Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у 1942 р. – мешканця Парижа:
К. дав мені сьогодні на продаж сто доларів, які він сам не може продати, бо це долари старої емісії, так звані «великі». Я вирішив спробувати, чи мсьє Жозеф їх не купить, і під вечір потрапив у гущавину вуличок рю де Фран-Буржуа. Обережно зайшов до бістра і шепнув господині: «Мсьє Жозеф...».
Вона хвилину уважно приглядалася до мене, і коли мій фантазійний одяг паризького loustic [пройдисвіта] сповнив її довірою, нахилилася і радше губами, ніж голосом, відповіла коротко і виразно: Il est pincé [Замели його].
Я відразу зрозумів і швидко вийшов. Його посадили. Il est pincé, довершене й образне «фахове» окреслення цим demi-argot [напів арго] темних оборудок. Щось на зразок пестливого: «Його смикнули» – як стеблинку трави дзьобиком качки.
Отож я заїхав до антикварні пана Зиґмуся. Було вже темно, і я майже навпомацки потрапив до дверей крамниці. Тихо зайшов. Пан Зиґмусь сидів за столом, освітленим якоюсь фантазійною нафтовою лампою, переробленою кустарним способом на електричну, і з натугою натягав черевик. На столі стояв великий бутель із соляною кислотою. Маленький чорний котик сидів на поличці над столом і грався гирками ампірного годинника, який зупинився, здається, на останній годині тієї епохи і більше не рушився. Пан Зиґмусь сапав, котик штовхав лапкою гирку, яка з тихим дзенькотом билася об золоті колонки.
– Доброго вечора, пане Зиґмусю! Хочете отруїтися кислотою?
– Ааа, добрий вечір, честь... пане, нема нічого ліпшого на мозолі, як соляна кислота. Я якраз собі – теє – якраз тут кислотою – холєра з тим черевиком... – Язик у нього заплітається, всі «л» вимовляються в нескінченність (під добрим газом цю літеру вимовити найлегше), бачу, що він, як завжди, напідпитку, ба навіть п’яний більше ніж завжди.
– Щось пан сьогодні не в формі, – сказав я.
– Пане... я п’яний в ср..., мені сьогодні гарррно помогли... пффф... пане... – і тут підносить палець догори. – Я як впився 17 вересня 1901 року, так від того часу... пан мене розуміє... холє’а з тим черевиком... пффф...
Котик, користаючись великою площею зігнутих плечей пана Зиґмуся, заскочив йому на шию і розпочав дикий герць із торочками відкинутого назад шалика.
– А пішооо’, псякрев, – і безпомічно кутається.
Я зняв кота і посадив його собі на колінах у своєму капелюсі.
– Пане Зиґмусю... я хотів би продати більшу кількість долярів... може, ви якось... даю по 140, але це «великі»...
– Показуй, пане... холє’а... ’кий я п’яний! Приїхав такий маґнат, пане, це маґнат поляк, свинар з провінції, а потім коньячок, винце, лікерик, бздик і маєш, пане... а зараз п’ю за Віші!..
При слові «Віші» йому добряче гикнулось і звучало це як «Ві» а потім довге «шшшиии», яке довго з сичанням виходило разом із газом із шлункових глибин.
– Покажи, пане, ті доляри.
Я витягнув дві штуки по п’ять. Він розклав їх на столі, погладив пальцями, хитаючись на кріслі й уважно оглядаючи. Здавалося, що його очі плавають в очницях, не прикріплені жодним нервом. Ліве переверталося, викидало коники і танцювало; праве втекло кудись у внутрішній кут і сиділо нерухомо, причаєне, ніби хотіло вискочити і кинутися на п’ятидоларівку.
– З чо’о пан сміє’ся? Гарні картинки... мона пустити. Маєш час, пане, то почекай... зробиться.
– Пане Зиґмусю, може, ліпше завтра; пан сьогодні щось не теє...
– А звідки знаєш, пане, що завтра бу’е ліпше... давай, пане! То холє’а маґнат поляк, свинар з провінції... тисячу франків бздик і я п’яний, але пан знає... можеш, пане, мені довіритись... пффф...
Він зняв капелюх, вивернув внутрішній пасок підшивки, відтягнув її і став напихати капелюх доларами, впихаючи їх поміж підшивкою і фетром. При цьому всьому він пускав очі в такий дикий танець, що я мимоволі відчував у голові біль і мусив стримуватися, щоб не зизувати.
– Пане Зиґмусю... що ви виробляєте зі своїми очима?
– Якби пан був п’яний сорок років без перерви, то пану все би розтеліпалось. Оревуар.
Він вбрав капелюха, розмашисто закинув білий шалик, узяв ціпок з кулькою і вийшов непевною ходою. З кухні вийшла його французька «опікунка» і стала розважати мене розмовою, оскільки ми вже були знайомі давніше. Ми говорили спочатку про війну. Потім про їжу, а врешті про пана Зиґмуся. «Ті поляки з-під російської займанщини – du côté de Varsovie [десь із-під Варшави] – то вони всі такі, – каже вона. Що заробить, то витратить, розважається, вживає... він уже, здається, два рази банкрутував; міг мати великий маєток, але що йому пояснювати. Я з ним вже так тридцять років мучуся...».
Почастувала мене білим вином і хлібом з сиром. Згадує минулу війну, німців; тоді війна застала її на бельгійсько-люксембурзькому пограниччі. Говорить із дивною гідністю, з тією культурою простої жінки, яка багато пройшла і багато бачила. Я із задоволенням розмовляю з нею про всі таємниці антикварної торгівлі. Вона мені розказує, що зараз у крамниці нічого не мають, бо ніхто не хоче продавати; всі цінні і вартісні речі переховують вдома – «коли знову прийдуть до Парижа англійці й американці» – говорить із тугою в голосі.
За півтори години повернувся пан Зиґмусь. «Продав по 135 (сподіваюся, що він заробив 500 франків)». Я був здивований, бо ніхто тих «великих» долярів не хотів купувати, а він впорався миттю. Відраховує мені 13500 франків. К. ще більше здивується, йому давали максимум по 85. Я попрощався і знову потрапив у темний лабіринт звивистих вуличок. Я чудово віддячився К.
(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 271–273)
