assassins_cloak: (Default)
Зі щоденникових спогадів Яна Маєвського (1908–1981), уродженця села Корбелюв (тепер Сілезьке воєводство, Польща), у лютому 1940 р. – в'язня радянського табору для військовополонених на Донбасі:

Викликали до кабінету тих, у кого вчора знайшли нотатки чи якісь папери. Мене теж викликали за ті карти. Кожного допитували окремо. Мене допитував якийсь комісар, який прибув з Москви. Почав мене розпитувати, в якому війську я служив, ким є в цивільному житті, ну і взагалі я мусив розповідати все своє життя. Потім він звернув увагу на орлика на моїй шапці, вийняв ножика, поклав на стіл і каже мені, щоб я зрізав цього орлика з шапки, бо Польщі вже нема, то й цей знак мені не потрібний. Я сильно образився на таку розмову. Якби це мені сказав хтось з колег, то я би йому подряпав писок, але тут я бачив, що злість мені не допоможе, і почав помалу пояснювати, що цього орлика я не зріжу, бо це наш польський символ, і хоч я тимчасово в полоні, то не перестав бути поляком, а що ж би я був за поляк, якби зрізав з шапки символ своєї країни. Тоді він мені каже, що я мушу зрізати цього орла, бо я в СРСР, а не в Польщі, яка і так перестала існувати, а на терені СРСР мушу виконувати накази російського начальства, і якщо не виконаю цього наказу, то буде зі мною зле. Тоді я йому кажу так: що би він зробив, якби опинився в полоні і йому наказали би відірвати від шапки зірку, яку він має на шапці? Чи виконав би він такий наказ? Він тільки усміхнувся і сказав, що не планує бути в полоні, але перестав говорити про це, а почав говорити про карти, які у мене забрали. А переходячи на тон дедалі суворіший, каже мені:

– Ти бунтівник, ти ворожив на картах і намовляв інших, щоб не працювали, щоб нищили інструменти.

І почав закидати мені багато злочинів. Я сильно злякався, але почав пояснювати, що справді ворожив колегам, але тим ворожінням я нікому не шкоджу, а тільки підтримую енергію у колег.

– Бо, – говорю далі, – зрозумійте, тов. комісаре, наше становище. Ми відірвані від своїх родин і закинуті на чужу землю. Кожен із нас залишив у Польщі когось: батька, матір, дітей, дружину, наречену, і дехто вже ламається, стає апатичним, втрачає волю до життя, а якщо я такому чоловікові наворожу повернення додому, хоч не скоро, якщо наворожу одруження з нареченою, зустріч з дітьми, дружиною, батьком чи матір’ю, і хоч вони зараз потерпають, але ще будуть щасливими в житті, то таким чином підтримую їхній дух, і такий втішений набирається енергії й охочіше працює, бо має надію, що якось воно буде, тож я вам цим не завдаю шкоди, скоріше це навіть корисне для вас. А щодо праці, то працюю скільки можу, інших не відмовляю від роботи, і про СРСР поганого не говорю, а якщо там хтось кляне вас, то це наслідок туги за домом, за Вітчизною. Який же невільник задоволений неволею?

Тоді він мені каже:

– Я не вірю, ти брешеш, але якщо скажеш мені, хто бунтує, хто нас проклинає, то повірю тобі. Скажи, тоді будеш вільний.

Я йому кажу, щоб від мене того не вимагав, тому що не хочу бути зрадником. Тоді він почав на мене кричати, що я сам бунтівник, тому і не хочу говорити про інших, і зрештою запропонував мені вибір: або зараз сказати, хто що говорить про СРСР, або накаже мене розстріляти. В такій ситуації я не знав, що робити. Зрадити? То мусив би всіх, та й я теж був не кращий, бо ж ніхто з нас не мав симпатії до наших «опікунів». У розстріл не дуже вірилося. Тоді я відповів:

– Не скажу нічого, хоч би й знав, бо таку людину, яка зраджує своїх земляків, ніхто не цінує, а ви би мене зневажали як зрадника, бо той, що одного разу когось зрадив, може зрадити і більше.

Він зірвався зі стільця, на якому сидів, покликав бійців з карабінами і звернувся до мене:

– Питаю останній раз, чи скажеш все?

Я вже був певен і відповів:

– Хочу загинути як чесна людина, а не жити як зрадник.

Тоді той крикнув:

– Візьміть його! Заведіть там у кущі і розстріляйте!

Я заціпенів так, що не міг встати. Бійці схопили мене за комір, вивели з будинку і наказали йти перед собою. Я йшов, але вже не думав ні про що, тільки чув шум у голові і дзвоники. Не міг ані молитися, ані мислити, йшов як автомат. Відчував, що це надходить кінець, але не був у стані ані повернутися, ані слово вимовити. Тоді почув голос:

– Стій!

Я зупинився, і знову голос:

– Давай назад!

Я повернувся і почав іти назад. У цю мить я прийшов до тями, і промайнула думка, що мене тільки лякають. Ми прийшли до кімнати, комісар дивиться на мене і сміється. Потім каже:

– Але ж перелякався. Ну вже не бійся, йди до бараку і старайся працювати добре, а якщо почую про тебе щось погане, то вже напевне куля тебе не мине.

Пішов до бараку, навіть конвою мені не дали. В бараці оточили мене колеги, питають:

– Ну і що? Що там було?

Я висварив їх, кажу:

– Дайте мені спокій, краще тримали би язики за зубами, бо як когось з вас викличуть, то дізнаєтеся, що там було!

Впав на ліжко і до вечора ні з ким не розмовляв.

(Jan Majewski, Pamiętnik i dziennik z lat 1939–1946, opracował Andrzej Adam Majewski (Żywiec: Towarzystwo Naukowe Żywieckie, 2023), s. 30–32. Переклад з польської)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Алана Рікмана (1946–2016), англійського актора театру і кіно:

Випало трохи снігу, і вся Англія стала на паузу. «Нетрями та провулками не поїду», – заявляє таксист, і я починаю сумніватися, чи варто взагалі сідати в машину. Фраза «Везіть у Найтсбридж» пробуджує в ньому рештки сумління, і я зберігаю ауру гнівної елегантності.

Тим
часом Англія знову в усій красі. Другий виступ Тари [Г’юґо] в «Піца он зе парк». Світло не виставлено, звук не настроєний – припустімо, але щоб не було ПІАНІСТА? Репетируємо а капела (у чомусь так навіть простіше...).

Обід у [ТРЦ] «Гарві Ніколс» (уникайте вегетаріанського меню).

Увечері вештаюся магазинами.

20:30. Назад у «П. он зе п.» [«Піца он зе парк»]. Тара приймає два види бета-блокаторів і весь вечір відстає від ритму, але голосні звучать напрочуд розслаблено. Загалом... блискуче. Повертаюся chez moi [до себе], де на мене чекають сир, корнішони, маринована цибуля і недоїдки з холодильника в асортименті.

(Алан Рікман, Шалено, глибоко. Щоденники, за редакцією Алана Тейлора, переклали з англійської Олег Колесніков, Анна Пащенко (Київ: Наш Формат, 2023), с. 53–54)

Ілюстрація: Алан Рікман у головній ролі у фільмі «Месмер», 1994 р.


Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

May 2025

S M T W T F S
     1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated May. 29th, 2025 11:35 pm
Powered by Dreamwidth Studios