assassins_cloak | Entries tagged with 1916

Зі щоденника Дмитра Вітовського (1887–1919), українського військовика і політика, у 1916 р. – сотника Легіону Українських січових стрільців, комісара УСС на Волині:

Встав о год. 8. По сніданню сидів в комнаті, де осталася ще патруля, і читав та диспутував про Rückzug [відступ] з жидком одним з-під Городенки. Бо ж робити сход я не думаю тепер. Народ так вчера як і сьогодні радиться купками, та видно, що радий, й вже ось-ось сподіваються приходу русских. Сьогодні рано до год. 11 перед полуднем все сиділо по хатах та радились. А тут ані одна фіра не їхала через село. Аж о год. 11 над’їхали фіри з збіжєм з Баб’є, і тоді доперва почали показуватися з хат люди та питати, що чувати. Чомусь сумно стало мені. Я не знаю, в якім я тепер положенню, бо ані дальше по селах бути, ані вертати в Луцьк. От декотрі люди то вже нишком-тайком копають ями, щоби сховати дещо та самим заховатися, коли «австріяки» будуть відступати. А тут приїхав жидок з Рожища, по коня, бо жиди з Рожища утікають, бо «русскі вже близько». Не знаю чому, але коли я вчув се від жидка – перестрашеного, почався сердечно сміятися, але то так сміявсь, що здається ніколи ще так не сміявся.

Отже ж в тім мусить бути доля правди, що наші могли цофнутись, бо коли в Переспі зпаковані, а військо зтягають з сіл, то щось є, але не так страшно, як то люди собі представляють.

(Волинський записник Дмитра Вітовського (5.05.1916–5.03.1917), за заг. редакцією Ярослава Малика (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002), с. 42)

Зі щоденника Володимира Отроковського (1892–1918), українського поета і літературознавця, у 1916 р. – мешканця Києва, викладача приватної гімназії:

Більше року... Невсипна саламандра живе в мозку... Так солодко вернутися до плетениці літер, коли нарівні з чолом – абажур лампи...

Чужа кімната і якісь плавкі речі: крісла в білих чохлах, одполіровані різьблені столики й блискучий лак шаф (двох вузьких і струнких!) – ось де ти зійшлася всіма нитками, моя далека, ще недавно жадана самотність...

Я – твій, Музо й Кохання! Скільки б звивин лютості і кривд не принесло це за плечами – я не зречуся... Тут єдиний прихисток – Твоє ім’я... Хай знудьговане моє обличчя й каправі очі (від надокучливих сторінок), та сонцесяйний лик дедалі глибше й чародійніше проникає в розум. Я ж йому вірний, як і був.

(Володимир Отроковський, “Сонцесяйність душі. Щоденник”, у Рукопис. Український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин, під загальною редакцією Івана Дзюби, т. 1 (Київ: Криниця, 2004), с. 462)

Зі щоденника Гелени Козіцької (1867–1950), польської громадської діячки, у 1916 р. – мешканки Тернополя, дружини президента окружного суду:

Хто не пережив такої неволі, як ми, не може собі уявити, що це за мука. То вже ми двадцять місяців живемо в терорі, а вісім місяців – у справжній в’язниці, тому що нікуди виходити нам не можна, говорити не можна, дивитися не можна! Мури міста обклеєні найрізноманітнішими заборонами, написаними насправді (о російська мудросте!) незрозумілою для нас мовою, але обов’язковими до виконання. Переважають відозви, які починаються словом «малчітє!», що так культурно звучить для польського вуха, далі йде пояснення, що «родіна» (батьківщина) того вимагає, а ворог всюди підслуховує. Здавалось би, що державні таємниці знають і можуть видати тільки москалі, і то військові, тому такі відозви мали би оголошувати в казармах. Ми не знаємо російської, російська «родіна» – це наш ворог, зрештою, ми нічого не знаємо, тому видати не можемо. Але москаль і логіка – це два протилежні полюси, тому відозви прикрашають наші вулиці. Будь-який солдат може досадити без міри. Міські лікарі виявляють серед приведених на огляд повій до 50% невинних дівчат, яких обмовили розсерджені вояки. Через які тортури проходить така дівчина! То вже навіть найменш політично свідомі клянуть москалів на весь голос. А нашим покидькам, які ловлять рибу в каламутній воді, дипломатично погрожують (навчилися обережності!): «Нехай тільки нас Бог потішить тим, на що чекаємо. Ти повиснеш на першій гілляці!». Від учора люди шепочуться, що москалі ночами вивозять гармати й обози, удень бачимо, що готелі порожніють, а їхні жінки мають під загрозою військового суду виїхати звідти до 2 травня н. ст.

(Helena Kozicka, Rosjanie w Tarnopolu. Dziennik 1914–1916, wstęp i opracowanie: Ilona Florczak, Janusz Gołota (Ostrolęka: Ostrołęckie Towarzystwo Naukowe im. Adama Chętnika, 2015), s. 105. Переклад з польської)

Зі щоденника Петра Курінного (1852–1931), українського адвоката, громадського і кооперативного діяча, у 1916 р. – мешканця Умані:

Сцена: вояк продає мило. Питаю: навіщо продає, адже йому знадобиться. «Що ж робити! – каже. – Іду на фронт. Носитися з ним незручно, а гроші потрібні». Даю йому 30 коп. та попросив не продавати мило. «Покірно дякую вам», – відповів, бере гроші та пішов спантеличений несподіваною комерцією, коли і гроші, і мило залишаються у нього.

Сьогодні неприємне враження справила на мене поведінка вояків, які від'їжджають на фронт. Завдяки свободі на один день вони «перепилися». Вештаються вулицями, лаються, шумлять, пристають до перехожих, бешкетують.

Це наводить на думку про народне алкогольне лихо. Що було б, коли б не була заборона вживання горілки? Страшно подумати...

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Щоденники Петра Федоровича Курінного. Врятований та збережений літопис Умані початку XX століття, упорядкування Юрія Торгала, Валентини Устинової, переклад з російської Валентини Устинової (Умань: ВПЦ «Візаві», 2020), с. 143–144)

Ілюстрація: роздача вина з нагоди Різдва в 267-му піхотному полку російської армії, грудень 1916 (січень 1917) р.

О год. 8 вранці вибралися в дорогу. В лісі пішли в жито, а опісля через Перевали, де школа зовсім добра, а село виглядає, мов хутір. Клуні й стайні знова осібно, се другий случай мені трапляється. Пішли до Дольська. Там серед села ставок, а біля ставка величезний двір й палата графа Rzeszeckoh-о, котрий має свої посілості й на Мадярщині, й в Чехах, й в Галичині й Боснії. Він служив в австрійськім війську при кавалерії. Дольськ зробив на нас [вражіння] «Новітнього Єрусалима». Виселенці самі жиди, в кожній хаті. Староста також жид. Так ми як наклали трістя матері – пішли голодні до Торговища. Більшість села виїхало. Тут внесли ще в маю поданє о школу і їм приобіцяли. Ми закватирували в хаті одної молодиці. Вечером прийшли дівчата, ми з Василем заспівали кілька пісень, але дівчата скоро повтікали, бо сильно були встидливі.

Куда я переходив, були всюда виселенці. Їм дають харч досить добрий, так що не повинні нарікати, але наш сват чи дядько, щоби було йому й найлутше, то він таки буде все нарікати. Земля тут досить добра. Коней мало, тому мало засіяно, але кождий засіяв щось. Великі шмати землі стоять облугом. Ліси занечищені; дороги не знати де, сіножаті стоять некошені, а села порожні. А все так, мов-би по татарськім нападі в давнину. Народ, коли увійшли в село, таїться, ховається, бо думає, що прийшов забирати останню корову або коняку, коли ще де знайдуться, або виганяти з села. Не хотять тобі, брате, вірити. Хотяй зверха потоки за тобою, в середині має тебе за ворога. Жалують всюди за добрими часами, де було досить сала, хліба та й корців. І біди не знали тут. Всі бажають приходу русских. Дядько не хоче нічого робити, бо про що ж косити сіножать, коли в його нема кому дати сіна. Не хоче сіяти, бо заберуть мадяри. Але по селах є ще й корови, є й масло, знайдеться й сало нишком-тишком, часами й кури та півні бігають по дорозі. Але так не всюда.

Тяжко, дуже тяжко виповнювати тепер наші обов’язки. Словом, неможливо. Бож коли дядько бачить, як забирають в його збіже або корову, то тоді йому не говорити про якусь Україну або державу, бо се було би іронічно. А тут ми мусимо працювати, бож наша суспільність зажадає рахунку від нас. Часами дур голови береться. Чоловік стає безрадний, безсильний! Щоби хотів помочи тому дядькові, так не може ніяк. А впрочім – се війна, а чинники військові повинні знати й розуміти душу того волинського дядька. Треба знати, що його болить, треба зарадити йому, бути батьками дядькові. Одно треба признати, а то школи вдалося видерти від команди. Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть настільки щасливі, що отворяться їм очи, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл пізнає, що вони також люди, а не худоба, як їх тут уважали, що й вони мають право існувати й бути людьми. Таж той дядько такий добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він?! Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті. А тепер він ще дурніший, як перед тим. Бо він тепер не знає, хто він. Перш говорив – православний, руский. А тепер одні кажуть йому, що він українець, другі – що він поляк, інші, що чех – так, що він зовсім здурнів. Так до кождого вояка зачинає говорити по польськи, але то мова, що ну-ну. Доперва, коли його зібрати згори, говорить по-українськи.

(Волинський записник Дмитра Вітовського (5.05.1916–5.03.1917), за заг. редакцією Ярослава Малика (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002), с. 49–51)

Вранці пішов до Немера, зголосився в oblt. Oblt дуже чемний чоловік, попросив сідати, подав папіроси й питав мене, в який спосіб я буду робити свою задачу. На кінці сказав oblt, що коли я обійду весь його район, то він мене потвердить разом, в котрих селах я був. (Потвердженя мені потрібно для етапу, щоби взяти подвійне релютум за всі дні, т. зн. що я кождого був в роботі, а не байдикував.) Вернув до Райміста і замовив собі в хазяйки вареників з сиром. Пообіді спав під грушою в саді. Вечером їздив човном, а коли смерклось, прийшов сусід, дядько Нечипур, і ми сіли вдвох на приспу під хатою і почалася гутірка. Оповідав дядько Нечипур, що він з Ґроднівської губернії, та тут 19-й рік живе, оповідав про звичаї, про батюшку, про землю і т. д. Я слухав з зацікавленням дядька Нечипура.

Вечером зачали брехати чомусь по селі собаки та піяти кури, а поїзди в Переспі сильно свистали, і то дуже проразливо. Ми говорили, що щось буде нове, коли так неспокійно. І як ми лягли спати, а була год. пів дванадцятої вночі, гуркотить віз і став перед нашою хатою. Входить фірер з Ясенівки, котрий вертав з Немера, і каже, щоби завтра о год. 5 рано були всі в Немері і то готові до вимаршу. Ми відразу згадали, що то наш Rückzug. Але надворі було дуже спокійно. До рана ми вже не спали. Я став в клопоті, що мені робити. Рішився рано піти до Немеру до oblt і запитатись, що мені робити.

(Волинський записник Дмитра Вітовського (5.05.1916–5.03.1917), за заг. редакцією Ярослава Малика (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002), с. 41–42)

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1916 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Вчора дістала карточку від чоловіка, яка повинна мені була розраду подати по причині смерті коханої дитини. Про її смерть довідався тато аж в два місяці опісля.

Щоби якнайкраще стати при мені бодай карточкою, написав її по-німецьки, в надії, що скоріше перейде через цензуру, а йшла вона, однак, звичайних 6 тижнів і, «зацвенькавши» по-чужому, не заговорила до душі. Чомусь так сумно стало, як ніколи...

Хоч час зробив своє. Сила заняття: наука і праця в читальні, а тепер ще в городі і в пасіці мусила принести забуття. Фізичне змучення дає спокійний сон, а це кріпить силу. Карточки від чоловіка додатково заохочують мене до праці, а вслід за тим поринаю в ній цілою душею.

Просить чоловік, щоб писати йому про школу. Банує за своїм улюбленим верстатом праці, в якому щиро трудився, не за гроші, а за совість. Але що ж йому писати. Як у цій школі стільки від науки, що кіт наплакав. Не раз і до десятої години дітвора сама пустує, а опісля, як учителька прийде, йде все темпом стрілецької молитви: «Отченаш, хліб наш насущний дай нам днесь, думам нашим, амінь». Одна Галька Сембратович совісно виконує великі обов’язки вчительки.

Приблукуються і давніші картки від чоловіка. Безмежна віддаль, яка лягла між нами, спричинює, що не раз на вислану картку наспіє відповідь за якого півроку.

І ось моя Любочка п’ятий місяць в ямці, а тут приходить карточка, в якій тато просить, щоб його донцю рятувати як змога, бо йому дуже було б жаль, якщо вона померла б.

Білизну я вислала ще восени, а чоловік даром вижидає посилки...

18 лютня була в Катта-Кургані місія шведського Червоного Хреста. Пише чоловік, що полонені, мов діти, раділи отриманими через цю місію дарунками. Чоловік дістав черевики, коц, пару білизни і прибори до їди. Австрійські старшини скаржилися перед розділюючою сестрою Червоного Хреста, що управа табору полонених змушує їх разом з іншими ховати тіла померлих полонених.

«Як то, панове, – каже їм шведська сестриця, – то вам так тяжко віддати товаришам цю останню прислугу?»

Мовчки прийняли офіцери цей делікатний заміт – відповідь на свою скаргу.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 112–113)

Ілюстрація: Іванна Блажкевич з сином Богданом, червень 1918 р.