assassins_cloak | Entries tagged with 1921

Зі щоденника Петра Корсуна (1898–?), вояка Армії УНР, у березні 1921 р. – адміністративного підхорунжого, який перебував у таборі для інтернованих осіб у Пйотркові:

Потапів готує все до нашого виїзду звідси. Звичайно ми багацько рискуємо, але що ж робити? В життю завше і на кожному кроці рискування. Голод доводить майже всіх, а особливо мене, бо я себе найкраще знаю, майже до крадіжки. Жалко все таки, що ще є трохи совісти, котра примушує завше зректись від бажання вкрасти, так страшенно иноді манячій кавалок хліба. А їсти так страшенно хочеться, що чорт зна щоб дав аби добре наїстись. Треба тільки дуже дивуватись, як може дійти чоловік до такого терпіння, як може чоловік жити зі всякчасною думкою «їсти»? Колись я не міг будучи голодним і маючи кавалок хліба приблизно з хунт, не з’їсти його разом, бо три міг би з’їсти. Допіру час взяв своє і бачучи, що нема ніяких надій, не живеш все існуючим часом, а трохи дивишся наперед. От я помітив велику зміну щодо власного характеру. Одержуючи порцію хліба на день приблизно хунт, звичайно його менше, я хунт допіру привик уже ділити його на сніданок, обід і вечерю, чого раніще не міг робити, а з’їдав зразу, бо не мав волі себе зтримати, бо на щось надіявся, то що. Це явище мене дуже цікавить, бо помічаю власну волю, бо помічаю, що починаю брати себе до рук. Трохи загнуздав себе. Хоч це й гарно, але краще було б, якби хліба одержували не хунт, а два або й більше.

Зовсім випадково сьогодні взнав про існування в нас, звичайно кажу про Петроків, але запевнений, що й скрізь є контр-розвідки, як її звуть ч.2, але запевняють, що вона страшніша, як та стара к. р. Чинниками її є: підполковники Черненко і Гудима, котрі навіть гроші вже одержують за таку щиру працю звичайно від самого уряду, не дивлячись на те, що рахуються в штабі і в випадку видачі тут грошей, будуть одержувати. Обміркувавши добре це питання, я рішив, що позаяк я допіру завше страшенно голодний, грошей заробити нема де, то і я б з великою охотою зробився б таким христопродавцем і записував би на чорну дошку полковників Козьму, Яковського, сотника Мельника... Чим заслуговують ці люде такої пошани, як запись на чорну дошку я не знаю, але знаю полк. Козьму сам із 1918 року, коли я став у армії УНР, а по розказах ще з 1917 року; полк. Яковського з 1919 р. по Запоріжській групі, як досить добрих працівників, а також і українців, і мабуть вони більше зробили для України, як ці підполковники, з котрих Черненко тілько дуже багацько балакає і така гидота, що коли б я мав ще з Тарнополя закордонний пашпорт на всякий випадок, коли б одержав чорти батька зна за що допомогу тут у Петрокові, та ще одержував гроші від уряду, як плата за запись на чорну дошку, звичайну досить добру, про що я більше як певен, то був би щирим приверженцем цього уряду і щиро б записував на чорну дошку. А то на великий жаль не так! Я голоден, хутко буду і босий та голий, про що частенько мрію, а тому нервовий, можу казати ріжні дурниці де попало і можу бути тілько записуваним, а не записувати.

Окинувши холодним поглядом навкруги запевняєшся, що дійсно ситий голодного не понімає і ніколи скілько буде існувати світ, не пойме. Перша умова життя – не бути голодним. Наївся добре – і все вважаєш кращим навкруги і не міркуєш навіть ні про недостатки, та й взагалі не хочеться критикувати... Доки чоловік живе в більш менш добрих умовах, то в нього й ідея є, свята ідея, котрій він поклоняється і до помилок її ніколи не сує носа, бо чого суватись, куди не слід, махнув рукою, та й досить. І так живеться некепсько.

От проминула гарна хвиля, насунулись хмари, ти голодний, голий, босий... Нервуєшся і починаєш шукати помилок. А їх безумовно кількість немала, та ще й збільшуєш завдяки кепському настрійові. Не будь ніколи кепських часів, не будь цього голоду, то весь нарід би загинув від ліні. Це тільки і підтримує працю нашого мозку, дає нам енергію. Голод – це сила, котра заставляє чоловік взагалі рухатись навіть до прогресу. Не знаю, чи з цим хто погодиться, але це моя думка і моє переконання. Голод – сила все рухаюча і майже всим керуюча, взагалі це свого роду господиня на цьому світі. Тому ж щоб бути самому паном, щоб панувати на цею господинею, бути її господарем, треба вміти керувати життьом по власному поглядові, треба вміти взяти життя до своїх рук і міцніше його тримати. От до такого часу я допіру і зближаюсь. Коли не впіймаюсь, коли на перший час, життя не обдурить, то думаю і я трохи вхопити віжки до власних рук і попробувати правити ним, бо досить воно наїздилось на мені. Чи я зможу зробити це, чи ні, буду бачити, але боятись нема чого, братись за це, бо хуже, як зара, не буде.

(“Щоденник адміністративного підхорунжого Петра Корсуна”, у Віктор Моренець, Армія за дротами (Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2018), с. 253–254)

Зі щоденника Валер’яна Поліщука (1897–1937), українського поета і письменника, у 1921 р. – мешканця Києва:

Був учора у Віри Ромасюкової. Моя гімназіяльна радість. Скільки монограм для неї було написано в сшитках, книжках, на партах. А її батько, що мені дав руку, щоб я увійшов до [клуні знаття], яке мені запахло тоді, як сіно, де то він зараз. Казала, що десь в Одесі. Седів у Чека. А Віруша й не сподівалась, що з мене вийде. Вона така уютна. По-старому – щоб наверстати старе, ми говоримо «ти». Тоді вона так і не знала, що я її любив гімназіяльним почуттям. Тепер сказав. У неї такі теплі груди, бідує бідненька, голодує, нікуди не ходить, казала, що торік хотіла навіть отруїтися. Сьогодні підемо, краще сказати – поведу її до Шевченка.

У Ронці ще кілька разів бував. Потім вона сама почала таки зазнаватись. Захотіла приказувати, думала, що я раб уже тим, що відріжняю її від других. «Якщо не зробите того й того, то я з вами не буду й розмовляти». Ну, як задля того тільки мене цінують, то я плюю.

Останній раз було з-за «Грона». Не прохає, а тоном мого обв’язку наказує, та ще й при хлопцях. Був і Осьмачка, який мене тепер ненавидить. Вона, певно, перед ними хотіла похвалитися, що от мов той диктатор Поліщук (яким мене називали в «Гроні». І дивно, мою кандидатуру скинули, зробивши розкол літературно-мист. течії і нашого об’єднання. Частина пішла до Тичини, а частина залишилась зо мною. На їх боці зараз більшість: і Всевидат, і Григорук, і деякі комуністи, і дурноголовий Євг. Касяненко, а вони нічого не зроблять. Як вони промажуть справу, тоді я з однодумцями знову буду робить. Шкурупій і Петрицький зо мною, Петрицький навіть мого портрета малює. Терещенко Микола хитається між мною і музагетівцями, вроді Микитенка та Тичини, а Косинка, дурень, зазнався, і що недавно так мене хвалив, тепер страшенно лає. Яка мінливість серед мистців у відношеннях між собою). Так я про Рону, хотіла, напевно, показатись. «Ви повинні для мене принести» – тоді я кажу (було в театрі, йшли «Гайдамаки»): «Ви хочете як Польща – показувати лишень рукою. Заплатіть 1500 карб. за книжку, як всі». – «Коли не принесете, то я з вами не розмовляю». Ах, думаю собі, то мене так цінуєш. Із-за того рвати. Добре. І вже з місяць я не буваю в неї, не кланяємося. Хоча бачимось випадково. Finis.

Хоч спочатку я хотів загладити. З театру кликав її на розмову. Вона при всіх: «Вибачтесь передо мною, тоді будем розмовляти». В чому? Та йди ти…

Віра якась хмура. Така вона й була, життя її не гріє. А я ж як радий, що тепер живу. Щасливий, хоч і паршиво жити, але зате відчуваю, що живу.

А між іншим, де ініціативу бере одна або кілька сильних людей, там завше діло, де маса, або уповноважений колектив, там завше провал. Де самочинно диктатура захоплюється, там більші наслідки, ніж там, де за загальною згодою, яка завше одтягує, коли одна особа розумніша уже встигає передбачити і почати роботу.

Краще масу вести за собою, відчуваючи, що вона трошки згодом сама мусить дойти до того самого, ніж чекати поки той рух буде загальним бажанням і тоді когось висуне. Багато часу пропаде марно, а хоч і [нерозбірливо].

(Валер’ян Поліщук, Блажен, хто може горіти...: автобіографія, щоденники, листи, упорядник Зіновій Суходуб (Рівне: Азалія, 1997), с. 53–54; Ярина Цимбал, “23 березня 1921 року”, http://litakcent.com/2021/03/23/23-bereznya-1921-roku/)

Зі щоденника Петра Корсуна (1898–?), вояка Армії УНР, у червні 1921 р. – адміністративного підхорунжого, який перебував у таборі для інтернованих осіб у Пйотркові:

Уже і весна минула, а нашої долі щось не чути. І з кожним днем, з кожним тижнем робиться страшніше, коли поглянеш наперед і подумаєш, що будеш робити нарешті? Бо не будемо ми у всякім разі сидіти ще одну зиму, не будуть же поляки нас годувати? Правда, вони, кажуть, винні нам 50000000000 марок за ту всю зброю та майно, котре ми здали, а хіба вони віддадуть? Марка польська з кожним днем пада: наприклад, торік у цей час американський доляр коштував 200–300 марок, місяць тому назад 900, а допіру 1400–1500.

Я абсолютно обірвався, хутко буду таким як на партизанщині. Позавчера пішов працювати на станцію, виладовувати вугля з вагонів, але неначе на зло, не довелось заробити, бо за годину розбив руку і допіру навіть умиватись нема як. І грошей нема і рука побита. Ну буду ж я пам’ятати інтернування!

Що таке? Майже ніколи мені нічого не сниться, а як і сниться, то абсолютно нічогісінько не пам’ятаю. А це цю ніч, цілу ніч верзлось, і так ясно все пам’ятаю. Цікавить найдужче, що снилась мама. Ніби то на нашому яру, на землі Кузьми Петровича в кутку на горі чомусь насаджені квітки, між иншим розцвілись вуздики і це якісь дрібненькі, здається синенькі, а жоржина вже мала великі пуп’янки, виднілись темно-красні пелюстки і посеред цих квіток чомусь стояла мама. Я з нею не балакав, як опинився там не знаю, обличчя теж не пам’ятаю, знаю тілько, що ці квітки були до продажу призначені. Позаяк ця грядка була на спускові гори, бо я стояв нижче неї, а мама значить вище і я дивився туди догори. Що за сон такий, що то значить?

Зараз складають реєстри на одіж, кажуть, що одержимо, але я не вірю, як взагалі ні в що допіру. Навіть заробити нема де, щоб самому купити собі одіж. Та ще видали наказа, що хто працює, то мусить певний відсоток давати на інвалідів то що. І то ж гадають, що коли б заробив, то дав би! Плювати мені на інвалідів, котрих сказати правду нема тут, котрі б не були здібні працювати, а лише ледарі. А ж дають допомоги хорим, котрі бувають здоровші від мене, та я не потребую їх відсотків. Це вже зовсім по большовицькому. Хутко мабуть уряд усіх найме працювати та харчувати його, невважаючи на те, що вже півроку забирає собі всі наші гроші.

(“Щоденник адміністративного підхорунжого Петра Корсуна”, у Віктор Моренець, Армія за дротами (Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2018), с. 265)

Ілюстрація: інтерновані вояки Армії УНР в одному з польських таборів, початок 1920-х рр. Фото з архіву благодійного фонду «Героїка».

Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

З України надходять все свіжіші та свіжіші вісти про тамошнє життя. Коли зі всього того, що доводиться чути від самовидців і інтервентів, вибрати десяту частину й повірити, то дійсно повіє таким жахом, що й не знаєш, що робити. Тутешні большевики й «большевитствуючі» запевняють, що там (в Росії і на Україні) життя вже війшло в норми і нема тих страхіть, які викликались революційним часом. Отже нема, кажуть, ні того терору, від якого червоніли в кровавих потоках вулиці міст, містечок і сел, ні того знущання, від якого люди з найміцнішими нервами доходили до божевілля. Ті ж, що приходять з України, оповідають, що терор не зменшився, а збільшився, що московські большевики, окупувавши Україну, ведуть там таку русифікацію, якої ще від часу істнування української землі ніхто не бачив. Під видом контрреволюції московські аґенти на Україні нищать все, що так чи инакше носить український характер. За ці два роки свого панування вони винищили стільки продуктивної людності на Україні, що становиться жахно. Раз по раз розстрілювали й розстрілюють людей, які абсолютно не причетні до політичної роботи, по своєму характеру зовсім аполітичні.

Як приклад (один з багатьох тисяч) може служити розстріл Марка Шапрана. Людину сю я знаю з дитячих літ. Я був в Київі завідуючим книг[арнею] «Літ.-наук. вістн[ика]» і редактором «Села» в 1908–13 році. Марко Шапран прийшов з села до міста шукати собі чорної роботи. Малограмотна звичайна селянська дитина 14–15 літ випадково попала до мене. Я взяв його спочатку за розсильного. Перебуваючи довгий час то в сій должності, то на посаді дворника у Грушевського М. С., то знову в книгарні підручним по продажу книжок, ся людина затрачувала неймовірну силу енерґії на самоосвіту і на знайомство та вивчення того діла, за яке вона взялася. В 1917 році після трьохлітньої розлуки в Київі я зустрів Марка Івановича цілком укінченим книгарем і запросив його на службу до видавн[ицтва] «Дзвін», де він був завідуючим складом, а в 1919 році з моїм від’їздом до Відня став завідуючим книгарнею «Дзвону», яку ми відкрили на В[еликій] Володимирській вулиці. Там і злапали його московські опричники і розстріляли в порядку червоного терору. Коли почув я се, то не міг пойняти віри, щоб сю людину, яка за все своє життя не зробила нікому найменшого зла, яка не належала ні до партій, ні до політичних груп ніколи, могли розстріляти навіть найбільш подлі, найбільш завзяті душогуби, але живий свідок переконав мене в тому. Його розстріляли тільки за те, що він був робітником-українцем. А скільки таких нещасних розстрілюють щодня, щогодини? І ці палачі, ці розбійники сміють говорити про соціялізм, про комунізм, про те, що вони йдуть з цілю визволити робітника від капіталістів-буржуїв!.. Капіталісти й тепер сидять, як і сиділи, спокійно користуючись з праці иньших, а робітників, працюючих розстрілюють по наказу агентів самодержавних комісарів. На Україні ж нищення робітників і селян особливо являється для них бажаним. Являючись по суті імперіалістами, шовіністично настроєними єдинонеделімцями, крім того предтечами нового царату, вони як найкращі аґенти переводять справу відбудови «єдиної неділимої тюрми народів». Але відпорна сила в народів, що визволились в 1917 році з ярма царського, остільки вже велика, що визволяться вони і з ярма комісарського. Безперечно, що політика комісарів російських веде до царизму. Чи буде він в Росії, чи ні – се питання, але, що в народів, які відділились від «злої мачухи», замість царизму скоро настане радянська система правління (на демократичних основах) – се факт. Про се свідчить все життя народів, яких колись держав царат, а тепер держать русько-жидівські комісари.

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007): 613–614)

Зі щоденника Євгена Чикаленка (1861–1929), українського громадського діяча, видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

Довідавшись з Галиного листа, що 27-го буде переїздити через Відень до Аккерману Др. М. А. Галин, я поїхав до Д-ра Матюшенка, де й стрів його. Він постарівся, одряхлів, але каже, що здоровий. Сам він родом попович з-під Аккерману і має там багато родичів і їде тепер до брата, який має великий виноградник і вважається за дуже багатого чоловіка. Присоглашав і мене їхати разом з ним, бо відтіля недалеко й до Перешор, то завжди можна встановити зв’язок. Поки що я ще не думаю про це, а коли перестануть платити пенсію і не можна буде дістати грошей на прожиття, то, може, справді, доведеться й про Аккерман подумати, якщо румуни пустять туди мене, не бессарабця родом, як Галин.

У Матюшенка стрів і полковника Поплавка, що був за Ц. Ради генерал-губернатором в Одесі і цими днями приїхав з України. Він оповідає, що ввесь час проживав нелегально на Україні і приїхав сюди удостовіритись – чи справді тут, у Петлюри, є така сила, що зможе прийти і визволити Україну, на що так сподіваються на Україні і чим так підбадьорюють себе повстанці. Тут він упевнився, що у Петлюри ніякої сили нема, а всі надії покладаються на повстанців на Україні так, як ті – на петлюрівську силу. Виходить, що й ті, й ті дурять себе надіями, сподіваючись одні на одних, а тим часом через те пропадає на Україні самий цвіт свідомого населення, бо большевики його винищують. Він про це робив доклад у Відні, перед великим зібраннєм наших еміґрантів. Тепер всі антипетлюрівці обвинувачують Петлюру в тім, що він сидить в Польщі і, «брязкаючи» зброєю, провокує українців на повстання і тим їх підводить під розстріли! Але якби не було ґрунту до повстань проти большевиків, то скільки б Петлюра не «брязкотів зброєю», то їх би не було; очевидно, й без Петлюри вони були б, бо це ж повстають ті самі елементи, які дали змогу большевикам виперти Петлюру з України. Не знаючи большевиків, ідеалізуючи їх, вони не підтримували Директорії, а навпаки помагали большевикам виперти її; тепер вони побачили, що помилялись, і тепер вже підтримують Петлюру проти большевиків і навіть самі без Петлюри повстають проти них. Якщо дивитись на заміри й заходи Петлюри як на провакацію, то так само треба було б дивитися на всі неудачні повстання і боротьбу, що велися до Хмельницького проти Польщі, і на всі польські повстання проти Росії та всю боротьбу російських революціонерів проти царського уряду аж до 17 року, але якби не було тої боротьби, то не булоб, очевидно, й того успіху, якого вона врешті досягла.

Поплавко, як і всі антипетлюрівці, каже, що треба покинути боротьбу проти большевиків, а йти еволюційною дорогою українського життя на Україні.

Ввечері несподівано прийшов до Матюшенка бувший прем’єр петлюрівського уряду А. М. Левіцький, який приїхав до Відня до хворої жінки своєї і зайшов до Матюшенка, як свого товариша, порадитись про операцію жінки.

Він одповів, що після підписання Рижського договору офіціально поляки вже не признають українського уряду, вважають всіх українців за приватних людей – біженців і потроху ще допомагають їм грішми, бо не хотять відпихнути від себе українців, не знаючи, як складуться в близькім будущім обставини. Вони ясно бачили, що тільки невеличка армія українська врятувала Польщу від остаточного розгрому, коли польська армія панічно тікала від большевиків.

Коли ж не можна буде всидіти в Польщі, то петлюрівський уряд з армією переїде до Болгарії, на що вже є згода Стамбулінського. А може, такої потреби й не буде, бо по певним відомостям і в Московщині піднімаються широкі повстання і коли розпустяться ліси та попідростають жита, тоді наша армія потроху буде переходити на Україну і вливатися в повстанчі загони і орґанізовувати та об’єднувати їх. Вже тепер багато перейшло поодиноко й групами старшин для підготовки ґрунту. Коли перейде на Україну одиночками й групами вся армія, то, напевне, туде перейде й Петлюра. Хоч противники його й кажуть, що у нього на це не хватить духу. Побачимо!

Як не перейде, то вмре морально, а коли перейде і там буде розстріляний, то український народ матиме Святого Симона, що може буде корисніший за живого. А коли йому вдасться об’єднати повстання і вигнати большевиків, то він стане вище Пожарського та Гарібальді!

(Євген Чикаленко, Щоденник (1921), упорядкування, передмова та коментарі Інни Старовойтенко (Київ: Темпора, 2015), с. 145–146)

Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

Сьогодня я, Залізняк і Черкасенко були в кав’ярні «Райхізале». Після другої, а може й третьої чарки, у Черкасенка прорвалось. Потребуючи грошей на своє утримання, котрих, до речі, потребую і я, він почав на мене нападати, що я настільки не добрий комерсант, що не можу обернутись так, щоб йому давати на прожиття. До сього часу дійсно я йому давав стільки, що вистачило б людині на три-чотирі роки життя, але то все було мало. Звичайно, про се я йому не говорив, а тільки запитав, що він хотів би від мене мати. І отже, він при Залізнякові заявив, що він вважає мене і Винниченка сволочами, які жили і збагатіли на його таланті і його творчості, і мотивує, що позичку нам дали тільки тому, що він є такий педагог, котрого ухвалили для друку. Я йому зауважив, що позичка дана тільки завдяки моїм старанням, чому в Київі був свідком Залізняк. Але се його ще більше обурило: він заявив, що всі твори Винниченка видані на його кошт. Після цього, звичайно, мені лишалося одно лише, заявити йому, що ми тепер і живемо лише з того, що виручаємо за твори В. Винниченка. Закинув він мені також, що я проживаю не менше його, на що я йому відповів, що коли б навіть і так, то я проживаю тільки свої, а не його гроші. До речі сказати, я до сього часу яко директор «Дзвону» одержую 6000 (шість тисяч) корон в місяць, а життя вимагає на найскромніші видатки 700–1000 денно. Отже, навіть порівнюючи з директорами менших видавництв, я одержую найменше. Але се нічого. Таким панам, як Черкасенко, не ходить о те, як живуть инші, аби вони жили добре. Що я міг йому відповісти? Звичайно, можна захищати свою честь і револьвером, і палицею, і навіть долонею. Та до сього я не підготований. Довелось просто сказати йому, що справа ся буде вияснена тоді, коли він трохи заспокоїться, а прийшовши додому скласти йому такого листа:

«22/ІІІ. В[исоко]п[оважаний] С[пиридон] Ф[еодосійович]. Після твоїх вчорашніх закидів мені в присутності М. Залізняка в несовісному відношенню до справ Товариства, а разом з тим і до деяких членів його, вважаю за свій обов’язок повідомити Тебе, що я не в праві продовжувати працю в стані директора Т-ва до переведення ревізії і суду над всіми моїми ділами, котрі б установили перед членами Товариства і суспільством, де я переступив або зловжив право, надане мені довіреностями Товаришів.

На закінчення справоздання і взагалі підведення всіх рахунків перед Т-вом залишаю собі один місяць, а власне не пізніше 1-го мая 1921 року, після якого дня я маю право зі всього закинутого мені витягти певні консеквенції.

З Тов[ариським] пов[ажанням] Юр. Тищенко.

P. S. До часу остаточного роз’яснення справи з огляду на загальне наше матеріальне становище Ти маєш право забирати все, що тобі належить яко гонорар».

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007): 611–612)

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1921 р. – мешканця Полтави:

Вчора був у мене неприємний відвідувач. Мені сказали, що мене хоче бачити чекіст. Я вийшов і відразу відчув, що мовлення у мене стало гірше (це тепер у мене трапляється при будь-якому неприємному хвилюванні). Виявився молодий чоловік (навіть зовсім молодий, на зразок кадета з корпусу, одягнений добре, фасонисто, з острогами, вочевидь докладає багато старань для зовнішності). Заявляє, що служить у чрезвичайці, але волів би кинути цю службу, т. як вона для нього нестерпна. При розмові навіть посилює те, що мені відомо. За його словами, переліки розстріляних, які друкують у «Вістях», складають лише частину справді розстріляних. Нещодавно розстріляно 23, здається, особи. І головне – тепер розстрілюють уже не тільки бандитів і грабіжників, а й спекулянтів. Мені дивно чути це як новину: ще під час приїзду Луначарського я вже ходив до нього, щоб запобігти цим розстрілам (невдало). Тепер молодий чоловік (майже юнак), нібито це комусь може...

– Чим же я можу вам прислужитися?

Він чув, що я людина співчутлива, і прийшов просити, щоби я знайшов йому інше місце.

– Ви розумієте, звичайно, що ваша служба в Ч. К. не може слугувати вам особливою рекомендацією...

Так, він розуміє. Самому йому важко. Я не повірю, що йому доводиться бачити, в чому брати участь.

– То в чому ж справа? Хто ж вас примушує?

Він уже просився, але його не пускають.

– Хто не пускає?

Називає кілька прізвищ зі зверхників. Просить дозволу зайти до мене ще. Я це відхиляю. Якщо дізнаюся що-небудь для нього підхоже, – повідомлю. Але коли він іде, попросивши вибачення, що потурбував, – я шкодую і про це. Треба було просто сказати, що з такими питаннями кожен повинен справлятися самотужки і що я йому допомогти не можу, доки він сам не скине з себе облудного становища.

Іде, а в мене залишається дуже кепський осад на душі. Що значить простий механізм мовлення! Ускладнення впливає і на сенс того, що хочеш сказати. Він іде зі своєю фасонистістю, зі своїми острогами, зі своєю військовою виправкою, а в мене залишається підозра, що це чрезвичайка підіслала до мене свого агента.

Він – у чрезвичайці слідчий. Схожі спроби вже були, щоправда, тільки на початку. Якось з’явився навіть сищик з Ч. К., такий собі Дунаєвський [правильно Дунайський], вбивця одного українського начальника, і заявив, що він мріяв зі мною познайомитись, а тепер житиме у мене. Коли Софія висловила в цьому сумнів і домоглася підтвердження від губвиконкому, що моя квартира не підлягає ні реквізиції, ні ущільненню, він став прямо грозити, що Софії доведеться мати справу «з установою». На щастя, досі це рішення зберігає силу. Чи залишиться так і далі, – невідомо, але поки що це так. І навіть чрезвичайка «висловлює мені повагу», хоч я не раз протестував проти її свавільних розстрілів, а порою висловлював це досить різко і навіть (як у переяславській справі) встромляв їй великі палиці в колеса.

У денікінців з їхніми жандармами в контррозвідці цієї пошани до «письменника Короленка» не було.

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 357–358. Переклад з російської)

Зі щоденника Костянтина Самбурського (1867–1934), українського краєзнавця, псаломщика, у 1921 р. – мешканця села Гужівка тепер Прилуцького району Чернігівської області:

Часто останніми днями мимо Гужівки ходить панцерник. Сьогодні також пройшов панцерник у напрямку Ічні та Прилук.

Кажуть, що Прилуки зайнято партизанами, і червоноармійці не можуть їх вигнати з міста.

Сьогодні п’яна міліція з’явилася в хату Павла Андрійовича Шута шукати самогонний апарат. Міліція почала дебоширити, погрожувати Шуту револьвером та ін. Аж тут з’явився з весілля брат Павла Шута, Дем’ян, він також був помітно напідпитку. Коли ввійшов у хату Дем’ян Шут, міліціонер спрямував у нього револьвер і наказав «Ані руш!». Випадково Дем’ян Шут одягнув чемерку свого родича Омеляна Платоновича Кузьменка. У кишені чемерки виявився револьвер Кузьменка. Коли міліціонер спрямував револьвер на Дем’яна Шута, то Дем’ян Шут також вийняв з кишені револьвер і спрямував на міліціонера. Почалися з’ясування. В Шута відібрали револьвер. Шут повідомив Кузьменку. З’явився сюди Кузьменко, і почалися розбірки міліції з Кузьменком, що майже перейшли в бійку. Міліціонер заявив, що він вирушає в Ічню і викличе загін. Міліціонер взяв випадкову підводу й поїхав у Ічню. Поїхав туди і Кузьменко. Крім цього, кажуть, міліція покусала жінок, дружин Павла і Дем’яна Шутів. Міліція напилася самогонки разом із членами спілки іченської молоді, які вчора давали концерт.

Кажуть, що в Гужівці женуть самогонку.

Кажуть, що в Кронштадті змова матросів проти радянської влади. На чолі змови генерал Козлов. Також змова ніби в Одесі. Тут виступає гетьман Скоропадський.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Костянтин Самбурський, Щоденники. 1918–1928 рр. Гірка українська історія очима псаломщика з Гужівки, упорядники Віктор Моренець, Віталій Шевченко, переклад з російської Віталій Шевченко та ін. (Київ: Гнозіс, 2015), с. 257)

Ілюстрація: хата в Гужівці, де розташовувався музей старожитностей. Біля неї, вірогідно, стоїть Костянтин Самбурський. 1905 р.

Зі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, у лютому 1921 р. – мешканця Константинополя:

Моє житло тепер поблизу улюблених місць.

Сьогодні провів майже цілий день в околиці Фатіх. У моїй каварні мав ще один прикрий інцидент. Коли я рисував увечорі, кафеджі – власник каварні – наблизився, суворий, і, пронизуючи мене пильним поглядом просто в очі, сказав протяжливо роздратованим голосом:

– Заборонено рисувати обличчя. Рисуй щось інше!

Я нічого йому не відповів. Після того наблизився якийсь чуджук. Цей інтеліґентний хлопець запитав у мене дещо по-французькому. Він цікавиться всім і дає мені свою підтримку.

– Чому, – поспитав я, – у вашій Академії рисують з живих моделів?

– Я сам не знаю, чому воно так, – відповів він.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 235)

Ілюстрація: Олекса Грищенко, «Четверо чоловіків у Фесі», 1921 р.