assassins_cloak | Entries tagged with 1915

Зі щоденника Стефана Коваліва (1848–1920), українського письменника та педагога, у 1915 р. – мешканця Борислава:

Школа повна ранених. Тейхер повідомив: Стефан Кундичко з Опаки просив молока [...]. Тепер в шпитали – болячки творяться на шеї... Андрей приїхав і розказав, як єго витягнули жандарми з хати і поволокли з старим Колодієм через Добровляни до Дрогобича і там віддали войсковим, де в женьскій школі получив на городі 25 буків!!. Так само і Колодій старий. Яка питка, яке горе, який сором для моєї душі!! Андрей стратив двох на війні синів і єго самого неповинно казнять. Калинович був і розповідав, що оба сини мої в Відни, що молодший, кадет, при артилерії...

(Стефан Ковалів, Оповідання. Статті. Щоденник (з недрукованої спадщини), упорядник і редактор Михайло Івасенко (Дрогобич: Сурма; Львів: Інститут МАУП, 2011), с. 188)

Ілюстрація: краєвид нафтових свердловин у Бориславі напередодні Першої світової війни.

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1915 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Кінчила я сьогодні земляні роботи в городі. Нові «гості» зі школи щораз нав’язували зі мною розмову на різні теми. Безконечно вихваляють переді мною царські порядки в Росії. Представляють в рожевих красках, як гарно під «батюшкою царем» живеться всім народам.

Відповідаю їм словами Шевченка: «Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить бо... благоденствує».

Запримічую, що в часі тих усних перепалок між мною і льотчиками, під час котрих вони оточували мене тісним колом, один з них, гарно збудований мужчина з виразистим «хахлацьким» лицем, ніколи не відзивається. Але не спускає з мене ока і ловить кожне моє слово. Одного разу забагато було мені перехвалок московських та й кажу одверто: «Яка ж то ваша “свобода”, якщо 30 000 000 українців не мають ні своєї школи, ні преси?». Та й звертаюся прямо до мовчазного солдата, кажу: «А ти, земляче, чому не обізвешся ні словом мені на підмогу?». Почервонів запитаний: «По чьом узналі, что я зємляк?» – питається мене. «По тім, – кажу, – що мовчиш завзято. Боїшся висказати свою думку в присутності товаришів, які так славлять “свободу”». Виявилося, що мої здогади були слушні. Мовчазний солдат – дійсно був земляком. Свідомий українець, Тихон Дубниченко, родом з Іванівки Воронезької губернії. Шістнадцятилітнім хлопцем попав у Петербург, відтак довший час служив при царській гвардії завдяки сильній будові тіла. Однак не вирікся свого і почував себе не «малоросом», але українцем.

Опісля він заходив до нас частіше. Брав від мене українські книжки. Втішився дуже «Кобзарем» видання галицької «Просвіти», бо досі читав Тарасові твори позчеркувані російською цензурою.

Приємно не раз бачити, як гуртки льотчиків-москалів цілими днями луплять в карти, а земляк, заховавшись у бур'янах, зачитався в народнім евангелію Шевченкових творів.

Часом заводиться і між самими льотчиками гарячий диспут на різні теми. Відчувається революційна нотка. Порівнюють відносини, в яких живуть люди в Австрії, з російським режимом, що його тепер зовсім інакше висвітлюють. Але як тільки настрій диспутуючих розгорячиться, очі запалають вогнем невдоволення, а рум’янець бунту облиє їм щоки і щораз то палкіші слова падуть, тоді завжди один з них виступає з пропозицією хорального співу. Роздасть голоси, і сильний мужеський хор співає пісню за піснею, переладовуючи в їх звуки чуття, що заворушились в душі в часі диспуту. Маю враження, що цей провідник хору свідомо і планово примінює свою музичну рецепту, як лік для успокоєння гарячих умів.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 81–82)

Зі щоденника Івана Бажанського (1863–1933), українського письменника і педагога, у 1915 р. – директора народної школи у Вашківцях тепер Вижницького району Чернівецької області:

Буковино – люба країно. Відколи стала ти краєм винограду? Де очком глянути, все тиче і тиче, і яке тиче? Сильне, навіть, зелізне! А по нім дроти, колючі дроти. Полями, лугами, горами, долинами земля поснована як павутиною всюди. Коло тих непереглядимих рядів тичча люди як ті муравлі копають, висипають цілі гори. Що за труд такий, що за пильність всюди? На які плоди надіяти з цієї праці? Плоди великі, страшні! Зародить наша землиця вино червоне і впються ним всі, бідні й багаті, жебраки й вельможі...

(Іван Бажанський, Війна: щоденник-хроніка буковинського педагога та письменника (Вашківці, 31.8.1914–29.12.1918/22), упорядник Олександр Огуй (Чернівці: Зелена Буковина, 2006), с. 49–50)

Ілюстрація: австро-угорська артилерія в Буковині під час Першої світової війни. Фото з фондів Бібліотеки Конгресу США.

Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у квітні 1915 р. – мешканця окупованого російською армією Перемишля:

Ще зовсім темно. Мене будить годинник. Б’є четверта, і в той самий момент з вулиці долинає гучний стукіт копит. Наближається, віддаляється, потім знову повертається. Тепер чую його в маленькій вуличці неподалік. Потім чутно важкі розмірені кроки. Так наче всюди розставляють вартових. У чому взагалі справа? Раптом хтось унизу добивається до нашої брами. Шарпає її так сильно, що чути у всьому будинку. Потім брама відчиняється і голосно затріскується. Сходами догори гримають важкі кроки кількох осіб. Невже до мене? Ці хлопці навпроти мабуть що обміркували всю цю історію! Йду сюди. Чую якісь голоси. Потім кілька ударів прикладом, ніби хочуть виважити двері. Немає сумнівів, що прийшли по мене. Я спотикаюся об щось і відчиняю. У дверях стоїть російський офіцер з озброєним солдатом. Негайно питає:

– Ви адвокат Пордес?

– Так, це я.

– Скільки вам років?

– 35.

– Прошу негайно одягнутися. Підете з нами, тільки швидко.

Залишаю їх у передпокої і повертаюся до спальні, щоб одягнутися. Мій брат прокинувся і питає, що відбувається. Я йому швидко пояснюю, в чому справа, і шепочу, щоби негайно витягнув браунінг з шафи і сховав його в щілині у стіні за пічкою. Зрозумівши ситуацію, він блідне, робить те, про що я попросив, після чого налякано мене питає: «Коли повернешся?». Я відповідаю: «Напевно, скоро», хоча насправді не знаю, чи не востаннє його бачу. Я вже одягнений і прямую до виходу. Але офіцер питає:

– З ким ви там розмовляли?

– З моїм братом.

– Скільки йому років?

– Дев’ятнадцять.

– Він теж мусить одягнутись і піти з нами.

Кричу йому це голосно.

Тоді росіянин спитав:

– Маєте зброю?

– Ні.

– Краще зізнайтеся відразу, – говорить зі ввічливим спокоєм, – бо якщо знайдуть, то буде вам дуже погано.

Я добре знаю, що він хоче цим сказати, але спокійно відповідаю: «Я не солдат і не мисливець. Тут нема зброї. Перевірте самі...».

Він уважно дивиться і махає солдатові. Серце мені завмирає... Однак затримується і не входить до кімнати. «Він в порядку». Каже нам іти за собою. Ми з братом і росіянами спускаємося на півповерх. Кравець, який там мешкає, вже стоїть під ескортом, біля нього голосно схлипує дружина. На милість Божу, невже я навів нещастя на весь будинок? Але коли виходимо на вулицю, там уже стоїть натовп людей, оточений козаками на конях. Є і мій приятель Тео М., ще в нічній сорочці з піднятим коміром, який стукотить зубами на ранковому холоді. Що тут відбувається? Що ж, як і мене, їх усіх витягнули з ліжка. Вночі провели велику облаву на всі будинки і забрали чоловіків віком від 18 до 60 років. Шукали офіцерів, солдатів, шпигунів і т. д., які переховуються. А чи не має це зв’язку з моєю вчорашньою пригодою? В такому разі вдасться це якось пережити. Я зітхнув з полегшенням. Кількість зібраних поступово зростає. З навколишніх будинків приводять все нових людей, усі бліді, заспані, розпачливі... Невдовзі нас уже близько ста товаришів по нещастю. Формується похід, який ескортують кінні козаки. Такі походи я бачив тільки на картинах Ґроттґера, а зараз сам беру в ньому участь. Поволі наближаємося до Замкового пагорбу. Нас провадять на замкове подвір’я, після чого козаки повертаються за наступним транспортом. Товсті мури замкового подвір’я і дві старі зубчасті бастеї тепер створюють майже в’язничну атмосферу. [...]

На подвір’ї, неподалік стрілчастої кам’яної брами, через яку ми увійшли, стоїть стіл. Хтось накинув на нього замість скатертини жовтувату матерію з чорними смужками вздовж країв. Це талес, ритуальне єврейське молитовне покривало ортодоксів. За столом засідає комісія: російський офіцер, поліцейський, а біля них молодий чоловік у заношеному цивільному одязі, який аж горить бажанням прислужитися. Я його знаю. Це студент, раніше ревний українець, але тепер, схоже, вже «росіянин». Він грає тут роль поліцейського донощика. Бачу, як він надає решті інформацію про кожного, хто підходить до столу, повз який ми проходимо низкою. Показуємо посвідчення особи, і нам наказують ставати на лівому або правому боці подвір’я. Наша група, очевидно, перша велика, яку сюди привели. Перед нами лише кільканадцять осіб. Стоять двома невеликими, віддаленими від себе групками по обидва боки замкового подвір’я, яке перетинає широка алея. Поступово нас стає дедалі більше. Прибувають люди з різних середовищ. Серед ремісників, підлітків з передмість, робітників і бідних євреїв бачу також професора гімназії Ґ., чиновників староства, студентів, гімназистів і навіть Б., поліцейського радника з Перемишля. За гротеском долі ця нічна російська облава несподівано змішала їх усіх у різнобарвну, терпляче замовклу громадку. Всі чекають мовчки або розмовляють напівпошепки. [...]

Наближається полудень. У шлунках починає буркотіти. На щастя, з’явились якісь продавці зі фруктами і прецлями, які негайно продали голодуючим весь свій запас. Наш добросердий послужливий дух теж зміг нас відшукати. Добра Юзя принесла мені і братові булки з шинкою і гарячий чай у пляшці, що допомагає нам пережити тут це вимушене перебування. А так узагалі, це пречудове весняне сонце усміхається і розливає веселе світло над замковим подвір’ям і зібраним тут різнобарвним натовпом, над козаками і поліцейськими, над вкритими плющем мурами і обвітреними, пошарпаними бастеями. Одна з них, біля якої ми стоїмо, це склад театру Фредреум, який зазвичай дає вистави тут влітку. Старі понищені декорації досі спираються на стіни, навколо лежать кілька дерев’яних, яскраво пофарбованих мечів, поряд картонний ківер без дашка. Як же часто тут ставили патріотичні польські твори про мартирологію поневоленої країни, з мелодраматичними розповідями з глибини Росії, хоробрими змовниками, молодечою геройською красою, суворими сатрапами, козаками, офіцерами, блискучими багнетами і неосяжними сніжними рівнинами Сибіру, якими їде кибитка з засланцями.

Тепер деспотизм «білого царя» з’явився тут, у цих мурах, арештовуючи і ув’язнюючи. Ніхто з нас не знає, куди звідси підемо... Але зрештою байдужіємо до всього і вбиваємо час як тільки вдається. Старий хасид спокійно курить довгу люльку, біля нього декотрі намагаються поспати на траві, інші жваво дискутують про наслідки війни і шанси Антанти та центральних держав. Якийсь суб’єкт по колу розповідає про вищість Антанти: насамперед краще харчування для війська, зелені мундири, досконалий людський матеріал, артилерія, французькі пілоти – він в абсолютному захваті! Я спокійно слухаю, не втручаючись. Це не місце для дебатів з новоявленими патріотами Антанти. Козаки занадто близько біля мене...

Раптом близько першої всі громадяться перед столом комісії. Дві розділені дотепер групи зливаються в одну збиту хаотичну масу. Біля столу обіч комісії стоїть худий, високий штабний офіцер з пихатим виглядом. Вислуховує рапорти і муштрує натовп холодним діловим поглядом, наче стадо зігнаної на різню худоби. Далі розпоряджається про тишу, яка стискає серце. Читають прізвища, і ті, кого викликали, стають перед групою. Це забирає трохи часу, бо прочитані імена і прізвища перекручують до невпізнання, «ґ» замість «г», «в» замість «у», «ей» замість «ай» і т. д. Викликаних осіб відсилають набік. Ніхто не знає, для чого. Невдовзі біля столу перед нами зібралося 30 осіб. Раптом чую своє ім’я і прізвище, а за мить брата. Підходимо обоє. Скоро нас уже майже 50, ми стоїмо навпроти мовчазного нерухомого натовпу, перед яким як грізний трибунал засідає комісія з російськими офіцерами і донощиком. Врешті нам кричать: «Дамой!» (Додому!). Ми вільні. Хто ще? А хто залишається і навіщо? Не маємо поняття. Виходимо назовні через стрілчасту темну браму, в якій досі ховається морок середньовіччя. Назовні чекає щільний ряд переляканих жінок з дітьми. Тривожні погляди зі смертельною нетерплячкою шукають своїх серед тих, хто виходить. Нас бомбардують питаннями, на які ми не можемо дати жодної відповіді. Ті, кому не повернули речі, чекають далі. Коли я виходжу, бачу, що вулиці майже порожні, тому що майже всіх чоловіків, за винятком дітей і старих, вночі забрали з дому. Крім Замкового пагорбу, перегляд чоловіків відбувається на великій площі біля вулиці Сінної. Причина таких дій точно не відома.

Схоже на те, що росіянам бракує близько 4 тисяч людей з фортечної залоги, і вони вважають, що більшість переховується серед цивільного населення. Напевно, це відповідає дійсності лише в дуже невеликій мірі. Насправді всі документи, які засвідчують особу, вже давно неактуальні. Багатьох з розшукуваних уже нема серед живих, або вони в полоні, або втекли. Росіяни, однак, уважають, що вони далі в місті. Щоб їх виловити, провели нічну облаву і перевірили чоловічу частину населення. Всіх, як мене, витягнули з ліжка і позбавили волі на сім годин. Досі заарештовано близько 4000 цивільних. Є серед них старі, немічні, кульгаві, хворі, молоді хлопці і взагалі майже всі такі, що ніколи в житті не служили у війську. Цифра, однак, повинна зійтись, і квоту полонених слід заповнити.

Чекає на них етапна подорож до Сибіру...

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 283–290. Переклад з польської)

Зі щоденника Михайла Зубрицького (1856–1919), українського греко-католицького священника, етнографа, громадського діяча, який у лютому 1915 р. перебував на засланні у Словенії:

Їздив Захар Ґлембоцький до Любляни по перепустку до Ґрацу. Наші всі збігці мали іти до Ґмінду в Дол. Австрії. Там мали побудовати 120 бараків, кождий 40 м довгий, 10 широкий. Мала бути церков, школа, суд, кіно, дві дороги. Обчислено на 30 000 людий. Хто лиш міг, старав ся деінде відїхати. Ґлембоцькому не хотіли дати [перепустки], та він сказав, що він Поляк і зараз дістав. Другого дня були в старостві Марія Балківна і Катерина Лавецька, учителька. Вони просили о перепустку, однак, комісар заявив, що мусять письменно просити, і як їм позволять, можуть відїхати. Вони замітили, що Ґлембоцький дістав зараз без вношеня поданя. На те сказав комісарь, що він Поляк.

(Михайло Зубрицький, “Словенський щоденник”, у Зібрані твори і матеріали, Т. 2, Матеріали до біографії, редакційна колегія Франк Сисин та ін. (Львів: Літопис, 2016), с. 146)

Зі щоденника Гелени Козіцької (1867–1950), польської громадської діячки, у 1915 р. – мешканки Тернополя, дружини президента окружного суду:

Готельний слуга розповідає, що сьогодні вночі командувач 9-тої армії, який мешкає в готелі, отримав телеграму, після прочитання якої буквально рвав собі волосся на голові. На світанку виїхав автомобілем у напрямку Львова. З іншого боку розповідають, що з російської армії, яка діє на Дукельському Перевалі, повернулося... шістнадцять осіб.

Вчора приїхав сюди якийсь штаб на ста автомобілях. Тут є англійський аташе в оригінальному мундирі, який робить сенсацію. Російський офіцер сьогодні запитував аптекаря, чи в газетах ще нічого нема про оголошення війни Росії Румунією.

(Helena Kozicka, Rosjanie w Tarnopolu. Dziennik 1914–1916, wstęp i opracowanie: Ilona Florczak, Janusz Gołota (Ostrolęka: Ostrołęckie Towarzystwo Naukowe im. Adama Chętnika, 2015), s. 62–63. Переклад з польської)

Надворі погідний, теплий післяобідній час, і я саме відчиняю вікна для сонячного світла – аж раптом все довкола стрясає настільки страшний гуркіт, що весь будинок трясеться, а шиби розлітаються на друзки. Насуваються тисячі думок, тисячі надій... Боже, чи це перший постріл нашої важкої мортири, а може, це вже наш аероплан, чи то вже звільнення? Невже в цьому галасі валиться чотиритижнева ганьба російського панування? Але яким дивом це було би можливе вже сьогодні? Минає пів години, доки отримуємо звістку, що це тільки вибух міни на мості через Сян. Під час ремонтних робіт вибухнув залишений нами заряд екразиту. Кілька осіб втратили життя. Наші надії виявилися передчасними...

Чутка про евакуацію, яка спочатку стосувалася тільки євреїв, сьогодні розширюється на решту населення. Слід повністю всіх виселити. Люди дискутують про різні «за» і «проти» такого кроку. Одні посилаються на Варшаву, яка хоч є фортецею, однак має пів мільйона мешканців, інші ж на Івангород, який, власне, являє собою тільки укріплений табір, і крім залоги, там нема цивільного населення. Кажучи загалом, панує обтяжлива непевність. Я поступово впорядковую вдома свої акти, книжки і листування. Копирсаюсь у старих шафах, впорядковую старі листи, книжки, рукописи і фотографії, зв’язую їх у пачки. Але для кого, власне? Чи не використають росіяни це на розпал, коли мене вже тут не буде?

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 297–298. Переклад з польської)

Зі щоденника Гелени Козіцької (1867–1950), польської громадської діячки, у 1915 р. – мешканки Тернополя, дружини президента окружного суду:

Москалі повідкривали по селах і містах російські школи, вчителів привезли з Росії. В Тернополі багато руських дітей ходять до тих шкіл. Окремо створено школи для вчителів, які теж знайшли учнів. Цей благоустрій москалів у нас непокоїть, бо свідчить хіба що про їхню велику самовпевненість! Насправді загалом суспільство тримається стійко і не втрачає бадьорості, але не бракує слабких людей, які вважають Тернопіль втраченим місцем і хочуть пристосуватися до нових умов, може, не для всіх ненависних. Симпатичну річ розповідають про поведінку дітей у російській школі у Великих Бірках. Насамперед зголосилося до школи лише четверо дітей. Отже, ці учні, коли їм російська вчителька казала повторювати за собою: «нашого імператора звуть Ніколай II», говорять: «вашого імператора звуть Ніколай II». «Нашого, не вашого!», – кричить учителька. «Вашого імператора» і т. д., відповідають діти. Отже, російська пропаганда не має там серед дітей успіху. У свою чергу, поведінка москалів щодо москвофілів оригінальна. Насамперед не приховують зневаги до них: коли сільська жінка, видавши кількох австрійських солдатів, які ховалися в лісі, прийшла до уєзду по нагороду, отримала замість неї 15 нагайок за зраду з такою доганою: «А, то так? Ти зраджуєш своїх? А звідки ми знаємо, чи й нас не зрадиш, якщо зі своїми так робиш?».

Інший випадок: суддя у Буданові, поляк, відмовив, коли вимагали, щоб оголошував вироки іменем царя. Наказали йому йти геть, а суд тимчасово запечатали, причому зауважили: «Корито є – свиня знайдеться!». Ще інший: російський комендант, зайшовши до певного села, запитав про пароха. «Утік» – «Що? Нема його? А! Сукін син! То стільки років брав від нас рублі – а тепер удрал?! Лайдак! Він нам оцю от мапу робив. Тут намалював якусь фігуру, а її нема. І ми через це заблукали. А! Скатіна! Удрал!». Спритний парох, очевидно, сидів на двох стільцях. Брав рублі за малювання фальшивих мап. Не дивно, що тепер «дав драла».

(Helena Kozicka, Rosjanie w Tarnopolu. Dziennik 1914–1916, wstęp i opracowanie: Ilona Florczak, Janusz Gołota (Ostrolęka: Ostrołęckie Towarzystwo Naukowe im. Adama Chętnika, 2015), s. 52–53. Переклад з польської)

Ілюстрація: частина вулиці Руської в Тернополі під час російської окупації.

Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у 1915 р. – мешканця Перемишля:

Потрібно було зменшити порції хліба для солдатів. На одну людину зараз припадає 1½ буханця хліба на тиждень, до цього додається 6 штук сухарів.

Також погіршується ситуація цивільного населення. Перед інтендантурою фортеці, де видають посвідчення, що дають право на отримання продовольчої допомоги, густіє чорний натовп. У ньому багато осіб з кращих кіл, які вочевидь не збиралися би тут, якби їх не змушувала до цього гірка необхідність. Чекають годинами і поволі посуваються вперед, щоби здобути омріяну квитанцію для складу з провіантом. Можна її отримати тільки раз на місяць, крім того, щоб запобігти зловживанням, ведуть детальний реєстр отримувачів. Найбільшу потребу мають родини службовців, пенсіонерів, рентистів та всіх тих, хто узалежнений від постійної платні. Попри закриття міста, командування фортеці охоче виплачує всі належні кошти, але вижити не вдається через ціни, які ці люди не можуть собі дозволити. В таких умовах виділена командуванням фортеці натуральна допомога є для них справжнім порятунком. Поза тим, кожен, хто має знайомих у військових колах – а тут кожен без винятку їх має – старається за їхнім посередництвом добути провіант, тютюн чи дрова. І до слави наших солдатів слід визнати, що вони охоче й часто відмовляються від власних прав, щоб допомогти іншим, щедро підтримуючи знайомих і родини, у яких мешкають, забезпечуючи їх тим, що самі можуть добути. У той спосіб між цивільним населенням і солдатами гарнізону твориться сув’язь приязні, вдячності й довіри, яка творить з них велику родину, поєднану спільною працею, і яка буде однією з найпрекрасніших причин для гордості в тих видатних і дивних днях.

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 155–156. Переклад з польської)

Ілюстрація: офіцери гарнізону фортеці Перемишль, які брали участь в її обороні у 1914–1915 рр. З ФБ-спільноти Twierdza Przemyśl 1914.

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1915 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи, який був мобілізований до австро-угорської армії і потрапив у російський полон:

Наступає свято. Ой тяжко його в цьому році зустрічати. Дуже тяжко. Нам ще гарно живеться, але тим, де бої йдуть... Страшних вісток, що надходять із сіл, які були безпосереднім тереном битви, годі переказати. Бувають часті випадки божевілля на вид страшних воєнних картин, які нам все ще лише видумкою здаються. А скільки вже молодої сили пішло на погній святої землиці... За що? За яке? Чи виросте з пролитої ними крові Воля для всіх народів? А між ними, дасть Бог, і наша Україна скінчить свою муку і в наше віконце засвітить теж сонічко Волі...

Святий вечір... Спомини так самі притьмом у душу пруть. Від наймолодших літ нагадується щорічне Різдво.

Пораюся по хаті, щоб якнайменше думати. Втім, стукання в двері – і на порозі стає вояк в австрійському однострою. Стрепенуло мною. Вся душа ввійшла в очі. Дивлюся на гостя і шукаю в його зарослім бородою обличчю знайомих рис. Ні! Лице зовсім чуже. За хвилю вияснюється непорозуміння. Прибувший – це якийсь службовик зі Станиславова, взятий в полон під Перемишлем разом з раненим учителем Сератовичем, родом із Залукви. Думаючи, що в школі мешкає жінка Сератовича, прийшов, щоб їй вістку про мужа подати.

Прошу його в хату, бо дуже змучений. Жадібно п’є подане молоко і розказує батькам полеглого під Перемишлем Л[исака] подробиці його смерті. Не дають договорити. «А гроші лишив?» – питають настирливо. Це їх питання супроти величі смерті таке низьке, таке грубе, що мені соромно було, особливо за матір полеглого. Перекусивши, відійшов мій гість.

Смеркається. Боюся прямо цього вечора, вечері і всіх святвечірніх споминів. В часі війни повинні бути всі свята знесені, просто заказані, бо без потреби рвуть душу, стискають серце. Я сама була б нічим не вирізнила нинішнього вечора від повседневного, але все ще сподівалась, що ось-ось батенько над’їдуть з Денисова, куди кілька днів тому поїхали саньми. Тепер вже годі цофнутися. Малий Богдан заглядає за зіркою, помагає стіл накривати. Няня Ганя вносить сіно, вчить Богдана кудкудакати. Для татуся теж чомусь накриваю. Він, живий чи мертвий, певно нині з нами. А Богдан, мов би з чиєї намови, взяв татову світлину, ходить з нею по хаті і лепече: «Тусьо йде, йде, йде»... Опісля на стіл поставив, коло зладженого накриття.

Ми сіли до традиційного борщу. Втім дзвінки дали знати про повернення батенька. Приїхали обсніжені, перемерзлі. Вчинився в хаті гамір, та й прогнав примари споминів кращого минулого. Сіли ми вечеряти. Страва все-таки не йде в горло. Звузився, скорчив стравохід. Насилу борюся з собою. В душі зривається якийсь страшний бунт проти потоптання величі нинішнього свята, коли-то співається про «мир на землі». На щастя, входить хтось чужий. Це тутешній гімназист Мирон приносить мені лист від вуйків з Тернополя. Видко, їх любов до мене, їх сильні бажання стати при мені сьогодні – спричинили, що мимо неналаднання поштового руху, лист прийшов якраз в хвилю, коли бодрість моя захиталася, коли я ось-ось була близька безпомічного ридання. Читаю дорогий листочок і вертаю до рівноваги. Силою волі змусила себе навіть колядувати.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 55–56)