assassins_cloak | Entries tagged with зінкевич

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, який у грудні 1948 р. відбував ув’язнення в Західній Німеччині:

Сьогодні не працюємо. До обіду робимо генеральний порядок. Миття, чищення тощо. Раненько заглянув до мене Герман. Прийшов за списком українців. Перший побажав мені благословення Божого і всього найкращого у новому році.

Перед обідом дістаю два листи, один який був у газеті з 21 грудня, другий писаний 27 грудня. Обіцяють, потішають. Наталка, як не вийду на волю, приїде 8 січня. На прогульці М. Левчук передає «Радянську Україну» за 1 листопада 1948, а Анатоль – «Посев» і білоруську «Бацькаушчину». Десь біля третьої чистимо на коридорі поруччя. Після прочитання «Посева» у мене зроджується думка видавати журнал тут, у тюрмі. Річ ясна, нелегально за участю українців, росіян, білорусів, поляків. Раджуся з Анатолієм, він погоджується. Обдумає план. Я б хотів ще до мого звільнення закінчити перше число. Але все треба обдумати.

Перед вечором одержую «Промінь». На моє здивування, в середині знаходжу звернення вирівняти борг. Дивно. Сьогодні читати маю що. Так, сьогодні останній день старого 1948 року. Ввечері прибиваю на стіну новий календар на 1949 рік. На серці робиться чогось дуже сумно. О, який проклятий був для мене цей старий рік. Яке від самого початку розгорнення сил, організація нашої праці, після стількох трудів і зусиль, коли здавалося, що все плистиме нормальним, але й скорим руслом, – і раптом провокатор зриває мій лет і загонить за тюремні ґрати. О, як тяжко жити на самоті, коли ті, які з тобою йшли рам’я об рам’я, тепер мовчать, не пишуть і пару слів. І робиться жаль, коли згадаєш Мирона Стебельського, Богдана Гаруха, Посполиту, Василя Рождественського, Зенка, Раю Шило й інших. Залишилися вірними лише Альоша і Надя Н., який я вам за це вдячний! А моя рідня? Це страшний рік для неї. Рік горя, смутку та сліз. Але таке моє призначення, моя судьба. Проклята судьба, коли познайомився і повірив провокаторові. І я сиджу в одиночці і пишу та читаю, розв’язую загадки, щоб не думати про те все. Все кругом інше, незвичне, гнітюче. До божевілля неприємне. Не нарікай, голову догори! І думки линуть до Наді, до Англії. О, як би хотілося з нею зустрінутися. Яка вона для мене близька і дорога... Але що з нею? Що там в дійсності діється? Чому вона так мало і такі холодні пише листи? Невже щось там не в порядку? Невже вона пише лише з чемності? На ці питання я не в силі знайти відповіді... Вони тяжким оловом лягають на мою душу.

І так я зустрічаю новий 1949 рік. Рік нових несподіванок, нових загадок і сповнення нового акту судьби... Може, він буде кращим, щасливішим, а може, й принесе волю не лише мені, а й моєму нещасному народові? Я готовий пожертвувати всім, волею, життям, щастям, усім, що в мене є, щоб того моменту досягти в цьому новому році. Найбільше моє досягнення в останніх кількох днях старого року – вивчив напам’ять «Арабески».

А тюрма шумить, тюрма гуде... холодна тюрма...

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 26–28)

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, у 1972 р. – директора видавництва «Смолоскип» (США) та редактора однойменного журналу:

Нікому з нашої команди не вдалося отримати пресову акредитацію, щоби мати доступ до наших олімпійців. Разом з Данилом Штулем, сином голови ОУН, я вирішив якось прорватися до олімпійського селища, де поселені радянські олімпійці. Ходили кругом, всюди сильна охорона, не пускають. В одному місці ми побачили досить низько відчинене вікно. Вирішили перелізти, нікого навколо не було, і ми перелізли й опинилися серед них. Я мав із собою тейпрекордер, а Данило – фотоапарат. Дивимося – просто в наш бік іде Валерій Борзов, я зразу його розпізнав. Зупиняю:

– Добрий день, ви Валерій Борзов?

– Так, я Борзов, а хто ви?

– Ми українські журналісти, я з Америки, а він з Парижа. Хотіли б узяти у вас інтерв’ю. Можна?

– Ні, не можна. На інтерв’ю з вами я мусив би мати дозвіл від нашої команди.

– Скажіть, чи хтось із представників України є членом радянського Олімпійського комітету?

– Є. Йому на інтерв’ю дозволу не потрібно. Хочете, почекайте, я його покличу.

Нас дивувало, що Борзов розмовляв з нами гарною українською мовою. Ми сіли за столиком неподалік і чекали. За хвилину приходить він з людиною сильної статури. Ми познайомилися, він представився:

– Професор Іван Романович Гузенко, член Олімпійського комітету Радянського Союзу.

Питаю:

– Можна записувати?

– Будь ласка.

І я почав ставити йому запитання про українців у складі радянської команди і перейшов до найпекучішого запитання: чому Україна не бере окремої, самостійної участі. Ми говорили, записували, поблизу нікого не було, Данило нас фотографував.

Я був заскочений, які були його виразні українські позиції. Він з нами погоджувався, що Україна повинна і колись таки буде брати окрему і самостійну участь в Олімпійських іграх. Наприкінці я побачив і він побачив, що наговорив. Питаю:

– Скажіть, чи можна цю нашу розмову опублікувати?

Мені виглядало, що він подивився на мене переляканими очима, зупинився і каже:

– Самі вирішуйте.

Ми потиснули собі руки й дуже приязно розсталися. Підійшли до головної брами, а нас не випускають, у нас немає жодної перепустки. Я витягаю свою смолоскипну прес-карту, показую американський паспорт.

– А він? – питає поліцейський.

Кажу, що він мій асистент. Узяли і його паспорт. Питають, як ми сюди потрапили без перепустки. Кажу, що на іншому вході нас пропустили. Кудись потелефонували – і нас випустили.

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 158–160)

Ілюстрація: Валерій Борзов на мюнхенській Олімпіаді 1972 р.

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, у травні 1949 р. – робітника вугільної шахти у Франції:

Прийшов з роботи. Вперше побачив, що таке копальня вугілля. Віднайшов номер шахти і свого бригадира. Копальня досить глибока, здається 800 метрів під землею. Ми з’їхали вниз. Бригадир познайомив мене з двома поляками. Обидва десь мого віку. Виявилося, що один з них тут уже працює досить довго, а інший новий, як і я. Підійшли до купи каміння, а поруч вагонетки, і він каже:

– Ваша робота – вантажити ці вагонетки ось цим камінням, тоді їх підтягнути аж до тієї штреки, вагонетку кіпнути, висипати вугілля, повернутися і знову те саме, зранку до вечора. В полудень одна година відпочинку. У нас є змагання, котра група кіпне якнайбільше вагонеток, буде відзначена дипломом і грошовою премією. Ось це все, беріться до роботи.

Він говорив польською і ламаною французькою, послуговувався жестами, щоб ми його добре розуміли. Запитав, чи є в нас питання, чи все ясно. Запитань не було, і він пішов до іншої групи.

Робота нецікава, досить виснажлива, навколо порох, задуха, мало повітря, але я тримався досить добре. Ми розговорилися, хто ми і звідки.

В обідню перерву ми сіли, і я побачив, що мої товариші по праці кожен мав пляшку вина. Мене це дуже здивувало, і я запитав їх, чи дозволено виходити на роботу з пляшкою вина. Вони розсміялися. Один, який тут уже довше працює, каже, що це французька традиція, кожен шахтар виходить на роботу з пляшкою вина. Це допомагає. І вони мене пригостили своїм вином. Так я навчився пити французьке вино.

Після роботи всі купаються й переодягаються в чистий одяг. Кожен має свою торбу з номером, до якої кладе брудний одяг, уночі його перуть, а вранці перед спуском до копальні переодягається в чистий. Після роботи й купання кожен перевдягається у свій одяг. Рутина.

Це був перший день роботи. Не почуваюся щасливим від цієї роботи, але і не розчарований. Дивує мене, що є люди, які хочуть працювати в копальні ціле своє життя. Можливо, тут відіграє відповідну роль непоганий, порівняно з іншими, заробіток. У цьому бараковому селищі є кафетерія, куди я зразу пішов і доволі дешево повечеряв.

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 67–68)

Ілюстрація: французькі шахтарі, 1948 р.

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, який у 1949 р. перебував у Західній Німеччині:

Я вже місяць у Мюнхені. Далі мешкаю у Костя Мельника. Сьогодні при вечері Кость зробив мені велику несподіванку. Вручив мені прекрасно сфальшований документ на моє ім’я. Це Deutsche Kennkarte, видана 22 березня, чомусь у Ауґсбурзі. Моє фото, відбитки пальців і аж три печатки. Справжній автентичний документ. Подивляю свою Організацію, яка здібна на щось таке.

Кілька разів брався до щоденника, але нічого не виходить, нема про що писати, хоч мені не нудиться. То Кость, то Марко ганяють мене по місту. Передруковую організаційні матеріали, якісь звернення, бюлетені, кручу на циклостилі, не завжди гарно виходить.

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 55)

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, у 1967 р. – мешканця Балтімора (США), директора видавництва «Смолоскип» та редактора однойменного журналу:

Збираю газети з України, цікавлюся рухом шістдесятників. Призбирав багато матеріалів, посортував і вирішив написати книжку про ті події. Писав кілька місяців ще минулого року. Перечитав рукопис і подумав: «Чи не зашкодить моя писанина тим в Україні?». Що робити, видавати книгу чи ні? Порадили мені звернутися до професора Григорія Костюка, одного з найбільших авторитетів у цій справі. Подзвонив, домовився, поїхав до нього і завіз йому рукопис. Розмовляли досить довго. Йому важко було зрозуміти, як це так, що я, за професією хімік, цікавлюся подіями в Україні. Пояснював, що хімія мене не цікавила і не цікавить, попав у хімію лише тому, що міг отримати стипендію на технічний фах. Залишив йому рукопис. А пізніше знову поїхав, знову мали довгу розмову. Він висловився за тим, щоб книжку видавати. Мав кілька зауважень до тексту. У книжці цитати лише з офіційних радянських публікацій, я нікому не приписую ані самостійництво, ані націоналізм. Ми обговорили справу назви книжки. Я запропонував, щоб книжку назвати «З ґенерації новаторів: Світличний і Дзюба». Він запропонував додати підзаголовок «У джерел модерної української критики». З таким заголовком і підзаголовком книжка видана, і сьогодні її привезли з Чикаґо, де надрукували цілий тираж.

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 79–80)