assassins_cloak | Entries tagged with 1990

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника, у 1990 р. – мешканця Києва:

Питає друг:

– Чи ти збираєшся виходити з партії? Чи чого ти ждеш?

– Жду, поки партія сама вийде з мене. Як виходить з людини чад.

Хоча не до жартів. Мучать і мучать думки... Дивимось з Валею українську сесію. Вся Україна бачить, хто гальмує процес демократизації, хто оскаженіло чинить опір досягненню суверенітету: партократія та військові у Верховній Раді виступають як найреакційніша сила.

Валя просто не може стримати гніву, дивлячись на цих тупих душителів живої незалежної думки. Хто їх вибирав?

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 304)

Зі щоденника Миколи Хрієнка (1949), українського журналіста, у березні 1990 р. – співробітника газети «Вісник Чорнобиля», який працював у зоні відчуження:

Потрапиш у будь-який покинутий будинок – і можна зрозуміти, хто в ньому жив – шофер, мисливець, учитель, рибалка, пасічник, тесля, лікар чи художник...

Та маленька хатинка на високому пагорбі привернула мою увагу своєю надзвичайною убогістю. Через силу я змусив себе зайти в оселю бідної людини. І мені дихнуло в обличчя могилою...

Над столом висів портрет бабусі, на столі лежали окуляри, наперсток, подушечка з голками і тоненька книжечка з хрестом на обкладинці – «Поминальник» із списком померлих людей. Бідність у хаті була така, що мародери майже нічого не зачепили, і тому мені здалося, що бабуся недавно померла і лежить зараз на печі. Але календар з листком за 1 травня 1986 року засвідчував інше...

Несподівано заскрипіли сінешні двері – і я здригнувся, ніби злодій: а раптом сюди зайде господарка оселі? Але то був тільки порив вітру. Ці хати вже давно стали могилами, в яких живуть лише тіні – привиди колишніх людей...

(Микола Хрієнко, “Щоденник із Чорнобильської зони”, Сучасність 4 (1992), с. 158)

З листа Соломії Павличко (1958–1999), української письменниці, перекладачки та літературознавиці, у 1990 р. – мешканки Києва, наукової співробітниці Інституту літератури АН УРСР, до Богдана Кравченка:

Сьогодні, як я і думала, в Києві – тихо. Але напруження посилюється далі. У вечірніх новинах виступав начальник міліції Києва і повідомив, що політична маніфестація, запланована Рухом на 30 вересня, – санкціонована міськрадою, а маніфестація, запланована на перше жовтня перед Парламентом, не дозволена, не санкціонована, тому міліція закликає киян не виходити на вулиці і обіцяє застосовувати відповідні заходи. Отже, будуть розганяти! Крім того, весь Київ перекопаний – нібито ремонту потребують всі дороги і вулиці поблизу Верховної Ради. Крім того, на кордонах міста готуються застави, щоб не пропускати приїжджих.

Сьогодні ж «Літературна Україна» надрукувала звернення Народної ради до громадян прийти 1 жовтня до Парламенту. Таким чином, події можуть розгорнутися цілком непередбачені. Знову всі активно заговорили про можливість перевороту. Є шанс, що безпорядки спровокують Президента на розпуск Парламенту і на впровадження в Україні президентського правління. Цей варіант – найбільш неприємний. Хочеться бути оптимістом, але розігнати тяжкі думки нелегко. Надто свіжий в пам’яті квітень 1989-го в Тбілісі. По Києву навіть ходить анекдот: «Приходять депутати 1 жовтня в Парламент, а їм кажуть люди у військовому: “А вам, громадяни депутати, не сюди, а он туди – до автобусів з решіточками на вікнах”». Як бачиш, похмурий гумор сьогодні поширений в нашому місті. Не хочеться на цій ноті закінчувати, бо я все ж таки не можу і не хочу вірити в найгірше, але – нема ради. Такий сьогодні настрій.

Думаю, що в тебе все нормально. Мабуть, у вас скоро випаде сніг і ви всі почнете їздити в гори на лижі. Я ще дотепер сумую за спокійним і тихим Едмонтоном, згадую гори і прерії.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 68–69)

Ілюстрація: Іван Марчук, Портрет Соломії Павличко.

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1990 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Льоня не встиг на похорон Сергія Йосиповича і дуже переживав з цього приводу. А на сороковий день після кончини Параджанова на нашій кіностудії відбувся молебень за ним. Перед цим показали двосерійний документальний фільм про Сергія Йосиповича. Для багатьох, у тому числі для нас з Леонідом, смерть Параджанова – страшне горе. Це настільки непоправна втрата, що й писати про це неможливо... Унікальна людина, геній! Навіть смертю своєю він приніс благо кіностудії імені Довженка. На територію кіностудії приїхали представники духовенства, щоби здійснити молебень і тим самим освятити молитвою це непросте місце. Я проридала весь молебень. На мене весь час зі здивуванням дивилися працівники кіностудії. А я нічого не могла з собою вдіяти: сльози градом котилися з моїх очей, у мене була тиха істерика... Я завжди захоплювалася Параджановим і дуже любила цю унікальну людину, страждальця, трудівника, генія, який умів «провокувати» і розкривати творче начало в кожній людині, цього Цілителя душ і тіл! Льоня, занепокоєний моїм станом, відвіз мене додому...

А вночі мені наснився сон: бачу зверху красиві пейзажі, все кольорове, яскраве, якісь замки над річкою. Уві сні до мене приходить здогад: це ж Кура і старовинні грузинські замки над нею. Згадую, що в одному з таких замків я бувала з Параджановим і Джорбінадзе, вони задумали там організувати музей народної творчості Грузії. Параджанов діставав для музею антикваріат. Я уві сні ніби запливаю в замок, проходжу залою і раптом бачу Сергія Йосиповича. Він сидить за столом, навколо нього – старовинні вази, килими, грузинська зброя, кинджали з різьбленими ручками. Я запитую:

– Як ви Там?

– Все добре. Шкода тільки, що руками нічого робити не можу. Рук у мене тут нема, – відповідає покійний Параджанов.

Його образ став танути і зник. Я прокинулась, і мене пройняла думка: «Адже Параджанов усе життя робив колажі, “творив” руками, а тепер у нього нема такої можливості, і він сумує з цього приводу...».

Цей сон мені врізався в пам’ять, надто чіткий він був і правдоподібний! Хтозна, можливо, душі, які пішли від нас, мають можливість передати нам звісточку з того боку «завіси». Я згадала сон на сороковий день після відходу Івана Миколайчука, коли він на моє питання «як ви там?» відповів: «Я не думав, що потраплю Так Високо!». І ще раз мені наснився дуже чіткий і ясний сон про Івана, я навіть телефонувала Марічці Миколайчук і розповідала їй:

– Сниться мені, що перебуваю в підземеллі і бачу Івана, він каже мені:

«Передай усім, щоб не чіпали моє серце, а то їм лихо буде, я захищатимусь!». І наче замахнувся, щоб ударити когось...

Марія Миколайчук сказала мені:

– Твій сон підтверджує моє рішення не здійснювати перепоховання! Річ у тому, що саме цими днями родичі Івана піднімали питання про перепоховання його серця на Буковині, на батьківщині, а я проти цього. Навіщо тривожити прах? Це ж треба, щоб тобі такий сон наснився! Іван знайшов можливість висловити свою думку з цього приводу через тебе!

Я теж була здивована, адже я нічого не знала про розмови щодо перепоховання...

Період підготовки до зйомок фільму «Подарунок на іменини» був у повному розпалі: шили костюми, готували реквізит, шукати карети і паровози.

Ще до поїздки до Болгарії ми з Леонідом записали новели Стефаника і пісні в моєму виконанні для телевистави «Раненько чесала волосся» на центральному українському телебаченні. Зйомки відбувались у спеціально для цього побудованих декораціях. Льоня сам монтував матеріал, і п’ятнадцятого вересня нашу телевиставу показали на телебаченні. Ми почули багато теплих слів від тих, хто подивився нашу роботу. А для мене це був, перш за все, корисний досвід роботи з текстами. Я тепер знаю, що можу виступати на сцені з композиціями, де чергуються тексти й пісні. Це особливий жанр – моновистава, але мені він близький. Можна придумувати і складати композиції за творчістю різних поетів і навіть прозаїків... Але... Дитина змінить моє життя. Чи зможу я коли-небудь повернутися на сцену?

Так... мій теперішній стан вагітної жінки не назвеш комфортним... Все затуляє нудота. Лікар жіночої консультації обіцяє «рай» після 10–12 тижнів. А поки що зауважую за собою, що я просто перечікую. Лежу й нічого не роблю, тільки слідкую, як різні повільні, ліниві думки пропливають у голові, а я з відчуженим обличчям безрадісно дивлюся на них. Сон не сон, яв не яв...

Такий стан я відчувала доти, доки мені не наснився сон, у якому в мене нібито раптово відкрилася кровотеча. Звідкись з’явилася сива жінка в сірому балахоні і покликала за собою... Попрощалася я зі своїми батьками, і повела вона мене, ридаючу, на вулицю. І раптом я бачу, як з інших під’їздів і будинків такі ж жінки в сірому одязі ведуть дітей, старих, калік. Збираються всі одним натовпом і починають співати спільну пісню, а слова цієї пісні складає кожен «покликаний» по черзі, на ходу. Коли настала моя черга, я стала придумувати свої рядки для загальної пісні. Добре пам’ятаю стан відчаю і страшного горя, що мене покликали раптово, а я ж іще не готова до «відходу»! Прокинулась я від власних ридань... От такий сон...

«Та що ж це таке? – подумала я. – Що за песимізм? Слід витягнути себе з цього болота, як Мюнхгаузен себе витягував за волосся. Скоро почнуться зйомки, потрібно бути у формі. А як дитині в утробі? Вона ж, напевно, відчуває мій стан?». І я почала подумки розмовляти з нею: «Я опаную себе, моє сонечко! Ти зачата в любові й ніжності! І ми дуже раді тобі! Ми на тебе чекаємо! Я любитиму тебе більше за все на світі! Потерпи трохи, я усвідомлю до кінця і звикнуся з думкою, що скоро стану твоєю мамою!».

Я строго розпланувала свої справи. Тепер я щодня займаюся гімнастикою, гуляю на свіжому повітрі навколо озера, граю на фортепіано класику, малюю аквареллю, читаю духовну літературу. Мені порадити дивитися картинки із зображенням красивих дітей. Я знайшла в нашій домашній бібліотеці репродукції, на яких зображені мадонни з немовлятами. Особливо мені сподобалася репродукція з картини Аньйоло Бронзіно «Святе сімейство». На картині в центрі композиції зображено жінку в червоному платті, що сидить, біля її ніг бавляться один з одним двоє чарівних хлопчиків, а ззаду, наче на другому плані, за ними спостерігає мужній бородатий чоловік, очевидно, голова сімейства. Я поставила альбом із зображенням «Святого сімейства», яке мені полюбилося, на фортепіано і щодня милуюся малюками...

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 291–293. Переклад з російської)

Ілюстрація: фото Сергія Параджанова роботи Юрія Мечітова, 1984 р.

Зі щоденника Костянтина Москальця (1963), українського поета, письменника, музиканта, у 1990 р. – учасника львівського театру-студії «Не журись!»:

Відтоді був дуже насичений подіями і зламами період із концертами, з Надійкою і шоком у Луцьку, з дівчатами, Карпатами, Юрковою машиною, «Пінкфлойдом», дочитаними листами Рільке. Нарешті я вдома. Позаду Москва, Львів, гастролі в Івано-Франківській області, позаду хата на вулиці Сковороди; усе позаду. Я випірнув тут-таки, рівно через рік. Наслання закінчилося; наслання, яке мало назву «Львів». І от: пізній серпневий вечір, нетлі, цвіркун за вікном батькового кабінету.

Я на волі. Уперше за багато років – я на волі. Про це ще ніхто не знає. Це те, що тоді, у квітневому Самборі, назвалося мені нікомуненалежністю. Це те, що приходило до мене у вигляді книжок Швейцера або ранку, сірого й могутнього, після безсонної ночі на вулиці Сковороди. Я більше ніколи там не житиму. Це те, що я зустрічав у образі сміхотливої Надійки. Знову летять сюди нетлі, знову гримлять поїзди, знову пливе сигаретний дим над чашкою з міцним нічним чаєм. Знову? Чи все ще? Хіба не моєю – і барвистою, часом кошмарною – ілюзією були ці десять років? Чи не заснув я просто, втомившись, за оцим, тим самим, батьковим письмовим столом? Чи ж не приснилося мені все оце: зрада Тані, армія, Чернігів, інститут, одруження, друзі, пиятики, смерть-і-воскресіння, тобто пробудження?

Єдине, що можна стверджувати з певністю, – це те, що навіть сни не минають безслідно. Лишаються шрами на чолі. Болить серце. Печуть очі. З’являється любов. З’являється Бог. З'являються любов у Бога, віра і надія. І не щезають після пробудження вдома, в серпні.

(Костянтин Москалець, Келія Чайної Троянди. 1989–1999 (Львів: Кальварія, 2001), с. 23–24)

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у липні 1990 р. – народного депутата України:

Вчора кілька разів телефонували до Івано-Франківська. Тарас – студент! Леся вчора була в зоопарку, якийсь хлопчик дав їй потримати на руках пітона.

Рано-вранці повставали, перекусили, пішли на Річковий вокзал, взяли квитки на запорізький «Метеор», пливемо до Канева.

***

І ось ми з Лесею на Тарасовій горі. Купили квіти, сходами (новими, бо раніше все було інакше, а був я тут кілька разів) зійшли на Чернечу. Львів’яни іронізують, що є новий герб Львова: знизу чорний віл (Чорновіл), посередині – Котик, вгорі – Хмара.

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 1, 1988–1992 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021), с. 427)

Ілюстрація: акварель Олексія Кисилівського «Пароплав біля Канівської пристані», 1953 р.

Вчора на сесії Масол все ж зачитав звіт на годину і двадцять хвилин. Найсмішніше, що в Масола повно оптимізму. Його кабінет при владі 2 з половиною роки, він оголосив, що ще за 2 роки економіка стане О.К. Це не могло, звичайно, не викликати роздратування. Політичну ситуацію він взагалі обійшов. Сказав тільки, що потрібен суверенітет, що Москва все відбирає (раніше тільки 7% промисловості підлягало республіці, тепер – 40%) і т. д.

Далі була на дві години дискусія, як обговорювати доповідь. Голова пропонував обговорювати так, щоб виступили представники кожної області, а потім фракцій. Демблок занервувався. Адже принцип «від областей» зменшив би його участь. Домовилися нарешті, що будуть виступи за двома списками – від областей і за записом, тобто за реґламентом, на виступи ще почали записуватися з попереднього дня. І в тому списку, звичайно, домінував демблок.

Але яка була несподіванка, коли почали виступати депутати. Виявилося, що і з областей ніхто не підтримує політику уряду. За винятком одного виступу з Криму, всі засудили звіт і роботу уряду, причому з висловами не церемонилися. Виступали секретарі райкомів і обкомів, директори заводів, фабрик і так арґументовано, кваліфіковано, розумно аналізували і викривали адміністративну систему, яку прагне реґулювати Масол і його уряд, концепцію «керованого ринку», яка прийшла тепер з Москви, грабунок областей, просто ідіотичні постанови про закупівельні ціни на зерно, так само прийняті в Москві, про екологію... Всі навіть не перерахуєш. Але враження в мене вперше за всі дні роботи залишилося оптимістичніше. Дісталося і Горбачову, і, як хтось висловився, його радникам – економістам-«мракобісам». Особливо добре виступив кооператор з Дніпропетровська Табурянський.

Потряс всіх Алтунян з Харкова, який пошкодував, що не можна організувати фракцію колишніх політв’язнів, бо за реґламентом для цього треба 20 чоловік, а їх тільки близько десяти. Він говорив лише про одне – про необхідність поставити під контроль КДБ, розсекретити його бюджет, знищити районні і обласні комітети, відшкодувати моральні і матеріальні збитки колишнім в’язням. Виступ був темпераментний, для багатьох, мабуть, шокуючий, але його зустріли оплесками.

За межами Верховної Ради в містах просто паніка. Депутат з Дніпропетровська сказав, що там в крамницях лишилися тільки сірники і сіль. Два дні тому по ТБ виступив Рижков і оголосив про підвищення цін. Але це абсурд, якому немає рівних. Якщо ринок, то до чого тут Рижков з своїми цінами і знову на цілого нашого величезного монстра – від Карпат до Владивостока?

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 20–21)

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника, у 1990 р. – народного депутата СРСР:

І третій день – Пленум.

За керівним столом – все ті ж люди. Неприязні, очужілі між собою. Зал, де більшість складають озлоблені тупі шовіністи, не хочуть і чути про реформи, докорінні зміни! Їм потрібна державна косметика з єдиним, офіційним, великоруським...

У залі відчутно панує атмосфера озлобленості, нервозності, імперської нетерпимості. Ось промовець сказав, що в неділю на Манежній площі був народ – і одразу із залу хвиля спротиву: «Какой народ? Вишь, умники!..».

Гостра розгорілась полеміка: бути чи не бути окремій російській компартії? Чи скликати з’їзд комуністів Росії?

На диби стали генерали, всі шовіністи: а що тоді буде з Союзом? Розвалиться імперія!

Ні, не треба, щоб Росія відділялась! Страшно! Розпадеться весь цей великодержавний Вавилон!

Зустрічається в кулуарах Дмитро Костянтинович Моторний, знаменитий голова колгоспу з Херсонщини:

– Олесю Терентійовичу, – гукає радісно, – приїздіть до нас улітку, щось покажемо!

– А що саме?

– Пригадуєте наш клуб? На фронтоні великими (метровими) літерами було написано «Дворец...». Ще ви тоді докоряли нам – чому «дворец» та й усе інше теж...

– А тепер?

– «Палац»! І всі написи по-українському! Бо ми ж таки Україна!

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 277)