assassins_cloak | Entries tagged with 1946

Зі щоденника Віктора Клемперера (1881–1960), німецького філолога, журналіста і письменника єврейського походження, у 1946 р. – мешканця Дрездена:

Є. [Єва, дружина автора] була відсутня багато годин, шукала їжу. Вона пообідала у нашої Марії Кубе, і завтра Марія збирається принести нам відро картоплі. Тим часом Зайдеманн прислав до нас свою маленьку доньку з хлібом і зерновими пластівцями. [...] Дотепер мій раціон складався з сухого хліба і кави.

Крім того, я весь день проходив з забинтованою, покритою маззю головою, і з обличчям, густо намащеним сіркою, звісно, страждаючи від сверблячки. Проте я би не звертав уваги ні на цю напасть, ні на брак їжі, якби не моє хворе серце.

(The Lesser Evil: The Diaries of Victor Klemperer 1945–1949, abridged and translated by Martin Chalmers (New York: The Modern Library, 2004), p. 106. Переклад з англійської)

Ілюстрація: так виглядав Дрезден у березні 1946 р. Мешканці міста розбирають завали після бомбардувань.

З листа Ришарда Ґаншинця (1888–1958), польського мовознавця, філолога-класика, у лютому 1946 р. – професора Львівського університету, до дружини Софії:

Вже навіть після півночі, бо знову пакував книжки. Епідемія грипу в Москві, Києві і тут. Ще маю катар і приймаю порошки. На тиждень маю 18 годин – 8 на I курсі, 10 годин на IV і до того Академія. Мене це сильно втомлює, але треба це витримати. Радіо постійно подає статистику з виборів і постійно повторює, що в 1300 округах пройшли всі кандидати «блоку комуністів і безпартійних», і що крім них жодного кандидата не підтримали. Як це смішно! Ніби взагалі про якогось іншого кандидата можна було подумати. Тут у Львові міліція вже о ½ на 7 ранку (ваша ½ на 5) зганяла людей на вибори і до пізнього вечора контролювала кожну кам’яницю, чи всі пішли. До мене не прийшли. За справу честі кожен патріот уважав напитися до безтямності і від усього серця співати.

Під час перерви в університеті зустрівся з Куриловичем: він розповідав мені про те, що в Італії польський військовий аташе при польському посольстві в товаристві англійського майора вибрався до армії Андерса, щоби заохотити солдатів до повернення додому (армія Андерса є частиною англійської армії). Там англійця ввічливо прийняли в касино, а наш аташе на власний ризик попрямував до солдатів. Коли він сказав, навіщо прийшов, його побили і виробили йому міни, тож він чимскоріше накивав п’ятами. Польський посол, проф. Кот [...], у зв’язку з цим висловив протест Англії (бо це її солдати його побили) та Італії (бо це на їхній території). Хоч це справді негарно, та вийшла добра наука, і ми маємо з того непогану сатисфакцію.

Спакував дев’ять скринь книжок, а взагалі не помітно, щоби щось зменшилося. Це неприємна і виснажлива робота, але її слід закінчити. Тому попри кашель і озноб наполегливо працюю над цим щодня і сподіваюся, що якось доберуся до кінця. [...] Від тебе не маю звісток з вересня. [...]

(Ryszard Gansiniec, Notatki lwowskie 1944–1946, redakcja naukowa: Radość Gansiniec, Krzysztof Królczyk (Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2020), s. 198–199. Переклад з польської)

Зі щоденника Василя Галяса (1921–2006), українського історика та бібліографа, у червні 1946 р. – мешканця Одеси, демобілізованого військовослужбовця Радянської армії:

Був в університеті, де в деканаті історичного факультету справився щодо своєї справи. Всі мої документи пропали. Секретар деканату радить знайти тих, із ким я складав вступні іспити в 1939 році. Я знайшов поки що одну Таню Салтановську, яка мене зовсім не пам’ятає. Таня ще торік закінчила університет, але не працює, бо вийшла заміж і має дитину. Заходив до Жені Меркулова, але він був стомлений та нікуди не хотів іти. Тоді я сам зайшов до Лозинських. Удома застав тільки батьків. Боря пропав під час війни без вісті, а Оля вийшла заміж і зараз на практиці борошномельного інституту. Лозинські справляли весілля за старими релігійними традиціями. О восьмій годині вечора зайшов до 110-ї кімнати студентського гуртожитку, де живе Люда. Там сиділа Жанна Давидович, яку я зовсім не впізнав. У 1939 році вона була ще маленькою дівчинкою, а зараз причепурилася дорогою жінкою. Народилася в 1925 році. З гуртожитку всі троє пішли пройтися центральними вулицями міста (Дерибасівська, Карла Маркса, приморський бульвар Фельдмана). На бульварі знайшли незайняту лаву, на якій довго сиділи. Потім я та Жанна провели Люду до гуртожитку. З Жанною мені по дорозі, бо живемо близько.

Біля її будинку (Лібкнехта, 40) ми спинилися, щоб продовжити незакінчену розмову. Жанна розповіла, що вподобала одного льотчика, який зараз учиться в воєнній академії. Цього льотчика вона, Жанна, вважає та не вважає за свого чоловіка. Я вражений такою легковажністю дівчини.

(Василь Галяс, Щоденник, 1933–1946, упорядники: Олександр Галяс, Раїса Краєва (Галяс) (Одеса: Бондаренко М. А., 2019), с. 294–295)

Ілюстрація: Приморський бульвар в Одесі. Кадр з фільму «Блакитні дороги» 1947 р.

Зі щоденника Олександра Довженка (1894–1956), українського письменника та кінорежисера:

Сьогодні знову мені дякували вірмени за фільм «Страна родная», який я зробив для них, змонтувавши його й написавши сильний дикторський текст.

Вони радіють, вони вітають мене, отсі культурні брати мої, вірмени. Вони кажуть: «Ми всі говоримо, що так зробити про нас фільм міг лише майстер, що любить свою батьківщину». Я слухаю сей високий комплімент і плачу. Так, я люблю батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніжно, як син може любити, як дитя, як поет і громадянин. Я й про свою батьківщину робив картини, прославляючи її. І ніхто мені не сказав спасибі, ніхто навіть не глянув, слова доброго не промовив. О маленькі вождики українського народу!

(Олександр Довженко, Сторінки Щоденника (1941–1956) (Київ: Видавництво гуманітарної літератури, 2004), с. 246–247)

[...] З тижня на тиждень відкладають транспорт, а так мені залежить, щоб цей пакунок пішов. Але складно, потрібно мати терпіння. Тимчасом тут у домоуправах знову нагадують про протигази і сховища. Совєти переважно поробили у сховищах хліви для свиней і піднімають крик, що це значить, що не мають куди подіти свиней і т. д., але мусять звільнити сховище і беруть свиней до помешкання. Готується і військо, яке тепер уже займає великі склади товарів на вул. Жолкевського. Без сумніву, щось готується, надходить – це виразно видно – грозова хмара: може, з неї впаде грім війни, але хмара може і розпорошитися. У цю хвилину все можливе. Росія готова до війни. Дотепер студентське посвідчення звільняло від військової служби – зараз цей і подібні привілеї скасовано, отже, студентів кожної миті можуть покликати до війська. Заняття мають починатися від год. 15–20, хоча день уже довший.

Вчора побув марнотратником для себе: купив 2 кг цибулі (по 15 руб.) та 0,5 кг свинини за 50 руб., шпондер, який мені шикарно засмакував. Узагалі мені слід частіше їсти м’ясо; яєць цього місяця не було. Сестра секретарки Академії, де я працюю, повернулася з Казахстану зі скеруванням до Львова. Тут її не хотіли замельдувати, і мусила піти на село, звідки б її знову відіслали деінде. Все ж після довгої тяганини погодилися, що за 5000 руб. її замельдують. Мій викладач Домбровський (укр.) повернувся з Сибіру, але зі скеруванням до Станіславова, тому тут його не замельдували. Врешті зараз погодилися замельдувати його в підміській громаді, він знайшов собі помешкання на Збоїщах, звідки щодня витрачає ¾ год. на дорогу [...]

Москаль не витрачається ні на помешкання, ні на меблі, ні на білизну й одяг, тільки на їдло і передусім на пиття: неділя без пиятики це не неділя, зате потім готовий постити цілий тиждень, адже 1 літр горілки коштує 113 руб. У сусідньому будинку поселився московський капітан, у комфортному помешканні. Той раптом о 1 год. ночі дзвонить по сторожа, щоб відчинив йому двері на подвір’я. Здивований сторож питає його, чого він хоче на подвір’ї. Капітан прямо йому каже, що хоче справити потребу. На це сторож: «Але ж маєте туалет у помешканні!». «Я там не вмію, це для рєбят, а не для людей». І справив потребу на подвір’ї. Таке має часто траплятись у Львові. Правдивою річчю є те, що на останніх виборах одна виборча дільниця розміщувалася в IV гімназії на вул. Нікоровича. Комісія, щоби зробити все «культурно», відповідно до радянських гасел, в одному кутку зали поставила виборчі кабінки, в іншому (такі ж, тільки відділені фіранками) клозет «для жінок», «для чоловіків», але навіть відер не поставила. Москалі тією «культурною» інституцією користувалися так, що запах рознісся по залі. Наступного дня після виборів діти тієї школи мусили очистити той виборчий клозет [...]

(Ryszard Gansiniec, Notatki lwowskie 1944–1946, redakcja naukowa: Radość Gansiniec, Krzysztof Królczyk (Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2020), s. 215–216. Переклад з польської)

Ілюстрація: Оперний театр у Львові, липень 1944 р. З ФБ-сторінки Гриця Совківа.

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, який у лютому 1946 р. перебував у британській окупаційній зоні Німеччини:

В п’ятницю зовсім рано разом із згаданим «курієром» в дорогу до Юрка Луцького. Ціль дороги: малесеньке містечко Schöningen на самому кордоні совєтської зони. При поганих залізничних сполученнях мусіли ми, щоб не тратити часу, останній етап дороги (12 км.) машерувати пішки. Дорога прекрасна, вся вимощена, але погода жахлива: ввесь час дуже сильний дощ і вітер. До Шенінґен прибув зовсім промоклий.

Мій сопутник пішов шукати Луцького, я лишився в одній кавярні. Саме вижидаючи застановлявся над одним питанням: Що ані обличчя Юри Луцького не маю виразно в пам’яті, ані що тяжко було би мені схарактеризувати його вдачу. Ми не бачилися майже від самої матури (1937 рік). Луцький негайно після матури виїхав на студії закордон, тоді як я у рр. 1937–1939 студіював ще у Львові.

В певному моменті приходять Привітання. Курієра Луцький швидко виправив назад і ми лишилися самі. На безпереривній розмові провели ми все пополудне й вечір аж до години 3-ої над раном.

Історія Юрія Луцького така: В рр. 1937–39 студіював він на берлінському університеті. В 1939 році влітку поїхав був до Англії на вакаційні курси й там, через вибух війни застряг. Влаштувався на університеті в Бірмінґгем. Чому саме там: він мав в Англії труднощі матеріяльної натури, а в Бірмінгем дістав стипендію і мешкав в коледжі, утримуванім добродійними квекерами. Студіював модерну англійську літературу як головний фах. При цій нагоді досконалу вивчив англійську мову. Дисертацію писав про Альдоуса Гекслі. (Це саме й мій улюблений новітній англійський письменник!) Здобув науковий титул «М. А.» («magister artium»). В Англії існує обов’язкова військова служба чужинців. Луцький мав до вибору піти або добровільно до польського або до англійського війська. Вибрав це друге. Тепер у війську вже 1½ літ, остається йому ще раз стільки відслужити. Має рангу сержанта. Виконує функцію перекладача, військового урядовця, на фронтовій службі ніколи не був. В німецькій окупаційній армії працює від кількох місяців. - Хто міг би був подумати, коли ми розставалися перед девяти літами, де й в яких обставинах зустрінемося! Коли над цим призадуматися, дійсність видається найбільш фантастичною казкою! – В Англії Юрко Луцький оженився з англійкою, товаришкою студій. Має вже двоє діточок, пару дівчаток-близняток! Бачив фотографії його жінки: дуже, дуже симпатична – темноволоса, струнка нагадує героїні романів Ґельсвоурсі. Дружина Луцького походить з дуже доброї родини, шотляндсько-ірляндської крови. Її батько є директором середньої школи з інтернатом (коледжу) в околицях Бірмінґгем. Він є старим лейбуристом парламенту. Тепер він не є в парламенті, бо внутрі лейбуристської партії належить він до «лівого» ухилу, який поборює офіційну політику партії як реакційну. Це большевизанство тестя Луцького це, як він каже, типове чудацтво старого англійця. Теща теж цікава й визначна жінка: в часі війни була вона певний час бурмістром свого міста (близько Бірмінгему) й Луцький показував мені знимку: Тонке й розумне обличчя старшої дами, вдягненої в традиційний костюм бурмістрів: плащ з великим хутряним, білим ковніром і печать на грудях.

Саме вражіння від Луцького. Високий, чорнявий, спокійний і опанований. Серіозне й миле обличчя. Окуляри інтелектуаліста. Юрко Луцький це нині вже повністю молодий мужчина, який чарує сполученням поваги й деякої молодечої невинности. Контакт з ним для мене надзвичайно легкий і приємний. Значно більше як він мені, оповідав я йому, я розказував йому мою власну історію, долю наших спільних товаришів із шкільної лавки, загальні переживання нашої славної Галичини під большевиками й німцями. Дуже швидко розмова звернулася однозначно в одному напрямі, який і мені найближчий і який найбільше цікавив Луцького: Справи нашого студентсько-молодоакадемічного й наукового світу. Я по змозі докладно з’ясував Юркові Луцькому кризу націоналізму серед молодих в рр. 1940/41, початки нового ферменту серед студентства в Німеччині, змагання й досягнення НОУС’у, відносини серед студентства Краю за нім. часів, нарешті нинішню ситуацію (бандерівську загрозу, два ЦеСУСи, тощо).

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 265–266)

Ілюстрація: українська молодь у Відні, початок 1940-х рр. Іван Лисяк-Рудницький – зліва у другому ряді.

З листа Ришарда Ґаншинця (1888–1958), польського мовознавця, філолога-класика, у січні 1946 р. – професора Львівського університету, до дружини Софії:

Вчора згасло світло ще перед 20 год. Не було електрики цілий день, на додачу нема води. Платню за грудень ще не виплатили, але маю резерв. Пишу біля газового вогника, це дуже романтично, але очі швидко втомлюються. Цими днями писав статейку п. н. «Лучник Аполлон». Хочу в ній показати, що той Аполлон був покровителем молодої переддорійської знаті, яка займалася розведенням рогатої худоби, була пастухами. Важко це все охопити, але якось мені це складається. Якщо матиму час, піду цим шляхом далі, й може, вийде з того якась «Еллінська міфологія і релігія» для шкіл.

Від суботи розпочались іспити і триватимуть до 11 лютого; лекцій нема, зате є обов’язкові «консультації», справжнє жахіття. На цих консультаціях хочуть ті, що взагалі не ходили або ходили нерегулярно на лекції, щоб їм коротко і доступно втовкмачили це в голови. Ще гірша річ заочне навчання – тобто засадничо домашня робота згідно з університетською програмою, але яку контролюють професори: це донавчання тих, хто працює фахово, головно військовиків. Насправді рідко хто працює і всі хочуть тільки якось прослизнути до диплому. Недавно були аспірантські іспити, я головував на іспиті з німецької і водночас екзаменував, тоді як Загаєвський пішов на лекцію, щоб не мусив екзаменувати. Серед кандидатів був якийсь підполковник, знав те, що й інші, тобто нічого або майже нічого. Поставив йому «незадовільно». Він погордливо усміхнувся і широким жестом розкрив свій плащ і показав ордени на правій стороні грудей. Всі з цікавістю дивилися. Врешті він спитав:

– Знаєте, що це таке?

– Ордени.

– А знаєте, які?

– Так, орден Леніна, ґєрой (найвищі ордени).

– Хорошо, а це? – і тріумфально підняв свій бланк з моєю оцінкою. – Хіба це годиться? Я йому на те відповів:

– Ордени ви отримали за вашу хоробрість, а оцінку за ваші знання. Правільно?

Декан засміявся, однак решта були збентежені, а він вийшов розлючений, говорячи до своїх колег ще щось, у той час як я підписав протокол. Але це рознеслось, і українці мені потім розповідали, що москалі жваво дискутували про те, чи я слушно вчинив: комсомольці вважали, що йому належала інша міра. Заочні студенти до мене не приходять, і з інших хто може мене оминати, оминають.