assassins_cloak | Entries tagged with 1948

Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у квітні 1948 р. – мешканця Олдгема:

Нарешті я в Олдгамі. Вчора рано, о год. 7-ій, біля канцелярії таборового відділу міністерства праці, я зустрівся ще з одним «діпістом» – поляком; молодий чоловік, років двадцяти, не більше. Він теж їхав до Менчестеру, там його сестра вже працює в текстильній фабриці. По-англійськи говорив не багато ліпше ніж я, але добре говорив по-французьки.

Як тільки ми познайомились і почали говорити, до нас підійшов англієць середніх років і сказав, що він представник міністерства праці і має доручення відправити нас до Менчестеру.

За кілька хвилин під’їхало авто. Ми з поляком сіли на задні сидіння, а наш провідник зайняв місце біля шофера. Погода тепла, соняшна і їхати у відкритому авті велика приємність.

У Кембріджі, на залізничній станції, наш проводир купив нам квитки за рахунок міністерства праці, почекав з нами на потяг, а коли ми ввійшли до вагону, махнув нам рукою і пішов геть.

По дорозі ми мали одну пересідку, але легко з нею справились, бож я вже їхав цією дорогою раніше.

Десь недалеко Менчестеру ми зустріли у вагоні англійського священика і він виявився дуже симпатичним та цікавим чоловіком. Ми з ним сяк-так розмовились і час швидко пройшов. Прощаючись з нами в Менчестері, священик побажав нам швидко акліматизуватися, вивчити англійську мову і стати тут, в цій країні, рівноправними громадянами. Ми, як могли, щиро подякували йому за цю добру раду.

До Менчестеру приїхали біля 5-ої години по полудні. На залізничному двірці я попрощався з поляком, що виявився добрим товаришем у дорозі. Сів в автобус і за півгодини вже був тут, в Олдгамі, де зустрівся з дружиною.

О 6-ій годині ввечорі я вже був на своєму мешканні на Юнійон стріт у пані Клярк. Сама господиня і її доросла дочка мене зустріли дуже привітно. Кімната виявилася низенькою, маленькою, з великим столом, двома ліжками і канапою. На канапі лежав молодий чоловік. Коли я привітався, він не відповів, а тільки повернув голову у мій бік і спитався:

– Пан говорить по-польськи?

– Ні!

– А хто ж пан?

– Українець!

Співбесідник щось промимрив собі під ніс, повернувся обличчям до стіни і вдавав, що спить. Ми були вдвох з дружиною і, щоб не турбувати «сплячого», розмовляли пошепки.

Господиня принесла дві склянки чаю, засвітила світло і, вказуючи на одне ліжко, сказала, що я маю тут спати. Після чаю я відвів дружину на її мешкання і трохи забарився, бо вернувся до своєї кімнати вже біля десятої години ввечорі. Тепер кінчаю записувати щоденник і йду спати.

(Олекса Воропай, “Англія зблизька (Щоденник нового поселенця)”, Визвольний шлях 5 (1969), с. 617–618)

Зі щоденника Олександри Хмельковської (Добровольської) (1930–2016), української метеорологині, у січні 1948 р. – мешканки Черкас, учениці середньої школи:

Канікули минули не дуже весело: один лише раз була в кіно. То якось зайшли до мене наші десятикласники, навіть Альоша був. Ми покричали, в повному сенсі цього слова, у нас. А потім вирішили йти мандрувати. Була 9-та година вечора. Витягнули з дому Аллу і Нюру. Після цього вирішили послухати радіоприймач у Толі. Так, звичайно, і зробили. До 12-ої г. співали, танцювали в новому Толиному будинку.

Розпочалося друге півріччя. Для того, щоб ми, актив класу, краще займалися, нас викликали на педраду. Ну, я, як класорг, виступала першою. Поставила цілу низку вимог класу перед школою. Обіцяли виконати. Засідали до 5-ої години вечора. Просила, щоб для нас організували бесіди з фахівцями різних професій. Хоча одну таку я вже провела з Кларою. Вона радить поступати до Ленінградського хіміко-технологічного на лікеро-горілчаний. Але мені соромно чомусь іти в харчовий. Скажуть, через вигоду пішла. Та я й сама абсолютно жодної вигоди не хочу. От піду в метеорологічний. І нехай посилають на Нову Землю чи ще куди-небудь. На педраді питали, куди ми думаємо поступати. Я так і сказала. Сьогодні були ксм [комсомольські] збори. Ми хотіли з дівчатами головою обрати Альошу, а висунули мою кандидатуру, т. як у нього боліла голова (він поранений, контужений). Розбирали справу одного нашого комсомольця, Віктора Чабаненка. Іван Митрофанович висунув пропозицію виключити його з комсомолу. Всі інші, звісно, не хотіли вже висувати інші пропозиції. А я вирішила так (поки говорили ті, що виступали з цього питання), що виключити можна завжди, не пізно. Ми повинні його виховувати, а не викинути за борт нашого життя. Написала про це І. М. Він прочитав, посміхнувся (я, щоправда, просила його, щоб він не мав мій учинок за ліберальний) і взяв назад свою пропозицію. Віктору ухвалили винести строгу догану зі внесенням в особову справу. Це його виправить, я більше ніж впевнена. Завтра класні збори. Знову до 5-ої години будемо засідати. А післязавтра батьківські збори.

(Александра Хмельковская, «Хочется обнять весь мир». Дневник школьницы и студентки (Черкассы: Издатель Александр Третьяков, 2017), с. 63–64. Переклад з російської)

Зі щоденника Осипа Зінкевича (1925–2017), українського видавця, літературознавця, хіміка, який у грудні 1948 р. відбував ув’язнення в Західній Німеччині:

Сьогодні не працюємо. До обіду робимо генеральний порядок. Миття, чищення тощо. Раненько заглянув до мене Герман. Прийшов за списком українців. Перший побажав мені благословення Божого і всього найкращого у новому році.

Перед обідом дістаю два листи, один який був у газеті з 21 грудня, другий писаний 27 грудня. Обіцяють, потішають. Наталка, як не вийду на волю, приїде 8 січня. На прогульці М. Левчук передає «Радянську Україну» за 1 листопада 1948, а Анатоль – «Посев» і білоруську «Бацькаушчину». Десь біля третьої чистимо на коридорі поруччя. Після прочитання «Посева» у мене зроджується думка видавати журнал тут, у тюрмі. Річ ясна, нелегально за участю українців, росіян, білорусів, поляків. Раджуся з Анатолієм, він погоджується. Обдумає план. Я б хотів ще до мого звільнення закінчити перше число. Але все треба обдумати.

Перед вечором одержую «Промінь». На моє здивування, в середині знаходжу звернення вирівняти борг. Дивно. Сьогодні читати маю що. Так, сьогодні останній день старого 1948 року. Ввечері прибиваю на стіну новий календар на 1949 рік. На серці робиться чогось дуже сумно. О, який проклятий був для мене цей старий рік. Яке від самого початку розгорнення сил, організація нашої праці, після стількох трудів і зусиль, коли здавалося, що все плистиме нормальним, але й скорим руслом, – і раптом провокатор зриває мій лет і загонить за тюремні ґрати. О, як тяжко жити на самоті, коли ті, які з тобою йшли рам’я об рам’я, тепер мовчать, не пишуть і пару слів. І робиться жаль, коли згадаєш Мирона Стебельського, Богдана Гаруха, Посполиту, Василя Рождественського, Зенка, Раю Шило й інших. Залишилися вірними лише Альоша і Надя Н., який я вам за це вдячний! А моя рідня? Це страшний рік для неї. Рік горя, смутку та сліз. Але таке моє призначення, моя судьба. Проклята судьба, коли познайомився і повірив провокаторові. І я сиджу в одиночці і пишу та читаю, розв’язую загадки, щоб не думати про те все. Все кругом інше, незвичне, гнітюче. До божевілля неприємне. Не нарікай, голову догори! І думки линуть до Наді, до Англії. О, як би хотілося з нею зустрінутися. Яка вона для мене близька і дорога... Але що з нею? Що там в дійсності діється? Чому вона так мало і такі холодні пише листи? Невже щось там не в порядку? Невже вона пише лише з чемності? На ці питання я не в силі знайти відповіді... Вони тяжким оловом лягають на мою душу.

І так я зустрічаю новий 1949 рік. Рік нових несподіванок, нових загадок і сповнення нового акту судьби... Може, він буде кращим, щасливішим, а може, й принесе волю не лише мені, а й моєму нещасному народові? Я готовий пожертвувати всім, волею, життям, щастям, усім, що в мене є, щоб того моменту досягти в цьому новому році. Найбільше моє досягнення в останніх кількох днях старого року – вивчив напам’ять «Арабески».

А тюрма шумить, тюрма гуде... холодна тюрма...

(Осип Зінкевич, Щоденник. 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976 (Київ: Смолоскип, 2016), с. 26–28)

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у грудні 1948 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

Вчора помилися в лазні. Своїм «пічкурам» віднесли подарунки.

Надворі погода не холодна. Найгірше, що увесь день сніжило. Тепер знову треба буде проторувати нові дороги. Падає якась мжиця чи дощ. За кількадесят метрів нічого не видно.

Кутю все-таки вирішили їсти у Баураса.

Вєверсіс із Жайбасом поїхали почекати на Капсаса, але, здається, він не приїде.

Сьогодні з Ґуобою прикрасили бункер. До Різдва готуємося і під землею! Чи ж не дивно?..

Намагаюсь слухати радіо. Берлін говорить про Різдво, із Фінляндії – годинка для дітей, із Москви – цифри, пуди, соцзмагання... І так – протягом усіх 30 з лишком років!.. Увесь час брехня, огидний обман. Тебе присипляють казками про рай, щастя, радість, а тут, на землі, створили таке пекло...

Я просто не можу собі уявити, для чого ж нарешті призначений той більшовицький друк. Адже його ніхто не читає, а якщо і прочитає, то все одно не вірить у те, що там написано. Що ж то за люди, що можуть такі нісенітниці писати? В газетах – процвітаюча Литва, а насправді – вона захлинається в крові. Немає слів, щоб усе те висловити. Ну, Сталін справді осел неотесаний. Усі сторінки переповнені листами, обіцянками і зобов’язаннями тому «найдорожчому, найулюбленішому...». Гидко читати. Я не вірю, що серед комуністів хоч трохи розумніший чоловік вірив би тим дурницям: Сталін – геній, корифей, батько, вчитель... Сталін усе знає, він навчає, він сказав тоді і тоді, так і так, він передбачає шлях на сторіччя вперед, він найкращий полководець... Хтозна, чи в Тибеті й Індії ідоли у більшій пошані? Ось чому осел той Сталін, що так себе возвеличувати дозволяє. Ну, звичайно, якби він тільки ослом був, то ще півбіди, але найголовніше те, що з дурною вдачею нерозривно пов’язана азіатська жорстокість.

Ото тобі й маєш – з’ясував, хто сховався у Кремлі! Мене самого сміх бере з моєї «філософії»...

5 година вечора. По радіо передають Різдвяні вітання Трюгве Лі і Евата: «...тільки ООН є єдиною опорою миру у світі, яка і тепер має допомогти нам уникнути війни...». Чи ж не іронія?!

(Щоденник партизана Льонґінаса Балюкявічюса – Дзукаса: 23 червня 1948 р. – 6 червня 1949 р., упорядкування та передмова Альґіса Кашєти, переклад із литовської Василя Капкана (Львів: Кальварія, 2016), с. 69–71)

Зі щоденника Льонґінаса Балюкявічюса (1925–1950), литовського учасника антирадянського Руху Опору, у серпні 1948 р. – начальника відділу друку та пропаганди партизанського округу «Дайнава»:

Ми вже третій день у Банадаса. Сьогодні і завтра ще не рушаємо. У Банадаса натрапляю на Арунаса – зв’язкового Президії ЄРДС [Єдиного Руху Демократичного Спротиву]. З’ясувалося, що він мені знайомий ще з часів Алітуса. Але він мене не пригадує. Дуже балакучий чоловік. Кадровий офіцер – так він себе називає.

Бевардіса відсилаю до Ванаґаса з повідомленням. Він виходить у денний час. Сам іду до «ґазди», порозмовляти з Арунасом. Кілька хвилин балакаємо про минулі часи. У той час, як господар запрошує покуштувати меду, на подвір’ї хтось скрикнув, що в село йде актив. Я із хати миттю подаюся на торф’яні болота. Вєверсіс з хлопцями Банадаса грають у карти. Попереджаю їх. Замасковую бункер. Ми залишаємося нагорі. Актив нам не є небезпечним. У той же час люди з коровами пірнають у чагарники. Пастухи, діти снують з кутка в куток, повідомляючи новину. Вдома залишаються одні старі люди. Ось за яких умов відбувається розтрублена «роз’яснювальна робота» активу.

...Чим довше я перебуваю, закрившись, у бункері, тим більше відчуваю наслідки такого закриття. Хочеться хоча б якийсь час побути вільному, тобто помандрувати по селах. Я тепер уявляю, яким тяжким має бути монаше життя і як важко молодому так закритися. Я він природи маю пристрасний характер. Цього, звичайно, нікому не показую. Мене переважно вважають «холодним англійцем». На жаль, ті, хто так каже, дуже помиляються. Під зовнішністю, що дихає холодом, ховається таке гаряче серце, яке рідко коли зустрінеш...

...Найголовніша справа, що хоча б сьогодні буде протоплено лазню. Тоді ми помилися б, змінили білизну, а це вже було б щастям у нашому житті.

...Метою для нас усіх є утримати партизанський рух таким, щоб про нього могли відгукнутися тільки з повагою. Шкода, що все ще з’являються плями, темні плями, які нас очорнюють. Той, хто добре знає Литву, її чин, її історію, її муки – той зрозуміє і нас. Ми так багато інколи страждаємо. Людина ж не є залізною (і залізо протягом короткого часу ржавіє, кришиться) і тому інколи починаєш сумніватися, чи не вичерпаються наші сили? Що з тієї Литви, якщо вона втратить найкращу свою частину (маю на увазі не тільки партизанів)? Що буде з неї, якщо, коли прийде вирішальний момент, не буде кому її підняти, вилікувати?.. Може, знову знайдуться дрібненькі люди зі своїми політичними «торгами», зі своїми політичними сварками, почнуть нас виховувати з девізом: «Той волі не вартує, хто за неї не воює»... Сумна це казка, і кінця-краю їй ще не видно. Але хай йому грець. Сьогодні привезуть папір і ми знову будемо випускати «Дзвін Свободи». Нехай скаженіє азіат, а ми ще поборемось!

«Залишки буржуазних націоналістів» ще так швидко не закінчаться!

Ілюстрація: 1948 р., нагородження бійців литовського Опору. Льонґінас Балюкявічюс («Дзукас») перший праворуч, зачитує наказ.

Зі щоденника Віктора Приходька (1886–1982), українського правника, громадського і політичного діяча, у 1948 р. – переміщеної особи в Реґенсбурґу:

Ось і квітень місяць. Правда, останні дні досить холодні, але на деревах уже з’являється ніжна зелень, а морелі несподівано приснули білим цвітом. Наша оселя стоїть під знаком виїзду – усі «кудись» збираються, але... весна йде і Ді-Пі вийшли на свої городи: копають, сіють і бігають за цибулею, щоби насадити, хоч при тім розважно міркують: чи будуть вони її їсти, чи залишать німцям...

Річ в тім, що останні тижні й дні настрій особливо тривожний: в Берліні совєти «зачіпають» союзників – англійців і американців – і чинять їм усякі неприємності: контролюють потяги та пасажирів, явно витискаючи Союзну Контрольну Раду з Берліну і з совєтської зони Німеччини. Правда, міністр Маршал рішуче заявив, що американці Берліну не покинуть, але це ж і свідчить про напружені відносини. На цьому ґрунті виникають усякі чутки та здогади, і наша «публіка» нервується. Ми свідомі, що, в разі війни, совєти за дві години будуть в Реґенсбурзі і зроблять з нами, що захотять. При чім їм щиро будуть допомагати німецькі комуністи і навіть некомуністи. Хоча би тому, що ми, Ді-Пі, заняли цілу німецьку оселю під своє житло, а власники вілл та будиночків, в яких ми мешкаємо, уже три роки поневіряються десь «у приймах». У зв’язку з тривожним настроєм, усі говорять і роблять заходи щодо виїзду з Німеччини та з Европи. І, справді, увесь час люди виїздять: до Північної Америки, до Канади, до Аргентини, до Англії, а останнім часом стала дуже популярною Австралія. Правда, для виїзду формальності все ще великі і трудні, треба переходити різні перевірки – політичні, здоровельні тощо, але все ж «хто дбає, той має» – багато людей уже усі ці митарства перейшли та їдуть. Виїзд інтенсифікує наша осельська «жива газета», яку енергійно провадить симпатичний редактор п. Дурбак. Ця газета відбувається щотижня, і на ній зачитуються листи, які одержують наші Ді-Пі від своїх приятелів, що вже виїхали і десь у Канаді чи Бразилії улаштувались. Листи здебільшого оптимістичні і «підганяють» тих громадян, що ще сидять. Правда, підганяє також і ІРО – пайки харчів уже зменшуються і не вистарчають, а купити щось на чорному ринку дуже тяжко і дуже дорого, – люди не мають таких грошей: масло – 400 марок німецьких кільо, сало – 350, цукор – 150, яйця по 6–7 марок одно і т. д. Заворушилось і наше УТГІ. Наша професура здебільша ставиться до виїзду якось пасивно, і мало хто дбає про індивідуальний виїзд, все сподіваючись, що «поїдемо усі разом», а куди й коли – це питання постійно залишалось отвертим. Аж тепер, коли запахло небезпекою, наші УТГІ-вські дами почали нервуватись і при зустрічах випитувати у Ректора Іваницького – куди їдемо та що робить Сенат. Отже, оскільки знаю, Сенат і Ректорат останніми тижнями ближче зацікавились справою і почали розсилати до Головної Переселенчої Ради та до д-ра Романа Смука листи в справі вивозу Школи. Але поки що – нічого конкретного нема: багато говорять про південь Франції, де нам могли б дати маєток для Школи, але, оскільки знаю, чогось реального «під цим оглядом» поки що нема.

(Віктор Приходько, Великий Ісход: уривки зі щоденника (роки 1945, 1946, 1947, 1948) (Львів: Растр-7, 2020), с. 565–566)

Зі щоденника Альберта Шпеєра (1905–1981), німецького архітектора, рейхсміністра озброєнь і військового виробництва, у 1948 р. – в'язня тюрми Шпандау, розташованої в британському секторі окупації Берліна:

Кілька днів не писав. Почуваю себе невпевнено і виснажено. Тому я дуже радий, що сьогодні відновилися садові роботи. Трава зеленіє, завезли гній і добрива, цвірінькають горобці. Я поринув у роботу, щойно нас вивели в сад цього ранку.

На іншому боці Нойрат і Дьоніц посадили перші грядки, Редер висипав добрива, Ширах розрівняв їх граблями. Гесс, як завжди, бездіяльно сидів на лавці. Функ залишився в ліжку через хворобу. Я почав збирати граблями листя з квіткових клумб. Із землі звідусіль поліз перший бур’ян. Я відносив листя до вогнища. Лонґ, Хокер і Дакерман тим часом палили траву. Редер, використовуючи лійку як відро, носив добрива з підвалу; Ширах завантажував їх на тачку і відвозив на велике поле.

Через годину Дьоніц перестав працювати. Він сів на лавку, притулившись спиною до горіхового дерева, і завів довгу розмову з Дакерманом. Я теж швидко втомився і просто прогулювався довкола. В ході цього я відвідав Гесса на його лавці. Його мучив біль. «Сьогодні не маєте настрою поговорити?» Гесс мовчки похитав головою.

(Albert Speer, Spandau. The Secret Diaries, translated from the German by Richard Winston and Clara Winston (New York; Tokyo: Ishi Press, 2010), p. 92–93. Переклад з англійської)