Зі щоденника Марти Тарнавської (1930–2021), українсько-американської поетеси та перекладачки, у 1995 р. – мешканки Філадельфії:
Мої гості годину тому від’їхали. Я встигла тільки помити посуд і упорядкувати вітальню, їдальню і кухню. На те щоб перебрати ліжка не вистачає в мене сили – така я втомлена. Мушу трохи сісти. Отже використаю цей час для записок про насичені переживаннями і активністю минулі три дні. Багато часу на це не маю, бо на другу годину я запрошена до Люди і Зенка на відзначення 50-ліття їхнього подружжя. Це їхнє свято було фактично вчора, але вчора був у нас театр, виступав Ступка, отже вони відклали це на сьогодні. Я їх привітала оголошенням у газеті і «Свобода» з цим оголошенням, на щастя, вже вчора прийшла і багато людей їх поздоровляло, казали мені.
Я знала, що в мене в гостях буде Богдан Ступка – сама запропонувала Центрові свою гостинність, але я не знала, що він буде в мене разом із режисером Валентином Козьменком-Делінде, що приїдуть вони вже в четвер, і що на обіді в четвер буде в мене чотири особи, бо була з ними і актриса, яка грала разом із Ступкою, Світлана Ватаманюк, і яка пізніше, після обіду, пішла на нічліг до Борецьких. Що більше: в четвер вирішили зробити ще інтерв’ю для радіо-програми, і хоч я пропонувала, щоб це зробив редактор радіо-програми Рошка, то він відмовився, і цей обов’язок дістався мені. Обідали чотири особи моїми двома спеченими cornish hens, отже ділити треба було за принципом Ісуса Христа і, мабуть, із таким самим вислідом: ніхто на був цими перепілками надто ситий, але була ще зупа, десерт, етц. – отже не були й голодні. На бігу поїхали на радіостанцію, заімпровізували 10-хвилинне інтерв’ю, і я просила Захарчука, щоб відвіз нас додому, щоб мої гості могли відпружитись в хаті біля коньяку, а не сидіти на радіостанції, де записували вісті і решту програми. (Я сама відмовляюся їздити автом по експресвей на радіостанцію, отже була тільки господинею і радіо-журналістом, але не шофером!) Потелефонувала я ввечорі до Ізи Каплана, бо вони були добрими друзями зі Ступкою ще у Львові і Іза приїхав уже в четвер на розмову при перекусці, а на другий день, у п'ятницю, взяв Богдана і Валентина на туру по місту, так що я мала змогу підготувати для них обід. Вчора, в суботу, я возила своїх панів тричі до Центру (на репетиції і потім на виставу) – отже була вже і шофером.
Вистава «Любий баламуте» – це своєрідний монтаж із п’єс Джорджа Бернарда Шова (вони чомусь вживають прізвище Шоу, як невідмінне!), переплітаний уривками із листування між Шовом і Стеллою Патрик Кемпбел. Створена так нашим режисером Валентином нова п’єса – це дуже оригінальний твір, що в ньому показана любовна гра між двома індивідуальностями – славним письменником і славною актрисою, психологічний конфлікт, своєрідна battle of the sexes, із ступенуванням драматичного напруження, що веде до несподіваної пуанти. П’єса сповнена еротики (дещо прихованої, мабуть на догоду цнотливій діяспорній публіці) і, очевидно, притаманного Шову гумору і сарказму. Актори, для підкреслення різниці між акцією із драм Шова – Пигмаліона, Цезаря і Клеопатри, Лікування музикою, Захоплені пристрастю, Візок з яблуками, – коли читають уривки листів, вдягають капелюхи. Світлана Ватаманюк – приваблива молода жінка із дуже добрими фізичними атрубутами – гарне не тільки обличчя, але і все молоде її тіло – виконувала свою ролю дуже добре і для публіки може й не надто помітною була різниця стажу і мистецького вміння. Бо сам же Богдан Ступка – це актор високої кляси, прекрасний майстер, творча індивідуальність, яка грає не вивчену заздалегідь ролю, а творить цю ролю на сцені в час, коли її грає. Я певна, що кожна нова вистава цієї ж самої речі, у виконанні Ступки напевно має деякі відмінні нюанси перевтілення. Шов був із нього першорядний, таким я собі його й уявляла б. Вистава вимагає неабиякої фізичної заправи і я хвилювалася: Богдан Ступка виступав із зломаною рукою, яка ще не зовсім загоїлася. Вдома він навіть не міг зашнурувати собі сам черевика, а вистава вимагає і бігання, і лягання на підлогу, і роззування, і тягання валізи – Боже мій, яке виспортоване і вишколене в нього тіло, наче в танцюриста чи акробата. Школа Курбаса! Він був учнем Тягно, а Тягно був учнем Курбаса і пробував ще у застійні роки передавати своїм учням у Львові принципи і засади театру Курбаса. Між іншим, коли мова про теорію, то вчора, коли вже після вистави, і після конктейлу з сиром, і невеличкої (і дуже нецікавої!) розмови при горілці в малому колі в канцелярії Центру, ми приїхали о першій годині ночі додому, ми втрьох ще сіли допивати рештки коньяку і засиділися до 2-ої на розмові. І ось у цій вже зовсім відпруженій, домашній атмосфері, раптом між Ступкою і Валентином Козьменком спалахнула гостра суперечка за Станіславського. І то така гостра, аж я налякалася, щоб це не стало початком серйозного між ними конфлікту. Почав Валентин мені говорити про майстерність актора, що вимагає постійного досконалення і говорив це, вживаючи метафору стріляння в ціль, мовляв, наперед б’є в мішень і думає, що влучив, а то треба не просто в мішень, а в біле поле, а тоді в чорну точку, а тоді в сам її центр, і треба ще подивитись через побільшення, де саме цей центр тої точки. Я це так зрозуміла, і не бачила в тому жодної диверсії. Але Ступка чомусь гостро на це зареагував: мовляв, це наука, не мистецтво імпровізації. І почалося про Станіславського. Ти, мовляв, не знаєш Станіславського! А Ступка: Не знаю, і не хочу знати! Ітд., і тому подібне. Вже сьогодні вранці, коли розмова знову повернулася на Станіславського, виявилося, що Ступка має деякі книжки Станіславського вдома і читав їх. Але, мовляв, методи Станіславського зупинили ріст і розвиток театру на довгі роки. А Валентин: бо його не знають і не розуміють. Ось він, Валентин, на запрошення якоїсь американської театральної школи рік тому виступав з лекціями (здається в Соні-Брук) і всі хотіли слухати і питалися тільки про Станіславського.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
