assassins_cloak | Recent Entries

"Щоденник – це плащ убивці, який ми одягаємо, перш ніж ударити товариша у спину своїм пером" (Вільям Сутар, шотландський поет)

Цей блог – антологія українських і світових щоденників, своєрідне продовження англомовної антології "The Assassin's Cloak" та польськомовного блогу "Płaszcz zabójcy"

Зі щоденника Вільяма Ширера (1904–1993), американського журналіста і письменника, у 1939 р. – кореспондента Columbia Broadcasting System у Німеччині:

Завтра збори Райхстагу. Усі очікують, що Гітлер озвучить умови для укладення миру. Ніхто не сподівається, що вони будуть щедрими. Сам він сьогодні полетів до Варшави на тріумфальний парад своїх військ і виголосив перед солдатами промову в стилі Цезаря-переможця.

Безумовно, німецький народ прагне миру. Можливо, уряд теж його зараз хоче. А от чи пристануть на це Британія та Франція і чи потім (можливо, наступного року) не доведеться знову оголошувати мобілізацію? Гітлер виграв війну в Польщі й там же її програв – Росії. Радянський Союз без бою одержує майже половину Польщі, захоплює прибалтійські країни і відрізає Німеччину від двох її головних цілей на сході – української пшениці та румунської нафти. Гітлер поспішно вивозить із балтійських країн усіх німців, хоча більшість із них жила там упродовж століть. Естонія капітулювала перед Москвою і погодилася на створення радянських військово-повітряних та військово-морських баз на своїй території. Міністри закордонних справ Латвії та Литви курсують між своїми столицями та Москвою, намагаючись урятувати бодай уламки держав. Чи скоро захоплені балтійські країни стануть більшовицькими? Скоро. Вельми скоро.

(Вільям Ширер, Берлінський щоденник. Нотатки іноземного кореспондента (1934–1941), переклали з англійської Роман Клочко, Олена Замойська (Київ: Наш формат, 2026), с. 198–199)

Зі щоденника Германа Гессе (1877–1962), німецького письменника, філософа та художника, який у жовтні 1911 р. мандрував Південно-Східною Азією:

До обіду банк тощо, ополудні від’їзд [з Сингапуру] на Суматру за великої спеки з нашими 15 валізами. Підплив наш човен, другий човен отримав пробоїну (дірку). Комфортний голландський кораблик Brouwer. Майже такий самий, як корабель на Бодензее. Ми троє – єдині гості з кают першого класу. Китайці, які грали в карти, малайзійська обслуга, одна китаянка з такими зменшеними ступнями, що й у маленької дівчинки більші. Чудова поїздка світло-зеленим морем поміж сотнями островів і острівців із багатьма червоними скелями, усі вони вкриті лісом. Увечері, під час заходу сонця, один сивобородий магометанин у червоному тюрбані із третього класу довго й урочисто правив свою молитву й бив поклони. Довірлива корабельна кішка, чорна з білими плямами. Екватор. Брати Штурценеггери розмовляють малайзійською й голландською, увечері капітан і перший офіцер відрекомендували себе, милі привітні голландці, які спокійно повечеряли з нами на палубі. Чудовий вечір, почасти зоряний, спокійний, і все-таки, попри приємну прохолоду від бризу й тихе зблискування далекої негоди, постійне легке пітніння цілу ніч.

(Герман Гессе, Щоденники, т. 1, переклад з німецької Івана Мегели (Харків: Фоліо, 2025), с. 228–229)

Зі щоденника Євгена Онацького (1894–1979), українського мовознавця, журналіста, у 1932 р. – голови Української громади в Римі та представника ОУН в Італії:

Вчора римляни святкували День Плебісциту, що приєднав Рим до Італії. Я був увечорі на Капітолійській площі, щоб поглянути на ілюмінацію. Римляни завжди були мистці в ілюмінації, вони вміють використати її, щоб приваблювати цікавих і надавати місту в день свят дійсно святкового вигляду. Особливо гарно ілюмінують вони тепер Форум і Палятін, а також свої незчислені водограї, – в яких електричні лямпочки містяться під водою і надають їм казкового вигляду. По всіх усюдах повно веселого, безжурного народу. По темніших завулках – неодмінні парочки...

Жовтневі дні особливо надаються на всякі народні свята – це ж найкращий місяць в Римі – славнозвісні «оттобрате романе» з чудовим заходом сонця після теплих, але вже зовсім не душних днів. В такі дні людина радо блукає вулицями і задивляється в сіро-рожеві віддалі...

(Євген Онацький, У вічному місті: записки українського журналіста, Т. 2, Роки 1931–1932 (Торонто: Новий шлях, 1981), с. 547)

Зі щоденника Ядвіґи Дабулевич-Рутковської (1924 – після 2000?), польської дослідниці-хіміка, письменниці, у жовтні 1939 р. – мешканки Львова, учениці гімназії:

Нічого, крім того, що ллє без упину. У суботу ми провели всю першу половину дня під дощем у черзі за хлібом. Біля вхідних дверей зчинилася настільки страшна «ґранда», що міліціонер, який намагався навести сякий-такий порядок, бив людей по головах прикладом карабіну. Та для нас хліба не вистачило.

Вчора після св. меси ми вже не співали «Boże coś Polskę», тому що це суворо заборонили. Сьогодні від самого ранку стирчимо в черзі до колонки, бо водотяги ще не працюють. Після полудня мали урок релігії з нашим гімназійним катехитом, отцем Конечним. Після уроків учнів усіх класів змусили вишикуватись і піти на вулицю Сокола, де для нас організували мітинг. Я вперше в житті пережила щось настільки потворне. Там якісь гидотні єврейські жевжики з превеликою насолодою обплювали все найдорожче польському серцю, а насамкінець повідомили нам, що в Радянському Союзі церква відділена від держави, тому від завтра у всіх школах не буде ні уроків релігії, ні молитви перед уроками, а хрести та інші релігійні символи слід буде усунути з громадських місць. Треба визнати, що вони швидко за нас узялися. Якщо й надалі втримають такий темп, то обернутися не встигнемо, як перестанемо існувати.

Насамперед нам звеліли взяти до відома, що Польщі нема і ніколи більше не буде, що ми громадяни Соціалістичної Республіки України, а Львів – це столиця Західної України.

Кілька відважніших учнів, скориставшись запрошенням до обговорення, намагалися заперечити, що все сказане в цій залі було образливою брехнею, але організатори мітингу швидко їх утихомирили, а нам наказали розійтися без зволікань.

(Jadwiga Dabulewicz-Rutkowska, Poezja, proza i dramat. Pamiętnik nastolatki, Lwów 1939–1941 (Wrocław: W Kolorach Tęczy, 1998), s. 35. Переклад з польської)

Ілюстрація: радянський танк у Львові, 22 вересня 1939 р.

Зі щоденника Енді Воргола (1928–1987), американського художника, дизайнера і продюсера, у 1977 р. – мешканця Нью-Йорка:

Під’їхав до автобуса, який відправлявся від Рокфеллер-центру, щоби побувати на грі футбольної команди «Космос» (таксі $3). Автобус заповнювали Нен Кемпнер, Джеррі Зіпкін та люди їхнього кола. Люди з Білого дому – Том Бірд та Джоел МакКлірі – сідали в лімузин і запросили мене до себе. Мав приїхати син Картера – той, що неодружений, – тому й був лімузин, але він так і не з’явився.

Приблизно за 45 хвилин ми були в Нью-Джерсі, на клубному стадіоні. Нас прийняли як ВІП-гостей, подали бранч і «Криваву Мері». Там були Роберт Редфорд і Мухаммед Алі. А ще Ґордон Лайтфут та Альберт Ґроссман, який колись був менеджером Ділана. Він ще раз сказав мені, що в нього є мій срібний Елвіс, але я не можу зрозуміти: я ж подарував його Ділану, то як він опинився у Ґроссмана?

Був і Кіссінджер, який махав руками, наче Папа. Навколо було багато агентів Секретної служби. Потім, о 1:30, гравців випустили на поле.

Я підійшов до Мухаммеда Алі й привітався, але він подивився на мене порожнім поглядом: напевно, не знав, хто я такий, або забув, що ми зустрічалися в його тренувальному таборі в Пенсильванії. Людей, які зазвичай підказують йому, хто є хто і що відбувається, поряд не було. Він просто сидів на самоті й щось їв, тож мені стало ніяково, і я пішов собі.

На трибуні я сидів поруч із двома дітьми Роберта Редфорда, яким дванадцять-тринадцять років. Усі казали, що це вперше Редфорд з’явився на людях і дозволив себе фотографувати. Навколо мене були порожні місця – тут мав бути син Картера, але він так і не прибув. Переді мною сидів Мухаммед Алі, а сина Картера мали посадити поряд із ним. Дружина і дитина Алі теж були. Ще була Елейн із «Elaine’s», яка сказала мені, що сидить на білковій дієті. Але згодом я побачив, як вона напихалася булочками.

Пеле спочатку грав за одну команду, а потім за іншу. Коли почався дощ, ВІП-глядачам роздали дощовики, і сидіти під дощем було навіть приємно – це додавало видовищу гостроти. На матчі було 75 тисяч людей. Голова управління парків запросив Алі до своєї заскленої ложі, щоб той не промок. Коли ми вже добряче вимокли, то заскочили в чиюсь ложу, там була маленька дівчинка, яка сказала, що її тато – власник команди «Giants».

Кіссінджер потиснув мені руку, але він усім тиснув. Хлопці з табору Алі в Пенсильванії впізнали мене й спитали, чи я вже говорив з Алі, але я збрехав, що ні.

(The Andy Warhol Diaries, edited by Pat Hackett (New York: Grand Central Publishing, 2009), loc. 124 of 1100, Adobe Acrobat Reader. Переклад з англійської)

Ілюстрація: Мухаммед Алі та Пеле під час прощального матчу останнього, 1 жовтня 1977 р.

Зі щоденника Логвина Пукася (1880–1937), колишнього партійного функціонера, у вересні 1934 р. – мешканця Полтави:

...Я знов здибався на своїм шляху з тим елементом, який в боротьбі за панування втратив обличчя не те що людини, а навіть примітивної істоти. Я зараз опинився в оточенні так званих партійців та колишніх політкаторжан. І за місяць свого перебування серед цих людей я остаточно переконався в тому, на що здатні ці люди. А здібні вони на яку хоч гидоту і злочин. Люди, що називається, упали нижче нижчого, дійшли у своєму падінні до стану дресированої тварини, що лише здатна виконувати Волю свого укротителя. Власне «я» відсутнє, почуття завмерли, орієнтація в оточенні теж не існує. Ні зневаги, ні пошани, викликаних власними переживаннями, власним почуттям. Зневажають, кохають – все за чужою волею, чужим бажанням.

Аморальність, як кажуть, повна. І це зветься радянський актив! Це той елемент, який мусить перебудувати суспільність і утворити нову мораль, нову етику і, так би мовити, бути натхненником і призвідцем культурної революції. Що в цього елементу лишилось власного? То це – надзвичайна жадоба. Хижацьке почуття побільше захопити благ. А так як грабіжництво санкціоноване і деклароване, то вони і користуються цією нагодою, тягнуть абсолютно все що попало, до себе. І доходять до того, що крадуть один у одного. А коли зненацька кине їм хто-небудь кістку, то вони за неї гризуться незгірше, як пси. Всі їхні вчинки і діла скеровуються тільки довкола матеріальних благ.

Ці всі факти ставлять мене перед питанням: хто вони? Чи це люди в революції випадкові, чи це елемент, який по своєму покликанню мусить бути поповненням карних злочинців...

(Логвин Пукась, Тернистий мій шлях: фатальний щоденник із сховищ КДБ, впорядкування Валентина Посухова (Полтава, 2002); http://poltava-repres.inf.ua/statti/shl_8.htm)

Ілюстрація: колегія Полтавської окружної Робітничо-селянської інспекції, 1930 р.

Зі щоденника Стефана Коваліва (1848–1920), українського письменника та педагога, у 1914 р. – мешканця Борислава:

Нині уже 29 вересня, другий місяць страшної війни, безпощадного нищеня великої культури, рабованя людзкого добутку, неймовірність, невіроятність в двайцятім столітю. Страшну хвилю переживають тоті, що послали своїх синів, мужів і братів на поле брані: вони нещасні утікати мусять з своїх хат, непевні свого житя. Борислав весь, з Водянкою і Тустановичами, завмер. Всі фабрики, шиби, толочні зостановлені, вся способна робітнича людність на війні, лишилося тілько безпритульне населеня: старці, діти, лишилися голодні черева, способні до усякого злодійства. Сумно всюди, куди не повернешся, страх, утеча людей в ріжних напрямах перед пожежою, кулями і проізволом козацтва. П. Хоміньскі і Вальнерова посітили нас і сказали, що читали у «Wieku», будто у Львів з чолобитною до губернатора поїхав архиепископ польскій, який повідомив, що Ярослав здобутий.

(Стефан Ковалів, Оповідання. Статті. Щоденник (з недрукованої спадщини), упорядник і редактор Михайло Івасенко (Дрогобич: Сурма; Львів: Інститут МАУП, 2011), с. 165)

Ілюстрація: Левко Скоп, Портрет Стефана Коваліва.

Зі щоденника Рені Шпіґель (1924–1942), мешканки Перемишля єврейського походження, у вересні 1939 р. – учениці гімназії:

До міста увійшли росіяни. В місті далі бракує продуктів, одягу, взуття, взагалі всього. Перед кожною відчиненою крамницею стоять черги. Зокрема, росіяни охоче купують тут різні предмети. Роблять облави на годинники, на матерію, черевики і так далі. Дивна ця Червона Армія. Неможливо відрізнити офіцера від рядового. Всі одягнені в якісь однакові сіро-брунатні мундири, говорять незрозумілою мені мовою, звертаються один до одного «товаріщ». Часом, однак, обличчя офіцерів інтелігентніші. Всю Польщу заполонили німецькі та російські війська. Єдиний острів, який тримає оборону, це Варшава. Уряд виїхав за кордон... а я так вірила. Де мама? Що з нею сталося? Боже! Ти почув мої молитви і зробив так, що вже нема війни (принаймні я її не бачу). Почуй ще першу частину і бережи мою маму від зла. Де б вона не була і що б із нею не відбувалося, оберігай її, як і нас, і допоможи в кожній потребі! Амінь.

(Renia Spiegel, Dziennik Reni Spiegel. Życie młodej dziewczyny w cieniu Holocaustu (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2020), s. 46–47. Переклад з польської)

Зі щоденника Марти Тарнавської (1930–2021), українсько-американської поетеси та перекладачки, у 1985 р. – співробітниці Правничої бібліотеки Пенсільванського університету у Філадельфії:

Іде на нас гураґан Gloria. У Філядельфії заповідають «тільки» великий дощ, із штормовими вітрами. Покищо мали ми вже кількома наворотами періоди зливного дощу. Деякі дороги вже позаливало. Школи закриті – навіть деякі підприємства проголосили по радіо, щоб працівники залишилися вдома. Нам видно пошкодило десь дах – почало трохи капати в Остаповій кімнаті – в іншому, як бувало досі, місці – може якась плитка відірвалася? (Це називається, що у нас новий дах, тількищо – рік тому – заінстальований!) Теж у пивниці трошки затекло. Щоб лиш не більше. Я до підземки прийшла з перемоклим дощовиком – а це ж тільки що починається! Щоб лиш не було клопоту з поворотом додому пополудні!

В неділю має приїхати Ляля. Вона побуде в нас до четверга, а тоді ми – до Оттави, вона – на з’їзд на Союзівку. Я запропонувала їй авто, щоб мала свободу рухів.

Не можу заплянувати жодної розваги. Хотіла знайти якусь театральну виставу – є тільки одна річ у середу – «Mowgli» – musical зроблений з Кіплінґа, але це в малому студійному театрі і квитків уже нема. Великі театри починають працю пізніше. В понеділок або у вівторок, як буде добра погода, поїдемо до Бавнд Бруку – там вже готовий пам’ятник на Івасевій могилі – треба його побачити і сфотографувати для родини. А Ляля також виявила бажання туди поїхати – там похована її бабуня, чоловік її мами, та повно знайомих. Я взяла собі останній належний мені вакаційний день та три персональні дні. Два дні буду з Лялею, два дні потребую додатково на Оттаву. Отже в наступному тижні у праці пляную бути тільки в середу і четвер. Моя асистентка, нажаль, має якусь невелику гінекологічну операцію і її тепер немає. Але, маю надію, що в понеділок вона вже повернеться – бо тоді і мене не буде. Бібліотеку перебудовують – ніщо не є на власному місці, а наша пані директорка взяла собі вакації до 21 жовтня! Має, видно, колосальне довіря до своїх – підлеглих їй – професійних колег!

Post Scriptum.

Я вже в бюрі – плечі й рукави суконки перемокли через дощовик, але це байка – висохнуть. Не можу встоятись спокусі, щоб посміятися з себе: роблю записки у метро – і ось чую остання зупинка! Висідати! Думала, щось трапилося у зв’язку з бурею. Виходжу – станція Walnut-Locust! І я зрозуміла: сіла на експрес, не на звичайний потяг – і це остання його станція! Ну, добре, що він не їхав до кінця лінії! Задумалася. Небезпека писання щоденника в час подорожі метро. Але вспіла ще навіть не спізнившись!

(Марта Тарнавська, Життя на бігу. Щоденник, 1976–2017. https://tarnawsky.artsci.utoronto.ca/elul/MOSTY/tarnawsky.net/Diary/1985.html)

Зі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у вересні 1921 р. – викладача Академічної гімназії у Львові та професора Таємного українського університету:

Рано в школі я дізнався, що вчора ввечері о год. 9-й перед ратушем був атентат на воєводу Ґрабовського. Академік Стефан Федак, син директора «Дністра», стрілив у нього тричі, коли сей разом з Пілсудським їхав з ратуша з обіду до театру на представлення, і ранив його в руку і рам’я. Опісля стрілив у себе, ранячи себе в черево. Товпа і поліція кинулися зараз на нього, один поліцай завдав йому глибокої рани в голову, а товпа била і топтала лежачого, залитого кров’ю. Його відтак перевезено до в’язничного шпиталю. Заразом арештовано д-ра Б. Барвінського, котрий припадково був недалеко. Вночі переведено ревізії у директора Федака, о. Рудовича, проф. Лушпинського, а нині пополудні, як довідуюся, у молодого Нагірного. «Rzeczpospolita» інсинує, що Федак хотів убити Пілсудського, лише зле трафив, і взиває до репресій.

(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 429)

Ілюстрація: сцена замаху у виконанні художника часопису «Nowości Illustrowane».

Зі щоденника Бориса Руднєва (1879–1944), українського музейного діяча, інженера, художника, у 1943 р. – директора Лебединського державного художнього музею:

Заходив якийсь лейтенант до Музею і оголосив, що Музей буде виселено, т. як будівля необхідна для лазарету. Лебедин мало постраждав порівняно з іншими містами, а тому передбачається розгорнути тут 25 ліжок. Звичайно, турбота про поранених має бути на першому місці, але все ж необхідний державі й Музей, і бажано, щоб ці 140 кв. метрів було б знайдено в іншому місці. Ходив у цьому питанні до Лінника. Він сказав, щоб я не перебирався і що знайде інше приміщення. Те саме сказав і Бровенко – голова РВК.

(Борис Руднев, Дневник оккупации г. Лебедин Сумской области (Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2011), с. 62. Переклад з російської)

Зі щоденника Володимира Левицького (1872–1956), українського математика, у вересні 1914 р. – офіцера австро-угорської армії, командира роти ландверу:

Алярм о 8 год i о 9 Abmarsch [вирушаємо] до Polena (4 ранку). Звiдси – в гори до Gefecht’у [бою]. Що буде воля Божа? На всякий случай пращаю моїх дорогих, особливо мою найдорожчу кохану Зосю. Хай вона буде здорова i щаслива (5 год ранку). Цiлий день Gewaltmarsch [форсований марш], що люди падали вiд змучення, вiд 7 ранку до 2 пообiдi до Zdenyova, звiдси наша компанiя selbstständig [самостiйно] помарширувала до охорони провалу Pikuj (1405 м). Ночували ми в лiсi пiд цельтами [наметами]. Зимно.

(Володимир Левицький, Спомини, упорядник Олег Петрук (Львів: Папуга, 2021), с. 152–153)

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1916 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Депутація до Армеоберкоманди поїхала. Але з чим верне, годі передбачити. Користаю отже з услужності жандарма Б., який дає мені коні, щоб вивезти дещо речей до Сівки на приходство подальше бойової лінії. Добуваю з-під підлоги свої куфри, забираю постіль – словом, ладую фіру, як можу. Обв’язавши все шнурами, причепила я ними два плетені з лози крісла. Рушаємо в дорогу. Зі мною їде іще два вози з речами о. М. Одні коні їх власні, друга підвода зареквірована військом у подальших селах. Щоб її власник не втік додому, супроводжує цю підводу службово німецький жовнір. Переїхавши яких 2 кілометри, зустріли ми порожній віз німецького обозу. Дорога йшла під гору, коні притишили ходу. Коло німецького воза йде фельдфебель. Наблизившись до нас, розпитує, куди їдемо. Відтак додає нам страху, що ціла полоса від Галича по Стрий має бути зовсім виселена. Шкода отже нашого труду вивозити що-небудь. Однаково покинемо все по дорозі. От краще буде для мене, як я продам йому ці плетені крісла. На мою відповідь, що я ніяких речей на продаж не маю, а як доведеться кинути, то кину, але не продаю, фельдфебель витягає ніж і береться розтинати шнури, якими крісла поприв’язувані. Здивована таким несподіваним способом реквізиції, стаю зовсім безрадна. Але побачив, що діється, жовнір, який супроводив військову підводу, скочив зі свого воза і питає фельдфебеля, що це він задумує. Між обидвома військовими вив’язується гостра виміна слів. Неприємно заскочений підстаршина накинувся спершу на рядовика, яким правом цей мішається не в своє діло. Рядовик, визискуючи цю обставину, що він їде службово, не дає себе збентежити і каже рішуче, що він дістав наказ супроводити ці три підводи. Фельдфебель домагається вилєгітимування. Рядовик знову каже, щоб підстаршина не в службовому одязі не виказував перед ним своє право його в службі лєгітимувати. Ситуація загострюється. В кінці таки переміг рядовик у службовому шоломі. Фельдфебель відступився від воза. Зв’язали розірвані шнури, і ми поїхали дальше.

По дорозі розказував мій несподіваний оборонець, що між німецькими жовнірами немало таких равбріттерів (Raubritter – лицар-грабіжник). І він певний, що й цей напасник, розрізавши шнури, був би не спинився на плетених кріслах, але переніс би з мого воза, що лише вдалося б, щоб наповнити свій порожній. Без дальших пригод заїхали ми до Сівки. Дякую жовнірові за оборону, рада, що до слів подяки можу додати кілька корон, які не дуже відмовляється прийняти.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 128–129)

Зі щоденника Марії Качмар (1980), канадсько-української письменниці та педагогині, у вересні 2000 р. – студентки Альбертського університету, яка навчалася у Львівському університеті за програмою обміну:

Хоча це дуже тяжко, я починаю краще розуміти Україну та українців. Де я б не опинилася, люди щирі, відверті, гостинні й готові вести цікаві розмови. На загал я б їх назвала життєрадісними й веселими. З іншого боку, вони серйозно ставляться до життя: люди постійно обговорюють проблематичну економічну ситуацію, низькі зарплати, корупцію, занепад української мови (особливо на Сході) та інше.

На мою думку, Україна має великий потенціал: багата земля, працьовиті, розумні й творчі люди, відомі вчені, талановиті спортсмени і т. п. Але, на жаль, чимало людей, підсвідомо чи ні, ще далі керуються старим радянським менталітетом, особливо в уряді. Тим більше, старше покоління вже не може змінити свого способу мислення, і в багатьох ще є жахливі спогади про війну та радянські часи: голодомор, вивезення на Сибір, нечесність керівництва й таке інше. І через те, що українці були пригноблені роками, вони ще бояться або не вміють змінити свій стан життя. Тому мені здається, що аж доки молодь не виросте й не займе важливі посади в суспільстві та уряді, навряд чи будемо бачити великі зміни в Україні. Від виховання цієї молоді залежить майбутнє України. Як і кожен українець, я сподіваюся на краще.

(Марійка Качмар, Семестр у Львові. Пригоди і враження канадської студентки (Едмонтон: Методичний кабінет української мови Канадського інституту українських студій Альбертського університету, 2003), с. 26–27)

Зі щоденникових спогадів Дзвінки Матіяш (1978), української письменниці і перекладачки, яка наприкінці вересня 2013 р. здійснювала мандрівку паломницьким шляхом святого Якова:

Сьогодні Різдво Богородиці – за нашим календарем. За західним – апостола Матвія. Люблю це свято і взагалі люблю вересень. Яскраво світить сонце, дощу явно не буде, можна йти у сандалях на босу ногу, що ми й робимо, чим дивуємо більшість паломників: майже ніхто не наважується іти без шкарпеток та ще й у сандалях – усі бояться натерти ноги. Іти з натертими ногами із наплічником – це випробування. Часом від кожного кроку боляче. А паломникові щодня треба йти понад двадцять кілометрів. Тому всі дуже бережуть ноги.

Сьогодні наш маршрут короткий – нас запросили в гості Альфонсо та Вірхінія – наші знайомі, що живуть у Бурлаті – передмісті Памплони. Вони знають, що ми будемо проходити через їхнє місто і пропонують нам переночувати в них. Із паломниками у дім приходить Божий мир. Ми для них подарунок. І вони для нас.

Альфонсо – музикант, він грає на флейтах, вчить грати дітей і дорослих, а також грає у кількох ансамблях. Вірхінія – садівниця, вона опікується клумбами й парками Бурлати. Вірхінія добре знає англійську, тож ми легко можемо порозумітися. Альфонсо говорить французькою, якою не говоримо ми. Тому Вірхінія перекладає для нас. Хоча часом якимось дивом ми розуміємо баскську мову, на яку постійно переходить Альфонсо. Я не знала, що таке буває: слухаєш мову, яку чуєш уперше в житті, і все розумієш. Точніше, не розумієш, а відчуваєш, про що йдеться. Дивуюся, коли мені вдається сказати Вірхінії декілька речень іспанською – без помилок.

Наші господарі запрошують нас на вечірку – день народження сина Альфонсо та сина його брата. На святі знайомимось із численними родичами: бабусями, дідусями, тітками, дядьками і безліччю галасливих дітей. І відразу забуваємо, як кого звати. Гарний рід. Ці вродливі люди люблять одні одних.

Сидимо за столом серед людей, яких уперше бачимо, роздивляємося незнайомі обличчя. І нам добре разом. Усміхаємось. Усмішкою, якщо не знаєш мови, можна сказати не менше ніж словами.

Баски здаються мені дуже вродливими, особливо чоловіки: високі, ставні з точеними рисами обличчя. І звісно ж, вони дуже гостинні.

Брат Альфонсо розважає дітей: возить їх по залі у візочку із супермаркету. Хтось із малих розмахує баскським національним прапором. Альфонсо каже, що іще декілька років тому того, хто вивісив на балконі баскський прапор, могли б заарештувати. А зараз прапори не заборонено – баскські сепаратисти перестали здійснювати теракти.

Ми йдемо з вечірки раніше за інших, бо завтра нам рано вставати. Усі бажають нам доброї дороги і щоб ми знайшли у паломництві те, чого шукаємо. Вірю, що так і буде. хочу знайти те, чого шукаю.

(Дзвінка Матіяш, Дорога святого Якова (Львів: Видавництво Старого Лева, 2024), с. 20–22)

Зі щоденника Ієроніма Калитовського (1866–1926), українського правника та письменника, у 1914 р. – мешканця Стрия:

Цілий день падає дощ – хмарно-студено і непривітно. Рано пішов я до фризєра Готессмана на ул. Потоцького коло ринку і там вдруге з уст якогось коляра почув ту саму історію за хлопа москвофіля – котрому козаки відобрали рублі, а відтак за москвофільство ще поханьбили чи навіть побили.

Приїхав сюди якийсь сотрудник від сьв. Юра зі Львова, правив в церкві тиху службу Божу, а відтак розказував ріжні новини.

Каже, що з капітули Львівської всі каноніки вивтікали, а у Львові остав лишень сам митрополит ґр. Шептицкий і 3 сотрудники.

З тих одного затримав митрополит при собі, а обі їздять з єго припорученя по Галичині – щоби в той спосіб підчиненому духовеньству подати до відома розпорядки Митрополита і вибір папи. Папою вибраний Бенедикт XV, що давнійше був секретарем кард. Рамполіса, вибір єго мав бути виконаний на 7 або 8 вересня.

Розказував дальше студенті Миколі Вояковскому, що служив єму до служби Божої, що він недавно з припорученя Митрополита зробив вже одну таку куріярску туру через Стрий до Дрогобича і дальше.

З Тернополя до Львова їхав вже российским потягом. Львів прибрав вже зовсім российский характер, бо богато в нім российского війска і так само богато того війска стрічає він по дорозі, їдучи фякром зі Львова до Стрия, але нігде єго вже не затримувано.

Скілько в тих оповіданях правди не знаю, бо сотрудник той з самим парохом о. Сельским виділися дуже коротко, своє назвиско подав дуже невиразьно – так що о. парох навіть собі єго не затямив, а про вибір нового папи властиво урядово пароха не повідомив, а згадав о тім лишень принагідно в приватній розмові.

На жаданє коменданта тут. загали ґенерала Стаховича, що кватерував в приватнім помешканю бурм[истра] Фалька, мусів нинька парох о. Сельский відправити для козаків ціле Богослуженє «За Благоденствіє Царя» в церкві на Ланах.

На богослуженє прибув сам ґенерал з усею козацькою старшиною і явилося до 2–3 сотні козаків і компонів артилєристів.

До служби співав зовсім гарно козацький хор, а вся старшина била низько поклони.

(Ієронім Калитовський, Твори. Щоденник. Листи, т. 1, упорядники Микола Закусов та ін. (Дрогобич: Посвіт, 2024), с. 233–234)

Ілюстрація: стрийська площа Ринок на поштівці початку XX ст.

Зі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, у 1978 р. – мешканця Варшави:

У неділю з амвонів усіх костелів у Польщі прочитано надзвичайно різкий і рішучий лист Єпископату у справі свободи слова і цензури. Настільки однозначного виступу церковної ієрархії на захист осіб, яких переслідують за проголошення відмінних поглядів, дотепер іще не було.

У передостанньому номері варшавської «Культури» її постійний співробітник, відомий літературний оглядач і кінокритик Ментрак, виступив зі вражаючим віршем про загиблого в авіакатастрофі міністра культури Януша Вільгельмі. Насправді прізвище Вільгельмі у вірші не було згадано, але його міг розшифрувати кожен, хто хоч трохи знав демона нашої культури або принаймні – думки, які про нього ходили. Здивування викликав лише факт, що вірша написав саме Ментрак, якого за урядування Вільгельмі в часописі «Культура» вважали за одного з його фаворитів.

Учора я дізнався, що влада із запізненням теж розшифрувала вірш, і Ментрака наздогнала караюча десниця народної справедливості. Його викинули з редакції «Культури» і (здається) позбавили права друкуватися. [...]

Увечері довга прогулянка парком з Яцеком Бохенським і малим Мондралем (сином пані Камілі, теж перекладачем з угорської). Яцек розповідає про нечувані перипетії у зв’язку з необхідністю усунення недоліків і несправностей у новому помешканні. Майже все функціонує неправильно і майже все потрібно ремонтувати власними силами і власним коштом.

Мені пригадується недавня розмова з техніком газової служби. Технік перевірив пічку, продмухав і дав мені підписати офіційний рахунок на сорок п’ять злотих. Принагідно сказав, що пічка вже надто стара і деякі її деталі слід замінити, але служба таких запчастин не має, і в державних магазинах їх купити неможливо. На питання, що мені робити, технік відповів, що я можу зателефонувати ввечері до його приватного помешкання, тоді можна буде щось вирішити, але в рамках цілком приватної угоди. І в одну мить незворушний технік газової служби, який не має жодних запчастин, перетворився на сердечного і людяного пана Юзвяка, який має всі потрібні запчастини і може все відремонтувати. [...]

(Marian Brandys, Dziennik: 1978 (Warszawa: Iskry, 1997), s. 138–140. Переклад з польської)

Зі щоденника Тараса Шевченка (1814–1861), українського поета, письменника, художника та діяча національного руху, який у вересні 1857 р. подорожував пароплавом з Астрахані до Нижнього Новгорода:

У десятій годині ранку «Князь Пожарскій» закотвичився при набережжі міста Самари. Здалеку ця першої гільдії отроковиця – дуже, дуже таки немальовнича. Я вийшов на берег і пішов поглянути ближче на цю бундючну молоду купчиху та купити кинді [валянки]. На вулиці здибав я І. Явленського, і ми разом пішли оглядати місто. Рівне, гладеньке, вибілене, нафарбоване, до млості одноманітне місто. Жива представниця царювання «неудобозабываемого» Миколи Тормоза.

З цікавості, а також і через вопіющий апетит (сталося це коло другої години), ми звеліли візникові їхати до найліпшого в місті трактиру; він і поїхав і привіз нас до найкращого «заведенія», себто трактиру. Тількощо ступили ми на сходи цього «заведенія», як обидва в один голос промовили: «Здєсь русскій дух, здєсь Русью пахнєт», себто салом, чимсь горілим і всяким паскудством. Ми все ж здобулися на відвагу замовити собі котлети, та ба! не стало терпцю дочекатись цих безконечних котлет. Явленський жбурнув прислужникові коповика, трохи лайнув [його], на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли з «заведенія». Величезна збіжева пристань на Волзі, приволзький Новий Орлєан! а не має путнього трактиру. О, Русь!

Після ніби-сніданку ми поїхали до крамниць: у крамницях, навіть у крамничках не знайшлось такого краму, якого мені було треба (кинді), і ми подались на пароплав.

У капітанській каюті на підлозі побачив я зім’яту сторінку давнього знайомого, «Русскаго Инвалида»; підняв його і знічев’я почав читати фейлетон. Там говорилось про китайських повстанців і про те, яку промову виголосив Ґонґ, ватажок повстанців, перед штурмом Нанкіна. Промова починається ось як: «Бог іде з нами. Що ж зможуть проти нас демони? Мандарини ці – годована на заріз худоба, здатна тільки на жертву нашому небесному отцеві, найвищому Владиці, єдиному істинному Богові». – Чи скоро можна буде про російських бояр те саме голосно сказати?

У Самарі живе багатий купець Свєтов, голова секти молоканів. Уряд (лагідними засобами) примушував його прийняти православіє, але він, не вважаючи на «лагідні» засоби, рішуче відмовився від православія й виявив бажання прийняти кальвінізм, на що одначе уряд не погодився і дав йому спокій, заборонивши йому і його секті торгувати (один із «лагідних» засобів).

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Тарас Шевченко, Твори, Т. IX, Журнал (Щоденні записки), переклад з російської Леоніда Білецького (Чікаґо: Видавництво Миколи Денисюка, 1960), с. 128–129)

Зі щоденника Єнджея Морачевського (1870–1944), польського політика, колишнього прем'єр-міністра та міністра громадських робіт, у 1939 р. – мешканця Сулеювка тепер Мазовецького воєводства:

Учора після полудня прийшли солдати з офіцером у справі квартири. Я відіслав їх до солтиса. Але потім унтер-офіцер повернувся з тим, що його капітан хоче квартирувати у нас. Я запропонував йому веранду. Він погодився. Занесли свої польові ліжка. Після цього прийшов молодий офіцер, запалений ідеями гітлеризму. З ним я вступив в історично-політично-воєнну розмову. «Нам потрібен тільки коридор», «Уся ця війна непотрібна», – так звучала нота його промови. Щодо результату війн він демонстрував величезну самовпевненість. Франція? Англія? Вони не пройдуть збудовану нещодавно Гітлером лінію фортифікацій. «Ми не підемо до Франції, не хочемо туди заходити!». Я старався йому пояснити, що він знає тільки про сьогодення. Не знає, що буде завтра. «Головнокомандувач знає, що буде, бо все передбачив» – «Нема на світі людини, яка би знала навіть про найближче майбутнє. Може здогадуватись, але не знати».

Він почав говорити про теперішню Німеччину, що це інша нація, ніж була. Я на те: «Ні, пане. Ви не можете зректися ні своєї історії, ні мови, ні культури. Ваша нація та сама, що була» – «Але молодь вихована зовсім інакше» – «Так! Але всяка молодь бунтівна, потім життя і досвід підрізають їй крила».

Зрештою, він справив враження досить культурної людини. Під вечір прийшов і він, і капітан, і ще один старший за них з двома зірочками на погонах. Можливо, це підполковник. Це було після дощу, я подав їм щітку біля входу на веранду. Це довело того оберста до сказу. Він виперся на веранду і почав кричати до мене, що треба покінчити з цими добрими манерами. «Ми переможці, а вас побито. Зрозуміло? Ми маємо наказувати, а ви слухати». Тут проявилася несфальшована німецька душа. Я відповів, що я колишній офіцер, брав участь у двох війнах, був відзначений за хоробрість і зараз теж не злякаюся, а що маю хороший слух, то можемо розмовляти у звичайному тоні. «Я не збираюся з вами розмовляти. Ви повинні слухати» – «Я знаю, можете мене розстріляти» – «Забагато честі для вас» – «Ну тоді повісити», – парирував я. «Теж ні, це було б для вас занадто лагідно». Тут я довідався від нього, що Німеччина о 8 год. ранку вислала до Варшави ультиматум, щоб Варшава до 16 год. здалася. «Оскільки поляки відкинули, ми зруйнуємо Варшаву. Каменя на камені не залишиться. А це буде ваша провина, не наша. Але ви на це повністю заслуговуєте. Ви ж хотіли зайняти наші землі аж до Берліна» – «Вперше про це чую» – «Як же? В газетах повно цього було» – «Але в польських про це ні слова» – «А що мене ваші польські газети обходять. Зрештою, що тут довго говорити. Ви жорстоко мордували наших співвітчизників на Помор’ї. Виколупували їм очі, відрізали язики» – «Я мешкаю в Польщі від народження і під словом честі офіцера стверджую, що вперше про таке чую» – «Так! Так! – верещав він. – Поляки – це свині» – «Ви зараз маєте силу, можете так говорити, я старий і безборонний, і не можу на це відповісти» – «Поляки свині, поляки свині, будемо поводитися з ними як зі свинями». Капітан відрекомендувався як Ціль.

Я зібрався і пішов. Мене не дуже здивувало те, як німецькі льотчики показали своє справжнє обличчя. Увесь вечір і ніч били гармати над Варшавою. Сьогодні о 7 год. 30 хв. тиша. Що б це було?

(Jędrzej Moraczewski, Dziennik wydarzeń 1939–1944, wstęp i opracowanie Joanna Dufrat, Piotr Cichoracki (Łomianki: LTW, 2016), s. 41–42. Переклад з польської)

Ілюстрація: Єнджей Морачевський з родиною.