assassins_cloak | Entries tagged with 1982

Зі щоденника Миколи Василенка (1924–2018), українського поета і письменника, у 1982 р. – мешканця Херсона, інженера з охорони праці та техніки безпеки Херсонського виноробного заводу:

Місяць тому у степовому крутому яру я побачив лисенят. Вони біля нори між кущами гралися, повискуючи. Було їх троє. Маленькі, мов цуценятка. Вперше, мабуть, вилізли з нори і ще не бачили людини, бо, угледівши мене, не злякалися і не заховалися в норі. Я стояв на віддалі п’яти метрів від них і, не рухаючись, спостерігав за ними. Вони також утупили на мене чорні лискучі оченята, запитували: Хто такий? Але, переконавшись, що «предмет» мовчить і не робить їм шкоди, знову почали мирно гратися, не звертаючи на мене уваги. Аж тут негадано появилася лисиця, залягла метрів п’ятнадцять від мене у траві. І хоч лежала мовчки та лисенята відчули її присутність, наставили мордочки в її бік. Здавалося, що вони слухають її беззвучне казання. Нараз, як за командою, метнулися в нору. За кілька хвилин визирнули звідти, але назовні не виходили. Я зрозумів, лисиця дала їм перший урок про людину, яку треба боятися.

Сьогодні ходив подивитися на лисенят, але нора виявилася порожньою. Жаль, якщо вони потрапили до рук жорстокої людини.

(Микола Василенко, Курай для пожежі, Т. 1, Щоденникові записи 1970–1985 рр. (Київ; Херсон: Просвіта, 2007); http://prosvita-ks.co.ua/books/vasilenko/kuraj/kuraj1982-83.htm)

Ілюстрація: фото зі сторінки Державного історико-культурного заповідника «Тустань», червень 2025 р.

Зі щоденника Влодзімєжа Капчинського (1929–2018), польського енергетика, діяча антикомуністичної опозиції, у травні 1982 р. – в’язня табору для інтернованих осіб:

День матері. Подумки переказав найкращі побажання мої мамі, яка, як завжди, хвилюється про запас. Цікаво, чи моя листівка з побажаннями дійшла до неї?

Імла така, що ледве видно за 50 метрів. Холодно.

Встаю о 6:30. Гімнастика до 7:15. Хтось зранку ремонтує замки. Чергування приймають: старший капрал «Бридкий» і плутоновий «Боґусь» – пиячок.

Вранці переказав Риськові Кушлейку вітання і «Відомості». Зранку він завжди не дуже при тямі.

Виписка [перелік доступних для купівлі товарів], а в ній: цукор – пів кілограма, джем, муштарда, яловичина в консерві – 93 злотих, цукерки-льодяники, поштівки, один чай (пакетик). Купив: пів кілограма цукру, один джем, один крем «Нівеа», одну поштівку, один чай. Разом – 139,90 злотих. Вчора отримав підтвердження про надходження 2 тисяч злотих, які Єва відправила переказом ще у квітні.

Написав листа до ВУ ГМ [воєводського управління Громадянської міліції] про постійне або тимчасове скасування мого інтернування. Передав поручникові – дипломату, вихователю.

Вдень отримав листа і поштівку з Бендзина з Бендзинської фабрики напилків. Переказують вітання всім колегам.

Близько 15:00 плутоновий каже, щоб ми пішли з прогулянкового двору до камер, бо таке розпорядження коменданта. Звичайно, ми не пішли. Залишалися у дворі до 18:30.

О 21:30 перекличка. Небагато з нас присутні на перекличці. Співаємо «Роту» і «Солідарних». Після апеляції йду до камери, а тут несподіванка: камера повна сторонніх людей. «Хто вам дозволив під час моєї відсутності?» – «Ми ненадовго», – і співають «Комуну». Я не приєднався з принципових міркувань. Читаю. Після співів, зрештою дуже слабких, пішли.

Рисек Кушлейко сказав мені на прогулянці про відмову від співпраці одного з «Відомостей». Мене це здивувало. Чого ж ці люди хочуть?

З 19:00 чергування має «Вітусь».

(Włodzimierz Kapczyński, Dziennik 1981–1983 (Katowice; Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej; Śląskie Centrum Wolności i Solidarności, 2019), s. 112–113. Переклад з польської)

Зі щоденникових спогадів Методія Волинця (1926–2023), українського письменника, політв’язня, який у січні 1982 р. відбував ув’язнення за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»:

Попрощався з І. Геруном, П. Литвиненком, Ю. Коржавіним та іншими своїми спільниками по нещастю. Виїхав з установи ЯЮ-309/73, як зашифрований у картотеці МВС СССР Райківський концтабір суворого режиму. Їде нас 15 чоловік на поселення. До Житомира з нами їдуть ще кілька зеків до тюремної лікарні. Серед них і мій колишній бригадир Микола Пащенко. Щось у нього з серцем погано. Він розповів мені при всіх, хто був з нами в купе «столипіна», як Штепа і Черниш та інші райківські начальники заставляли його доносити на мене. Ще за тиждень до мого приїзду до Райків його викликали і давали інструктаж, як і що від мене добувати, потрібне їм, як провокувати мене на одкровення.

– Намалювали вас мені таким чортом, що я й справді думав, що ви якийсь страшний чоловік. Обіцяли мені за те і чай, і гроші, і ларьок, і дострокове звільнення, якщо «обработаю» вас. А коли я вас побачив, то все зрозумів. А вони викликали, лякали мене, погрожували добавити строк, як нічого не донесу на вас. І я терпів, терпів, і сказав їм: не можу я неправди на людину говорити. Мене обматюкали, я їх теж. І зняли мене з бригадира. Та чорт з тим бригадирством. Я весь вік працюю і не боюсь роботи. Але такого зека, як оце ви, бачу вперше. І до мене багато чого дійшло.

Микола заплакав. Сльози, великі, наче горох, котились по його вродливому простому обличчю.

Нарешті він вимовив несміливо:

– Простіть мене, якщо можете. Я нічого поганого на вас мусорам не сказав. А вам оце все розповів, як на духу. При свідках.

Я мовчки щиро потиснув мозолясту руку Миколи.

Він довго не відпускав моєї руки.

У камері «столипіна» стало тихо-тихо.

Кожен думав про своє.

А я думав про Миколу. Оцього простого українського хлопця з Луганщини, хліборобського сина. М’якого душею, приниженого злиднями з дитинства, і про чекістських людоморів, які так підло й безжально намагались спотворити душу цієї доброї людини. Не задумуючись, що творять непрощенне зло. Що кара їм за це неминуща. Що Бог неодмінно покарає їх і нащадків їхніх за наругу над людьми, за кривавий терор, за свавілля, якого не чули до них люди на землі.

Наш вагон-зек знову везли не навпростець до Житомира, а по «зачарованому колу» МВС, на Новоград, Коростень і тоді вже Житомир. По дорозі збирали нових зеків, на станціях матюкались конвойні, кричали, підганяли. Гарчали й гавкали конвойні пси.

Мені ще довго не виходила з голови розповідь Миколи Пащенка. Він лежав на поличці поруч і тужно дивився в заґратоване вікно вагона. Коли наші погляди стрічались, я усміхався йому приязно, а в його очах, повних смутку, болю і сліз, проблискувала якась іскорка чи то надії, чи вдячності, чи ще чогось доброго, людського.

Я простив йому давно. Ще тоді, як він уперше проговоривсь мені про завдання, дане йому гебістами рік тому. Хай же і Бог простить йому!

Далі думки мої перейшли на сім’ю, на домівку. Якраз на Різдвяні свята були в мене на побаченні Марійка з Галинкою. Вони розповідали мені про те, як чекістські людомори знущаються над ними. Головними диригентами в цькуванні були кадровик Петрівський, секретар парткому Цема, голова профкому Гараєва. За їхніми спинами стояли оті ярошенки, балабанови та інші чини з КГБ, але в тіні. Вони, як той Пілат, умивали руки, а старались оці їхні негласні слуги. Ці ж, в свою чергу, диригували найнижчими, бригадниками, отими новачками та чевкотами, що втратили елементарну людську совість, співчуття, милосердя. Їм за їхні ті вчинки заплатить Бог. Не відають, що їх «добро» віддасться їм сторицею.

І ось Житомир.

Прощаюсь з М. Пащенком. Обнялись, поцілувались.

– Я вас не забуду, – промовив мені тихо.

Я також не забув його.

(Михтодь Волинець, Репортаж з пащі конвойного пса (Харків: Фоліо, 2005), с. 72–73)

Зі щоденника Влодзімєжа Капчинського (1929–2018), польського енергетика, діяча антикомуністичної опозиції, який у середині жовтня 1982 р. перебував у Хожуві:

Похмуро, йде дощ, холодно. Єва розбудила мене о 4:00 до черги по м’ясо! Я вийшов о 4:30. Одягнувся у светр, піджак, куртку. Був третім у черзі (переді мною двоє старших чоловіків). Ховаємося від вітру і дощу під балконом. Холодно, люди прибувають. О 6:00 привезли м’ясо в контейнерах і розвантажили під магазином. О 6:30 другий автомобіль привіз вудженину. Поміж тим прийшли працівники. Переносять, пишуть і ріжуть на шматки. О 6:40 прийшла Єва і стала за мною. О 7:00 впускають змучених і змерзлих людей до магазину і починають продаж. По пів кілограма балерону, яловичої печінки, та ще ковбаси. О 7:30 по купівлі. Ще булки, теж велика черга.

Ремонтую пічку. Трохи роботи з чищенням сажі і скручуванням. Але ефект є – гріє. Йду до міста. На пошті отримую переказ із Заленжа – 1001,50 злотого. Потім іду до шевця. Зачинено. До 10 листопада не приймає взуття в ремонт через хворобу.

Їду до комісара. По-перше, щоб з’ясувати, що з довідкою про невикористану відпустку, а по-друге, спитати, коли мені видадуть мої речі. Комісар безпорадний – каже, що СБ стверджує, що відпусткових актів нема. Речей не видасть, бо вони не фігурують у контрольному описі. Відсилає нас до голови Інвентаризаційної комісії, пані Герменеґільди Возняк, і до старшого хорунжого Роґальського з міської комендатури МО в Катовіце. Роґальський був там зі своїми людьми з 12 до 16 і складав інвентарний опис. Після нього опис робила пані Герменеґільда. Напевно, доведеться нам вирішувати цю справу в суді. Крім мене, подібне бажання мають з-поміж інших Галіна Ґмерек і сестри Кавалець.

Слухаю Радіо Вашинґтон. У Кракові три дні заворушень. ЗОМО напало на людей, які виходили з костелу після заупокійної служби за загиблим від рук есбіста робітником гути «Леніна» – Богданом Влосіком, двадцяти років. Тішить те, що до протестних акцій включаються професійні спілки зі США і закликають інших профспілковців приєднуватися до протесту.

Був у Сосновці на кладовищі, на могилі батька. Бачився з Ромком. Не знайшов охочих на рахунок. У Стефана Банасіка не було нікого.

О 12:30 був під копальнею «Вуєк», запалив свічку. У Терези Барановської нема нікого вдома.

(Włodzimierz Kapczyński, Dziennik 1981–1983 (Katowice; Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej; Śląskie Centrum Wolności i Solidarności, 2019), s. 211–212. Переклад з польської)

Ілюстрація: Ґданськ, 1980 р., типова для тогочасної Польщі черга. Фото Чака Фішмана.

Зі щоденника Влодзімєжа Капчинського (1929–2018), польського енергетика, діяча антикомуністичної опозиції, у квітні 1982 р. – в’язня табору для інтернованих осіб:

Холодно, вітер, не виходжу на прогулянку. Приїхала комісія, складена з ксьондзів. Привезли подарунки. Їх не впустили до осередку. Ми скандуємо: «Впустити ксьондзів». Співаємо. Не впустили. Капітан ходить по камерах і намовляє на розмови з воєводськими комендантами Громадянської міліції з Перемишля і Катовіце. Нема багатьох охочих. З Катовіце є підполковник Окрутний. На розмову з ним пішла частина «шпани» і пара інших осіб. Ввечері ділимо подарунки, випало по одному лезу. Я витягнув жереб на майку, рідину для миття посуду, дві пасти. Отримав туалетне мило. Відредагував пісню про Зосеньку. Один хлопець прийшов до Морського, щоби написав йому подання на звільнення. Це гірник, який був отруєний газом і за висновком лікарів має рідину в легенях.

Окрутний казав писати йому клопотання про звільнення.

(Włodzimierz Kapczyński, Dziennik 1981–1983 (Katowice; Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej; Śląskie Centrum Wolności i Solidarności, 2019), s. 59. Переклад з польської)

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Народилася друга онука. Вчора забрали з лікарні й бачили її вперше. Спить весь час, та раптом крізь сон ледь-ледь пробивається, леліє усмішечка. Неусвідомлена ще, інстинктивна, просто як знак життя, знак світовідчуття... Сьогодні я в Кончі, думаю про інше, а поміж тим іншим ні-ні та й проблисне в уяві той сміх немовляти. Проблисне як щось рідкісне, найважливіше. І одразу стає легше на душі.

Нарешті опубліковано листи Катерини Білокур, які свого часу так чомусь і не потрапили до альбому з репродукціями її творів. Хтось не побажав... А тепер це майже сенсація. Щойно дзвонив Бажан, голос змінений хворобою і хвилюванням:

– Нічого подібного не знаю в світовій літературі... Щоб отак постав шлях виростання генія...

А міністр культури судиться з Ліною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холуїв. Жаль, що не міністру!

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 2, 1968–1983, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 506)

Зі щоденника Влодзімєжа Капчинського (1929–2018), польського енергетика, діяча антикомуністичної опозиції, у січні 1982 р. – в'язня табору для інтернованих осіб:

Після сніданку вартовий викликає мене з камери. На коридорі на мене чекає есбіст з ППБ Будосталь-4 – капітан Роберт Каґан. Знову заводить мене до будівлі ВУ ГМ [воєводського управління Громадянської міліції]. Не пам’ятаю, до якої кімнати. Проходимо повз міліцейську їдальню. Бачу багато есбістів і міліціонерів, які виходять звідти з покупками. Тоді Каґан звертається до мене: «Ви писали у своїй писульці, що ми тут можемо все купити без карток: ковбасу, шинку і шоколад. А це неправда. Гляньте, що несуть ті, хто виходять з їдальні. Шинки, ковбаси і шоколаду тут не видно». Думаю: «Ти собі говори, а я своє знаю».

Заводить мене до якоїсь кімнати. Сідає за столом, а я на стільці по інший бік. Цього разу нічого не пише і не каже мені писати. Ставить запитання, а я маю відповідати. Виглядає на те, що має увімкнутий магнітофон. Розпитує мене про скликання під час I і II туру Крайового з’їзду НСПС «Солідарність» у Ґданську Установчого комітету Спілки політичних в’язнів ПНР. Розпитує мене про подробиці, а я йому розповідаю все те, що вони вже і так знають на цю тему. Потім лунають запитання, як я оцінюю Лєшека Валішевського, Анджея Розплоховського, Генрика Стшудку, Тадеуша Бурановського. Як я ставлюся до Конфедерації незалежної Польщі, чи знаю програму КНП, як оцінюю Мочульського, а як Куроня. Я сказав есбістові, що моє ставлення до КНП було радше негативним. КНП робила велику політику, що урядова пропаганда приписувала «Солідарності». Мочульський скоріше фантаст, а не політик. Куронь – це поміркований політик, з якого урядова пропаганда робить великого радикала. А як оцінюю виступ Ярузельського в Сеймі? Відповів, що зі слів Ярузельського можна зробити висновок, що з кінця лютого має дійти до певної «відлиги», але не знаю подробиць цього виступу. Зачекаймо на факти, слів і обіцянок було вже дуже багато.

Каґан питає, як дивиться на майбутнє НСПС «Солідарність». Я парирував, що Ярузельський сказав, що діяльність «Солідарності» було заморожено, отже, він повинен дотримати слова і «розморозити» її.

Каґан питає, чи я особисто не відчуваю кривди через інтернування. Відповідаю, що у своїй профспілковій діяльності я не зробив нічого такого, що загрожувало би польській державі. Хочу повернутися додому, до роботи, або потрапити власне до осередку для інтернованих.

На це Каґан сказав, що незабаром на робочих місцях будуть створюватися нові профспілки і він бачив би мене на чолі такої профспілки. «Тут тобі болить, – подумав я. – Шукаєте фраєра, якого можна купити посадою». Каґан запропонував мені вихід з інтернування за умови, що я підпишу декларацію лояльності. Я йому відповів, що якби я підписав таку «лоялку», то визнав би, що дотепер я провадив антидержавну діяльність і добровільно позбавив би себе на майбутнє можливості провадити профспілкову діяльність і висловлювати власну думку, що мені гарантує конституція.

На відчіпне сказав йому, що поміркую над його пропозицією. Він на те, що якщо вирішу підписати декларацію лояльності, то мушу написати листа до Воєводського управління ГМ з проханням про зустріч з капітаном Робертом Каґаном. Думаю собі: «Можеш чекати аж до своєї смерті».

Та «розмова» – а радше допит – з Р. Каґаном, що тривала пару годин, відбулася, на мою думку, з користю для мене. Я весь час контролював свої відповіді, щоб не сказати більше, ніж те, що СБ вже знає. При нагоді ставив йому такі запитання, які в певній мірі дозволили би зорієнтуватися, в якому напрямку діє СБ і що відбувається у мене на роботі, тобто в ППБ Б[удосталь]-4, на будівельному майданчику металургійного заводу «Катовіце» і на самому заводі. Однак есбіст говорив мало.

Було вже по обіді, коли есбіст відпровадив мене до камери і передав вартовому.

Як завжди, я розповів колегам у камері, чого стосувалася «розмова» з есбістом, що він хотів від мене довідатися, і про його пропозицію висунути мене на шефа профспілок в ППБ Б-4 та звільнення мене з інтернування за умови, що підпишу декларацію лояльності, чи так звану лоялку. Так це зазвичай починається, хто клюне на цю наживку, вже від них не викрутиться.

(Włodzimierz Kapczyński, Dziennik 1981–1983 (Katowice; Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej; Śląskie Centrum Wolności i Solidarności, 2019), s. 24–26. Переклад з польської)

Ілюстрація: військові біля варшавського кінотеатру «Москва» з афішею фільму «Апокаліпсис сьогодні» в перший день воєнного стану в Польщі. Фото Кріса Ніденталя, грудень 1981 р.