assassins_cloak | Recent Entries

"Щоденник – це плащ убивці, який ми одягаємо, перш ніж ударити товариша у спину своїм пером" (Вільям Сутар, шотландський поет)

Цей блог – антологія українських і світових щоденників, своєрідне продовження англомовної антології "The Assassin's Cloak" та польськомовного блогу "Płaszcz zabójcy"

Зі щоденника Аґнєшки Осецької (1936–1997), польської поетеси, у 1950 р. – мешканки Варшави, учениці ліцею:

Сьогодні до дванадцятої я була з Іреною і двома активістками в Будинку Книги, ми робили інвентаризацію. О другій поїхала на стадіон на фінали легкоатлетичних чемпіонатів Польщі (проф. спіл.). Хоч запізнилася, зустріла Єву і ми разом пішли до басейну. На жаль, майже нікого не було, бо всі поїхали до Кротошина на Чемп. Юніорів. Я мала їхати і проґавила (Тереза Урбанська поїхала – 2 хв. на 100 м). Коли вже виходила, зустріла пані Марію і сказала, що в суботу і неділю стартую на Чемп. В[арша]ви. Боюся, бо взагалі не у формі, а пан Олек виїхав до Угорщини (здається) і не допоможе мені на перших тренуваннях.

Євуня і я страшно боїмося завтрашньої історії, бо обидві в підсумку нічого не знаємо. Ботаніку я зараз переглянула – лише те, що в зошиті.

Коли поверталася зі стадіону, хлопці саме закінчили гру. Вже був з ними Малий, який приїхав 31 VIII. Шкода, що не могла грати.

Сьогодні бачила, як тренується Ракочі, і всі гімнастки Збірної мені дуже сподобалися.

Боюся історії страшно.

(Agnieszka Osiecka, Dzienniki, t. 1, 1945–1950, pod redakcją Karoliny Felberg (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2013), s. 298–299. Переклад з польської)

Зі щоденника Володимира Шухевича (1849–1915), українського педагога, етнографа та громадського діяча, у 1914 р. – мешканця Львова, професора гімназії на пенсії:

Плякати по мурах міста оповістили, що Львів піддав ся, і що завтра наступить в’їзд рос. війска до Львова.

Безчисленна маса людий товпила ся на дворець, аби відїхати; кажуть, що подушено кільканайцять людий, а ті, що їм удало ся дістати ся на перон, полишали свої річи по коритарях і подвірю двірця. Люде влазили до ваґонів вікнами; було і таке, що одні члени родини відїхали, другі остались, або десь заподілись. Маса кільканайцятьтисячна залягла густо цілу площу від рампи до двірця. – Відїхало кілька потягів; один з них завіз подорожних до Городка, і там велено їм висісти, аби зробити місце війску, що з Городка вибиралось на місце бою, до шаньців.

Нині вийшло посьлідне число Діла ч. 8742 під австрійским правлінєм; залучене тут.

Рано єще урядовала наша почта, я сам надав на чоловій почті переказом гроші до почтової щадниці.

Рано писано в ґазетах, що Банк австро-угорский буде в середу рано отворений і буде дальше вимінювати гроші.

Пополудни замкнено почту.

Львів немов перед татарским нападом переполоханий; склепи позамикані; чоловік боїть ся другого; знакомі виминають ся; кождий надслухує звістки нової – а одна з них трівожніща від другої.

(“Український інтелігент в окупованому росіянами Львові. Зі щоденника Володимира Шухевича за осінь 1914 року”, Локальна історія, 12 травня 2022, https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/ukrayinskii-inteligent-v-okupovanomu-rosiianami-lvovi/)

Зі щоденника Пантелеймона Куліша (1819–1897), українського письменника, перекладача, етнографа, у вересні 1846 р. – викладача гімназії в Санкт-Петербурзі та Петербурзького університету:

Отримав листи від Ів. Коновченка і від Грабовського. Ів. Коновченко пише про кохання Г[осподарських] Зд[ібностей] [майбутньої дружини автора Олександри Білозерської]. Прекрасно! Але хто пізнав кохання більш достойне людини, той уже не надає такої ціни коханню жіночому. Дівчина змужніла, голос природи заговорив сильніше, сильнішим стало і її кохання до мене. Чоловік, який прагне до вищої мети, на жінку повинен дивитися більше як фізіолог, аніж як поет. Мабуть, я би навіть одружився з Г. Зд., якби дозволяли мої прибутки, але романтичному, захопленому й готовому на всі жертви коханню – кінець. Совість мені не дорікає за переміну моїх почуттів: це, по-перше, ознака мого вдосконалення внутрішнього і, по-друге, – наслідок тієї розважливої обачності, з якою колись-то приймали в М[отронівці] мої полум’яні промови. Я тоді був сумний сирота, і якби вони, пізнавши ціну моїй душі, прийняли мене, як сина і брата, з великодушною безкорисливістю, я був би відданий їм у все життя моє, як найдобріший син і найніжніший брат. Але вони неспроможні були на такі високі почуття, від безумовного мого прагнення до поєднання з ними вони обернули мене до розважливих розмірковувань, і тепер я, своєю чергою, не смію зважитися на шлюб, який, поглинувши всі мої прибутки, позбавить мене можливості користуватися ними для цілей шляхетніших. Отже, лист цей був для мене тяжкий. Але зате лист Грабовського освіжив мою душу. У ньому висловлюється людина духовна зі справами і бажаннями, достойними душі людської. Між іншим, звернула на себе мою увагу в листі Грабовського простота його душі і скромність, з якою він дивиться на себе, поміж тим як він надає іноді ціну навіть моїм думкам. Така завжди істинно розумна людина.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Пантелеймон Куліш, Щоденник, упорядкування тексту і примітки Сергія Кіржаєва (Київ: Інститут української археографії Академії наук України, 1993), с. 22–24. Переклад з російської)

Зі щоденника Ольги Долгун (Гринюк) (1914–1997), української вчительки та громадської діячки, у 1939 р. – мешканки Сокаля тепер Львівської області:

З цікавости була я нині рано з Марушкою на стації. Перед стацією застали ми повно фір, в стаційнім будинку і на пероні повно мужчин в молодім і середнім віку, а також багато жінок з дітьми, які прибули прощати своїх чоловіків і братів. Плакали вони і заводили. Мобілізовані, були це наші люди зі сіл, були і мазури, і ріжні поляки-інтелігенти з рангами офіцерів, підофіцерів, подхоронжих і т. п. Від’їздило також кілька осіб із української інтелігенції. Самого приїзду поїзду я не бачила, бо мусила вертати відчиняти склеп, але оповідала мені пізніше Маруся, що поїзд спізнився на п’ять квадрантів, а як приїхав, то зчинився страшний рух. Маси мобілізованих входили до вагонів, а жінки зчинили такий плач і вереск, що годі було слухати. Була я нині також на візвання в справі промислового свідоцтва в уряді скарбовім. Там багатьох урядників разом з начальником покликали до війська, а ті, що позіставали, чекають тільки на візвання, і тепер їх вже робота майже не чіпається. Майже вітверто заявив мені урядник у відповіди, щоби з доплатою до свідоцтва перешварцуватися [не поспішати].

До склепу приходили молоді хлопці, які мали вже завтра від’їздити, і купували собі дещо на дорогу. Вони мали від’їздити і не знали, чого мають ся бити, кого боронити? Чого їх беруть, прецінь ними не доробляться. Завважувалась дезорієнтованість. Ануж межи німецькім військом є українські січовики, то як брат проти брата має виступати? Прощались... з вірою і постановою, що будуть старатись робити якнайкраще, шанувати сил, щоб використати ще й повірену їм зброю. Просили за них не забувати.

Ще ввечер місяць світив ясно і ми проходжувались з Марусею. Життя корза [центральної вулиці] було таке саме, тільки, що розмови, можна було зачути, провадились часто на тему летунських налетів, мобілізації. Вечером прийшов вуйко Місько сказати, що вдалося йому охоронити коні і віз від реквізиції.

(Ганна Войтів, “Портрет конкретного місця і часу: із щоденникових записів 1939 року Ольги Долгун”, Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість 12 (2019), с. 172–173)

Зі щоденника Володимира Заїки (1925–1994), українського педагога, у серпні 1943 р. – мешканця Глухова, учня сільськогосподарської школи:

8 годин 10 хв. Ранок.

Події назрівають із загрозливою швидкістю. Німці відступаючи, підривають деякі об’єкти. У місті пожежі. Що горить, невідомо. Вибухи продовжуються. Говорять, що сьогодні вранці бачили біля міста червону розвідку. Я сам чув стрілянину. Найстрашніше зараз евакуація. Я її боюсь, як вогню. Навіть у мене зараз тремтять руки. Машини продовжують їхати. Ми дещо пов’язали про всяк випадок у клунки. Тепер залишається лише очікувати, що далі буде. Вночі була жахлива гроза. Як і зараз погода похмура. В місто йти боюся.

8 год. 45 хв.

Висадили в повітря млин Каспіна. Раніше підірвали млин Пружанського (не правдиво, хибні чутки), електростанцію та інші об’єкти.

9 год. 15 хв. Чути рушничну стрілянину. Млин палає. Яке страшне і водночас величне видовище.

9 год. 30 хв. Стрілянина то спалахує, то затихає. У хід пішли гранати. Кулемети виводять рулади. Потік машин значно зменшився. Підірвали ще 2 об’єкти. Очевидно Павлівський міст чи завод. Стріляють ніби в місті.

9 год. 45 хв. Місто у вогні. Напевно, всі найкращі будівлі міста німці знищать. Перестрілку чути дуже близько. Мостинцем поїхали німецькі танки.

10 година. Через місто почала бити червона артилерія.

10 год. 30 хв. У місті мешканці грабують магазини та склади. Кажуть, у місті червоні. Червона артилерія дала лише один залп.

11 год. 45 хв. Червоні тут. Мешканці зустріли їх із розкритими обіймами. Налетіли німецькі літаки. Можливе бомбардування. Самопочуття погане. Люди бігають.

12 год. 30 хв. Заговорило радіо! Чудеса! Невже німці не встигли підірвати станцію? Літають літаки та кидають бомби. Протиповітряна оборона червоних підбила або збила 1 літак.

15 година. Все більш-менш заспокоїлося. Здається, червоні збили 4 нім. літаки. Щойно бачив, як повели полонених німців. Німецькі літаки літають, як і раніше. Іноді чути вибухи: вочевидь розриваються міни.

Грішна людина. Всі думають про сховище, а я про їжу. Ось і зараз тільки-но скінчив трапезу.

Чув передачу з Москви. Програма передач за два роки не змінилася. Як і раніше, говорять про стаханівців і перевиконання норм. Ледь не забув повідомити: червоноармійці мають погони.

15 год. 30 хв. Німецькі літаки атакують.

17,4 години. Червоноармійці привітні, розпитують про наше життя-буття. Це явно частина, що прорвалася. Німці ще можуть повернутися. Червоноармійцям дуже набридає німецька авіація. Пересуватися вперед доводиться майже виключно вночі. Бійці кажуть, що Брянськ та Полтаву взято. В армії багато хлопців 1925 р. народження. Червоні взяли ще 2 німецькі машини. Збито до 6 літаків. Місто у вогні. Якщо ще й завтра налітатимуть німці, то воно перетвориться на купу руїн.

(Віктор Заїка, “Щоденник серпня 1943 р. (з приватних записів В. М. Заїки)”, Історичні студії суспільного прогресу 4 (2016), с. 142–143. Переклад з російської)

Зі щоденника Гедеона Пазина (?–1754), українського священника-василіянина, у 1747 р. – протоігумена провінції святого Миколая на Закарпатті:

Коли я був у керті із отцем аудитором, спитав його, чи хоч щось Андрій Ольшавський не згадував про вчорашню бесіду. Відповів, що згадував dicendo O. Gedeon rectum habet [говорив пан Гедеон розумні речі]. Аудитор йому начебто відповів:

– Усе я вам повідаю, але мені не вірите.

Потім каже мені, що вчора із Ольшавським, єпископом, аж до серця мовили, і про те, що Гедеон на Бога покликається чи волає. Знову преосвященний отець аудитор мовить мені, що єпископ од свого імені казав повісти, щоб карав кожного і будь-якого переступного брата за заслугою, а до того про те я йому письмово не подавав про переступи законників, тоді б він їх був би карав.

Відповідаю:

– Нащо письмово, коли усно повідомляв, але тут під тим щось інше бачиться; відтак ніколи письма не подам, коли можна усно сказати.

До того повідав, що тут чинено численні диспозиції, а Бог те все інакше обертає. Коли ж сам цей єпископ після смерті свого брата повідав Булкові, що монастир мав злучитися із єпископією, що вже ніколи був би не розлучився, оскільки про архієпископа щось мислили, аби був у Мукачеві.

На те мені аудитор:

– І не треба вірити! Хто б такий був, щоб хотів віддалити фундацію.

Відповідаю:

– Ба, вірте, що так і є.

АУДИТОР. Правда є, правда, що його брат хотів того, аби єпископ не був із закону.

Відповідаю:

– А коли б тут залишався, як законник, допоминатиметься єпископ мати частину в монастирі. А коли був би зі світських, побачите, куди те піде.

У той день отець Прокопій відійшов до Березного, вкупі й отець Макарій до Унгвару для купівлі зерна на сіяння, оскільки там ярмарок трапився.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Гедеон Пазин, “Щоденник протоігумена чину святого Василія Великого”, у Малі українські діярії XVII–XVIII століть, упорядкування, переклад, вступна стаття та коментар Валерія Шевчука (Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”, 2015»), с. 381)

Ілюстрація: Миколаївський монастир у Мукачеві, поштівка початку XX ст.

Зі щоденника Бориса Гмирі (1903–1969), українського оперного і камерного співака, у 1937 р. – мешканця Харкова, соліста Харківського театру опери та балету:

Подія, яка певною мірою стосується мене. Вночі НКВС заарештував мою квартирну господиню. Всі меблі, які знаходяться в моїй кімнаті, але належать господині, забрали та опечатали, т. як усе майно її конфісковано. Я залишився по-справжньому на підлозі, не зовсім зручно. Через кілька днів отримав у користування меблі з опери. Не знаю, можливо, й виселять із квартири. В Жилкопі [житловому кооперативі] кажуть, що мені жити на території ворога народу не можна. Знову переїзди, знову стільки клопотів з барахлом. Хочеться вже скоріше владнати з квартирою, щоби спокійно почати працювати.

(Борис Гмыря, Дневники. Щоденники, 1936–1969, составитель Анна Принц (Харьков: Фолио, 2010), с. 184. Переклад з російської)

Зі щоденника Джорджа Орвелла (1903–1950), англійського письменника і журналіста, який у серпні 1931 р., збираючи матеріал для книги «У злиднях Парижа і Лондона», перебував у Лондоні:

Близько восьмої ранку ми всі поголилися біля водограїв Трафальгарської площі, і більшу частину дня я провів за читанням Eugénie Grandet, єдиної книги, яку взяв із собою. Вигляд французької книги викликав звичайні коментарі: «Ага, французька? Скабрезна, либонь?» і т. ін. Мабуть, більшість англійців не уявляють собі французької книжки без порнографії. Тут жебраки, здається, читають тільки книги типу романів про Баффало Білла. У кожного бродяги є з собою така, і це щось ніби як загальна бібліотека – вони обмінюються книгами, коли потрапляють у робітний будинок.

Наступного ранку ми збиралися податися в Кент, і я вирішив поспати на ліжку – пішов у нічліжку на Саутуарк-Брідж-роуд. Коштує сім пенсів, одна з небагатьох у Лондоні, і вигоди відповідні. Ліжка п’ять футів завдовжки, без подушок (під голову кладуть звинене пальто), населені блохами та блощицями. Кухня в маленькому смердючому підвалі; за кілька футів від нужника, за столом із засидженими мухами пиріжками на продаж, сидить черговий. Щурів стільки, що через них спеціально тримають кількох котів. Мешканці, по-моєму, докери, публіка, мені здалося, незлецька. Серед них був хлопчина, блідий, сухотного вигляду, очевидно робітник і залюблений у поезію. Він повторював з великим почуттям:

І зозулі голосом лани

Чи б так озвучив шал весни,

Шлючи відлуння в даль морів

Довкіл Гебридських островів?

Інші не дуже з нього сміялися.

(Джордж Орвелл, Щоденник, Кн. 1, переклав з англійської Володимир Верховень (Харків: Фоліо, 2023), с. 5–6)

Зі щоденника Андрія Радченка (1900–1982), українського економіста, у 1923 р. – студента Київського сільськогосподарського інституту:

Чергове невезіння. Цікавий екземпляр цей двірник-«уголовник». Він просто вимотує з мене всі нерви. Аж дивно, що я потрапив у таку велику залежність від цього типа. Хам, якого я за все своє життя ще не бачив. З одного боку, відчуваю велику огиду до цього мерзотника, а з іншого – бачу свою залежність від нього. Я знаю, що коли не ночуватиму в нього, то моя варта забере все моє здоров’я і час, або полине від мене. Тоді – знову злиденне життя і поганий настрій. Скільки вже я натерпівся! Чи довго ще буду так мучитися?

Цей хам сьогодні заявив, що більше в хату не пустить. І через що? Десь дівся замок із хати, і от він, мабуть, підозрює, що то я його взяв. От напасть на мою голову! Сам брудний, як сатана, постіль – як свиняче лігвище, а лахміття таке, що й старці не носять. І сам з такою ж брудною душею, жорстокою і невимовно грубою, без жодного людського почуття. І він думає, що мені так хочеться у нього жити... Не знаю, що він ще в душі своїй має, але я, крім п’яного патякання, від нього нічого не чув. Нічого живого не примітив. Лає всіх, не розмірковуючи, що до чого.

І от мені доводиться мати з ним сутички, терпіти наругу і... мовчати, бо хата – його. Він відчуває до мене ворожість через те, що я чужий йому по духу. Я студент, а він двірник, і тому почуває старий антагонізм між інтелігентом і простою людиною, ніяк не може зрозуміти мого простого ставлення до нього. Він зовсім не уявляє, що я до нього ставлюсь так, як і до всіх інших людей. Я навіть стримуюся там, де він переходить межу. Мушу бути з ним щодня. Стає шкода й часу, і здоров’я, і його самого.

Все це життя, з його злою іронією, з його жахливими примарами. Якби я не так стомився, то біс би його взяв, а зараз кожна перипетія зле відбивається на мені. Сьогодні заявив мені:

– Ідіть ночувати під сарай.

І я серед ночі мусив іти додому – в таку далеку далечінь.

Треба хоч трохи пожаліти себе, бо до останнього часу я себе не жалів, і тому дуже втомився...

(Андрій Радченко, Свідчення ровесника віку: вибрані місця з щоденників 1923–1960 рр. (Кривий Ріг: Видавничий дім, 1999), с. 6)

Ілюстрація: у дворі будинку на вулиці Тарасівській, 7 у Києві, 1923 р.

Зі щоденника Вікторії (1819–1901), у 1835 р. – принцеси Кентської, спадкоємиці британського королівського престолу:

...О ½ по 2-ій я сіла позувати містеру Коллену до ½ по 3-ій, у цей час Лезен читав мені «Листи» мадам де Севіньї. Який у неї справді елегантний і природний стиль! Він сповнений наївності, обдарованості та грації. Потім я грала на фортепіано. О 4-ій ми вийшли з леді Флорою та Лезеном і повернулися додому за 5 хвилин до 5-ої. Під час нашої прогулянки ми зустріли чоловіка з прекрасними папугами. Серед них був один милий маленький папужка зеленого кольору з блідо-коричневою головою, такий ручний, що мама взяла його на палець, і він її не покидав. Ще він розмовляє, як сказав чоловік. Він примітний не стільки своїм гарним оперенням, скільки своєю неабиякою ручністю. Мама купила це миле маленьке створіння. Тепер воно живе в кімнаті Мами...

(The Girlhood of Queen Victoria: A Selection from Her Majesty’s Diaries Between the Years 1832 and 1840, edited by Viscount Esher, Vol. I (London: John Murray, 1912), p. 129. Переклад з англійської)

Зі щоденника Іоанникія Малиновського (1868–1932), українського історика та правознавця, у 1926 р. – академіка Всеукраїнської академії наук, мешканця Києва:

Майже всі академіки та інші наукові співробітники, крім Академії, працюють в інших наукових, навчальних або навіть господарських установах. У старому (першому) Статуті ВУАН сказано, що академік – це такий учений, який повинен присвячувати науковій праці весь свій час і всі свої сили. Та через сумісництво це неможливо. Приміром, наш, III відділ майже одночасно зі мною обрав на кафедру фінансів Яснопольського. Що він – хороший фінансист, – це безперечно. Та він викладає у різноманітних навчальних закладах і працює у Держплані. І от протягом 2½ років він надрукував в академічних виданнях одну лише невеличку статейку, тобто для Академії майже нічого не робив, оскільки зайнятий по горло в інших місцях. Інші наукові працівники так само, на роботу в Академії дивляться як на додаткову, котра дає зайвий додатковий заробіток. Скажімо, мій найближчий помічник – керівник Комісії звичаєвого права Кристер працює в Інституті Народного Господарства професором цивільного права і деканом юридичного факультету. Звичайно, він займається й вивченням звичаєвого права, але між іншим, почасти, бо ж професура і деканство в І.Н.Г. забирають надто багато часу і повністю працювати для Академії він не може. Величезна більшість у такому самому становищі. На пальцях можна перелічити тих (академіків та інших працівників), котрі виключно працюють для Академії. Це означає, що багато хто виконує 50%, 25% і навіть менше тієї роботи, яку мали б виконувати для Академії, і що в середньому академія (тобто весь науковий персонал) працює не більш як на 50% і в жодному разі не на 100%, як належало б.

Сумісництво – велике лихо, але лихо неминуче, бо на те утримання, що його одержують в Академії за одну лише академічну роботу, прожити дуже важко. Більшість суміщують і завдяки цьому заробляють стільки, скільки треба, і навіть більше, ніж треба. Дехто, завдяки або випадковості, або життєвій спритності, примудряється одержати чималенький заробіток, обмежуючись однією суто науковою роботою. Наприклад, академік Перетц виключно займається історією стародавньої літератури, але є одночасно академіком Всесоюзної АН і ВУАН і одержує утримання з двох джерел за ту саму роботу. Або академік Багалій займається виключно історією України, але одночасно є академіком ВУАН у Києві і завідуючим Науково-дослідною кафедрою історії української культури в Харкові і також Інститутом Шевченкознавства у Харкові і одержує утримання з трьох джерел за ту саму роботу. За правилами, тільки академіки, що проживають у Києві і, значить, працюють для Академії, вважаються штатними і одержують утримання; ті, що живуть поза Києвом, вважаються позаштатними і утримання не одержують. Приклад Перетца і Багалія показує, що можна обійти це правило. Деякі академіки, живучи в Києві і працюючи виключно в Академії, одержують дуже пристойне утримання. Це ті, хто обіймає адміністративні посади: президента, віце-президента, неодмінного секретаря, голови і секретаря відділу. Президент, віце-президент і неодм. секретар одержують понад платню, присвоєну академікам, ще додатково по 210 крб. Цілковитий абсурд. Додатковий заробіток не повинен бути вищим за основний. А тут основний 180, а додатковий 210! І за що? Коли академік повинен присвячувати науці весь свій час, то він не може присвячувати адміністративним обов’язкам ще якийсь вільний час, бо такого у нього немає й бути не може. Отже, виконання адміністративних обов’язків в Академії має бути для академіка безоплатним. Це громадське навантаження, котре має бути обов’язковим для них. Та якщо навіть стати на ту точку зору, що виконання адміністративних обов’язків, відриваючи від наукових занять, становить неприємну важку повинність, яка має оплачуватися, то, звичайно, її слід оплачувати в незмірно меншому розмірі, бо, порівняно з науковою роботою, вона вимагає незмірно меншої затрати часу. Президент двічі на місяць головує у спільному зібранні; вряди-годи виступає на різних урочистостях як офіційний представник Академії і раз на тиждень засідає у так званій Управі, що відає господарською частиною; віце-президент анічогісінько не робить, бо віце-президент Єфремов, завідуючи господарством, одержує особливу винагороду, як «голова Управи», а як віце-президент одержує щомісячно 210 крб. ні за що, ні про що – «Здоровий живеш! Куди йдеш?».

Більше роботи у неодмінного секретаря – вся переписка (крім господарської частини). Але і для нього 210 крб. – забагато. Адже у передреволюційний час ректор університету одержував на додаток до 3000 річного утримання додаткові 1200 крб., тобто 40%, декан 600, тобто 20%, і секретар факультету на додаток до 2000 крб. 400 (звичайно секретарем бував екстраординарний професор).

І дивно те, що платня президії видається за кошторисом, виробленим у Харкові. Які дурні розробляли той кошторис? Адже від нього тхне буржуазними порядками: начальство має багато одержувати, бо воно начальство. Де ж демократизм, притаманний радянському ладові? Де режим економії, де скорочення адміністративно-господарських витрат, про що багато пишуть у газетах? І чому Робітничо-селянська інспекція не зверне увагу на цю ненормальність?

Те саме слід сказати про голів і секретарів відділів. Голова відділу одержує подвійну платню академіка, тобто 180 крб., за те, що 2 рази на місяць головує в засіданнях відділів. Але ж головувати міг би будь-який академік за вибором; постійного голови зовсім не потрібно. Щоправда, він іще редагує «Записки» відділу, але 1) це робота не така вже й велика, а 2) академіки, котрі редагують «Труди» комісій, особливої винагороди не одержують. Дещо більше роботи має секретар відділу: він веде листування відділу, складає протоколи засідань відділу й доповідає відділові справи. І за це отримує 160 крб. Надто багато. Знову ж таки мимоволі виникає питання: де режим економії і де скорочення адміністративних витрат? Слід було б зовсім скасувати посаду голови відділу, як непотрібну, а секретареві відділу, якщо академік одержує 180, призначити 10 крб., тобто по 10 крб. за засідання. Тобто на адміністрацію відділу витрачати по 20 крб. замість 180+160=340 і решту 320 на місяць, тобто 3840 крб. на рік витрачати на додаткові видачі академікам за головування в комісіях, редагування праць і друкування робіт. Таким чином навіть за існуючого кошторису можна було б поліпшити дещо матеріальний стан академіків, виділяючи при тому, хто більше працює.

За сучасного ж становища академік, який працює виключно для академії, уникає сумісництва і не обіймає адміністративних посад, одержує злиденне утримання.

Рядовий науковий співробітник, який має деінде якийсь основний заробіток, одержує більше за академіка, хоча передбачається, що академік – кваліфікований учений. Академік, який зумів захопити кілька адміністративних посад в академії, одержує надмірну винагороду. Такою є вся наша велика президія. Липський, президент, одержує 180 як академік, 210 як президент і 160 як секретар 2-го відділу, тобто 550; Єфремов – 180 як академік, 210 як віце-президент, 160 як секретар 1-го відділу і 145 як голова управи, тобто 695; Кримський – 180 як академік, 210 як неодмінний секретар і 180 як голова 1-го відділу, тобто 570. Так само надмірну винагороду одержують академіки, що практикують сумісництво і обіймають адміністративні посади в академії. Наш секретар 3-го відділення М. В. Птуха в Академії одержує 180+160=340, та кілька сот у тих навчальних закладах, де викладає.

(Оникій Малиновський, “Зі щоденників”, Вісник Академії наук України 11 (1993), с. 72–74)

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у 1999 р. – мешканця Івано-Франківська, доцента кафедри української літератури Прикарпатського університету:

Вчора о 9-ій годині ранку автобусом «Мерседес» наша делегація вирушила на Київ. Делегація подібна до торішньої, але не така весела, як торішня. Ночували в Києві у готелі «Пролісок», що в сосновому бору. Я мешкав в одному номері з Миколою Савчуком із Коломиї. Вранці поїхали на виставку квітів, що поблизу музею війни. Десятки незнайомих впізнають мене, і кожен запитує: «За кого голосувати?». Кучму ненавидять, а він робить все, аби залишитися Президентом. Власне, й не так він, як його оточення. На урочистому засіданні вивів «кращих» людей, посадив на сцені палацу «Україна» й читав доповідь, поливаючи критикою конкурентів. Нагородив велику групу осіб із нагоди Дня Незалежності. Коли ми приїхали на вечерю і нічліг, то Вишиванюкові кричали «Ганьба!» за те, що з Івано-Франківщини ніхто не виступав у концерті.

У палаці «Україна» розмовляв із Миколою Плав’юком, Дорожинським, Мушкетиком, Поровським та іншими знайомими. Через гучномовець кричали якась Клава і якийсь Ванька. Кілька дурнів юрбою вигукували антиукраїнські гасла. Я зупинився і сказав агітаторці: «Похоронне бюро он там!» – і показав у бік Байкового кладовища. Вона спочатку подумала, що я дослухаюся до її галасливих закликів, але коли розреготалися ті, що йшли зі мною, то вона зі ще одною бабою-москалькою зарепетували:

– Вашего Черновола убілі! І тебя ждет то же самоє!

– Давай, давай, компартійний архів, кричи голосніше, – відповів я і пішов до автобуса.

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 2, кн. 1, 1993–1999 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2023), с. 1017)

Зі щоденника Тетяни Шевчук (1954), випускниці філологічного факультету Київського університету, яка у 2002 р. працювала доглядальницею в Італії:

Ріна хворіє, вже два місяці, як ми з нею по лікарнях, бо її постійно переводять з одної в другу. Це вже п’ятий медичний заклад, де ми знаходимось. Першим була лікарня в Алатрі, куди вона звернулась, щоб підлікувати свою астму. Саме тут і почалися всі біди.

В лікарні я могла бути з нею лише вдень, на ніч же йшла додому, бо після 21.00 перебування сторонніх було заборонене. В результаті Ріна, встаючи в темноті з ліжка, щоб піти в туалет, впала і зламала ногу. Операцію не робили, не знаю чому (напевне, організм був дуже ослаблений), і перевели в реабілітаційний центр. Звідти через тиждень в районну лікарню Фрозіноне. Там вона побула 14 днів, і її відправили в Чітту Б’янку (Біле Місто), санаторій для хворих з проблемами рухової моторики. Але і тут не затрималась: через два тижні її знову перевели в Фрозіноне. Повинні були нібито покласти в хірургію, але там нема місця і її помістили поки що в урологію.

Вся ця чехарда викликана тим, що стара сіньора почуває себе дуже погано, боюсь, що помирає. Крім перелому, що не загоюється, в неї постійні дуже сильні болі в шлунку та кишечнику і нестримні позови на блювоту. Невідомо, що це (скоріше, просто не кажуть), але тому, хто пережив подібне з кимось із рідних, неважко здогадатись. Мені її дуже жаль.

Щодня з нею в лікарні, з ранку до вечора, і намагаюсь помогти чим можу. [...]

...За період хвороби Ріни я ознайомилась ближче з італійською медициною. Вона зовсім не така досконала і прекрасна, як нам здається. Що набагато-набагато краще, як у нас, – це ставлення до пацієнтів і, так би мовити, «стиль» виконання своїх обов’язків. Медсестри тут мене весь час дивують (не можу після України до цього звикнути) своїм безмежним терпінням, доброзичливістю і привітністю до хворих. Буває, треба поміняти памперс, помити хворого 4–5 разів на день, і вони це роблять весело, жартуючи з ним і ніби не відчуваючи смороду, на обличчі тільки привітність. Годують з ложечки, переодягають, миють, ставлять клізми – і все це так, ніби їм дуже приємно. Я не обмовилась: все це в Італії роблять медсестри. Санітарок, як таких, тут немає. Є працівники, що здійснюють прибирання, в строго визначений час вранці і після обіду; до хворих вони не мають ніякого відношення. Так що навантаження на медсестер велике, немає порівняння з нашими, які, по-моєму, в основному «сидять».

Лікарі теж надзвичайно людяні: розмовляють привітно, пояснюють, без всякої зверхності, без всякої суворості. Якщо трапляється пацієнт примхливий, нетерплячий, завжди обминуть гострі кути, пожартують, заспокоять.

Інша значна перевага італійського медичного обслуговування – висока технічна оснащеність, обладнання і апаратура. Ліжка всі на коліщатах, узголів’я піднімається і опускається. Щоб зробити кардіограму, хворого нікуди не ведуть (чи несуть), підкочують до ліжка апарат і роблять. Якщо необхідне якесь складне обстеження на складній апаратурі, пацієнта разом з ліжком відвозять туди. Всюди ліфти. Біля кожного ліжка панель з кисневим апаратом, «своїм» освітленням (коли виключене загальне, можна включити велику або малу лампу. Що по принципу настільної освітлює тільки ліжко) і дзвінком. Якщо щось потрібно, хворому досить потягнути за шнурок і зараз же прийде медсестра.

Постільна білизна дуже чиста, і її міняють дуже часто. Комірчина, де вона зберігається, завжди відкрита, коли потрібно щось поміняти, це можна зробити самому. (Я не раз брала там маленькі простирадла для Ріни, бо вони весь час бруднилися через її рвоту.) Ніхто її не краде і не обмінює на стару. (Хоч крадіжки в лікарні трапляються, наприклад, в моєї бабусі вкрали мобільник.) Секрет цього простий: білизна у всіх лікарнях однаковісінька. Італійська промисловість випускає для лікувальних закладів спеціальну мічену білизну з зеленими лініями і надписами. Кому вона потрібна дома?!

...Все написане стосується переваг італійської медицини (звичайно, з моєї дилетантської точки зору). Але є і таке, що гірше, ніж у нас. І це в першу чергу саме лікування. В мене таке враження, що тут не лікують, а підліковують... Всі знайомі італійці мені «в один голос» сказали, що в лікарні не можна лежати більше певного сроку, бо це дуже дорого обходиться державі. Думаю, що це негласне правило, але виконується дуже чітко.

Ріну виписали з абсолютно не вилікуваним, і навіть не підлікованим переломом; гіпсу не наклали і взагалі, по-моєму, нічого не робили. І все тому, що вона лежала вже довше, ніж це дозволяли встановлені сроки. (Так пояснила Марія-Аделе.) Ніяких обстежень (крім обстежень дихальних шляхів і кардіограми, щоб вияснити ступінь риску операції) не робили. В неї постійні болі в шлунку, то запори, то діарея, живіт дуже збільшений – в нас би одразу послали в онкологію на обстеження, а тут нікому немає діла. Тим більше що діти не цікавляться: їм байдуже до матері і її страждань. Таке враження, що тут кожен полишений сам на себе.

(Тетяна Шевчук, Сім вітрів Італії. Сім років еміграції. Щоденник (Київ: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2015, с. 69–72)

Зі щоденника Германа Блюменталя (1880–1942), австрійського письменника єврейського походження, який у серпні 1914 р. перебував у Львові:

Сьогодні ввечері я прямував Личаківською вулицею до центру міста.

Раптом я побачив, як збіглося багато людей. Я приєднався до них і спостерігав кілька гарб, дощенту наповнених людьми і багажем.

Мені вдалося підібратися ближче до возів, і я побачив, що це все були біженці-євреї. Примітним було те, що євреї на гарбах були одягнені в суботні плаття, суботні головні убори і шовкові каптани.

Чоловік з натовпу з циліндром на голові заговорив до біженців.

– Звідки ви? – запитав він.

– З Жовкви, – почулось у відповідь.

– З Жовкви? – вигукнуло одразу кілька людей з натовпу. – Чому ви тікаєте?

– Усім разом не можна говорити, – закричав чоловік у циліндрі. – Чому ви покинули Жовкву? – звернувся він до біженців. – Що спонукало вас порушити шабат?

– Козаки уже неподалік, – відповів старий єврей. – Ми втекли, щоб урятувати собі життя.

– Козаки уже біля Жовкви? – загукали люди на вулиці. – Ви, напевно, з глузду з’їхали!

– Вони увійшли до Белзу і Корчова, так що до Жовкви їм уже лишилося недалеко, – спокійно відповів старий. – Інакше як же б ми наважилися порушити шабат!

– Ви помиляєтесь, – гукнули до нього. – Ви втекли, спираючись тільки на чутки!

Їм не хотіли вірити, але люди на возі тільки знизували плечима і твердо переконували, що обидва міста зайняті ворогом.

У той час, як біженці злізали з гарб і прямували у молитовний дім неподалік, де мали провести наступну ніч, на вулиці розгорнулись дебати за і проти почутого.

(Герман Блюменталь, “Битва під Львовом”, у Галичина. Вал на Сході, переклад з німецької Ганни Кемінь (Дрогобич: Коло, 2015), с. 87–89)

Ілюстрація: добровольці до Легіону УСС перед Академічним домом у Львові, серпень 1914 р.

Зі щоденника Данила Сивицького (1938–2022), українського письменника і краєзнавця, у 1988 р. – мешканця села Мшанець (тепер у складі Теребовлянської міської громади Тернопільської області), директора профспілкового Будинку культури:

Ніякої перебудови не буде!

Її насамперед не захочуть оті наші роботяги.

10-та година ранку. Всі стоять групками. Водії щойно заправляють автомобілі...

І жити не зле і праця не в тягість. Кому охота надриватись? Краще мати своїх «законних» 100–150 б’ючи байдики, аніж 500 обливаючись потом. Мало заробленого? Докрадемо!

Не дивно, що Івасьо докерувався до того, що ферма проти минулого року «мінусує» по молоку на 35 тонн. От і вибрали собі «доброго» директора. Ще рік «доброти» й господарство доведеться продавати з молотка.

(Данило Сивицький, “Четверте пришестя. Денники (1986–1994 рр.)”, у Твори у трьох томах, Т. 3 (Тернопіль: Підручники і посібники, 2019), с. 384)

Зі щоденника Михайла Фатули (1932–2024), українського лікаря, у серпні 1986 р. – завідувача кафедри факультетської терапії Ужгородського університету, який працював у Чорнобильській зоні:

Сьогодні о 8-й ранку з райвідділу міліції за нами в Поліське на міліцейському автомобілі приїхав Віктор Бронтерюк. Ідемо спочатку на міліцейську базу. Між іншим, умови життя наших правоохоронців в Луговому спартанські. Мешкають у приміщенні школи. У так званій кімнаті – у два яруси 35 ліжок. Тут же і куховарять. Звідси виїжджають патрулювати дороги і контролювати всю чорнобильську зону.

Хутко зібралися і ось ми в автобусі – вирушаємо з міліціонерами на вахту. У кожного – окреме завдання: ми з Євгеном Івановичем у разі необхідності надаватимемо оперативну медичну допомогу. Працювати нам щонайменше шість годин. Доїхали до контрольно-пропускного пункту «Діброва». Таких пунктів у зоні багато, всі їх називають коротко – КПП.

КПП «Діброва» подібний до КПП «Дитятки», звідки починається 30-ти кілометрова зона.

КПП працює цілодобово. Вся зона огороджена колючим дротом – як на кордоні. Всі проходимо дозиметричний контроль. Частина міліціонерів залишаються тут, в «Діброві», на посту. Вони змінюють попередню вахту, що вже відпрацювала 6 годин.

Через КПП ми входимо у зону, де нас вже чекає спеціальний броньований автобус і пересідаємо у нього. Броньований автобус ми бачили вперше. 10 таких спеціальних машин виготовили для чорнобильської зони на Львівському автобусному заводі. Важить одна така машина 17 тонн. Основною її відмінністю від незахищених автобусів є спеціальне обладнання, встановлене на даху. Це два насоси з фільтрами, які не допускають потрапляння радіоактивного пилу у повітря, яким дихають пасажири. Другою суттєвою відмінністю є протирадіаційний захист: підлога, двері, кабіна водія, вікна аж до верхньої частини захищені свинцевими плитами. У автобусі виникає гнітюче відчуття і враження, що тебе замурували в якомусь підвалі. На очі одягаємо спеціальні темні окуляри. Вирушаємо у бік Прип’яті. В автобусі нас семеро: водій, ми з Євгеном Івановичем, Віктор Бронтерюк і ще троє міліціонерів. Нас, лікарів, розмістили біля водія, щоб ми добре бачили дорогу. Як виявилося, кабіна водія також захищена свинцевою перегородкою від салону.

В’їжджаємо у лісову смугу.

Асфальтована дорога пролягла через молоду посадку і сосновий ліс. На дорозі – пусто, жодної машини. Навкруги – тиша. На узбіччях – яскрава зелена трава, далі – сосновий ліс. Аж ось дорога виривається із лісової смуги. Оку відкриваються неприбрані поля, важке пшеничне колосся похилилося аж до землі. Важко бачити таке. Під’їжджаємо до села Луб’янки. Воно – у чорнобильській зоні відчуження. Тут до аварії проживало майже 1000 мешканців. Після аварії людей виселили і село стоїть пусткою. Закриті вікна, закриті двері, закриті господарські споруди. На городах – гігантські бур’яни.

Під’їжджаємо до Прип’яті. На обрії видно Чорнобильську АЕС і як вертольоти проводять дезактивацію. [...]

О 9:30 дісталися Прип’яті. Насамперед заходимо до Прип’ятського райвідділу міліції. Це чи не єдина і основна діюча у місті державна структура. З прибуттям нашої групи здає чергування нічна вахта: черговий відділу і працівники, які відстежують недоторканість порожніх квартир. Дізнаємося, що все полишене мешканцями житло у Прип’яті опломбоване. У випадку пошкодження пломби, на пульті у відділі міліції спрацьовує сигналізатор «Скала» і на місце негайно виїжджає оперативна міліцейська група. На подвір’ї – екіпіровані міліцейські патрульні машини, а також броньовики. [...]

Надходять дозиметристи. Їх 18 чоловік – молоді, життєрадісні. Вони – студенти-п’ятикурсники Горьківського політехнічного інституту. Їх керівник – доцент Мітенков Андрій Федорович, фізик, дозиметрист. Без них Прип’ять в цих умовах не може існувати. Двічі на день вони за будь-якої погоди, за будь-якої радіаційної обстановки знімають показники радіаційного випромінювання і складають дозиметричну карту міста та прилеглих районів. [...]

На годиннику – 9:45. Ми на вулиці академіка Курчатова. Зовсім поруч – готель «Полісся», торговий центр і палац культури «Енергетик». Тут, на вулиці Курчатова, ми і сфотографувалися.

Нарешті ми зупинилися і роздивилися в усебіч. Довкола – чудове і водночас страшне мертве місто. Ніде не видно жодної людини. На балконах на вітру тріпоче білизна. Мабуть, під час термінової евакуації господиня не встигла її зібрати. Аж он у вікні завзятого рибалки підвішена сушитися риба збирає смертельні мікрорентгени. На тротуарах і в скверах полишено багато дитячих візочків. Деякі з них перекинуті вітром, в інших – дитячі іграшки, а в одній лежить пляшечка з молоком. Моторошно стає на душі. ми бачимо, як на дорогах, тротуарах, у скверах розкидано сорочки, штани, постільну білизну. Все це вітер позривав з балконів і розкидав по місту. Тут же валяються велосипеди, пральна машина, різні побутові речі. Очевидно, їх не змогли забрати з собою евакуйовані. Ми побачили місто мов після погрому. Страхітлива, трагічна картина, жорстока дійсність. На шматки рветься душа. [...]

12-а година. Ми ще у районі пристані. Погода раптово змінилася. Захмарилося. Різкий вітер несе радіоактивний пил. Розуміємо – це тиха СМЕРТЬ! За колючкою добре видно насипну дамбу. Вона не допускає забруднені радіоактивними відходами дощові води у річку Прип’ять.

Аж бачимо, із-за дамби, почувши звуки мотора нашого автомобіля, виходять капітан міліції, наш дозиметрист Андрій Мітенков, двоє молодих чоловіків із зв’язаними за спиною руками, а за ними – ще двоє міліціонерів. Тільки тепер ми дізналися, що на пульті райвідділу міліції спрацювала «Скала». На місце реагування сигналізації негайно виїхала оперативна група. Затримання відбулося прямісінько на місці злочину. Двоє зловмисників були затримані, як кажуть, на гарячому: в кафе на пристані, незаконно потрапивши у приміщення, вони поцупили магнітофони, іншу цінну техніку, запакували все у поліетиленові мішки і тут несподівано для себе зустрілися з... міліцією. З’ясувалося, що молоді люди – 30–35 років кожен – працюють поряд – на атомній. Я не міг повірити своїм очам – тут, на атомній, у смертельно небезпечній обстановці працюють люди-герої. А хто ж ці? Мародери! Вони ж цю небезпечну техніку могли вивезти із зони! Як підступно! Як нікчемно розпорядилися вони своєю совістю, здоров’ям і, мабуть, життям! По рації викликали слідчого, експерта, а крадіїв доставили у міліцію. [...]

13-та година. Ми працюємо у Прип’яті. Прибуває автобус з виселенцями. Вони приїжджають в основному забрати документи та дещо з найнеобхідніших речей. У кожного з них є спеціальна перепустка. У спеціально виділеному автобусі, під контролем працівників міліції вони прибувають у Прип’ять. У райвідділі про це попереджені. Кожен автобус зустрічає міліціонер і лунає команда:

– Дозиметриста і лікаря на вихід!

З ними вирушає міліціонер. У кожній відвідуваній квартирі дозиметрист спочатку знімає дані про рівень радіації. Якщо він перевищує 0,1 мР/год – все, навіть дорогі речі – шуби, техніку, килими виносити з приміщення не дозволяється! Ні-чо¬го!, крім документів! Дозиметр показує 0,50 мР/год. Міліціонер настійливо наголошує: категорично забороняється! Дуже часто прибульці не можуть владнати з емоціями – хтось втрачає свідомість, у когось – істерика, знову ж таки трапляються серцеві напади. Тут вже не обійтись без лікарської допомоги. Такі реалії життя...

Нарешті речі запаковано у поліетиленові мішки, прибульці всі на місці. Під’їжджає автобус. На узбіччі – килими, швейні машинки, електротехнічні прилади, інструменти. Перед посадкою все це знову перевіряють дозиметром. Найчастіше половина всього напакованого залишається на тротуарах. Жахлива картина!

Час 13:30. Виходимо на вулицю. Нас з Євгеном Івановичем Пазуханичем, Андрієм Федоровичем Мітенковим і капітаном міліції чекає бронетранспортер. Ми їдемо на атомну електростанцію. Дорогою зустрічаються величезні вантажівки з цементом і щебенем.

Час 13:45. Наш бронетранспортер «припаркувався» на асфальтованому майданчику, метрів 200–300 від АЕС. Довкола фіксуємо жвавий рух – багато людей виконують кожен свою роботу. Одні в ящиках переносять пляшки з мінеральною водою, інші зайняті якимись крупними вантажами, швидко переміщаються територією люди в камуфляжі з паперами, хтось на підвищених тонах доводить свою правоту. Тут же, на майданчику, багато різної техніки: бронетранспортерів, бетоновозів, різних марок та призначення машин.

Звідси добре видно будови 5-го і 6-го енергоблоків атомної. Наші дозиметристи приступають до роботи. На диво, прилад фіксує радіаційний фон всього 7 мР/год. Незважаючи на це, термін перебування на станції буде вимірюватися суворо. За хвилину ми всі у бронетранспортері. Заїжджаємо з іншого боку станції. Вимірювання фону дає цифру 49 мР/год. Наш бронетранспортер розвертається, переїжджає через міст і рухається паралельно каналу. На відстані 100–150 метрів проїжджаємо біля 3-го і 4-го енергоблоків. Добре видно пошкоджений 4-й реактор. У машині зависла гнітюча тиша. Наш водій намагається чимшвидше проскочити небезпечну зону. А ми, пасажири, ніби загіпнотизовані дивимося вперед.

Наші дозиметристи перевіряють рівень радіації у бронетранспортері. Стрілка дозиметра сягає позначки – 1 рентген, через кілька секунд скаче до позначки – 10. Водій явно не збирається тут затримуватися бодай на зайву секунду! Машина від швидкості вся аж дрижить.

Виїжджаємо на міст. На атомній ми були протягом двох годин. Перед нами – Прип’ять. Зупиняємося перед райвідділом міліції.

Час 16:30. Закінчується збір людей з останніх груп, які встигли заїхати в місто. Багатьом необхідна медична допомога. Що не кажіть, а поїздка у мертве місто для будь-якої людини – надзвичайний стрес.

О 17-й годині нарешті покидаємо Прип’ять і вирушаємо назад у Поліське. Обабіч дороги – чудові ліси – страшні ліси. В них купається в сонячних променях яскрава радіоактивна зелень!

Під’їжджаємо до КПП «Діброва». Тут знову – дозиметричний контроль і обов’язкова мийка машини.

Нарешті ми – в Поліському! Добираємося до лікарні.

Спішу в душ. Струмені води довго-довго стікають по тілу. Я їх майже не відчуваю. Довго змиваю волосся. На автоматі переміщаюся в ліжко. Підсвідомість фіксує: найстрашніше – позаду, пора відпочивати. А мозок диктує: небезпека – поруч. Я задумуюся над усім, що побачив сьогодні. Не віриться, що все це відбувалося зі мною.

(Михайло Фатула, Чорнобильський щоденник. Нарис (Київ: Український пріоритет, 2021), с. 51–68)

Ілюстрація: ліворуч – Михайло Фатула.

Зі щоденника Теодора Чайковського (1888–1920), українського греко-католицького священника, громадського діяча, майбутнього капелана УГА, у серпні 1917 р. – мешканця Полтавщини, референта позашкільної освіти:

Був рано у Земстві і остаточно скликано збори інтеліґенції на 5 год. вечером. Заглянув і до Ради С. Д., іще раз говорив з добродіїм Димським. Дома приготовлявся до вечірної промови і до лекції в неділю.

На нараду прийшло до 50 інтеліґентів і невелике число міщан. Я сказав довгий доклад про діяльність «Просвіти» і предложив Зборам до обговорення такі точки: Чи визнають Збори, що «Просвіта» повинна робити всю цю роботу; чи повинна об’єднувати всю інтеліґенцію до спільної праці і чому того не робила Хорольська «Просвіта».

В дискусії промовляли члени «Просвіти», її голова і писар, а з ворогів «Просвіти» тільки один чоловік. Вся вина «Просвіти» зводилася до того, що «Просвіта» брала участь в політичному житті і давала провід українському національному рухові. Все інше тільки сплетні на нічому не основані, а тільки осоромлюючі інтеліґентних людей. Довго затягнулись збори, багато говорилось, а яка користь буде з тих балачок, покаже будучність... Того самого вечора був я на зборах Р.С. і С.Д. І тут треба було говорити, боротися з ворожими до українців виступами різних російських поступовців. Все вийшло ізза того, що Викон. Комітет не приняв в Раду представників від «Просвіти» і Робітничої Укр. Спілки. Моя промова була чисто адвокатська і доводилось обороняти те, що по інструкції було недопустимим. На зборах виступали українці, передовсім робітник Пригода.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(о. Теодор Чайківський, “Щоденник”, у о. Іван Лебедович, Полеві духовники Української Галицької Армії: у 45-річчя участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії) (Вінніпеґ: Видав о. Іван Лебедович, 1963), с. 262)

Зі щоденника Федора Шевченка (1914–1995), українського історика, у 1973 р. – члена-кореспондента Академії наук УРСР, старшого наукового співробітника Інституту археології:

Ще в середу Оля мені сказала, що дзвонили з Інституту, що мене хоче бачити директор. Сьогодні ходив до нього. Зустрів досить тепло. Вияснилося, що він збирається надрукувати статтю про багатотомну історію УРСР. Текст статті на 22 стор. дав мені і просив, щоб я прочитав і допоміг доробити. Статтю я взяв. Обіцяв, що в понеділок. Дома прочитав статтю. Дуже слабенька. Фактично це переказ змісту майбутніх томів, за зразком вже опублікованих Скабою статей. Під час розмови А. Г. Ш[евелє]в сказав, щоб я вірно зрозумів те, чому мене виключили з редколегії багатотомної. Мав він розмову з самим В. Ю. М[аланчу]ком, який начебто сказав, що: «Не слід мене зараз вводити в редколегію. Це можна буде зробити через деякий час, пізніше». Скільки все буде продовжуватися. Рік минає.

(“І знову німа роль за сценою”, у “Істину встановлює суд історії”: збірник на пошану Федора Павловича Шевченка, т. 1, Джерела (Київ: Державний комітет архівів України, 2004), с. 615)

Зі щоденника Михайла Драй-Хмари (1889–1939), українського поета, перекладача, літературознавця, у 1924 р. – професора кафедри українознавства Київського медичного інституту:

Одійшовши від «мрії», він [Павло Тичина] застряв у «прозі». Чомусь це зв’язують з його переїздом до Харкова. Невже він продався? Ні. Надмірна лякливість загнала його в лабети Еллана й Коряка, які взяли його для «марки» й використовують на всі боки. Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети».

На фотографічних картках Еллана завжди можна побачити в середині поміж Тичиною та Хвильовим. Це все одно, що тріо з балабайки, флейти й віолончелі. «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці.

(Михайло Драй-Хмара, Твори, упорядкування і примітки Сергія Гальченка (Київ: Наукова думка, 2015), с. 559)