assassins_cloak | Entries tagged with 1984

Зі щоденника Миколи Василенка (1924–2018), українського поета і письменника, у лютому 1984 р. – мешканця Херсона, інженера з охорони праці та техніки безпеки Херсонського виноробного заводу:

У жовтні минулого року до мене на завод якось приїхав редактор обласної комсомольської газети «Ленінський прапор» О. Кукуруза. Він зголосився купити для мене за державною ціною на СТО, де директором його друг, колишній райкомівський працівник Зубашев, шини для автомашини «Жигулі». Задля цього попросив дати йому 240 рублів, завтра він привезе 4 шини. Я подумав: чи не одурить? Але ж він комуніст з великим стажем, член обкому КПУ і бюро обкому ВЛКСМ, редактор партійної газети, то хіба одурить? І я дав йому 120 рублів. Минув день, два, місяць... ні Кукурузи, ні шин. Зустрічі зі мною почав уникати, на телефонні дзвінки не відповідати. Згодом я довідався, що він раніше «позичив» гроші у деяких знайомих письменників і жодному борги не повернув.

Члени добровільної народної дружини (ДНД) винзаводу (8 чоловік) сьогодні мають завдання: спільно із міліцією ходити по хатах і виявляти самогонників і нероб, – людей, які ніде не працюють.

(Микола Василенко, Курай для пожежі, Т. 1, Щоденникові записи 1970–1985 рр. (Київ; Херсон: Просвіта, 2007); http://prosvita-ks.co.ua/books/vasilenko/kuraj/kuraj1984.htm)

Ілюстрація: Микола Василенко з родиною, 1982 р.

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Іноді можна чути, що сучасне робітництво байдуже до української мови. Неправда! Вигадка перевертнів-відщепенців...

Ось телепередача вечірня. Цех. Робітниця, літня жінка, в темнім робочім халаті. До неї звертається жевжик-кореспондент, як водиться, на «общепонятном»:

– А есть ли у вас любимая песня?

– Є. – Жінка дивилася на цього нікчему з суворим усміхом.

– Какая же?

Жінка знов глянула на нього трохи звисока і мовби повагалася мить, чи й варто ділитися з цим жевжиком таємницею своєї душі. А він доскіпується:

– Ну какая же?

І жінка з тією ж усмішкою (єй-же-єй, щось в ній було від усміху Мони Лізи) сказала як видихнула:

– «А льон цвіте синьо-синьо...».

І жевжик, ніби ляпаса діставши, одразу перевів розмову на інше.

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 35)

Зі щоденника Миколи Василенка (1924–2018), українського поета і письменника, у 1984 р. – мешканця Херсона:

Знайомий самодіяльний поет Роман почав писати вірші російською мовою. Питаю: Що змусило тебе залишити українську і перейти на «общепонятный»? Він відповів не одразу, довго думав, ніби щось пережовував у собі, потім сказав, що тепер усе по-російськи і україномовну поезію не читають, народ не сприймає українську мову, не хоче за неї боротися, а поскільки не хоче, то чому він повинен хотіти, навіть Шевченко і той, коли зрозумів, що українська мова не виживе, почав писати російською. Я пояснив, що Шевченко писав прозові твори і щоденник російською, але не тому, що «українська не виживе», а тому, що йому заборонялося малювати і писати, а він був покликаний Небом писати, тому писав і друкував, але під прибраним іменем К. Дармограй. Тільки через двадцять років царська охранка розшифрувала, що під псевдонімом Дармограй був Шевченко.

Зрештою, якщо я не писатиму українською, ти не писатимеш та ще хтось не писатиме, то тоді справді українська мова може загинути.

«А я і не знав», – молодий сказав поет, вилупивши очі.

Генеральний секретар ЦК КПРС К. У. Черненко відповів на запитання Президента США Р. Рейгана: чи готовий Радянський Союз вести діалог із США про контроль над озброєнням з виробленням угоди про повну і загальну заборону ядерної зброї? (газета «Наддніпрянська правда»). Черненко відповів, що так, готовий. Це перше розумне зрушення в новій політиці Кремля. Поганий мир кращий доброї війни. Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти.

Дехто прізвище Пікассо ставить наголос на другому складі, інші – на останньому. Пабло Пікассо за національністю іспанець, народився 1881 року на півдні Піренейського півострова, де наголос ставлять на другому складі, але більшу частину свого життя він прожив у Франції, де наголос ставиться на останньому складі слова. Геніальний майстер пензля прожив до дев’яностолітнього віку.

На жаль, і досі трапляються «художники», які зациклилися на соцреалізмові, і картини Пікассо називають дитячими витівками. Не розуміють, що мистецтво – це витвір постійно оновлюючого світу людської уяви. Пікассо – відкривач і послідовник такого світу.

Зі щоденника Володимира Малика (1921–1998), українського письменника, у 1984 р. – мешканця Лубен:

Несподівано закрутилася історія з фільмом «Посол Урус-шайтана». Подзвонив з Одеської студії редактор Василь Микитович Півень, потім – телеграма від директора з проханням дати згоду на екранізацію «Посла...». Дав. Жду договору.

З «Прапора» одержав від Сосідка договір на «Черлені щити» (на моє прохання, оскільки він по телефону попросив підписати договір за мене).

Отже, перспективи ніби не погані: в 1985 – «Черлені щити», «Посол...» у «Дніпрі» на англійській мові, «Шовковий шнурок» – у «Детской литературе», «Черлені щити» в журналі «Прапор» та ось – фільм... Але скажемо «гоп», коли перескочимо.

На початку вересня (2-го) їздили з Галею, Ларочкою, Андрійком та Володею у Новосілки до Івана Несторовича Служенка, друга по школі, а потім – до Петра Сиченка в Ясногородку. Був у Сергієнка, – пише рецензію на «Таємного посла». І передмову.

Ніяк не сяду за «Поєдинок» («Двоє над прірвою», II ч.). «Веселка» планує на 1987-й рік. Ціле літо працював у Олеся – збудували сарай з гаражем і льохом. Залишилися дрібниці – побілити, посклити вікна, пофарбувати сходи... Але сили вже немає – стомився страшенно. Чи це роки даються взнаки? Адже – 64-й! Наступає старість. І відчуття таке, що живу довго-довго...

Проглянув свій «Щоденник». Лише факти з життя. Та й ті скупі. Швидше для себе та сім’ї. Ну, що ж – з таким наміром і пишу. Не тішу себе надією, що хтось колись опублікує його. Тому гранично стислий, без розумувань, без деталей, думок. Та й життя навчило... мовчати.

(Володимир Малик, Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958–1998 (Полтава: ТОВ «АСМІ», 2011), с. 186–187)

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Були діти з учителькою зі Львова, з 36-ї школи. Запрошують приїхати. Літгурток назвали «Тронка». Треба б поїхати. Але де взяти часу?

Микола Мащенко заніс сценарій, хоче ставити «Людину і зброю».

Звертаються зі скаргою жителі одного села з Миколаївського р-ну на Львівщині:

«Повзуть чутки про нищення церков у сусідніх районах. А тепер нависла загроза і над церквою в нашому селі Крупському... Місцеві керівники склали акт, що вона в аварійному стані і її треба знести. А насправді церква в доброму стані і може простояти ще не одне покоління!»

Так пишуть і запитують:

«Яка невидима мафія стоїть за руйначами пам’яток?.. А скільки пам’яток вже знищено, і ніхто не поніс заслуженої кари!.. Невже сьогодні найголовніша проблема у нас – руйнування церков, розпалювання антагонізмів серед громадян?»

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 5)

Ілюстрація: та сама церква Різдва Богородиці в с. Крупське тепер Стрийського району. Фото Миколи Жарких, 1989 р. У 1991 р. її все-таки розібрали.