assassins_cloak | Entries tagged with 1989

Зі щоденника Володимира Малика (1921–1998), українського письменника, у 1989 р. – мешканця Лубен:

Г. П. Карпенко прислав примірник «Князя Кия». В однотомник входять і «Черлені щити». Видано добре. Тираж – 300 000 примірників. «Веселка» на 1990-й рік 1-й квартал, планує 200 000 тиражем «Черлені щити». Книжка має бути гарно ілюстрована.

В ефірі знялася буря навколо програми Народного руху України за перебудову. Бідні київські мрійники! Сміливці! Але хіба їм не зрозуміло, що ніхто не дозволить здійснити цей замір? Ні Київ, ні Москва не допустять на Україні і натяку на відродження національного руху. Та й сам народ наш такий роз’єднаний, денаціоналізований, деморалізований, що з його боку не буде ніякої підтримки... Вся складність процесу перебудови в СРСР в тому, що ми – багатонаціональна держава. Що апарат боїться за власну владу, так ще й за єдність держави. Навіть послідовний перебудовник М. С. Горбачов змушений тут задуматися. Знаменні його слова в Києві: «Это игра с огнём!» [«Це гра з вогнем!»].

На мою думку, ідея Народного руху України може зіграти злий жарт: просто сталіністи прихлопнуть всю перебудову. І знову потягнеться чорна смуга в нашій історії – період авторитарного режиму на зразок сталінщини або брежнєвщини. Це буде жахливо! В економіці ми вже не те що над прірвою – в самій прірві! І як з неї вилізти? Сталінська репресивна адміністративно-бюрократична система обхопила економіку, як удав, так міцно, що напівміри тут не допоможуть. Потрібна реформа радикальна! А по всьому видно, що вона пробуксовує. Так і будуть наші діти та онуки сидіти в злиднях. І природа наша умре – загублять її нерозумні адміністратори та колгоспно-радянський лад, цей новітній сталінський кріпосний лад. Страшно подумати...

(Володимир Малик, Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958–1998 (Полтава: ТОВ «АСМІ», 2011), с. 229–230)

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1989 р. – мешканця Одеси:

Тепер, по всьому, можу признатися собі: вірменський землетрус, трагедія цього нещасного народу вибила з колії, боюся – надовго…

На цьому тлі будь-які, будь-чиї особисті негаразди втрачають смисл.

Увесь час мало писав. Писав погано. Писав не те. Мужність мислі не береться незвідки, тільки тому що вона (мужність) на цей час потрібна, навпаки – вона є логічним результатом попереднього життя. Всього.

Тим-то – ще нахлебчуся. Сам з собою.

А щодо запису до мого кондуїта, то за сорок з гаком деньочків нічого вартого на окреме згадування не сталося. Мов би і не жив.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 448–449)

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 1989 р. – мешканця Черкас:

Нам, письменникам, і зараз, на п’ятому році так званої «перебудови» партійні апаратники з обкому не дають вільно дихнути, висловити свою думку. Обласній газеті суворо наказали виступати проти Народного Руху в Україні, який хочуть створити прогресивні люди республіки. Нав’язали апаратники свою волю були в березні на письменницьких зборах виступити проти ідеї Народного Руху. На зборах було присутньо тільки шість членів Спілки, тобто половина. Я тоді лежав після тяжкої операції в лікарні. Згодом виникла ідея відмовитися від того незаконного рішення зборів, які відбулися без кворуму. Написали ми листа в Київ, у СПУ і в «Літ. Україну», що підтримуємо Рух. Найшлись людці, що донесли в інстанції. Обком партії викликав секретаря нашого, радив листа не відсилати, погрожував і т. д. Це ж ганьба. Коли ж ці апаратники зрозуміють, що письменник має мислити не їхніми пітекантропськими мірочками, а масштабами державного діяча! Коли вже нас перестануть мати за флюгерних півників на металевих гострячках-багнетиках? Коли нас перестануть, мов мотузяного цигана з веселого вертепу, смикати зі своїх бетонованих кабінетів?

А кого душать? У кого жива душа. Щоб видушити її.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 58–59)

Зі щоденника Костянтина Москальця (1963), українського поета, письменника, музиканта, у 1989 р. – учасника львівського театру-студії «Не журись!», студента заочної форми навчання Літературного інституту ім. А. Горького в Москві:

Смішно, але факт: я купив собі гаманець. Дві речі, які видаються мені абсурдними, – гаманець і годинник, – супроводжують тепер у блуканнях Москвою. Мабуть, їм пощастило, бо ж обидві починаються з однієї літери. Таке враження, наче я тиждень тому закінчив нарешті школу. І все, що досі було бажаним, але недосяжним, стало належати мені. Дивно. Нічого не хочеться робити, – адже розпочалися останні канікули. Щось подібне було після дев’ятого класу. Вдома треба подивитися тодішні щоденники. Є все: сигарети і навіть шоколад. Навіть жувальна ґумка, а ще – сушені банани, смажене соняшникове насіння. Є годинник і гаманець. А я не можу знайти собі місця. Чому? Бо я не звик, щоб у мене щось було, крім вільного часу. Я розгубився від того, що мені вперше у житті трошки пощастило.

Але ж ти сам усього цього хотів? І не заперечуй, бо я знаю краще. Ти хотів цього ще тоді, коли без копійки повертався електричкою до Бахмача, сидячи на сходинках у тамбурі, брудний і обдертий, читаючи невідому тепер книжку, коли б не «Трьох товаришів» Ремарка. Того дня Надійка знову сказала «ні». А перед тим ти привіз їй три лілії з Кончі. Дві зів’яло по дорозі, а ту, останню, вона поставила у трилітровий слоїк з водою. А сама кудись пішла і довго не поверталася – така струнка і недосяжна, як літній вечір над костелом.

(Костянтин Москалець, Келія Чайної Троянди. 1989–1999 (Львів: Кальварія, 2001), с. 8)

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1989 р. – мешканця Одеси:

Треба пристати до котрогось берега. Вибір – штука все-таки переважно емоційна. Розум, світогляд, узагалі інтелект, – на жаль, підпорядковуються чуттям, навіть коли вони, чуття, суперечать інстинктові самозбереження.

Все воно так, не перечу, проте ж будь-яка ідея – не женщина, щоб її любити.

Втім, щось подібне (твердження, мабуть, із іншого приводу) читав нещодавно десь.

А назагал усе це не завадить мені: приставати.

Шкода, що знову почуваюся зле, ті чи ті болячки доймають. А втім, то метеодні позначаються таким кандибобором на здоров’ї.

Писати не годен, та й не надто силкуюся.

Дзвонив Петро: буцім 9-го їдуть у Молдавію з приводу паперу. Як так – то й так. Мене це вже не дуже обходить. Буде – не буде папір, вийде – не вийде цього року збірка, – хрен з ним.

Є речі важливіші за добробут і навіть самозбереження (хай простить мені Люша й обидві дочки).

Шанс відродити себе у власних очах і здобутися на самоповагу. Більше ніколи судьба не надасть.

Кофе скінчився, чаєм утішусь і – спати, ніч-бо глупа.

Чого б ото нервувався? Ах, да! Жалкую: не зміг належно викінчити віршик про вагон-одчепленець. Відчепленець, одне слово, вагон.

Сміхота: приїхав з Москви Олег Томашевський, бачився там з Вознесенським, а бравий Андрій Андрійович у подив – як, хіба Нечерда – в Одесі?

В Одесі, братику! Куди йому до Києва… У провінціях: зогниє.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 450)

Зі щоденника Степана Пушика (1944–2018), українського письменника, літературознавця, громадсько-культурного діяча, у лютому 1989 р. – керівника літературної студії Івано-Франківського педагогічного інституту:

Аятолла Хомейні розіслав своїх агентів, щоб убили автора книжки «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, якому 41 рік. За голову письменника старий фанатик дає 4 млн. доларів. На грані розриву дипломатичні стосунки. Письменник вибачився перед Іраном, що не хотів образити Коран і Магомета. Переховується. Якщо таке може натворити книжка, то в мусульманських республіках Радянського Союзу будь-коли може вибухнути щось значиміше, більше, страшніше. Афганська війна не завершилася. Вона не може закінчитися виводом військ. Генерал Громов буде проклятий афганцями. Він – генерал-лейтенант, його зустрічав син-восьмикласник у Термезі. А 39 хлопців загинули, повертаючись додому.

***

Учора дивився виступ Євтушенка по телебаченню. Добрий поет, але втрачає почуття міри. У його віці вже не пасує виступати на рівні Алли Пугачової. Цілувати в руки жінок не вміє.

***

Нашуміли ми! Так нашуміли, що Горбачов прилетів до Києва. Завтра чи післязавтра буде у Львові. Тоді полетить у Донецьк і повернеться знову до Києва. Народний Рух розцінюють як створення нової партії. Гадаю, що тепер Москва змушена буде піти на деякі уступки, особливо щодо статусу державності мови української.

***

Сьогодні ввечері, після виступу в педінституті, де я сильно крив сталіністів і брежнєвців, до мене причепився якийсь смердючий сталініст-енкаведист і почав провокувати бійку.

– Ах ты, мазепинец, о Шевченко говориш с телеэкрана! Гад ты!

І почав увечері серед міста ображати мене в присутності Грабовецького. Я ледве стримався, щоб не вліпити йому по морді. Грабовецький потягнув мене: «Не смій! То – провокація!» [...]

(Степан Пушик, З останніх десятиліть: щоденники Степана Пушика, Т. 1, 1988–1992 рр., за редакцією Ольги Слоньовської, упорядник Ганна Пушик (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021), с. 193–194)