м ширини і приблизно 1,8 м висоти. Коли я пригадую, які бункери раніше партизани копали, то тепер це є великим поступом. Ціла еволюція.

Ще у 1946 році найчастіше копали «свинячі» бункери, в яких можна було тільки сидіти, а у вихід треба було прямо повзком повзти. Тоді про жодні зручності не думали і люди задовольнялися такими кублами-криївками, в яких тільки спали. «Вентиляцію» або «дишники», як то називають марґєняни, тоді пробивали звичайною тонкою палицею, а тому увесь час не вистачало повітря. Бували випадки, коли, наприклад, росіяни зупинялися у садибі, де був обладнаний бункер, то партизани через нестачу повітря втрачали свідомість. бункер, у якому ми жили минулої зими, був прекрасним лише завдяки своїй «вентиляції». Не відкриваючи входу, у ньому можна було перебувати цілими днями.

Тепер партизани найбільше копають великі (знаючи умови нашого партизанування – справді великі) бункери. У них вже не треба на чотирьох повзати, а й випроставшись один-два кроки можеш зробити. Почали з’являтися столики, ослінчики, коробки для сміття та ін. Кряґждє і Бевардіс у облаштуванні бункерів обігнали усіх.

Але не скрізь партизани могли копати глибокі бункери. Неподалік Сімнаса і в більшості місць округу «Таурас» швидко дістаєшся до води. В такому лісі Бальбєршґірє, здається, неможливо порядний бункер обладнати...

Цікава річ була б, якби коли-небудь хтось надрукував книгу тільки про те, як партизани облаштовували бункери. Скільки було застосовано всіляких видумок, скільки проявлено своєрідної кмітливості!.. У XX сторіччі людина живе, у землю зарившись! Надзвичайно комбіновані входи, різноманітні способи маскування. І де тільки партизани не обладнували бункерів! Мабуть, немає таких місць – бункери під хлівами, під долівкою клуні, під купою сміття чи трісок, під дровітнею, у кошарах, у пташниках, у бочках, закопаних у торф’яниках; подвійні стіни, подвійні горища; під печами, під порогами... В одні бункери треба лізти через пічний отвір, в інші – через запічок... Стіни, балки, колоди, що відкриваються у фантастичний спосіб...

Бункери біля річок, біля дівочих садочків, у кущах, на полях зернових, біля стежок, битих шляхів, у картопляних ямах, на цвинтарях, на подвір’ях храмів, у колодязях і біля колодязів, у селах, де храм є... Скрізь і скрізь бункери, починаючи від «борів», де партизани ще й тепер живуть у відкритих бункерах, і закінчуючи рівнинами, де бункери цілком таємні, де на бункер насипають зверху шар землі більше ніж один метр, де дверцята входу такі товсті і тяжкі, що їх можуть підняти тільки декілька чоловіків...

Цікава та історія бункерів... Той, хто її знає – знає, як важко було боротися. І все-таки боролися!

Сьогодні вже мало залишилося таких способів облаштування бункерів, яких би не знало МВД. Це все робота зрадників і провокаторів. Проте, хоча й скільки знає МВД способів облаштування бункерів, все-таки дуже у рідких випадках під час обшуків знаходять бункери, якщо зрадник або провокатор та шпигун не викаже і не приведе росіян до самого входу.

(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 164–167)

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у грудні 1948 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

Вчора помилися в лазні. Своїм «пічкурам» віднесли подарунки.

Надворі погода не холодна. Найгірше, що увесь день сніжило. Тепер знову треба буде проторувати нові дороги. Падає якась мжиця чи дощ. За кількадесят метрів нічого не видно.

Кутю все-таки вирішили їсти у Баураса.

Вєверсіс із Жайбасом поїхали почекати на Капсаса, але, здається, він не приїде.

Сьогодні з Ґуобою прикрасили бункер. До Різдва готуємося і під землею! Чи ж не дивно?..

Намагаюсь слухати радіо. Берлін говорить про Різдво, із Фінляндії – годинка для дітей, із Москви – цифри, пуди, соцзмагання... І так – протягом усіх 30 з лишком років!.. Увесь час брехня, огидний обман. Тебе присипляють казками про рай, щастя, радість, а тут, на землі, створили таке пекло...

Я просто не можу собі уявити, для чого ж нарешті призначений той більшовицький друк. Адже його ніхто не читає, а якщо і прочитає, то все одно не вірить у те, що там написано. Що ж то за люди, що можуть такі нісенітниці писати? В газетах – процвітаюча Литва, а насправді – вона захлинається в крові. Немає слів, щоб усе те висловити. Ну, Сталін справді осел неотесаний. Усі сторінки переповнені листами, обіцянками і зобов’язаннями тому «найдорожчому, найулюбленішому...». Гидко читати. Я не вірю, що серед комуністів хоч трохи розумніший чоловік вірив би тим дурницям: Сталін – геній, корифей, батько, вчитель... Сталін усе знає, він навчає, він сказав тоді і тоді, так і так, він передбачає шлях на сторіччя вперед, він найкращий полководець... Хтозна, чи в Тибеті й Індії ідоли у більшій пошані? Ось чому осел той Сталін, що так себе возвеличувати дозволяє. Ну, звичайно, якби він тільки ослом був, то ще півбіди, але найголовніше те, що з дурною вдачею нерозривно пов’язана азіатська жорстокість.

Ото тобі й маєш – з’ясував, хто сховався у Кремлі! Мене самого сміх бере з моєї «філософії»...

5 година вечора. По радіо передають Різдвяні вітання Трюгве Лі і Евата: «...тільки ООН є єдиною опорою миру у світі, яка і тепер має допомогти нам уникнути війни...». Чи ж не іронія?!

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у серпні 1948 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

Ми вже третій день у Банадаса. Сьогодні і завтра ще не рушаємо. У Банадаса натрапляю на Арунаса – зв’язкового Президії ЄРДС [Єдиного Руху Демократичного Спротиву]. З’ясувалося, що він мені знайомий ще з часів Алітуса. Але він мене не пригадує. Дуже балакучий чоловік. Кадровий офіцер – так він себе називає.

Бевардіса відсилаю до Ванаґаса з повідомленням. Він виходить у денний час. Сам іду до «ґазди», порозмовляти з Арунасом. Кілька хвилин балакаємо про минулі часи. У той час, як господар запрошує покуштувати меду, на подвір’ї хтось скрикнув, що в село йде актив. Я із хати миттю подаюся на торф’яні болота. Вєверсіс з хлопцями Банадаса грають у карти. Попереджаю їх. Замасковую бункер. Ми залишаємося нагорі. Актив нам не є небезпечним. У той же час люди з коровами пірнають у чагарники. Пастухи, діти снують з кутка в куток, повідомляючи новину. Вдома залишаються одні старі люди. Ось за яких умов відбувається розтрублена «роз’яснювальна робота» активу.

...Чим довше я перебуваю, закрившись, у бункері, тим більше відчуваю наслідки такого закриття. Хочеться хоча б якийсь час побути вільному, тобто помандрувати по селах. Я тепер уявляю, яким тяжким має бути монаше життя і як важко молодому так закритися. Я він природи маю пристрасний характер. Цього, звичайно, нікому не показую. Мене переважно вважають «холодним англійцем». На жаль, ті, хто так каже, дуже помиляються. Під зовнішністю, що дихає холодом, ховається таке гаряче серце, яке рідко коли зустрінеш...

...Найголовніша справа, що хоча б сьогодні буде протоплено лазню. Тоді ми помилися б, змінили білизну, а це вже було б щастям у нашому житті.

...Метою для нас усіх є утримати партизанський рух таким, щоб про нього могли відгукнутися тільки з повагою. Шкода, що все ще з’являються плями, темні плями, які нас очорнюють. Той, хто добре знає Литву, її чин, її історію, її муки – той зрозуміє і нас. Ми так багато інколи страждаємо. Людина ж не є залізною (і залізо протягом короткого часу ржавіє, кришиться) і тому інколи починаєш сумніватися, чи не вичерпаються наші сили? Що з тієї Литви, якщо вона втратить найкращу свою частину (маю на увазі не тільки партизанів)? Що буде з неї, якщо, коли прийде вирішальний момент, не буде кому її підняти, вилікувати?.. Може, знову знайдуться дрібненькі люди зі своїми політичними «торгами», зі своїми політичними сварками, почнуть нас виховувати з девізом: «Той волі не вартує, хто за неї не воює»... Сумна це казка, і кінця-краю їй ще не видно. Але хай йому грець. Сьогодні привезуть папір і ми знову будемо випускати «Дзвін Свободи». Нехай скаженіє азіат, а ми ще поборемось!

«Залишки буржуазних націоналістів» ще так швидко не закінчаться!

Ілюстрація: 1948 р., нагородження бійців литовського Опору. Льонґінас Балюкявічюс («Дзукас») перший праворуч, зачитує наказ.

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у березні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

...Сьогодні несподівано, через замети причимчикував і Капсас. Виявляється, у нього вкрали гроші і документи, тому він не міг дістати паперу. Отримавши мій лист, позичив грошей і сам якомога скоріше до нас пригнав. Він привіз із собою «Швітуріс» [«Маяк»] – совєтський журнал, який щойно почали видавати. Особливо врізається в пам’ять новела Й. Довідайтіса. У ній описується, як біженець-литовець, зубожілий і хворий, повертається з канадських лісів на батьківщину. Фабула приблизно така ж, як і у «Повернувся» Вєнуоліса. Я не уявляю собі, як можна було більше і огидніше набрехати. Треба тільки уявити собі: зубожілий, зголоднілий і хворий біженець раптово потрапляє в «райське» царство! А йому там, на чужині, священики брехали, який то терор лютує в Литві. А тут же «щастя»! Лампочка Ілліча «горить» у селах... Сталін особисто «піклується» про благополуччя литовців... Чи може бути ще більша брехня?!

Вільніс і Капсіс стверджують, що Довідайтіс – непогана людина. Батько Довідайтіса – професор, і тепер сидить у концентраційному таборі.

Батько у таборі вмирає, а син марить про більшовицький рай! Справжній негідник той син. Коли Литва знову стане незалежною, він, напевно, буде на весь голос кричати, що більшовики примусили його так писати. Не можу втриматись від злості. Якби той поганець попався б мені в руки, я б йому заспівав про «рай»! Чи ж можна це назвати пристосуванством? Це продаж власної душі, обпльовування себе. Як людина може стати таким гадом, черв’яком, я просто не розумію.

Цей «Швітуріс», здається, будуть розповсюджувати і серед закордонних литовців, бо в обох номерах пишуть про життя литовських емігрантів. Яка диявольська підступність! Зрозуміло, не один біженець-литовець ще може подумати, що в Литві «інше» життя почалося. Добре, що американці закрили в Німеччині совєтську репатріаційну місію. Ці гнізда брехні давно треба було зруйнувати.

Нас всіх дивує розвиток політичної ситуації останніми днями. Комуністичні партії усіх країн, як заведені патефони, почали повторювати заяву Тореза, що проти СССР комуністи воювати не стануть. Справді, дивовижна річ. Я схильний вважати, що комуністи збираються перейти у гострий напад, можливо, розпочнуть і війну, а тому вже заздалегідь намагаються підготувати громадську думку. Сьогодні по радіо повідомили ще одну сенсаційну новину – Молотов і Мікоян відставлені з посад. На місце Молотова призначено Вишинського. Значить, Молотов уже вичерпався, уже втратив милість Кремля. Можлива річ, що політбюро почало розколюватися на два блоки і Сталін почав розганяти поміркованих. Справді цікаво, як це все закінчиться [...]

(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 90–92)

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у січні 1949 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

Нарешті прибув і «спадкоємець» Карюнас. Він мусив довго «побути на постої» – почекати. У Білюнаса пробув більше тижня часу, тому що, коли загинув Банадас, не міг далі вирушати.

Через кілька днів з’явився і Капсас. Виявляється, він втратив листок із зашифрованим прізвищем і датою зустрічі, тож тепер примчав один...

Я дуже скучив за Ванаґасом. Я з ним краще спрацювався, ніж з іншими, і ми один одного добре знаємо. З Карюнасом поки що ні за яку роботу не бралися. Ну, хоч сьогодні почнемо розбиратися з нагородженнями.

Цей наш куточок лісу – справжній, як кажуть росіяни, «бандитський притон». Уже декілька днів у двох бункерах буває по 13–14 чоловік. Жодна людина не здогадується, що тут, під землею, так багато живих істот ворушиться. Дивно іноді буває, як подумаєш: от люди нагорі їздять, дрова рубають, і ні про що не здогадуються. Навколо нашого бункера справжній гармидер. Нещодавно майже цілі три дні селяни на стелі бункера різали дерева. Коли з колодами їхали через вхід, здавалося, що навіть вхід може провалитися.

У день «голосування» підняли нагору німецьку піхотну осколкову міну. Це для «товаришів». У себе в бункері маємо дві точно такі самі міни. Видається, що вони нас так дешево не візьмуть.

Останні дві ночі провели у гарячих дискусіях з різних питань. І чого ми тільки не торкалися – і релігії, і громадського життя, і закордонної політики, і соціальних проблем тощо. Звичайно, все перемішали з землею. Прийшли до висновку, що християнство з політикою Ватикану, як колись писав П. Якас, переживає трагедію. Особливо всі напали на «зматеріалілих» священиків, які турбуються більше про калитку з грошима, ніж про духовне... Ну, але про це наступного разу, тому що прийшли наші з лазні. Щоденник писати у присутності інших уникаю. Тоді якось не буваю відкритим сам з собою.

(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 74–75)