Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1985 р. – директора видавництва «Мастацкая літаратура», мешканця Мінська:
Несподівано в час моєї обідньої перерви зателефонував мені мій добрий колишній знайомий Микола Галенко. Розмовляли з пів години, а зустрітися хотілось обом. У мене було на вечір запрошення Будинку літераторів на перегляд художнього двосерійного фільму Сєрґєя Ґєрасімова «Лєв Толстой». Запрошую і Миколу, щоб кілька годин побути разом. Він із задоволенням погодився. О 18-ій годині приїхав до мене на роботу, і ми звідси пішли туди понад закутою в лід Свіслоччю.
По дорозі розмова зайшла про Алеся [Рязанова], про його незвичайну долю і незвичайне місце в білоруській поезії. Погодилися, що це поет європейського, світового масштабу. Щастя, що він не зламався від нескінченних переслідувань. Атаки на нього і тепер продовжуються, але ж відчуваю, що він перейшов свій Рубікон і свою справу робить сміливо, впевнено і плідно.
А скільки таких прикладів у нашому «прекрасному», як сказав би Володя Короткевич, житті, коли такі, як Алесь, не витримували ні морально, ні фізично, гинули, – чого й домагалися чорносотенці.
Кілька років тому на другому курсі історичного факультету Білоруського державного університету відбулися незвичайні комсомольські збори. На порядок денний поставили питання щодо якості лекцій з філософії. У прийнятій постанові студенти-комсомольці забракували лекції більшої половини викладачів. Ба більше, вони висловили там думку, що не потрібно засмічувати голови студентів багато якими темами взагалі, що їх потрібно звільнити навіть від деяких цілих курсів (циклів) лекцій.
Щоби надати більшої ваги своєму документу, вони вирішили не обмежуватися підписом під ним тільки керівників (президії) зборів, як цього вимагають, а підписатися всією громадою. Так і зробили. Свої підписи поставили також багато студентів старших курсів цього факультету, а навіть і студенти інших факультетів.
Здійнялася буря. Юнаків і дівчат почали тягати то в деканат, то ще кудись чи за участі «когось». Кожного підслідного з залякуванням допитували про його ставлення до Польщі, до польської культури й мови. Шукали симпатиків, а то й агентів «Солідарності». Намітили десь близько двадцяти жертв. Однією з них став студент Малащук, син лікарів з Кобрина. Заляканий юнак побіг до військкомату і терміново попросився до війська, щоби сховатися від розправи. Але ж його наздогнав документ про виключення і з комсомолу, і з університету.
Хлопець відслужив своє і з клопотанням про поновлення його в університеті влаштувався робітником на Брестський, здається, електроламповий завод. Через рік повертається до Мінська з двома клопотаннями – військовим і заводським. Пішов відразу до декана факультету Царюк – доньки колишнього білоруського Президента Сяргєя Притицького. Та вилаяла його, назвала антирадянщиком, ворогом народу і виставила з кабінету. Малащук пішов до проректора Пєтряєва. Тут відбулося те саме. Зацькований юнак піднявся на шостий поверх і... викинувся з вікна.
Справою «старанно» займалася прокуратура Ленінського району м. Мінська і винних... не знайшла! Вбивці залишилися в партії привілейованими її членами... Вони далі продовжують виховувати студентів у дусі комунізму. Знущаються з найбільш талановитих, з тих, хто здатний бачити в пануючих навколо них порядках антинародні злочини. А ці злочини щодня, щохвилини здійснюються в ім’я чистоти ідей марксизму-ленінізму, в ім’я зміцнення радянського патріотизму й інтернаціоналізму, коротше, – з метою денаціоналізації білорусів та інших народів.
(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 6 (2008), с. 227–228. Переклад з білоруської)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
