assassins_cloak | Entries tagged with гончар

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Зближується все, з плавень сарматських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянка, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень, реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва... Буде «Собор»!

Після «Альп» жодна книга не писалася так «запойно», як «Собор». Мені помагає вища сила. Назову її по-давньому: Бог.

І дякую їй.

Треба повернутись (бодай частиною фільмів) до німого кіно. Воно мало величезні переваги. Воно допомогло б нам відродити, оновити це мистецтво на іншому, вищому, рівні.

Є, виявляється, справжні історики на Україні. Один із них – Брайчевський...

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 1, 1943–1967, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 411)

Ілюстрація: Олесь Гончар на металургійному заводі в Кам’янському (тодішній Дніпродзержинськ) під час збору матеріалу для роману «Собор», літо 1967 р.

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Іноді можна чути, що сучасне робітництво байдуже до української мови. Неправда! Вигадка перевертнів-відщепенців...

Ось телепередача вечірня. Цех. Робітниця, літня жінка, в темнім робочім халаті. До неї звертається жевжик-кореспондент, як водиться, на «общепонятном»:

– А есть ли у вас любимая песня?

– Є. – Жінка дивилася на цього нікчему з суворим усміхом.

– Какая же?

Жінка знов глянула на нього трохи звисока і мовби повагалася мить, чи й варто ділитися з цим жевжиком таємницею своєї душі. А він доскіпується:

– Ну какая же?

І жінка з тією ж усмішкою (єй-же-єй, щось в ній було від усміху Мони Лізи) сказала як видихнула:

– «А льон цвіте синьо-синьо...».

І жевжик, ніби ляпаса діставши, одразу перевів розмову на інше.

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 35)

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника, у 1976 р. – мешканця Києва:

Вечір. Парк Шевченківський. Дерева рідкісної могутності. Крізь темну зелень просвічує червоним оксамитом корпус університету. Скільки разів бачиш – і все вражає.

Долі людські...

Заходить до нас відвідувач. Високочолий. Довгі сиві вуса. Відрекомендувався:

– Дід Степан.

Намагаюсь дізнатись, як величають по батькові, але даремно:

– Дід Степан і досить.

Козарлюга. Як один із братів Тобілевичів. Він і родом, виявляється, з їхніх країв.

– Спитаєте, чого прийшов? Читав усé (Ваше) і хотів подивитись, доки ще не зовсім осліп (сліпне від катаракти).

До недавнього – інженер-шляховик. Зводив дорожні споруди. Півжиття з теодолітом. Міряв і Сибір.

– Маю 78 років, скоро вмру і не смерті боюсь... Щодо цього згоден із Спінозою: смерть неминуча, тож не треба боятись її і не треба про неї думати. Думки про інше. Прийшов оце до вас запитати: що буде з нашою мовою? Ночами лежу, дивлюсь хворими старими очима в стелю і все мучусь думками: що буде з нею?

Лає всіх: лікарів. Перевертнів. Підлабузників. Відступників, ренегатів... Молодих, що по шість років протирають штани в інститутах, об’їдають батьків і досі нічого не винайшли від катаракти. Мрія (в таких) про одне: диплом у зуби – і влаштуватись на півтори ставки... А чиновництва! «Стільки його розвелось у нас у районі – до Києва не перевішаєш».

Бойовий дід. Ерудиція багатюща. Дружина кінчала Лозаннський університет, європейські мови блискуче знає, але зараз згорбило її, ледве хату перейде, отак ходить (показує, як вона ходить).

– То хіба ж я можу кинути таку й поїхати десь лікуватись? Оце вирвався на день.

Живуть у глушині. Розповідає, як воював з невігласами за «Собор». Діставати книжку їздив у сусідній район. При ньому ще якийсь з’явивсь у книгарні, прибув із Черкас, прочув, що тут є. Черкасець, видно, був із розмахом:

– Дайте дванадцять «Соборів»!

– Навіщо вам стільки?

– Люди просили.

Знов дід лає тих, що цураються. Знову: щó з нею буде?

Прощаючись, уже з порога тричі вклонився до пояса. Сивою головою. Всіма пережитими літами.

Почуваю, як глибоко це западає в душу. Ніколи цього не забути. [...]

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 2, 1968–1983, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 266–267)

Ілюстрація: Червоний корпус Київського університету, 1979 р. Фото з добірки В. Дєдова і Е. Каліки.

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Народилася друга онука. Вчора забрали з лікарні й бачили її вперше. Спить весь час, та раптом крізь сон ледь-ледь пробивається, леліє усмішечка. Неусвідомлена ще, інстинктивна, просто як знак життя, знак світовідчуття... Сьогодні я в Кончі, думаю про інше, а поміж тим іншим ні-ні та й проблисне в уяві той сміх немовляти. Проблисне як щось рідкісне, найважливіше. І одразу стає легше на душі.

Нарешті опубліковано листи Катерини Білокур, які свого часу так чомусь і не потрапили до альбому з репродукціями її творів. Хтось не побажав... А тепер це майже сенсація. Щойно дзвонив Бажан, голос змінений хворобою і хвилюванням:

– Нічого подібного не знаю в світовій літературі... Щоб отак постав шлях виростання генія...

А міністр культури судиться з Ліною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холуїв. Жаль, що не міністру!

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 2, 1968–1983, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 506)

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника, у 1990 р. – народного депутата СРСР:

І третій день – Пленум.

За керівним столом – все ті ж люди. Неприязні, очужілі між собою. Зал, де більшість складають озлоблені тупі шовіністи, не хочуть і чути про реформи, докорінні зміни! Їм потрібна державна косметика з єдиним, офіційним, великоруським...

У залі відчутно панує атмосфера озлобленості, нервозності, імперської нетерпимості. Ось промовець сказав, що в неділю на Манежній площі був народ – і одразу із залу хвиля спротиву: «Какой народ? Вишь, умники!..».

Гостра розгорілась полеміка: бути чи не бути окремій російській компартії? Чи скликати з’їзд комуністів Росії?

На диби стали генерали, всі шовіністи: а що тоді буде з Союзом? Розвалиться імперія!

Ні, не треба, щоб Росія відділялась! Страшно! Розпадеться весь цей великодержавний Вавилон!

Зустрічається в кулуарах Дмитро Костянтинович Моторний, знаменитий голова колгоспу з Херсонщини:

– Олесю Терентійовичу, – гукає радісно, – приїздіть до нас улітку, щось покажемо!

– А що саме?

– Пригадуєте наш клуб? На фронтоні великими (метровими) літерами було написано «Дворец...». Ще ви тоді докоряли нам – чому «дворец» та й усе інше теж...

– А тепер?

– «Палац»! І всі написи по-українському! Бо ми ж таки Україна!

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 277)

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Були діти з учителькою зі Львова, з 36-ї школи. Запрошують приїхати. Літгурток назвали «Тронка». Треба б поїхати. Але де взяти часу?

Микола Мащенко заніс сценарій, хоче ставити «Людину і зброю».

Звертаються зі скаргою жителі одного села з Миколаївського р-ну на Львівщині:

«Повзуть чутки про нищення церков у сусідніх районах. А тепер нависла загроза і над церквою в нашому селі Крупському... Місцеві керівники склали акт, що вона в аварійному стані і її треба знести. А насправді церква в доброму стані і може простояти ще не одне покоління!»

Так пишуть і запитують:

«Яка невидима мафія стоїть за руйначами пам’яток?.. А скільки пам’яток вже знищено, і ніхто не поніс заслуженої кари!.. Невже сьогодні найголовніша проблема у нас – руйнування церков, розпалювання антагонізмів серед громадян?»

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 3, 1984–1995, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 5)

Ілюстрація: та сама церква Різдва Богородиці в с. Крупське тепер Стрийського району. Фото Миколи Жарких, 1989 р. У 1991 р. її все-таки розібрали.