assassins_cloak | Entries tagged with горбачук

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1985 р. – завідувача кафедри української мови та літератури Слов'янського педагогічного інституту:

Русифікація. Недавно гостював у мене доцент кафедри педагогіки Вінницького педагогічного інституту Окорков Василь Семенович. Розмовляли за столом на різні теми. «Я хоть и кацап, но не могу понять, что сейчас делается в области украинского языка. Щербицкий выступает по-русски, в институте начальство на собраниях, митингах выступает по-русски, даже на украинском отделении многие предметы преподаются уже по-русски» [«Я хоч і кацап, але не можу зрозуміти, що зараз відбувається в галузі української мови. Щербицький виступає російською, в інституті начальство на зборах, мітингах виступає російською, навіть на українському відділенні багато предметів викладають уже російською»].

21 квітня 1985 транслювався по радіо вечір (доповідь, концерт) з Київського палацу спорту, присвячений 115 річниці з дня народження В. І. Леніна. Доповідь виголосила Шевченко російською мовою, весь концерт – і оголошувались номери, і виконувались по-російськи, хоч переважно були українські прізвища авторів чи виконавців. «Песня о Ленине», «Есть на Волге утес…».

А вже у нас тут, на Донбасі, й поготів – «необратимый процесс», як любив висловлюватись Брежнєв. Навіть на нашій кафедрі Бадер, Лук’янчук, Зірка спілкуються переважно по-російськи.

Картина розгортається дивна й несподівана: скільки голосних декларацій, обіцянок! Як кричать на весь світ про розквіт національних культур, про те, що у нас література твориться 78 мовами, між тим насправді ведеться продуманий, підступний підкоп під національну культуру, мову. Є листи й інструкції ДСП («для служебного пользования»), у них все по-іншому виглядає.

І ця дволика програма втілюється скрізь: голосні крики про мир, про мирне співробітництво – а насправді війна, підбурювання, підготовка й вибір моменту, щоб накинутись зненацька на противника, прихована експансія.

Недавно був я в Сидорівській восьмилітній школі. У коридорі – герби союзних республік. Нібито це й держави, мають свої герби, прапори, гімни, уряди. Який камуфляж! Республіки – звичайні адміністративні одиниці, як області, краї (Ставропольський, Краснодарський). «Національний» гімн – такого ж значення, як і гімн Слов’янська, Львова, герби – на тому ж рівні, що й звичайні геральдичні знаки.

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 132)

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1969 р. – доцента кафедри української мови Кіровоградського педагогічного інституту:

1. Дешевий авторитет. Кажуть, Венгеров, коли працював у Вінниці, мав неабиякий авторитет серед студентів. На його лекції йшли студенти з інших відділів. Коли ж почали його «бити», то серед обвинувачень фігурувало й таке: «створив собі дешевий авторитет у студентів» (здається, слова ректора Ткаченка).

2. Портрет. Ф. З. Яловий створює враження людини позитивної – «обладатєль» рис, надто корисних зараз. Добродушний і «представітєльний» на вигляд, у міру серйозний і глибокодумний, жартівник у компанії (може випити, заспівати, розповісти анекдот). Кожен рік на вступних екзаменах у нього цілі списки абітурієнтів, яких потрібно «протягнути». Каже, що це «ректорові» і «протягає» всіх, кого йому треба, на різні факультети й відділи, бо він член приймальної комісії, навіть відповідальний секретар. Я поставив одній цього року «4». Він страшенно обурився. – «Відповідала на “2”», – кажу. – «Чи хто буде міряти, як вона відповідала? Яка різниця – “4” чи “5”?» – «От чудак, їй-богу! За неї з обкому просили. Візьми й переправ». Так змусив мене переписати відомість (я вирішив не опиратись, враховуючи загрозливу ситуацію, в якій перебуваю).

Усе це дає йому можливість заводити потрібні знайомства, мати скрізь блат. І дійсно: коли треба автобус для екскурсії – є, зал для вечірки – є, машина для виїзду кафедри – є. Усе це для спільних благ. А скільки він має особистих!

У нього виробилось чинопочитаніє. Він розіб’ється в блин, а зробить те потрібне, що від нього вимагається. Тут промовиста така деталь: професор В. С. Ващенко надіслав йому книгу (рукопис) на рецензію. Він, як декан, всучив цю книгу мені: «Треба якомога швидше написати позитивну рецензію. Розумієш, це честь для нашого інституту, що він до нас звернувся».

Цікаво, своїх дітей Яловий послав у російську школу. Чую, інколи говорить з ними по телефону – по-російськи (дівчина, здається, 10 клас кінчає). Дивно, батько – викладач української мови, а говорить з дітьми по-російськи.

Заходжу в деканат. Розмовляє зі мною по-українськи, тут же звертається до Осмоловського, свого підлеглого, говорить по-російськи. Так і зі студентами.

Недавно відбулись профзбори нашого факультету. Виступав по-російськи, хоч і говорив цією мовою погано.

Фактично в цьому плані така й Добржанська, правда, вона без «зв’язків», але абсолютна готовність виконувати будь-які забаганки начальства забезпечує їй постійний пост голови МК.

Як рельєфно на цьому фоні виділяється будь-яка постать, що має якесь національне почуття! Досить просто розмовляти по-українськи і послати дітей в українську школу.

Чи й тут оті знамениті флюїди?!

3. Директор школи № 3 П. Ф. Яндович виступала з доповіддю «Виростимо країні й світу вірних ленінців» на обласних педагогічних читаннях 30 жовтня 1969 року (рос. мовою). У її школі зробили музей Леніна у двох великих кімнатах. 60 учнів-екскурсоводів, рада музею. Усі вивчають спадщину Леніна.

До речі, про цю школу недавно чув відзиви: учні не мають абсолютно ніякої підготовки з математики.

Результат цього ідейного виховання: послали групу студентів на практику, у тому числі колишніх випускників цієї школи. Найбільш неграмотні студенти – випускники цієї школи.

(Василь Горбачук, У вирі подій, думок і тривог. Фрагменти пережитого-передуманого (1966–1973 роки) (Слов’янськ: Видавництво Б. І. Маторіна, 2017), с. 152–153)

Ілюстрація: кафедра української мови Кіровоградського педагогічного інституту, 1972 р. Василь Горбачук – другий ліворуч у другому ряді.

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1962 р. – старшого викладача кафедри української мови Вінницького педагогічного інституту:

Сьогодні розповіли про Степаненка, як він говорив десь у вузькому колі:

«Вот у меня Людмила Н. и Ляля В. плохо отвечали на экзамене политэкономии, но я им поставил хорошие оценки, а вот N учил, вызубрил, но я по интонации голоса знаю, что его надо гнать в шею. Он думает не то» [«Ось у мене Людмила Н. і Ляля В. погано відповідали на іспиті політекономії, але я їм поставив хороші оцінки, а от N вчив, визубрив, але я за інтонацією голосу знаю, що його слід гнати в шию. Він думає не те»]. Отже ті, які ні про що не думають, найбільш благонадійні.

Ректор одному з студентів: «Я в твоїй області куркулів бив», а ти, мовляв, такий непутящий.

Справді, o tempora, o mores! Можна, виявляється, почувати за собою заслугу, що бив людей.

Кажуть, ректор у свій час повчав, як можна викрити ворога навіть по тому, як він студентові поставить двійку, навіть по хвостику двійки. (Мовляв, двійка велика, хвостик закручений – ворог, контра). Його колишній учень, нині директор школи, не забув цього правила досі, керується ним у практичній роботі.

(Василь Горбачук, Мої вінницькі дороги. Сторінки зі щоденника (1961–1966 роки) (Слов’янськ: Видавництво Б. І. Маторіна, 2014), с. 13)

Ілюстрація: вулиця Соборна у Вінниці, 1962 р.

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1962 р. – старшого викладача кафедри української мови Вінницького педагогічного інституту:

Вчора дід Яцик розповів про себе: «Де я тільки не був. Работав у Берліні. Ми записалися їхати на роботи, підписали контракт. Там усе було розписано: коли свято, коли неділя, чим кормитимуть, по скільки заплатять. Ми заїхали туди, то нас вже зустріли. Ми показали йому свою бумагу: він зразу сказав: це мої люди. А на Новий рік був такий указ, всіх одправити додому. Я чотири роки їздив туди.

Був у Пензі. Леніна бачив як ото вас бачу. Люди пхалися, добивалися побачити Леніна, я стояв і охороняв його. Якби не моя дурна голова, як пень, то я жив би, ніхто тут так не жив би. Всі, що тут живуть (має на увазі викладачів інституту), не бачили Леніна, тільки читали про нього. А я сам бачив. Але якби я не дурний, то взяв би справочку, що так і так, бачив Леніна, охороняв його, зараз ніхто й слова не посмів би мені тут сказати. Я все мав би, всім був би забезпечений».

Слухаючи, я придивлявся до обідраного і, незважаючи на стільки пережитого, врешті нерозвиненого співбесідника. Чим цей неграмотний і темний двірник керувався, коли ставав у ряди червоних?

(Василь Горбачук, Мої вінницькі дороги. Сторінки зі щоденника (1961–1966 роки) (Слов’янськ: Видавництво Б. І. Маторіна, 2014), с. 11–12)

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1977 р. – доцента Слов'янського педагогічного інституту:

Безідейність. Оце недавно прочитав промову першої людини в республіці (та якої республіки!) – В. В. Щербицького на ХІІ з’їзді профспілок УРСР 3 березня 1977 р. А хоч би тобі одна якась свіжа думка! А хоч би одне живе слово! Кожен агітатор те саме говорить, у кожній газеті це пишеться. Ті самі штамповані, мільйони разів повторювані фрази, думки, поняття.

Микола розповів, що в Донецькому інституті (політехнічному) відбулися недавно комсомольські збори. Питання ставиться так: хто складе історію партії на три, той не радянський інженер. Навіть до нього пред’явлені претензії – чому склав історію партії (взимку) на добре, коли інші предмети на відмінно? Значить, не хоче вчити! Через суспільні дисципліни студентам нема часу на математику та інші спеціальні предмети. Масу матеріалу потрібно законспектувати. Просто жах!

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 52)

Ілюстрація: це не студенти Донецького політехнічного інституту у 1970-ті, а студенти його попередника, Донецького гірничого технікуму у 1920-ті, але нехай буде. Фотографія – живе втілення анекдоту з ключовою фразою «Третій ліворуч – товариш Хрущов», студент робітфаку технікуму Нікіта Хрущов справді сидить третім ліворуч.

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1988 р. – завідувача кафедри української мови та літератури Слов'янського педагогічного інституту:

Євген Волошко (завідувач кафедри української літератури Донецького університету). Одного разу, прогулюючись, завів я розмову з А. М. Федем про Волошка: кажуть, що він співпрацює з органами держбезпеки. – Нащо кажуть? Він сам про це говорить.

І ось Федь переповів почуту з уст самого Волошка таку історію: «Проходжу коридором, заглянув в аудиторію. Бачу, на дошці написано крейдою “Хай живе вільна Україна”. Зайшов, стер цей напис і тут же подзвонив куди слід. Ті: “Ай-яй, що ти наробив?! Не треба було стирати! Коли щось подібне з’явиться, то не стирай, а зразу ж нам повідом”. Я вже став слідкувати. Дійсно, через певний час знову бачу такий напис. Я бігом – подзвонив “туди”, сказав, на якому поверсі, яка аудиторія, а сам слідкую, щоб ніхто не зайшов. Моментально прибігають. Я аж здивувавсь – стільки приволокли приладдя! Зафотографували і так і сяк, виміряли, позаписували...

І встановили автора. Це була дівчина із Західної України. Її викликали, призналась. Відпустили, взявши розписку...»

Кажу: Напевне, завербували?

Федь: Та напевне. Інакше виключили б з університету.

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 155–156)