![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденникових спогадів Яна Маєвського (1908–1981), уродженця села Корбелюв (тепер Сілезьке воєводство, Польща), у лютому 1940 р. – в'язня радянського табору для військовополонених на Донбасі:
Викликали до кабінету тих, у кого вчора знайшли нотатки чи якісь папери. Мене теж викликали за ті карти. Кожного допитували окремо. Мене допитував якийсь комісар, який прибув з Москви. Почав мене розпитувати, в якому війську я служив, ким є в цивільному житті, ну і взагалі я мусив розповідати все своє життя. Потім він звернув увагу на орлика на моїй шапці, вийняв ножика, поклав на стіл і каже мені, щоб я зрізав цього орлика з шапки, бо Польщі вже нема, то й цей знак мені не потрібний. Я сильно образився на таку розмову. Якби це мені сказав хтось з колег, то я би йому подряпав писок, але тут я бачив, що злість мені не допоможе, і почав помалу пояснювати, що цього орлика я не зріжу, бо це наш польський символ, і хоч я тимчасово в полоні, то не перестав бути поляком, а що ж би я був за поляк, якби зрізав з шапки символ своєї країни. Тоді він мені каже, що я мушу зрізати цього орла, бо я в СРСР, а не в Польщі, яка і так перестала існувати, а на терені СРСР мушу виконувати накази російського начальства, і якщо не виконаю цього наказу, то буде зі мною зле. Тоді я йому кажу так: що би він зробив, якби опинився в полоні і йому наказали би відірвати від шапки зірку, яку він має на шапці? Чи виконав би він такий наказ? Він тільки усміхнувся і сказав, що не планує бути в полоні, але перестав говорити про це, а почав говорити про карти, які у мене забрали. А переходячи на тон дедалі суворіший, каже мені:
– Ти бунтівник, ти ворожив на картах і намовляв інших, щоб не працювали, щоб нищили інструменти.
І почав закидати мені багато злочинів. Я сильно злякався, але почав пояснювати, що справді ворожив колегам, але тим ворожінням я нікому не шкоджу, а тільки підтримую енергію у колег.
– Бо, – говорю далі, – зрозумійте, тов. комісаре, наше становище. Ми відірвані від своїх родин і закинуті на чужу землю. Кожен із нас залишив у Польщі когось: батька, матір, дітей, дружину, наречену, і дехто вже ламається, стає апатичним, втрачає волю до життя, а якщо я такому чоловікові наворожу повернення додому, хоч не скоро, якщо наворожу одруження з нареченою, зустріч з дітьми, дружиною, батьком чи матір’ю, і хоч вони зараз потерпають, але ще будуть щасливими в житті, то таким чином підтримую їхній дух, і такий втішений набирається енергії й охочіше працює, бо має надію, що якось воно буде, тож я вам цим не завдаю шкоди, скоріше це навіть корисне для вас. А щодо праці, то працюю скільки можу, інших не відмовляю від роботи, і про СРСР поганого не говорю, а якщо там хтось кляне вас, то це наслідок туги за домом, за Вітчизною. Який же невільник задоволений неволею?
Тоді він мені каже:
– Я не вірю, ти брешеш, але якщо скажеш мені, хто бунтує, хто нас проклинає, то повірю тобі. Скажи, тоді будеш вільний.
Я йому кажу, щоб від мене того не вимагав, тому що не хочу бути зрадником. Тоді він почав на мене кричати, що я сам бунтівник, тому і не хочу говорити про інших, і зрештою запропонував мені вибір: або зараз сказати, хто що говорить про СРСР, або накаже мене розстріляти. В такій ситуації я не знав, що робити. Зрадити? То мусив би всіх, та й я теж був не кращий, бо ж ніхто з нас не мав симпатії до наших «опікунів». У розстріл не дуже вірилося. Тоді я відповів:
– Не скажу нічого, хоч би й знав, бо таку людину, яка зраджує своїх земляків, ніхто не цінує, а ви би мене зневажали як зрадника, бо той, що одного разу когось зрадив, може зрадити і більше.
Він зірвався зі стільця, на якому сидів, покликав бійців з карабінами і звернувся до мене:
– Питаю останній раз, чи скажеш все?
Я вже був певен і відповів:
– Хочу загинути як чесна людина, а не жити як зрадник.
Тоді той крикнув:
– Візьміть його! Заведіть там у кущі і розстріляйте!
Я заціпенів так, що не міг встати. Бійці схопили мене за комір, вивели з будинку і наказали йти перед собою. Я йшов, але вже не думав ні про що, тільки чув шум у голові і дзвоники. Не міг ані молитися, ані мислити, йшов як автомат. Відчував, що це надходить кінець, але не був у стані ані повернутися, ані слово вимовити. Тоді почув голос:
– Стій!
Я зупинився, і знову голос:
– Давай назад!
Я повернувся і почав іти назад. У цю мить я прийшов до тями, і промайнула думка, що мене тільки лякають. Ми прийшли до кімнати, комісар дивиться на мене і сміється. Потім каже:
– Але ж перелякався. Ну вже не бійся, йди до бараку і старайся працювати добре, а якщо почую про тебе щось погане, то вже напевне куля тебе не мине.
Пішов до бараку, навіть конвою мені не дали. В бараці оточили мене колеги, питають:
– Ну і що? Що там було?
Я висварив їх, кажу:
– Дайте мені спокій, краще тримали би язики за зубами, бо як когось з вас викличуть, то дізнаєтеся, що там було!
Впав на ліжко і до вечора ні з ким не розмовляв.
(Jan Majewski, Pamiętnik i dziennik z lat 1939–1946, opracował Andrzej Adam Majewski (Żywiec: Towarzystwo Naukowe Żywieckie, 2023), s. 30–32. Переклад з польської)
