assassins_cloak | Recent Entries

"Щоденник – це плащ убивці, який ми одягаємо, перш ніж ударити товариша у спину своїм пером" (Вільям Сутар, шотландський поет)

Цей блог – антологія українських і світових щоденників, своєрідне продовження англомовної антології "The Assassin's Cloak" та польськомовного блогу "Płaszcz zabójcy"

Зі щоденника Світлани Кабачинської (1956), української журналістки, у 2004 р. – мешканки Хмельницького, власної кореспондентки тижневика «Дзеркало тижня»:

Те, що твориться в країні – з боку влади – це якийсь чорний жах: середньовіччя, заклинання, передвоєнний стан – як завгодно можна назвати. Та – Київ весь поведений на Ющенку. На всіх авто – оранжеві стрічки, прапорці. Братова Наташа каже, що її брат, Сергій, бізнесмен, не встиг проголосувати, бо був у Туреччині. І його почало пекти почуття провини. Він почепив стрічку на авто. А тут, у нас, на заправці, заправник її у нього випросив (Хмельницький ще не перейняв цю моду на жовтогаряче в Києва). Сергій віддав – і, каже, аж полегшення відчув, що хоч щось зробив для Ющенка.

Патріотичний порив величезний. Мої друзі – Таня Виговська, Валя Мошковська – йдуть від Ющенка спостерігачами, членами дільничних комісій. Таня Колесниченко організовує спостерігачів на сільські дільниці. І Наташа, Колі, брата, дружина, теж добровільно зголосилася!

Це дивовижне піднесення. Коли люди стають громадянами. Коли народ зводиться з колін і перетворюється в націю. Це дивовижний час, надзвичайний процес. І не лише спостерігати за ним, а бути його безпосереднім учасником – рідкісне щастя.

І щастя, і острах, і страх – який мусиш перемогти. Перемогти, щоб випростатися і стати вільним.

Тетяна Колесниченко каже, що газети зараз буквально розмітають – продають враз.

Надіюся на те, що всі люди, які до першого туру боялися, що залишаться наодинці зі своєю симпатією до Ющенка, тепер побачили, що таких, як вони – пів-України. І – приєднаються. Попри всі ті шалені гроші, що вкинуті в кампанію Януковича.

Хоч майбутня країна, навіть і демократична, зовсім не буде ідеальною. І бути не може.

(Світлана Кабачинська, Щоденнник революції (Хмельницький, 2005), с. 150)

Зі щоденника Ангеліни Вєтрової (1964), української бібліотекарки, у листопаді 2022 р. – мешканки селища Білозерка Херсонської області:

Відчуваю радість вільної людини!

Сьогодні зранку наше містечко замайоріло жовто-блакитними кольорами. Прапори України на адмінбудівлях, на танку, на стовпах по центральній вулиці. З прапорцями ходять діти і дорослі, їздять машини, де й взялися дитячі візочки з дітками та прапорцями. Я дивуюся, як вони всі зберегли ці прапори? Які сміливі українці!

Біля танку стоїть декілька десятків воїнів ЗСУ. Протягом дня мешканці містечка приходять до них, щоб обійняти, подякувати, сфотографуватися. Це така собі радісна тусовка.

Люди також несуть воїнам поїсти, хто що має. Солдатам ніяково, вони відмовляються, говорячи, що у них все є, що їх добре годують, але беруть, щоб нікого не образити.

Як добре. Боже, як добре!

І нічого, що немає світла, газу, води, зв’язку, інтернету.

Як добре, що ми звільнені!!!!

(Ангеліна Вєтрова, Щоденник окупації. Херсонщина – 2022: щоденник-хроніка (Київ: ТОВ Поліпрінт, 2024), с. 89)

Ілюстрація: Ілюстрація: Херсон у день визволення, 11 листопада 2022 р.

Зі щоденника Ґергарда Ґеземана (1888–1948), німецького славіста і літературознавця, у листопаді 1915 р. – добровольця медичної служби, який здійснював евакуацію разом із сербською армією та перебував у Мітровіці на півночі сучасного Косова:

Я дістав цукор; і тому цілий день пю чай, щоб забути про голод. Та це не єдина журба. Нема теж більше дрібних грошей. Альбанські крамарі банкнотів не визнають за гроші; домагаються срібла. Це противиться поліційним приписам, але дивно й лячно дивитися, як день за днем все більше щезає всякий моральний та державний авторитет. Вже немає ніяких «інстанцій». Можна робити, що хто хоче, – треба терпіти від сильнішого. Не можна жалуватися на нікого, навіть на вояка перед старшиною. Він тільки знизує плечима, або ще й кепкує собі з ображеного або ошуканого «цивіля», того нестерпного, зайвого, для якого вояк повинен тратити піт і кров, та якому тепер мусить ще помагати тікати в заприязнену чужину. Влада взагалі вже не має сили, дотого вона зовсім залежна від війська. Її діяння виявляється хіба тим, що вона відходить, «евакуує», коли приходить небезпека.

Крамарі грабують нас. Сьогодні я прийшов до одного й зажадав сира, бо випадково я добачив, що він одному тутешньому відважив кільо за два динари. «Пане, маєш дрібні гроші?» – спитався він чемненько (чемні вони завжди) – «бо диви» – відклав сир – «я не можу тобі видати».

– «Кілько коштує сир?» – «Шість динарів кільо». – «Саме взяв ти два». – «Ні, це було на інший рахунок». – «Отже давай!» – Я подав йому десятьфранковий банкнот. – «Я казав тобі, що не можу нічого видати» – і з тим вкинув банкнот до каси та й засунув її. Я подумав про свій голод і узяв сир. Та це не було кільо, бо своїми вагами (кусники олива, підкови, камені) вони важать, як хотять.

На дорозі зустрів я якусь бабусю, що несла два хліби, один цілий і один надломаний. «Продайте мені кусничок» – попрохав я. Вона, потрясаючи головою, відломила мені трохи, одначе коли я хотів заплатити, не прийняла грошей. «Половину цього хліба я вже сама дала голодним воякам. Приймати гроші від голодних гріх. Та багато не можу дати. Маємо діти дома». – Я прохав, щоб узяла за це шматок сира. – «Ми самі маємо» – сказала відмовно та пішла на своє подвіря.

(Ґергард Ґеземан, Утеча: із сербського щоденника 1915 і 1916 р., переклав Петро Карманський (Львів: Діло, 1938), с. 69–71)

Зі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, який у першій половині листопада 1919 р. перебував у Севастополі:

Минуло вже п’ятнадцять днів, як я приїхав до Миколи. Не писав мого щоденника вже протягом вічности. Мій пригноблений настрій проминає. Кожного дня рисую нишком на якомусь клаптику паперу. В місті неможливо що-небудь дістати.

Море весь час бурхливе. Хвилі шалено стрибають. Буруни здоганяють один одного з страшною силою. Під їх ударами дрижить мол і чути, як скриплять підпори на палях. Скажене море лютує аж до самого глибу. Це так шаленіє в Україні буря...

На березі двоє татар направляють судно. Один з них, у каракульовій пласкій шапці на голові, підчищує мушлі в юнгу, другий, взутий в чув’яки з козячої шкіри, присівши на рожевих валунах, забиває щілини в човні.

Сонце радісно світить. На базарі тьма-тьменна овочів. Кожної п’ятниці – байрам, – татари з Бахчисараю, Альми та других сіл, їдуть довгими мажарами, часто запряженими волами. Виноград, гранати, червоні яблука, яскравочервоний перець, величезні гарбузи – пізні дари південної осени. Все це радує моє «вимучене» око й нагадує мені мого славного діда.

Скільки всячини розповідав він мені про Крим. Як він купував «на око» (три фунти) яблука в одного татарина, який показував у шатрі свій намаз; як у Таганрозі зловили на його очах велику білугу, що важила п’ятдесят пудів, як він ходив до однієї грецької церкви, в якій дивним голосом співали «Кіріє елейсон», як їздив безмежними степами, ночував під зорями й варив чумацьку кашу. Підчас таких мучущих днів картини з нашого дитинства зворушують нас до глибин. Ніколи не забуду тих довгих вечорів. Часом дідусь вів балачку аж до півночі, потім починав дивно хропіти, так, неначе б в його носі був дзвоник. А я довго вдивлявся замріяно в стелю, відчуваючи на собі його теплий віддих.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 15–16)

Ілюстрація: Олекса Грищенко, «Порив вітру».

Зі щоденника Ольги Стрілець (Стрельцової) (1923–1974), української поетеси, письменниці, у 1942 р. – військовослужбовиці Червоної армії, командирки відділення:

Наша сімейка поповнилась. Спочатку прийшла дівчинка-санінструктор. Дійсно дівчатко, з 25-го року. Та вона вже так багато попробувала на власній шкірі. Має шість поранень, втратила праве око. Другого дня прибули ще три санінструктори... Ага, вчора вручили мені жовтневі подарунки: ізюм, цукерки, горіхи, абрикоси. Але я їх розділила на всіх семеро дівчат, так що схопили, як собака муху. Це дурниця, але нехай і вони пам’ятають, що було свято.

(Ольга Стрілець, Обпалена троянда: вірші та фронтовий щоденник, упорядкування та передмова Степана Пушика (Київ, Дніпро, 1990), с. 171–172)

Зі щоденника Матвія Бобошка (1888–1957), у 1917 р. – мешканця Кобеляків, завідувача мануфактурним відділенням позиково-ощадного товариства, який на початку листопада перебував у Москві:

О 4 год. ранку приїхали до Москви. Трохи почекали, поки почали ходити трамваї, і поїхали на Луб’янку. Номер не вдалося дістати, все всюди позаймали. У нас була адреса знайомого студента Ів. Ів. Ярицького, і ми поїхали до нього. Знайшли його, передали йому листа і залишились у нього. Напилися чаю, а потім він нас провів містом.

Були біля Кремля, але він зачинений, у ньому засіли більшовики; виявляється, ми потрапили не в урочний час. Тут, здається, буде бій. Всюди маси народу та мітинги. Поїхали до Народн. Банку, але грошей не вдалось отримати, тож поїздка наша зовсім невдала.

Все страшенно дороге, особливо хліб; мешканцям видають по ½ ф. поганого житнього хліба на людину в день, і коштує він 45 к. ф[унт]; борошна пшеничного сіянки пуд 80 р., сало 7–8 р. фунт. Товарів багато, але ціни страховинні. Вдалося купити шевро і хром на 10,000 руб. Якби не взяли з дому хліба, ковбаси і цукру, то були б голодні.

Цілий день туманно і дощ.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Юрий Погода, Юрий Попруга, Дневник приказчика Матвея Титовича Бобошко (Полтава: Фирма «Барз» Инк., 2005), с. 102–103. Переклад з російської)

Ілюстрація: Матвій Бобошко (стоїть другий ліворуч) та його родина.

Зі щоденника Марії Вишневської (1901–1982), у 1917 р. – мешканки Харкова, учениці гімназії:

Сьогодні день холодний, осінній. Від ранку не вщухає дощ.

Ходила в бібліотеку, пройшлася вулицями. Виразними були плями ліхтарів у тумані. І захотілося побачити чи то Мозу, чи то Юлія. Скоріше – Мозу.

Вчора я зателефонувала йому:

– «Впізнаєте?» – «Впізнаю. Здрастуйте, Маріє Миколаївно» – «Невже – впізнаєте?»

– «Уявіть собі» – «А ви знаєте, чому я вам зателефонувала?» – «Чому?»

– «Мені потрібно дізнатися про день засідання. Це прямо як: я ніяк не можу туди потрапити» – «В неділю, о 10 годині, а ви знаєте, я чекав, що ви мені зателефонуєте».

– «Чого?» – «Не знаю, не знаю. Не маючи жодних підстав, я знав, що ви мені зателефонуєте».

– Ну що у вас чутно? – «Нічого».

– «Добре?» – «Не особливо, хоча останнім часом нічого. А ви?» – «Займаюся громадськими справами» – «І у вас це йде успішно?» – «Дуже» – «Бажаю вам і надалі того самого» – «Мерсі».

– А якщо я прийду на засідання, мене там не поб’ють? – спитала я, натякаючи на скандал у раді делегатів.

– «Будьте спокійні. Я вас візьму під свій захист...» Ще два-три слова і я дала відбій. Але ж далебі він хороший...

Я стала спокійною, байдужою і рівною. Не вчиню дурниці.

І так спокійна, що навіть не шкода безповоротно втраченого часу, коли з нервовим запалом вчинялися безглуздя. Зараз згадалось, як Юлій спитав мене на вечорі (в розмові):

– «Так де ж у вас душа?»

– «Померла», засміялась я. І він не запідозрив, що в цих словах ховається істина.

Зараз перечитала те, що написала в цьому зошиті і стало дивно: здалося, що все це писала не я. Такі далекі від мене герої цих нотаток, про яких я так багато писала, і здається безглуздим те, що я про них писала.

Нема слів, щоб висловити мій бездушний спокій і порожнечу.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Мария Вишневская, Дневник харьковской гимназистки, 20 августа 1917 – 27 апреля 1918, составитель Андрей Парамонов (Харьков: Харьковский частный музей городской усадьбы, 2007), с. 43. Переклад з російської)

Ілюстрація: фото з російської поштівки початку XX ст.

Зі щоденника Леоніда Коваленка (1922–1983), українського літературознавця, у листопаді 1945 р. – демобілізованого військовослужбовця Червоної армії:

Вдома. Вдома!!! Зрозуміло!?

Ложку вийняв із халяви.

Приїхав 25.X о 5 годині. Виїхали (я, Олексій Сергійович, Кучеровський) 22 ввечері (з Гродно). Таки вирвався! Спочатку відпустили лише мене. Мішок на спину – і подався. Правда, підвезли з Малаховичів у місто легковою машиною (здавати везли). Вільний! Почуття? Ходив і посміхався. Якби хто дивився збоку, то сказав би, що ненормальний. Чудесно! І день якраз видався напрочуд хороший. Я останнім часом ходив у черевиках і обмотках. Блукаю по місту, радію жовтавості осінній, усміхаюся до струмка... Вільний. Недаремно ж казали в нас: «от як вийду на волю...» і т. д. – це про демобілізацію.

Нікуди діти час. А поїзд іде о 22.50. Вирішив піти в кіно. Бачив (от вже й забув, що бачив). А ввечері прийшли Ол. Серг. і К. Пересадка в Барановичах. Тетерів. Ірпінь. Святошино. Київ!!! Од Тетерева не відходив від вікна. Він, Київ! Ол. Серг. каже, щоб одразу ж ішов додому. Але я обіцяв влаштувати його на поїзд. Походив, про дещо довідався йому. Знову, – вже лає: – Ідіть, Леоніде! Це ж нікуди не годиться. Хіба ж так можна?

Розпрощався. Хороша він людина. В нього на очах сльози. Подякував йому за все. Я йому багато за що вдячний. Він мене навчив любити те, що з першого погляду зовсім не цікаве: Сибір (пустелю, а не південь розкішний), Кизил-Куми і т. д. Тільки нещасливий він. А втім, це його щастя, його нещастя. Він Людина. Дріб’язкове не липне до нього, він вищий.

Постукав. Відчинив Вадик. Сестра – на шию, мати. А батькові і місця немає. Розцілувався. Чарки. Я знову я. Вдома. Кінець.

Дивно: на другий же день здавалося, неначе я нікуди й не їздив, неначе я тут, у цій квартирі, і виріс. А думав, що буду «втягуватись».

(Леонід Коваленко, «Ми – люди майбутнього, ми – не минулі». Статті, рецензії, щоденники, спогади, поезії, листи, упорядники Ніна Калениченко, Олена Поліщук (Дніпродзержинськ: Видавничий дім «Андрій», 2008), с. 320)

Зі щоденника Шона Байзелла (1970), шотландського книготорговця, у 2014 р. – мешканця міста Віґтаун, власника найбільшого в Шотландії магазину вживаних книг:

Прокинувся о 6:30 від того, що хтось тупцяв і грюкав дверима, але потім згадав, що в мене зупинився Еліот, і заснув знову. Нарешті встав о 8:30, щоб почистити зуби, але Еліот саме приймав ванну, тож я спустився і зробив сніданок. Свій одяг він розкидав по цілій кухні. Я заварив собі чаю й перейшов у вітальню, де весь стіл займали свідчення, що Еліот поснідав – тарілки, чашки, начиння, кришки. Ще він примудрився зачинити кота в кімнаті. Він це незумисне робить – просто голова забита інформацією, яку мусить донести на зборах до ради директорів.

По обіді подзвонила місіс Філліпс («Мені, знаєте-но, 93 роки, і я сліпа»), шукала «Я значить Яструб» Гелен Макдональд. У нас ця книжка є. Гелен Макдональд була серед запрошених авторів цьогорічного фестивалю, і її захід виявився одним із найпопулярніших.

По обіді Келлум прийшов знову і продовжив роботу над прилавком. Коли він лежав під ним, то відволікся на чиєсь привітання й, на мить втративши пильність, впустив молоток у найменш підходящий момент і розбив скло. Винуватцем виявився містер Дікон, який прийшов замовити «Кохання в холодному кліматі» Ненсі Мітфорд:

– Це не моє чтиво, а на подарунок доньці. Сам я красного письменства не читаю. Його й пишуть переважно для жінок.

Я знайшов цю книжку в нас, тож нічого замовляти не довелося.

У книгарні дуже тихо. Після 11:45 – жодного клієнта, як не рахувати містера Дікона. День порятувало тільки онлайн-замовлення на «Дон Кіхота», якого я купив 15 серпня в Го-оф-Ерр. Він продався за 400 фунтів покупцеві з Японії.

(Шон Байзелл, Щоденник книгаря, переклала з англійської Ярослава Стріха (Київ: Наш формат, 2019), с. 241–242)

Зі щоденника Шимона Конарського (1808–1839), польського військовика, діяча національного руху, в листопаді 1832 р. – емігранта у Франції:

Майже весь день був зайнятий сплатою боргів і підрахунком тих, що мені ще залишаються. Тішуся, що мама не отримала листів про гроші, навіть був би радий, якби вони навіки зникли у безодні чорних кабінетів, щоб не дійшли до її рук. Адже я знаю, чого б це їй коштувало – тим паче, що до кінця цього місяця, якщо не доведеться робити нові внески, я позбудуся боргу, єдина ж потреба, що залишається – і яка не стосується мене особисто, – завдає мені страждань лише тому, що я не народився достатньо багатим, аби мати змогу зі свого боку йти на жертви, такі необхідні для справи, якій я себе присвятив.

Після довгих очікувань мені нарешті поставили піч, винайм якої на всю зиму коштуватиме 8 фр. Печі тут один чоловік може принести на ношах, і вже за хвилину розпалюється вогонь там, де до цього навіть не думали про обігрів житла. Тож з’явилися нові видатки: дрова, свічки, піч, а для декого і горілка. Бо це бридке, імлисте повітря надокучає більше, ніж 28-градусний мороз.

(Szymon Konarski, Dziennik z lat 1831–1834, przygotowali do druku Bolesław Łopuszański, Anatol Smirnow (Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1973), s. 152–153. Переклад з польської)

Зі щоденника Івана Боберського (1873–1947), українського педагога і громадського діяча, у листопаді 1918 р. – голови товариства «Сокіл-Батько», військовика УСС:

Йду на снідання до Вовка. Дві кави і медівник 3 корони. Питаю Вовка: «Робили ви вчера службу?» – «Був я до 8-мої в Народнім Домі. Надїхали фаєрвахи і їх наші гальтували. Стрілили, бо не хотіли станути, а потім їх завернули. А одного з наших вбили, таки наші». Не питаю дальше, бо це вже може бути видумка, щоб щось нечуваного оповісти.

Перед полуднем пакуємо образи дальше. Куплені вчора часописі не мав я часу читати. Нині купив я лише «Kurjer». Пише про переговори між поляками а українцями, щоб прийшло до порозуміння. Вже вчера вичитав я назвище Вітовського як команданта міста. Це той, котрого Боєва Управа іменувала отаманом. В часописях його відозва підписана справді з назовом «Отаман». Дощ цюрить, але люди ходять жваво. Якась міщанка з білим орлом під шиєю каже: «То długo nie potrwa». Купую «Wiek nowy» і «Wieczorna gazeta»: «Polacy opanowali dworzec, Politechnikę і gmach żandarmeryi». Слуга Олександер оповідає, як йшов площею св. Юра: «Їхало авто, а на переді машиновий кріс на трьох ніжках. Кілька разів стрілили. Потім поїхали десь під Стрийський парк».

По обіді Добрянський не прийшов, бо мав вчера велику пригоду: “Вчера заняв мене вояк і попровадив до Народного Дому, бо я не мав пропуску. А він взяв мене за жида. Я спав в Народнім Домі. Там були мої товариші. Той, що тут зі мною пакував, дістав кріс і набої і служить на варті». Я порядкував сам і виносив образи, позавивані в папір і обвязані мотузком на балькон, щоб там стояли і не заважали в долині. О годині 5.30 пійшов я на вечерю, але Вовк вже замкнений. Ліхтарні на вулиці Мохнацького не світять. Темно. Лишень на св. Николая і на Академічній видно поломінь ліхтарень. Дощ, дощ. Купую у Стецькова 7 тісточок на вечерю за 7 корон, їм по дорозі. Надійшов пан і пані: «Куди на вулицю Калєчу?». Пізнаю, що жиди. Говорять по-українськи. «А чи безпечно?» Питають перестрашені, бо від вулиці Яблоновських чути гук стрілів, від Цитаделі також. Кажу: «Це якісь вуличники позваляють собі на стріли з револьвера. Але трафити можуть». Підводжу їх направо, йдуть опісля в долину. Вертаю до Музея, складаю дальше образи і рисунки, завиваю і порядкую. Приходить Олександер. «Котра година?» – питаю. «Пів до семої». – «То я посиджу ще до 8-мої і пійду». Я сів і пишу власне опис нинішнього дня.

З городу графа напроти чути постійно гук револьвера. Хтось заліз там і стріляє. Від касарні Яблоновських чути гук кріса, з Цитаделі також гук кріса. Чи це наша варта пригадується, чи чужі страшать? Жид, що йшов з жидівкою, сказав: «Ми приїхали зі Стрия, висіли на Перзенківці, не на головнім двірці». Маю покінчити з виставою, перепровадити обстанову з помешкання при Супінського, 26. Ще ціле бюро «Центральної Управи» у Відні треба звинути, щоб я міг переїхати на постійний побут, чи на постійну війну до Львова. «Gazeta Wieczorna» пише, що польський лєґіон ставив перший опір зі школи Сінкевича коло костела св. Єлисавети, а потім коло костела св. Анни. Оба двірці обсаджені. Рух поїздів перерваний. Телєґраф не робить. Нема вісток з Европи про мирові переговори. Коли це пишу, рокочуть стріли за Музеєм з Цитаделі, бо ж Музей стоїть при самій Цитаделі. Пишу у високій сіни Музея при двох елєктричних жарівках. Холодно тут. Великі церковні образи глядять на мене, а сягають рядами аж під стелю, давні памятки з українських церков, різблені стовпці і стовпи, царські ворота з іконостасів блистять мутним золотом, золотисті крила і голови ангелів видніють із сумерку високого простору.

В часописі подане, що поляки пруть від школи Сінкевича в долину до міста, а українці ставляють завзятий опір.

(Іван Боберський, Щоденник, 1918–1919 рр., упорядник Юрій Мицик (Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2003), с. 58–59; Андрій Сова, “Листопадові бої за Львів зі щоденника Івана Боберського. 3 листопада 1918 року”, Фотографії старого Львова, 2 листопада 2018, https://photo-lviv.in.ua/listopadovi-boyi-za-lviv-zi-shhodennika-ivana-boberskogo-3-listopada-1918-roku/)

Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у листопаді 1940 р. – мешканця Парижа:

Сьогодні – Задушний День. Як і минулого року, ми пішли на цвинтар Пер Ляшез. День був сонячний і теплий, на цвинтарі людей мало, бо більшість була вчора. Спочатку ми пішли на могилу Шопена. На ній багато квітів, якийсь букетик перев’язаний широкою біло-червоною стрічкою. Ми поклали наш букетик, також перев’язаний польською стрічкою, і запалили свічки, які залишилися ще з торту на мій день народження минулого року. На цій могилі я не думаю і не молюся. Молюся мелодіями, які одна за одною звучать всередині. Найчастіше повертаються мої улюблені, що їх так рідко виконують: «Rondeau» і «Berceuse» [«Рондо» і «Колискова»].

Біля могили зупинилася якась старша пані, француженка, і запитала, чи ми не поляки. Потім сказала, що це гарно з нашого боку, що ми так пам’ятаємо, що вона щороку приходить сюди і що дуже любить поляків. «Такий відважний і шляхетний народ як ви не може загинути і не загине». Дай тобі Боже здоров’я. Я вже не можу цього слухати. Це щось на взір «ось маєте, дідусю, мідячок, як вам чогось треба, то купіть собі». Після цього сідають у фотелі, читають книжку, заїдаючи шоколадкою. Однак я відповів їй як на академії польсько-французької дружби, себто те саме про Францію. Вперше в історії і ми, і вони у подібній ситуації. Хоча те, що для нас є поразкою, для них тільки програш. Це така велика різниця, що важко порівнювати. Коли ми страждаємо, вони це терплять, коли ми не маємо нічого, вони мають видимість, коли ми не можемо не думати, вони не думають і живуть. Вони як багатій, який, аби не знати, скільки програв, завжди ще знайде якусь підтримку; ми як злидар, який усе поставив на одну ставку, все програв і мусить тепер все відробити.

Як минулого року, так і цього, стоячи над цією могилою, я думав про подібність Його часів з нашими. Минулого року тут, у Парижі, був польський уряд, численна нецікава еміґрація і все було як у вступі до «Пана Тадеуша» – як за Його часів. У цьому році розвіялося багато надій, еміґрація помандрувала до Англії, а в Парижі залишилися недобитки, які, згідно з польською традицією, жеруться між собою, попри малочисельність. Бридж треба визнати польською національною грою: торги і розіграші. Це єдине, в чому нашим нема що закинути.

Від могили Шопена йдемо на могилу Оскара Вайлда. Мій скромний букетик був єдиним, який пожвавив цей великий, аж завеликий, нагробок. Потім іще кілька хвилин перед нагробком Бальзака. Там, унизу, його Париж. Небо червоніє на заході, а ближче море синіх дахів в імлі. Ці дахи так дивно її забарвлюють. «Линяють» в імлі. На стежках тиша, безліч могил і запах айстр. Віночки з бляхи або з кораликів виглядають як бублики.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 167–168)

Зі щоденника Миколи Василенка (1924–2018), українського поета і письменника, у 1978 р. – мешканця Херсона, інженера з охорони праці та техніки безпеки Херсонського виноробного заводу:

Кажуть, коли не вистачає часу – ти на вірній дорозі. Але ж знову таки: яка це «вірна дорога», коли не вистачає часу? Парадокс. Але парадокс не без логіки. Протягом усього життя людина пізнає себе і на якійсь межі стає перед дилемою: стати баластом суспільства, збайдужіти до загальних інтересів або, напруживши зусилля і, слідуючи своєму внутрішньому голосу, працювати й працювати на благо Батьківщині, на користь людям. І тоді при виборі останнього людині часу не вистачатиме.

Мені не вистачає часу внаслідок щоденної праці на заводі задля шматка хліба. Доводиться викроювати час по хвилинах, щоб хоч трохи побути наодинці з пером. Іноді охоплює сумнів у доцільності такої праці, серце починає робити перебої, озиваються хвороби, про яких ти нічого не знав, – і перо випадає із рук, і ти падаєш з високої гори в глибоке провалля на гостре каміння, мов на мечі, і калічиш собі груди, роз’юшуєш носа. Тоді на мить з’являється образ смерті – і вона охолоджує, ставить на ноги – і ти знову на вершині гори, бо ще багато добрих справ і задумів, які очікують твоєї праці.

(Микола Василенко, Курай для пожежі, Т. 1, Щоденникові записи 1970–1985 рр. (Київ; Херсон: Просвіта, 2007); http://prosvita-ks.co.ua/books/vasilenko/kuraj/kuraj1978-79.htm)

Зі щоденника Лева Савчинського (1873–1946), українського інженера-лісівника, у 1945 р. – мешканця села Стара Ропа тепер Самбірського району Львівської області:

Нині з’їзд священиків у Старій Ропі (про перехід на православ’я). Мали з’їхатись тридцять шість священиків і якесь число урядників із району. По селі ходив голова сільради зі старшими сестрицями і збирали харчі на прохарчування цього синоду. Що зібрали – не знаю, лише знаю, що одинадцять літрів горілки. Варила жінка голови і ще хтось найнятий. Місцевий парох заборонив своїй рідні мішатись до цілого цього прийняття, а сам хворий положився до ліжка. Лікарською довідкою та відпусткою з причини хвороби відпекався від того з’їзду. Замість тридцяти шести священиків і кількох урядовців приїхало шість священиків та один секретар із району. Підписали цирограф і, розуміючи на чім полягає православ’я, допились усі порядно, щоб приголомшити викиди совісті. Ще не знаю прізвищ священиків, що були там, але люди кажуть, що то кацапи, або колишні кацапи, як парох Стрільбич, декан Фельштина. У кухні зібралось пару баб, як то буває на парохії і побили п’яних священиків, почали їм дорікали «що ви зробили і чому на такий скандал вибрали Стару Ропу, воліла вона запастись» і таке подібне. Наварили, напекли, не було кому їсти. Місцевий парох казав усе роздати людям, щоб нічого у парохії не залишилося. Священики роз’їхались, а секретар району казав, що поїде машиною до кожного зосібна і мусять підписати. І так скінчився синод у Ропі.

(Лев Савчинський, Спогади, редактор Ірина Цельняк (Львів: Край, 2007), с. 85–86)

Зі щоденника Ірини Жиленко (1941–2013), української поетеси, дитячої письменниці і журналістки, у 1963 р. – студентки філологічного факультету Київського університету:

Жахливо, що діється нині в економіці. В магазинах – порожнісінько. Ні круп, ні масла, ні борошна, ні макаронів, ні олії. Хліб навпіл із горохом, бридкий. Картопля зрідка трапляється тільки на базарі. Поки що по 40 коп. кг. Але ж це – осінь. А що буде взимку? У Спілці видають за списками крупи. Сьогодні Володя пішов на базар і сказав, що треба переходити на їдальню, там – дешевше.

У Спілці були комсомольські збори. Нам знову давали чосу за вечір Лесі Українки. Змушували «каятись». Я сказала, що не могла повірити в те, щоб вечір Лесі Українки (не якогось там забороненого автора, а класика української літератури) міг бути заборонений. Гадала, що це, як завжди, якась бюрократична нерозбериха. Таким «каяттям» Збанацький був незадоволений. Дарма. Тельнюк покаявся за нас усіх. Зо півгодини «каявся», а скінчив трагічним повідомленням, що він «мучиться». Але хоч каяття моє було відносним – на душі бридко!

(Ірина Жиленко, Homo feriens: спогади (Київ: Смолоскип, 2011), с. 187)

Ілюстрація: Віктор Зарецький, Портрет Ірини Жиленко, 1964 р.

Зі щоденника Гільке Брандіс (Кларк) (1929–1959), уродженки Гамбурга, яка в жовтні 1943 р. перебувала у Вальдшвінді поблизу Швайнфурта:

Тим часом повітряний наліт дістався й наших країв. Ціллю був Швайнфурт. Збили 121 літак. Це сталося в четвер. Ми саме збиралися їхати велосипедами на заняття з підготовки до конфірмації, коли до нас увірвалася дуже засмучена баронеса: «Вам не можна їхати, Швайнфурт атакують, небо кишить літаками».

Ми всі вибігли на пасовище і якраз встигли побачити, як літак падає, кружляючи й залишаючи за собою шлейф диму. Ми бачили, як обстрілювали групу ворожих винищувачів, а невдовзі в повітрі замайоріло близько 25 парашутів. Один бомбардувальник вибухнув у повітрі, і палаючі уламки полетіли до землі. Ситуація здавалася надто небезпечною, і баронеса наказала: «Усі – до вугільного льоху!». Можливо, у лісі чи в канаві ми були б у такій самій безпеці.

Але баронеса була настільки схвильована, що, здавалося, буквально притягувала літаки з неба. На її думку, всі літаки падали просто на наш будинок, і нам усім кінець. Один літак справді впав зовсім поруч із нами. На щастя, він втратив швидкість і здійснив аварійну посадку неподалік – просто посеред отари овець; там почалася така сама паніка, як і в нас удома. Вівчар хотів узяти трьох солдатів у полон (інші вистрибнули з парашутами раніше), але ті наставили на нього пістолети і втекли до лісу. В околицях упало чимало літаків – загалом 121, – а Швайнфурт зазнав значних руйнувань: постраждали як житлові будинки, так і промислові споруди.

Наступного дня ми оглянули той чотиримоторний бомбардувальник. У ньому було повно боєприпасів для кулеметів. Усе це було дуже цікаво, хоча місця для вісьмох людей – обмаль. Фюзеляж був зрешечений кулями, один із пропелерів відпав. Зовні літак був прикрашений малюнком дівчини в купальнику. Мене все це страшенно захоплювало. Я вперше бачила, як падають літаки.

У липні офіс тата згорів. Окрім меблів, килима тощо, ми також тримали там коштовності. Утім, їх вдалося врятувати, оскільки вони були в сейфі. Тепер тато має кабінет на першому поверсі нашого будинку на Клопштокштрасе.

(Hilke Clark, Hilke’s Diary: Germany, July 1940 – August 1945, edited by Geseke Clark (Cheltenham: The History Press, 2024), p. 54–56. Переклад з англійської)

Ілюстрація: американські «Летючі фортеці» (важкі бомбардувальники Boeing B-17) у небі над Швайнфуртом, серпень 1943 р.

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 1995 р. – мешканця Черкас:

Учора в університеті виступав Микола Плав’юк. Говорив десь хвилин 45 без перепочинку, говорив пристрасно, цікаво про Україну, про розбудову держави. Я був радий почути такого майстра ораторського мистецтва. Як добре, що доля дала Україні такого сина, такого громадського діяча першої величини. Він був Президентом України в екзилі. Зараз йому вже сімдесят. Виглядає добре, ставний, високий, обличчя й у старості красиве, бліде. Мене познайомили з ним. Я побажав йому доброго здоров’я, висловив своє захоплення від його промови.

Він потиснув мені руку.

А говорив він молоді, студентам таке насамкінець:

– Я не прошу вас, я вимагаю, я маю таке право як борець за Україну, аби ви готували себе до того, що будете активними будівниками і гарантами Української держави. Старі, хто при владі сьогодні, скоро відійдуть, і для вас з’явиться багато вакансій. Дерзайте! Україна чекає на вас, на ваш розум, на ваші руки.

Розумний, енергійний. Багато робить для відродження України.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 146)

Ілюстрація: Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради України, на якому відбулася церемонія передачі державних клейнодів УНР в екзилі, 22 серпня 1992 р.

Зі щоденника Нестора Білоуса (1889–1972), українського селянина, у 1929 р. – мешканця села Леб’яже тепер Чугуївського району Харківської області:

Був продаж майна Сови Федора Логвиновича – як 10%, було продано все дощенту, а сім’ї було сказано, щоб ішли куди завгодно. Тепер моя думка. Партія грубо помиляється стосовно цих заходів, тому що підривають тим самим авторитет у селянстві. А ще велика помилка наших сільських організацій, як от СОЗ і комнезами. Комнезами – це люди ті, що нітрохи не розуміються на становищі й на п’ятирічці, тому що це тільки минув один рік з п’ятирічки, а ще чотири, і за ці чотири роки і їм дістанеться теж залишитися без сорочки, а декому і без хати, тому що вже не буде 10%, а будуть дивитися, хто хоч трохи дихає – значить даєш, і це все нас доведе через нашу темноту і неорганізованість. Ми – селянство, не можемо відстояти свої права і нас обдеруть усіх до одного так, як віник по прутику. Тепер стосовно 10%. Невже ці люди такі вороги, що їх Партія прямо засуджує на голодну смерть. Адже коли Червона армія билася з Денікіним і Врангелем і брали в полон офіцерів цілими полками – і то всіх не розстрілювали і не рубали, а відправляли в табір і годували, а тепер ще й служать на посадах, а темний селянин тепер став для Партії найнебезпечнішим ворогом контр-революціонером. Цією грубою і варварською постановою пропаде вся наша селянська пролита кров за звільнення з-під ярма царя і поміщиків, тому що Партія хоче перетворити все селянство в Комуну, щоб він не був вільним, а щоб був завжди напоготові, як червоноармієць, а самі робітники не хочуть бути в Комуні, а щоб отримувати платню і витрачати на себе, і з нього не питай зайвини.

(“Щоденник селянина Нестора Білоуса”, у «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні, упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна (Київ: Фенікс, 2018), с. 148–149. Переклад з російської)

Ілюстрація: розпродаж з молотка майна розкуркуленого селянина на «червоному базарі», с. Удачне тепер Донецької області. Фото Марка Залізняка, 1930–1932 рр.

Зі щоденника Василя Ґабора (1959), українського письменника і літературознавця, у жовтні 1999 р. – мешканця Львова, співробітника Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника:

У неділю я був у театрі Курбаса на «Забавках для Фауста» і там випадково зустрівся з пані Христиною Сохоцькою, американкою. Вона перекладає з української на англійську (для антології «З трьох світів» переклала оповідання Юрка Андруховича), а тепер викладає у Львівському університеті ім. І. Франка. Пані Христина була на моїй презентації і сказала, що їй дуже сподобалася моя книга, а оповідання «Голос пізнього цвіту» прочитала вже два рази, і їй захотілося його перекласти.

– А чи треба на це дозвіл?

– Ви вже його маєте, – відповів я і додав: – А я мріяв написати книгу, у якій читач зміг би знайти для себе принаймні одну новелу, до якої йому захотілося б повернутися. Тож тішуся, що знайшов такого читача у Вашій особі.

Пані Христина засміялася і сказала, що хотіла б зробити мені бізнес і придбати у мене ще декілька книг, бо ті, що купила, роздала друзям, та я відповів розчаровано, що весь тираж – власність видавця, і вона може зробити бізнес тільки йому.

Говорила також, що не може визначити, до якого жанру можна віднести мої твори, їй видається, що їх найточніше можна б назвати психологічною поезією, але чи є психологічна поезія? І розпитувала, яка моя найулюбленіша новела у книзі?

– Кожна по-своєму дорога, тому мені важко сказати, яка з них найулюбленіша.

(Василь Ґабор, Мовчи, мовчи: тонкий слід (Принагідні записи 1977–2015 років) (Львів: ЛА «Піраміда», 2020), с. 214)