assassins_cloak | Entries tagged with 1944

Зі щоденника Олександра Довженка (1894–1956), українського письменника та кінорежисера:

Учора Горський привіз мені з Києва звістку про зняття мене з посади художнього керівника студії. Таким чином, я повернувся до Києва на студію хоча й ще більше посивілим, але убогим, побитим і пораненим.

Понесу стид свій по Шулявці на довгі, очевидно, часи, поки не забудеться.

Годі б уже мені мучитися і спокутувати свій гріх перед Сталіним. Треба прийматись за роботу і роботою довести йому, що я радянський митець... а не одіозна талановита постать з «обмеженим світоглядом».

Треба взяти себе в руки, закувати серце в залізо, волю і нерви, бодай останні, і, забувши про все на світі, створити сценарій і фільм, достойний великої нашої ролі у велику історичну добу.

Учора у Козловського сказав мені Самосуд: коли Москвін узнав про усунення мене з Сталінського преміального комітету, він сказав: «Як жаль. З комітету вийняли серце й душу».

Смутно мені, смутно.

(Олександр Довженко, Сторінки Щоденника (1941–1956) (Київ: Видавництво гуманітарної літератури, 2004), с. 197)

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у лютому 1944 р. – мешканки Амстердама:

Люба Кітті!

Важко пояснити тобі, як я себе почуваю. Буває, я тужу за тишею, а тоді знову за веселощами. Сміятися тут ми розучилися, реготати навсправжки, аж до знемоги.

Сьогодні вранці на мене «найшло». Ти, певно, знаєш, як іноді це трапляється на уроці. Марго і я хіхікали, як безтурботні підлітки.

Вчора ввечері я знову мала сутичку з матір’ю. Марго загорнулася в свою вовняну ковдру, але раптом скочила з ліжка й заходилася ретельно оглядати ковдру. В ковдрі стирчала шпилька. Мати поперед цим ковдру латала. Батько похитав головою, вказавши на материне недбальство. Незабаром мати повернулася з ванної кімнати, і я сказала жартома: «Ти справжня ґава-роззява!».

Мати, звісно, запитала чому, й ми розповіли їй про шпильку.

Вона відразу зробила погордливе обличчя й сказала мені: «Хто б говорив про недбальство, але тільки не ти! Коли ти шиєш, уся підлога всіяна шпильками. А ось, глянь-но, валяється косметичка. Ти її ніколи не кладеш на місце».

Я сказала, що не користувалася нею, а Марго підхопилася, бо то вона прошпетилася.

Мати ще деякий час говорила про моє недбальство, доки мені не урвався терпець і я досить різко крикнула: «Адже я нічого не говорила про недбальство! Завжди мені за когось перепадає!».

Мати промовчала. А я була змушена відразу ж побажати їй на добраніч і поцілувати. Випадок, мабуть, незначний, але мене все тепер дратує.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 157)

Ілюстрація: Отто Франк бере участь у церемонії відкриття пам’ятника своїй доньці. Амстердам, 1977 р.

Зі щоденника Василя Кудренка (1926–2007), уродженця села Балаклія тепер Миргородського району Полтавської області, у лютому 1944 р. – «східного робітника» в Берліні:

...Нарешті я знову відвідаю мою сестру Парасю. Я прийшов, але вона і сьогодні повинна працювати. Парася боїться, що я можу загинути під час бомбардування. Знову лунає повітряна тривога. І невдовзі відбій. Я обідаю у двоюрідної сестри і їду назад.

Я прогулююся і вечеряю. Потім іду до знайомих дівчат, але залишаюся там недовго. Грає музика, хлопці танцюють. Там є також французькі дівчата. Ми їх почали зачіпати, вони хотіли покликати поліцію і прогнали нас.

(Павло Стороженко, “«Слава Богу, сьогодні не бомбили!» Зі щоденника Василя Кудренка, українського хлопця, який був відправлений на примусові роботи до Німеччини”, Вітчизна 3–4 (2008), с. 139)

Із записки Генрика Юзефа Щеснєвського (1910–2002), польського освітнього діяча, учасника підпільного руху періоду Другої світової війни, у лютому 1944 р. – в’язня концтабору Майданек, до Казимири Яросінської (псевдо «Бабуня»):

Бабусю Кохана –

Отримав сьогодні пакунок і з горохом і з кнедлями – і за – за все найщиріше і найміцніше дякую і цілую і обіймаю і тішуся невимовно – бо сьогодні маємо великий бенкет зі всього і всім – кнедлики смакували подвійно – Бабусю Дорога Кохана – якщо можна просити замінити суху квасолю чи кашу на баночку квашеної капусти, то дуже прошу – того нам найбільше бракує – а з сухим провіантом даємо собі цілковито раду – за чай – дуже дуже міцно обіймаю – шалено знадобився – Багато листів чекає на чергу Яся – лежать на складі вже тиждень – але хіба на цьому Бабуня отримає – Дякую за звістки – Оскар тримається і може нарешті завтра отримаю картки від нього – в листах у Яся буде прохання про фарби, які можна буде вислати пакунком – Антек шалено задоволений побаченням з Гелею – але знову чекає на ще одне побачення – може колись і для мене сонечко засяє – З Краснолюдком щось сталося, має цілий вантаж – Сьогодні пробував ще один контакт з Гальшкою – не знаю, чи мені вдасться – У нас як завжди – Смертонька кружляє, сьогодні розстріляли кількадесят чоловіків і 15 жінок привезених з Любліна – Вічний їм спокій – У Варшаві мають бути великі облави і страти за Помсту – Боже Боже коли це закінчиться – Просимо про молитви – Цілую сердечно і обіймаю всіх – Юр

(Henryk Jerzy Szcześniewski, Tajemnice Szydła. Grypsy z Majdanka 1943–1944 (Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 2014), s. 256. Переклад з польської)

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, у 1944 р. – студента Німецького університету у Празі:

Сьогодні (неділя) вернувся з Берліну, де сидів рівно тиждень. Поїхав був туди, щоб поладнати деякі справи та попрощатися з людьми й містом. Жив у Осадчука. На жаль із своїх давних професорів бачив лише Гаусгофера; все інше порозбігалося. Напр. Бербер поїхав до Швайцарії як нім. представник до міжнар. Черв. Хреста, Ахметелі евакуувався разом зо своїм Ванзее-Інститут, Сікс дістав підвищення по службі та працює в Мін. Зак. Справ як шеф культурного відділу; він теж евакуувався. – Сам Берлін робить несамовите враження. Модерні Помпеї! Цілі дільниці виглядають як одна сумна руїна. – Із давніх німецьких товаришок, що з ними ближче приятелював, не застав нікого крім Frl. Hahn. (Зокрема не застав ні Інге Брандт ні Лії-Інез Люббарт, що з ними особливо хотів бачитися). З Алеттою Ган провів два симпатичні вечора на двох різних помешканнях; вона саме у тракті перепровадин до гарної віллі у Груневальді. Від неї довідався найновіші сплетні про факультет та її амурні клопоти з Гавсгофером; заручини, якими вона влітку так гордилася, взяв чорт. – Із наших людей бачився м. ін. із інж. Андрієвським (був д. пригноблений убивством полк. Сушка у Львові) та із Анатолем Курдидиком, що оповідав цікаві подробиці про антижидівський інститут у Франкфурті, де він працює. – Із Рудком бачився мало, бо він саме був занятий підготовою реферату на семінар проф. Шпранґера (про психологію у Хрістіяна Вольфа). Всетаки встигли переговорити ще раз справи, зв’язані із моїми завданнями у Празі та при редагуванні Бюлетеня. Зіставив Рудкові рукопис моєї великої статті про «Студентський Львів». – На станцію відпроваджували мене: Рудко, Осадчук та Енка Кушкевич. Відїзд: 7,50 вечором. Приїзд: 4,30 ранком. Мав 2 клясу, місця було доволі, але не виспався, бо перемерз у вагоні. – Мама була здивована, заставши мене ранком у моїм ліжку. – Із кореспонденції за цей тиждень не багато було цікавого: картка від Іка; мого великого, засадничого листа, про його переселення до Відня, видно ще не одержав. – Зате цікавіше фамілійне листування: Трагедія з Бабцею. Влодко перевіз її до Кракова, але Сяськова Маруся відмовилася приняти до себе Бабцю на побут. Між Влодком і Марусею прийшло до «пекельної авантюри» – ipsissima verba [найсправжнісінькі слова] Сяська, який чейже – при норовах своєї Марусі – вже в цьому напрямі доволі загартований. Також д. сумний лист від Михайла. Він рішений оставатися у Львові, хоча рахується із приходом большевиків і впевнений у тому, що це буде його погибіль. – Сьогодні вечором був з Мамою у кіні на фільмі «Großstadtmelodie» [«Мелодії великого міста»] на тлі берлінських мотивів. Але нині це тільки історичний мотив; Берлін лежить у розвалинах і не знати, хто й коли його відбудовуватиме.

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 196–197)

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у грудні 1944 р. – переміщеної особи в Берліні:

Сьогодні провів півдня у С-ка, але це нічого мені не дало. Він щиро сказав, що все залежить від німця Ергерта. В понеділок піду до того німця, хоч на успіх не надіюся.

Сьогодні спостерігав такий випадок: одна молода жінка із шестирічною донечкою прийшла до «Ukrainische betroittestell», дівчинку лишила в коридорі, а сама пішла в канцелярію. Гарне чорняве дівча – таке цікаве, що всі почали розважати його. А одна пані завела з тим дівчатком таку розмову:

– Як називаєшся?

– Тамара, – відповіла дівчинка.

– А скільки тобі років?

– Шість.

– А хто ти така: українка чи татарка?

– Нєт, я русская.

– Русская? А звідкіля ж ти приїхала – з Москви чи Петербурґу?

– Нєт, я с Києва.

– А хіба ж у Києві росіяни? В Києві живуть українці, тож ти також українка.

– Нєт, я русская! То в Польшє живут украінци, а в Києве только русскіє.

Далі цієї «дискусії» я вже не чув, бо прийшла моя черга і мене покликали до канцелярії. Коли я зайшов туди, то мати дівчинки ще продовжувала розмову з секретаркою – говорила доброю українською мовою. Таки в Києві живуть українці! Але, навіщо ж було так виховувати свою дочку?!

Вийшовши від С-ка, в коридорі я почув розмову двох росіян. Один з них розповідав, що в білоруському комітеті (в Берліні) дають приміщення, обіди, навіть одяг.

– Вот, – закінчив він, – в таком случаю вигодно бить бєлорусом!

– Да, я почті бєлорус, – сказав другий, – жил там довольно долгоє врємя. [...]

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 77)

Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у липні 1944 р. – переміщеної особи, яка перебувала в селі Жеґестів (Лемківщина, тепер Малопольське воєводство, Польща):

Довго не писала: 23 червня повернулася зі Львова, звідки, без зломання числа, приїхав раніше досить спанікований бомбами Гординський. Подорозі туди, на станції в Тарнові, вкрали мені під час летунського алярму портмонетку з грішми й документами – на щастя, білет мала в кишені пальта. Поступила до Степана в Перемишлі – він виручив мене грішми, а від Лемана у Львові дістала нову, добру виказку.

Раз, виглядаючи з вікна в помешканні Іренки, на Ґловінського (насупроти шпиталь), мала розмову з раненим німцем: «Тут у нас самі шпіони, слова не можна сказати, а ті медсестри – всі проститутки. Усе в нас валиться...».

До свого помешкання тільки заходила. В Ореста там знайома з Києва, з донею – все досить запущено, але яке це має вже значення! Розжалобила мене своїми пестощами кицька – зрештою, Зеров дбає за неї.

Зламала число, була там дванадцять днів. У Львові було спокійно, один незначний наліт, а взагалі – настрій прикрий. Хмара спліток, головно «містичних». Ще почула про наші «панічні настрої» – чого ми тікали? Так, наче б ті самі люди не збиралися їхати зразу ж услід за нами, тільки кращим транспортом. То правда, що деякі з наших мужчин великі страхополохи – але що іншого мала робити я, як не скористуватись з того спільного транспорту?

В часу мого перебування у Львові сталися важні події: упадок Італії, та, одночасно, висадка альянтів в Нормандії. Два дні пізніше почали німці бомбардувати Англію з Лондоном новою зброєю – запальними бомбами в літаках без людської обслуги. «Інвазія» альянтів розгорнулася у глиб Франції, де йдуть великі бої – альянти вживають маси воєнного матеріялу, як про це пишуть німці. Тепер, кажуть вони, до таких боїв мусіло дійти, але – чому треба було увесь час твердити, що ніяка «інвазія» неможлива?...

У Жеґестові я застала вісті про якісь неправдоподібні концесії для українців: армія, може й держава... Наші молоді мужчини, Стефаник, Нижанківський, навіть Безпечний захопилися були цим на мить – їх тимчасом покликали до Дивізії – але скоро ті оптимістичні вісті виявилися спліткою – і вони тепер викручуються з тої Дивізії, як можуть. Навіть і тепер німці не здатні політично думати. Манія великости.

На Сході – погано. На середньому відтинку велика большевицька офензива, у Фінляндії вона почалася ще раніш. Стоять теж під Вильном, оточують його.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 202–203)

Ілюстрація: вулична торгівля у Львові, 1943 р. Фото Джо Юліуса Гейдекера.

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, який у квітні 1944 р. перебував на Тернопільщині:

З самого досвітку чути кулеметні постріли, вибухи гарматних стрілен і гул моторів. Наші серця б’ються жвавіше, наближення фронту тішить нас. Коли б швидше...

Нас знову відвідав Олександер Т-ко. Сидів довго, понад три години. Це добродушний, веселий чоловік, стрілянина його також радує – він військовий, був ляйтенантом, каже, що після цієї стрілянини можна сподіватися змін... Дай, Боже...

Згадав, що коли ми йшли з Верхняківців до Худиївців, то в одному маленькому селі, чи може то на хуторі, нас закликав до хати молодий поляк. Розговорилися, і він сказав нам, що й сам лише третій тиждень, як прийшов додому аж з-під Одеси. Був там у полоні – втік, місцеве населення, українці, переховало його і допомогло добратися додому.

– Ні в одній хаті, – каже він, – мені не відмовили шматка хліба і всюди я міг переночувати.

Він дав нам пообідати і наповнив мою торбу харчами – добро за добро!.. Найбільше йому подобалося те, що ми «одесити»:

– О, та у вас там добрий народ – ні з ким не ворогує!

(Олекса Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача (Лондон: Українська Видавнича Спілка, 1970), с. 9)

Зі щоденника Адріана Оржеховського (1876–1960), мешканця Одеси, у березні 1944 р. – співвласника бакалійної крамниці:

Після тижневої перерви сьогодні відчинив крамницю. Публіка, звичайно, валила в пошуках продуктів, але у нас крім огірків, що залишилися по 20 м[арок] кіло, томату, та купленої мною на базарі ковбаси нічого не було. Пізніше принесли тістечок 80 шт. за ціною 5 м., які моментально розхапали. Торгували 1½ т[исячі] м., але що я куплю за них завтра, не зберу думки. О третій годині пішов у місто. Евакуація триває повним ходом. Усі центральні вулиці загачені вантажівками, возами, кіньми, коровами та ін. Обози тягнуться без кінця. Публіки взагалі не видно, тільки молоденькі етуалі, під руку з німцями, весело сміються і гуляють. Щаслива молодість. Буквально всі крамниці зачинені. Всюди порожньо і сумно. У храмах повно молільників. Деякі священники ризикують залишитися. Завтра виходить газета. Повинні бути карколомні новини.

(Адриан Оржеховский, “Записки 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 4 (2007), с. 384. Переклад з російської)

Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у березні 1944 р. – мешканки Львова, співредакторки журналу «Наші дні»:

Сьогодні була на панахиді по д-рові Сімовичу. Страшно перейнялася цією несподіваною смертю. Увесь час бачу його, чую його голос, його жарти зі мною. В суботу ми мали багато спільного діла: увесь час то він виходив до нас нагору, то я збігала до нього вниз: я опрацьовувала спогади Северина Паньківського і треба було дещо в рукописі перевірити, а він диктував нашій секретарці «Сон» Зерова для «Наших Днів». Сказав мені, закриваючи останній раз двері за собою: «Так щось в мене болить той бік і та ліва рука». А в понеділок його вже не стало.

Мала я з ним і одну велику прикрість: написав гостру критику на книжку Наталени Королевої – одної з наших найпильніших авторів, її дрібні речі були прикрасою журналу. Я сперечалася, відкликалася до гол. редактора В-ва, д-ра Шлемкевича – не помогло: «Ми не можемо такому авторові, як Сімович, відкидати матеріял – він сам відповідає за себе…». А за деякий час я отримала гіркого листа від Королевої, з відмовою дальшої співпраці. Було боляче, образливо. Я також знаю, що він, Сімович, реаліст в літературних справах (сам сказав мені колись, що був проти першої нагороди на конкурсі В-ва для Липинного «Короля Таїті», бо там виступає мертвий король...), не міг сприймати Королевої, а тому так обійшовся з її книжкою, з мовою. Усе те пригадалося так, між іншим, а Сімовича жаль, жаль і шкода.

Становище на фронті – неважне, як кажуть наші східні брати. Після того, як німці оборонили Тернопіль (у Збаражі – большевики), там «прочищують навколо терен», тепер кажуть про змінні (вехсельфоль) бої в області Тернополя і на південь від [нечитке], а також в районі Проскурова. Большевики напирають з усіх сторін і сил на Сході, де ще стоять німці, поширюють лінію влому на шляху Вінниця – Львів. Але, вчора німці взяли Херсон, кажуть, що кримська армія (больш.) «так, як би відтята». Люди зі Сходу, визначніші, поволі, одинцем виїжджають на Захід. Деякі скупчення евакуйованих зі Сходу перевезли до таборів (м. ін. письм. Цуканову з чоловіком і сином: талановита письменниця і мила людина з промінистими очима – побувала й друкувалася у нас («Бузковий цвіт»).

Знову в Житомирі було тепер таке, що коли втекли німці, поляки повистрелювали значне число українців. Німці нагло повернулися, захопили й понищили цілий загін большевиків, що саме увійшов. Цілими днями лежали там неприбрані трупи на вулицях.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 197–198)

Ілюстрація: співробітники Музею Івана Франка у Львові, 7 квітня 1941 р. Перша ліворуч у верхньому ряді – старша наукова працівниця Марія Струтинська.