assassins_cloak | Entries tagged with 1941

Зі щоденника Вікторії Колосової (Водолажської) (1923–2010), української літературознавиці, у 1941 р. – мешканки Києва, учениці середньої школи:

Дивно... Вчора знову був такий вечір і знову передавали «Сон у літню ніч». Ніби для того, щоб мене переконати в тому, що це все теж сон, що я сплю. Якщо я сплю, то єдине моє бажання – чимдовше не прокидатися нізащо. Сон такий чудесний, мені іноді здається, що я ніколи більше не переживатиму таких днів, що вони найщасливіші в моєму житті.

Коли я вчора тримала його голову у своїх руках і перебирала його волосся, то я відчувала тільки материнське відчуття: в руках у мене славна, улюблена дитина, яку слід пригорнути. І я пригортала. Я гладила його обличчя, ніжно, ніжно, проводила рукою по його бровах, і йому було дуже приємно. Він не хотів навіть іти: «Прийдімо додому вранці, хочеш?» – запропонував він.

Але невже я можу відчувати тільки материнську любов? Мені так добре, коли він мене цілує. Вчора він цілував мене багато-багато, і в щоки, і в очі. І в рот – усюди. Але він добре цілує, як дитина – матір. Чи мені так здається? Як ніжно він до мене ставиться, як любовно! Вчора ми забрели на набережну. Я сіла на бар’єр, а він весь час тримав мене за руки, боячись, що я впаду. Ми пустували, чубились, я хотіла обов’язково сісти до води ногами, але він не дозволяв. Ішли ми зовсім сп’янені, хитаючись. Я почала бігти на гору, він за мною. Але тут трапилася маленька неприємність: у мене підвернулася нога, і я, здається, отримала розтяження. І в результаті – сьогодні не можу навіть стати на неї, сиджу вдома і маю можливість писати! Коли ми йшли додому, він уперше взяв мене під руку – мені було дуже боляче йти. «Кривулька бідна», – назвав він мене. Сьогодні я не пішла до школи, чи прийде він? Я не можу жити, не бачачи його хоч один день:

«Я знаю: довго не страждати,

Земна кінчиться путь моя,

Та мушу вранці певність мати,

Що вас удень зустріну я...»

[Фрагмент поеми Алєксандра Пушкіна «Євгеній Онєгін» у перекладі Максима Рильського, авторка цитувала його мовою оригіналу]

Тепер я зовсім інакше сприймаю художні твори. Якщо раніше я отримувала тільки задоволення і багато було мені незрозуміло, дивно, то тепер зовсім інші. Я читаю й переживаю, іноді до жаху бачу схожість до своїх почуттів. Мені вартує великих зусиль не заплакати...

Так, я дуже хочу що-небудь написати. Навіть намітила маленький план, щоправда усно. І укр[аїнською] мовою. Здається мені, що моя темка краще звучатиме укр[аїнською]. Спробую.

(Вікторія Колосова, Київський щоденник. 1940–1945, упорядники Олеся Лазаренко й Андрій Портнов (Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2021), с. 68–69. Переклад з російської)

Зі щоденника Михайла Коростаренка (1910–1988), українського юриста, викладача, у квітні 1941 р. – директора астрономічно-метеорологічної обсерваторії на горі Піп Іван:

В обсерваторію прибув 3 квітня. Співпрацівники зустріли мене радо. Два дні я почував себе кепсько, ходив напівхворий.

Зробив повідомлення про поїздку. Всі розчаровані з приводу відпустки, думали: дадуть два місяці, а виявилося – лише один. Взагалі за час моєї відсутності погіршився моральний стан. Посилилась боротьба за вихідні й 8-мигодинний робочий день. Це все виходить від профорга Захарченка.

Весь час думав над тим, з чого починати підтягати дисципліну. Завтра вирішу.

Березень видався місяцем буранів, заметілей і хуртовин. Багато днів із вітрами більше 40 метрів на секунду. Та Павлик, Сіма й Маруся добре впоралися зі своєю роботою.

Особливо Павлик. Він виконував обов’язки старшого техніка і трудився сумлінно й чесно. Коли в нього відкрилась кровотеча й він лежав у постелі, вахту тримали вдвох Сіма й Маруся.

Звіт за місяць склав 3 квітня. Отже, група метеорології, її молоді фахівці ростуть і міцніють. Аерологи впродовж місяця вдало випускали 25 радіозондів, а це винятково велике досягнення (раніше випускали тільки по 16). Юрков скаржився на тяжку працю; до того ж, висловлював претензії. Я йому запропонував покинути обсерваторію, і він подав заяву, мотивуючи свій відхід так: «Через те, що в обсерваторії доводиться працювати з 7-ї години ранку до 18-ї, а також через те, що змушують носити на плечах вантажі (хіба це не злочинність?), – прошу мене звільнити...». Думаю: хай іде. Правда, резолюції не наклав.

Останнім часом в обсерваторію надходить безліч листів із різними запитами: із Львівського університету професори Рибка й Тильчак просять вислати їм матеріали з метеорології; пишуть із Московської обсерваторії тощо. Приємно, що наша робота має науковий інтерес.

(Михайло Коростаренко, “Вітровії Чорногори: щоденник”, у Рукопис. Український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин, під загальною редакцією Івана Дзюби, т. 1 (Київ: Криниця, 2004), с. 489)

Ілюстрація: обсерваторія на горі Піп Іван («Білий слон») наприкінці 1930-х рр.

Зі щоденника Віллі Кона (1888–1941), німецького історика та педагога єврейського походження, у січні 1941 р. – мешканця Бреслау (Вроцлава):

Вчорашня ранкова пошта також принесла велику радість, бо я отримав приємного і детального листа від Рут [доньки автора] з Константинополя. Вся група також пливла через Чорне море, через що Рут захворіла на морську хворобу. В Росії люди дуже бідні. Відвідала два міста, припускаю, що Москву й Одесу. Лист цей дав нам велику радість. Пан Нойштадт розповідав мені, в якому страшному стані були архівні акти синагогальної громади – наполовину вкриті грибком, щось жахливе. В той час я справді чесно запропонував свої послуги в цьому питанні.

(Willy Cohn, Żadnego prawa – nigdzie. Dziennik z Breslau 1933–1941, wybrane fragmenty w opracowaniu Norberta Conradsa, z języka niemieckiego przełożył Viktor Grotowicz (Wrocław: Via Nova, 2010), s. 364. Переклад з польської)

Зі щоденника Нандора Феттіха (1900–1971), угорського археолога та мистецтвознавця, у грудні 1941 р. – директора Угорського національного музею, який дорогою до Києва перебував у Кракові:

Вранці о 7-й годині 58 хвилин ми прибули до Кракова. Дюсі Ласло знайшов в музеї золоте покриття гунського мусу. Величезне відкриття, що варте цілої низки гунських розкопок. Швед Аберг не згадав про це в своїй публікації.

Німецькі завойовники нічого по суті не змінили в зовнішньому вигляді Кракова. Поляки майже без боїв здавали міста. Подекуди сліди битви можна було побачити лише у великому залі вокзалу. Однак тут інтенсивно велися реставраційні роботи. На станції на нас чекав керівник музею д-р Вальтер Радіг на службовому автомобілі. Нас поселили в затишному європейському готелі «Дойчер Хоф» (до цього «Французький») за великі гроші – 22 злотих, забезпечили повним пансіоном, була холодна, гаряча вода. У супроводі Радіга ми оглянули новий «Остінститут» на вулиці Анни. Тут знаходилися оригінальні готичні (точніше, ренесансні) споруди (бібліотека Ягелло), вони були усі модернізовані (центральне опалення). Реконструкція будинку ще не завершена. Увечері слухали концерт Моцарта в чудовій готичній концертній залі. Літня пані на диво технічно й на високому культурному рівні грала на віолончелі, зокрема сонату до-мінор 26 (8). Найбільш запам’яталися фа-мінор міланського квартету і останній фа-мінор квартет. По обіді оглянули Вавель, де зараз руйнують споруди минулого століття і на їх місці побудують урядові будинки. До речі, генерал і нині мешкає в королівських покоях Вавеля, його канцелярія розташована тут. На будівництві оглянули одну церкву X століття, яка мала чотири ротонди, верхівки яких знаходяться глибоко під землею. Верхня частина – надбудова, нижня – оригінал. Ми опустилися у Левовий барліг – катакомби, з якими пов’язана легенда. Вікінг на імення Крак вбив дракона, що тут мешкав. Катакомби та їх проходи знаходяться в річищі Вісли.

Краківські євреї носять шестикутну зірку синього кольору на білому тлі, на відміну від берлінських, яким на грудях з лівого боку до одягу пришито жовту зірку з драпу. Хоча краківське гетто є закритим, все одно на вулицях можна побачити одного-двох євреїв. У Берліні поки що їм дозволено ходити вільно, однак – як я чув – їх усіх мають переселити в одну місцевість до Польщі. Суттєво, як ми помітили, що німці не розрізняють єврея від поляка. Наш водій не дуже старався об’їжджати людей на гомінких вулицях, він мчав вперед і тільки вперед. Кілька разів я кричав йому бути обережнішим, бо справді переїдемо когось, а він, врешті-решт, кинув мені: «Це ж бо поляк».

(Нандор Феттіх, Київський щоденник (3.ХІІ.1941‒19.І.1942), переклад з угорської Стефан Мадяр (Київ: Софія-А, 2004), с. 20–21)

Ілюстрація: Нандор Феттіх (зліва) на тлі Благовіщенської церкви в Києві, грудень 1941 р. Фото з сімейного архіву Дьюли Ласло.

Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у 1941 р. – мешканки Львова:

Від десяти днів у мене – мама! Знову маю, вперше від початку війни, дім, захист, вигоду. І хоч над нами стоїть ще легким туманом сум – мама дуже оплакує татка – то життя знову стало можливим.

Сьогодні була на похоронах д-ра Костя Левицького. Служба Божа в церкві Св. Юра – Клементій Шептицький такий стилево-візантійський в жалобних ризах, ректор Сліпий (він потайки висвячений єпископом 1939) у митрі і всьому блиску на проповідальниці. Дуже гарний, дискретний хор.

Церква була перерізана впоперек, згори вниз, велитенською чорною оксамитною завісою, з великим, фіолетним хрестом посередині – по боках жовтоблакитні прапори. На самій горі, як золота спряжка – тризуб.

Лавки заповнені нашими нотаблями – вся еліта Західних Земель, так багато ще їх! Там відчула, що наше життя йде все ж самостійно попри те, німецьке, і хоч ми не знаємо, що може прийти завтра – у нас своя власна сила, що її не можна знищити з-зовні.

Виходу похоронів не бачила, мусіла побігти погрітися. Потім перестріла довжелезний похід на площі Міцкевича. І, хоч оркестри – їх було більше – дещо й фальшували, враження було гідне, величне.

Німці дійшли до Криму, але вгорі – спинилися під Москвою, під Ленінградом. На Заході – нальоти на німецькі міста, сотні літаків зразу.

У нас – великі дискусії. Одні, як Дзісь, твердять, що німці знищать большевиків, інші в це не вірять. Дехто каже, що навіть у самій Німеччині старше покоління ставиться до цього скептично. Але, ніхто не вірить, щоб Німеччина перемогла аліянтів. Буде так, пророкують, що і Німеччина й Англія будуть украй знищені війною, помиряться, а тоді німці мусітимуть рахуватися з народами, що окупували. А на Україні німці загубляться, не зможуть її опанувати...

Тимчасом – поводяться там ще гірше, як тут.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 155–156)

Зі щоденника Вікторії Колосової (Водолажської) (1923–2010), української літературознавиці, у 1941 р. – мешканки Києва:

Рівно рік тому, 11/XI – 40 р. я записала цитату з Кочерги: «Життя, як колода карт – козирі або йдуть один за один, або їх зовсім немає». Але тоді я писала це тому, щ обуло занадто багато козирів, тепер же я пишу тому, що їх немає... Ще раз, з іншого боку, підтверджується цей афоризм. Рік минув з того часу, коли почалася найсвітліша, найкраща смуга мого вісімнадцятирічного життя. Скільки вона тривала? Листопад, грудень, січень, лютий, березень, квітень, травень, червень... 8 місяців. Значить, уже чотири місяці, як вона закінчилась. Мало, навіть менше року. Зараз зовсім інший час, немає нічого спільного з тим, що було минулого року. Якщо раніше я знала, що робитиму приблизно ще на 5 років уперед, то тепер для мене – суцільне невідоме навіть завтра. Чи буду я вчитися, коли, де – все вкрите мороком. Але головне, це дикий настрій, це повільне сходження з розуму. Мама нервова до безумства, взагалі не володіє собою, та ще й плюс її характер – це з одного боку; а з іншого – я теж божевільна, і теж не володію собою. І ми цілий день удома, самі. Результатом – вічні сварки з дуже важкими наслідками. Дуже часто винна я, це правда: не хочу поступатися, [...] і т. д. Але останні дні я почала дуже строго слідкувати за собою, але все ж миру в домі нема. Мамі завжди здається, що я хочу сказати останнє слово, домогтися, щоби гора була з мого боку – в цьому і трагедія. Вона не може терпіти жодних зауважень, і тому навіть просту пораду мою сприймає як повчання. Звідси й починається драма. І так вічно! Я прагну поступити куди-небудь на роботу, від ранку до вечора ходжу її шукати. Це було б найкращим виходом з обстановки, яка склалася, та крім того, дало ще що-небудь у матеріальному плані; а з цим у нас зараз дуже й дуже погано. Але ось уже два місяці – а роботи нема, перспектив – жодних. Їсти нічого, купити не можна, грошей нема. Але це початок, далі зима. Я все вірила, що буде краще і переконувала в цьому інших, тепер я все більше і більше зневірююсь. Лише мій старий друг, Юра, все продовжує мене втішати.

(Вікторія Колосова, Київський щоденник. 1940–1945, упорядники Олеся Лазаренко й Андрій Портнов (Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2021), с. 74–75. Переклад з російської)

Зі щоденника Катерини Гажій (бл. 1880 – після 1948), мешканки Одеси, вчительки:

Ось уже кілька днів, як поселили мені двох румунських офіцерів і двох денщиків. Офіцери тримають себе дуже бундючно. Щодня приносять звідкись масу всяких речей і все складають у мішки та портфелі. З денщиками живу дружньо. Хороші хлопці. Сьогодні варили на кухні собі, діставши шматочок м’яса, якийсь соус. Я лежала хвора. Один із денщиків Нестор поклав на тарілку єдиний шматочок м’яса в соусі й картоплі, приніс мені й Володі, потиснув нам руки і, не вміючи нічого сказати російською, тільки вимовив: «мамо і тато». Я зрозуміла, що він хотів сказати: що ми йому, як мати й батько, що він згадав своїх рідних... І я довго плакала від цих двох слів. Думки про Бориса важкі, невідомість мучить. А навколо ці гоніння на євреїв, розгром їхніх квартир... А я не вірила. Багато могла би написати...

(Екатерина Гажий, “«Жизнь в плену». Дневники 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 351. Переклад з російської)

Зі щоденника Івана Мороза (1922–2012), українського історика, філософа, у жовтні 1941 р. – курсанта радянського військового училища:

Стояли в Армавірі учора цілий день. Уночі повантажились у вагони і стояли цілу ніч. Ранком поїхали. На роз’їзді Вольний стояли 4 години, що дуже нервує на голодний шлунок. Бо я вчора як поснідав, та й досі. Тепер стоїмо станціях – Каноково, Курганська, Нескучний, Богославськ. Під час стоянки на Богославській німець бомбив ешелон, який ішов з Богославської в протилежну нам сторону. Було видно чорний густий дим. Горіли, мабуть, цистерни.

Невинномиська. Станція велика. Аеродром біля станції. Тут ми стояли довго. Одержали котьолок сухарів на двох, грудочку цукру і 3 рибини на двох. Це за цілий день. Уночі рідко ставали. Їхали швидко.

(Іван Мороз, Велика війна і армія очима пересічного лейтенанта: щоденник «Ваньки взводного», редактор Оксана Плаксіна (Дніпропетровськ; Севастополь: Вебер, 2012), с. 16)

Зі щоденника Адріана Оржеховського (1876–1960), мешканця Одеси, у серпні 1941 р. – фарбувальника фабрики сукна:

Зірвалася буря з проливним дощем і громом, і злилася з безперервним гуркотом гармат. Сьогоднішнє зведення повідомляє: особливо запеклі бої відбуваються на Одеському фронті. Вчора весь день, уночі майже не припиняється гул пострілів. Сьогодні особливо чутно, очевидно фронт наближається, так як вікна і стіни починають тремтіти.

Зараз рівно 4 г. дня. Дощ вщух. Дерева майже не рухаються, але зате грім гармат чути все явніше. Ми буквально напередодні страшних днів. Немає секунди перерви у гуркоті гармат. І в цей час трамваї йдуть, діти бавляться і регочуться у дворі, на вулиці перехожі, в магазинах одиночні покупці, так як усі вони зовсім порожні. Сьогодні отримали картки на хліб по 400 гр. і 500 – працюючим. Починається майже голодування, так як довозу жодного нема і навколо порожнеча. Страшні дні надходять. У газеті повідомляють, що наші у всій Бессарабії та Буковині все підірвали і знищили. Очікують, що у випадку нашого відступу і у нас підірвуть електростанцію, млин та ін. зав[оди], як це було в Бессарабії.

(Адриан Оржеховский, “Записки 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 4 (2007), с. 246. Переклад з російської)

Ілюстрація: будівництво вуличних барикад в Одесі, на роді сучасних вулиць Степової та Заньковецької, кінець серпня 1941 р.

Зі щоденника Єнджея Морачевського (1870–1944), польського політика, колишнього прем'єр-міністра та міністра громадських робіт, у 1941 р. – мешканця Сулеювка тепер Мазовецького воєводства:

Сьогодні прийшов Рудзік [продавець набілу] і повідомив, що відтепер – до часу – приходитиме в суботу. П’ятниця – базарний день, і багато людей з сіл прямують з товаром на торги. На роздоріжжях німці полюють на тих, хто йде на торг, щоб їх пограбувати. Що награбують у п’ятницю, їдять у суботу, неділю й понеділок. Тоді вже в суботу дороги безпечні.

Уряд у Віші прийняв японський ультиматум, відступив Японії 2 повітряні бази і 6 портів. Як це сприйме Англія (Сінгапур – Австралія), Сполучені Штати (Філіппіни) і Голландія (Голландська Індія), побачимо. Припускаю з цього приводу війну з Японією. Це би продовжило війну з Німеччиною і нашу неволю.

(Jędrzej Moraczewski, Dziennik wydarzeń 1939–1944, wstęp i opracowanie Joanna Dufrat, Piotr Cichoracki (Łomianki: LTW, 2016), s. 486. Переклад з польської)

Ілюстрація: базар у Варшаві, серпень 1941 р. Фото Кристини Хрусцєльської, з фондів Національного цифрового архіву Польщі.

Зі щоденника Астрід Ліндґрен (1907–2002), шведської письменниці:

Сьогодні нашому старенькому королю виповнюється 83 роки. Нехай він переживе цю війну.

Мені так сумно і тривожно цієї вечірньої години. Цей теплий задушливий літній дощ знову нагадав мені події останніх днів минулого літа. А тепер знову щось відбувається. Це напруження між Німеччиною і Росією. У вечірніх новинах пишуть про загальну мобілізацію у Росії. Німеччина вже давно розташувала значні сили на своєму східному кордоні, а минулого тижня масово перекинула людей до Фінляндії. Саме вони проходили повз Ґотланд, що викликало таке сильне хвилювання. Якщо буде війна Німеччини і Фінляндії проти Росії, ми опинимося у жахливому становищі. Питання в тому, чи маємо ми шанс залишитися осторонь. Німці легко можуть захопити Ґотланд для авіабази.

Сьогодні я завершила приготування до поїздки на Фурусунд. У п’ятницю я взяла на роботі відпустку на літо, після чудового прощального обіду в «Пілен» із Гамберґом, Боґстамом, Флорі, Анне-Марі, магістром Чельберґом та іншими. Увечері до нас приходила А. М., вона була схвильована, і я була схвильована. Кухар і декілька співробітників залишають роботу.

Сьогодні Карін і Матте закінчили курси з плавання у Палаці спорту. А ще Карін тепер уміє їздити на велосипеді. Мені було б втішно і радісно, якби не одна турбота. Стуре вважає, що Німеччина й Англія підуть проти Росії, і саме в цьому полягав мирний план Гесса. Але це надто фантастично, щоб бути правдою.

(Астрід Ліндґрен, Щоденники воєнного часу 1939–1945, перекладач Денис Суворов (Київ: Laurus, 2017), с. 70–71)

Ілюстрація: Оскар Берґман, «Вечірні сутінки з Фьєльґатану – Стокгольм», 1941 р.

Вандзя [донька автора], крім продуктів, привезла з собою п. Кірхмаєрову. Та хотіла зорієнтуватися щодо можливості провести у нас літні місяці. Проживання в нашому салоні за ширмою їй не посміхалося. Вибрала кімнатку, в якій зазвичай живе Мариня. Приїде аж у червні. Важко сказати, що трапиться до того часу.

Закшевський переказав нам, дуже добре, драматично, останню промову Черчілля, виголошену 3 травня до поляків. Він розвинув досить цікавий історіософський погляд. На прикладах випадків з 1792 і 1939 років він показав, що скільки разів Польща виходила на правильний шлях зміцнення власних сил, стільки Німеччина, незважаючи на союзи і власні зобов’язання, вдаряла по Польщі, щоби перешкодити їй у цьому. Погано було, що англійці замало знали поляків. Тепер познайомилися з їхньою мужністю в бою і загартованістю в недолі. В Абіссинії англійці захопили у італійців їхню останню фортецю Дессе. Попри це, вони не хочуть капітулювати, у зв’язку з чим англійці не хочуть брати на себе відповідальність за долю італійського цивільного населення в Абіссинії, яке абіссинці, мстячи за жорстоке фашистське урядування, найправдоподібніше виріжуть до ноги.

(Jędrzej Moraczewski, Dziennik wydarzeń 1939–1944, wstęp i opracowanie Joanna Dufrat, Piotr Cichoracki (Łomianki: LTW, 2016), s. 449. Переклад з польської)

Ілюстрація: Єнджей Морачевський з родиною.

Зі щоденника Альбера Камю (1913–1960), французького письменника та філософа, який у березні 1941 р. перебував в Орані (тепер Алжир):

Узвишшя над Алжиром рясніють весняними квітами. Медовий запах жовтих троянд розтікається по вуличках. Височенні чорні кипариси випускають на вершини виблиски гліциній і глоду, ховаючи в собі їхній шлях нагору. Тихий вітерець, величезна й гладка затока. Сильне й просте бажання – і безглуздо буде все це покинути.

Санта-Крус і підйом угору серед сосон. Затока постійно розлягається вдалечінь, а вид з вершини губиться у безмежності. Байдужість – і в мене теж є своє паломництво.

(Альбер Камю, Щоденники, переклад з французької Євгена Марічева (Харків: Фоліо, 2021), с. 113)