assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у 1942 р. – мешканця Парижа:

По дорозі на роботу я зачепив німецьке авто. Виїзд із ґаража загородив величезний тягач і, обминаючи його, я не завважив авта, що виїжджало з брами. На щастя, я мимоволі підняв ногу і тільки гримнув педаллю в буфер. Педаль викривлена в протилежний бік, як гачок. Але я якось навіть не перекинувся. Німці зупинилися і дивляться. Я не міг себе опанувати і спересердя крикнув: Ihr habt ja keine Huppe drinnen, was? Zu viel Arbeit auf das Ding zu drücken wenn ihr rauskommt?.. [Не маєте сиґналу чи що? Хіба важко натиснути, коли виїжджаєте?] Аж жахнувся і навіть не міг втекти. Але вони дивилися на мене коров’ячим поглядом, а потім пробували довести, що це моя вина. Ну, ну. Тоді я коротко відрізав: Erzählen Sie mie keine G’schichten [Не розповідайте мені байок]. Але вже не вжив «ihr». Взяв велосипед на плече і зайшов у французький ґараж навпроти попросити інструменти. Але молодий робітник, який спостерігав усю пригоду, вирвав у мене велосипед і сам узявся за ремонт. Через пів години я вже міг їхати далі. Цей робітник увесь час говорив мені про Росію. Про Нормандію навіть не згадав.

Гітлер звільнив Рундштедта з поста головнокомандувача на заході і на його місце призначив фон Клюґе. Мабуть, боїться Ромеля, хоча має його тут під рукою. Крім того, фюрер вчора виголосив заплутану промову до «райхсіндустріляйтерів» [керівників промисловості Райху], які під керівництвом Шпеера вшанували його візитом. Після чого Шпеер всіх нагородив орденами. Ця пошесть нагородження всіх останнім часом трохи нагадує останнє миропомазання. Увечері в кіні на «Goupi les mains rouges» [«Гупі – червоні руки»]. Чудовий фільм про життя селянської родини, цілого землеробського клану. В кіножурналі – Кан, стертий на порох. На обід горошок, на вечерю горошок з хлібом і черги за хлібом.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у 1942 р. – мешканця Парижа:

Ожеледиця, якої я ще ніколи в житті не бачив. Увесь Париж ніби покритий склом. При трьох градусах морозу падає дрібний дощик, густий і безнастанний. Автобуси перестали ходити, і я йшов від Орлєанської брами пішки. Біля мосту, посеред дороги впоперек, стояв перший автобус, який виїхав зранку і зіслизнув, їдучи під гору. Люди обв’язують собі черевики шматами або шнурками і ходять мов паралітики. А я шаленів від захвату. Підбігав кілька кроків і потім їхав довгий шмат. Кожне дерево, кожна галузка покриті льодом. Працю закінчили на годину раніше, щоб працівники могли нормально повернутися додому. Бо ожеледь. Повертаючись додому, я здійснив чудовий, довгий спуск на підошвах з мосту аж далеко за міст. Я мріяв про ковзани. Можна до самого дому доїхати на ковзанах.

Знову читаю «на фунти» Бальзака. «Розкоші і злидні», «La peau de chagrin» [«Шагренева шкіра»]. Їжджу в метрі з повною торбою Бальзаків.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 300–301)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у жовтні 1940 р. – мешканця Парижа:

У Парижі тихо. Вулицями їздять тільки німецькі автомобілі, а ще – велосипеди. Велосипед став основним засобом пересування, і Париж перетворився в Копенгаґен. Рух невеликий, всюди німці. Продукти на картки, але можна витримати. У крамницях німці, які викуповують рештки того, що вже викупили впродовж трьох попередніх місяців. За все платять, звичайно, найлеґальніше в світі, окупаційними німецькими марками за курсом 1 марка = 20 франків. І висилають nach Heimat. На кожному кроці відчуваєш, просто доторкаєшся до того, як цілу Францію розкуповують за папірчики, друковані там, за Райном.

Ми не маємо нафти й увечері сидимо при свічці. Готуємо на спиртівці, а зі спиртом щораз тяжче. Кожна дурниця виростає до розмірів проблеми. Може, воно й ліпше? Нема часу думати. Я пробився крізь усі формальності і допоміг у цьому Тадзеві. Ми були у префектурі поліції, але там іще добре не знають, що робити з іноземцями. Тільки поставили печатки і зафіксували явку. Продуктові картки в мерії ми дістали без труднощів. У всіх установах ще безлад, скрізь відчутно, що чиновники не дуже повірили у свободу, яку німці їм поки що залишили. Наш завод зайнятий німцями – входити заборонено під карою смерті. Давня дирекція урядує в залі для урочистостей у мерії. Від завтра я працюю. Правова і соціяльна опіка над польськими робітниками. Французький директор, інженер Шапель, ставиться до поляків так, що бракує слів, аби це ставлення окреслити. У кожному його жесті, в кожному слові і кожному рішенні можна розпізнати цю найвищої проби французьку культуру, успадковану по простій лінії від найшляхетніших умів Франції. ЛЮДСЬКИЙ погляд на ЛЮДИНУ. Немає французів, немає поляків – є ЛЮДИ, принижені і безрадні, які потребують допомоги. І нічого більше. Але у цьому є ВСЕ. У ці часи досить однієї ТАКОЇ людини, щоби відновилася віра в людство. І у Францію.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 166)

Ілюстрація: парижани продають сувеніри німецьким солдатам, липень 1940 р.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, який у червні 1940 р. перебував у Франції:

Погода зійшла на пси. Із розмови з господинею я довідався, що за 3 км звідси є велика ферма і палац. Власник поляк, дуже багатий, un millionnaire. Здається, у нього збиралися польські втікачі, ще там хтось є. Ми вирішуємо, що треба заїхати. Може, вдасться щось дізнатися і чогось пристойного попоїсти. За двадцять хвилин виїжджаємо на алею, а ще за хвилю до великого запущеного палацу. Город, клумби, фонтан. Тадзьо каже мені: «Зараз вийде управитель». Ми запитали про пана Будзинського. Нам сказали, що він за роботою. Я знайшов його в городі за палацом. Управитель і дідич на трьохстах гектарах з палацом виявився звичайним селянином з-під Познані. Він був у сорочці, подертих штанях, які трималися на мотузяних підтяжках з петельками, у брудних черевиках. Носив якісь дошки і збирав галузки. Потому я дізнався, що він приїхав до Франції як гірник, став продавати вудженину, яку носив у коробці. Потім купив велосипед, потім візок з конячкою, потім сам взявся робити вудженину, врешті купив ферму на півночі, заснував велику фабрику вудженини, відтак відкрив велику крамницю колоніяльних товарів, збільшив свою фабрику, заробив мільйони, купив на півдні цей маєток і зараз, змушений втікати з півночі, поїхав до свого маєтку, вмістивши все у п’ять авт, забравши зі собою три тонни сухих ковбас і вудженини, шинки в консервах і под. Поставив хрест на своїй маєтності на півночі (вартість п’ять мільйонів франків) і весело взявся до праці тут. Оскільки йому вдалося вивезти кілька машин для виробництва вудженини, то збирається заснувати тут другу фабрику, має на місці трохи худоби, початок зроблено, решта піде, «бо через два місяці французи вже будуть здихати з голоду», як він мені сказав. Усе доглядає сам, усе вміє робити, сам за все хапається. Нас прийняв люб’язно і з великою гідністю. Розказав, що іще тиждень тому у нього було ціле консульство з Ліля, але, довідавшись про наближення німців, усі чоловіки виїхали і залишилися тільки жінки. Він показав нам павільйон, у якому вони мешкали, і сказав: «Нехай ці графині Вами заопікуються. Цілий день нічого не роблять, смалять папіроси – польські пані...». Він мені страшенно сподобався. Графиням віддав увесь павільйон з кухнею і їдальнею. А спали вони в палаці. Прийняли нас приязно. Відразу зробили нам гарячої кави з горою хліба, ковбасою і мармеладом. Ми розмовляли про останні події.

Із декларації Петена, виголошеної по радіо, випливає, що французи взагалі не мали чим воювати. На пів мільйона солдатів менше, ніж у 1917 році, не кажучи вже про нерівність в озброєнні. Петен звалює вину на англійців. Вони прислали тільки десять дивізій. А тепер англійці вирішили воювати самі. Depuis la victoire, l’esprit de jouissance l’a emporté sur l’esprit de sacrifice. On a revendiqué plus qu’on a servi. On a voulu épargner l’effort; on rencontre aujourd’hui le Malheur [Від моменту перемоги бажання з чогось скористати взяло гору над духом посвяти. Ми частіше домагалися, ніж служили. Ми хотіли заощадити зусилля; сьогодні на нас впало нещастя]. Нарешті трохи правди. Але Петен відверто не говорить, що це було причиною поразки. Ні. «Замало дітей, замало зброї, замало союзників – ось причини нашої поразки». Щоби не образити. Поза тим все нормально. Жана Пруво було призначено високим комісаром пропаґанди. Пропаґанди чого?

Після кави я взявся до велосипеда, бо треба було дещо направити. Потім подали обід. Знаменитий. Я об’ївся неймовірно. По обіді пані пішли собі лягти, а я, скориставшися з пральні, виправ усі речі Робера і свої. Порозвішував на стриху в палаці. Вечеря була знову чудова, після неї ми ще довго сиділи і розмовляли з панями. В польській садибі на вакаціях. Я оголосив, що маю намір залишитися надовше і відпочити.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 32–33)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у 1942 р. – мешканця Парижа:

Мороз. Можна дістати шалу – це єдине, що можна дістати, і більше нічого. Жодної городини – навіть брукви. Жодної картоплини або морквини. Нічого. Якби не те, що в грудні ми привезли мішок картоплі і трохи запасів, то не було би що їсти. Люди стали дратівливі, і славнозвісний французький гумор і родинність зникли. Я їжджу тепер на метрі й автобусом, і немає дня, щоб десь не було скандалів. У метрі люди сваряться між собою, в автобусі всі верещать на кондуктора – речі небувалі.

Я впихаюся сьогодні рано до метра, біля мене сідає якийсь citoyen [громадянин] – потім встає і дивиться вглиб вагону. Тут старенька з кошиком в руці, яка стояла поруч, сідає на його місце. Але citoyen відштовхує її і говорить: C’est pour ma femme [Це для моєї жінки]. На що інший citoyen, притиснутий до дверей, кидається на того з обуренням: Depuis quand lesplaces sont-elles réservées dans le metro? [Відколи це резервують місця в метрі?] Має рацію. Я встаю і поступаюся місцем старенькій. Ті двоє вже сваряться. Я наблизився до дверей і до громадянина, який мав рацію, і кажу йому пошепки: L’aissez-le, c’est un goujat! [Не звертайте на нього уваги, це хам] Мій громадянин, втішений, що я йому підказав означення, якого йому бракувало, відразу рветься до того: Goujat... regardez-moi ce goujat! [Хам... Ви тільки подивіться на цього хама!] Той зривається, кричить, обзивають один одного... І так на кожному кроці.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 293–294)

Ілюстрація: черга перед продовольчою крамницею в Парижі, 1942 р.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Анджея Бобковського (1913–1961), польського письменника, у 1942 р. – мешканця Парижа:

К. дав мені сьогодні на продаж сто доларів, які він сам не може продати, бо це долари старої емісії, так звані «великі». Я вирішив спробувати, чи мсьє Жозеф їх не купить, і під вечір потрапив у гущавину вуличок рю де Фран-Буржуа. Обережно зайшов до бістра і шепнув господині: «Мсьє Жозеф...».

Вона хвилину уважно приглядалася до мене, і коли мій фантазійний одяг паризького loustic [пройдисвіта] сповнив її довірою, нахилилася і радше губами, ніж голосом, відповіла коротко і виразно: Il est pincé [Замели його].

Я відразу зрозумів і швидко вийшов. Його посадили. Il est pincé, довершене й образне «фахове» окреслення цим demi-argot [напів арго] темних оборудок. Щось на зразок пестливого: «Його смикнули» – як стеблинку трави дзьобиком качки.

Отож я заїхав до антикварні пана Зиґмуся. Було вже темно, і я майже навпомацки потрапив до дверей крамниці. Тихо зайшов. Пан Зиґмусь сидів за столом, освітленим якоюсь фантазійною нафтовою лампою, переробленою кустарним способом на електричну, і з натугою натягав черевик. На столі стояв великий бутель із соляною кислотою. Маленький чорний котик сидів на поличці над столом і грався гирками ампірного годинника, який зупинився, здається, на останній годині тієї епохи і більше не рушився. Пан Зиґмусь сапав, котик штовхав лапкою гирку, яка з тихим дзенькотом билася об золоті колонки.

– Доброго вечора, пане Зиґмусю! Хочете отруїтися кислотою?

– Ааа, добрий вечір, честь... пане, нема нічого ліпшого на мозолі, як соляна кислота. Я якраз собі – теє – якраз тут кислотою – холєра з тим черевиком... – Язик у нього заплітається, всі «л» вимовляються в нескінченність (під добрим газом цю літеру вимовити найлегше), бачу, що він, як завжди, напідпитку, ба навіть п’яний більше ніж завжди.

– Щось пан сьогодні не в формі, – сказав я.

– Пане... я п’яний в ср..., мені сьогодні гарррно помогли... пффф... пане... – і тут підносить палець догори. – Я як впився 17 вересня 1901 року, так від того часу... пан мене розуміє... холє’а з тим черевиком... пффф...

Котик, користаючись великою площею зігнутих плечей пана Зиґмуся, заскочив йому на шию і розпочав дикий герць із торочками відкинутого назад шалика.

– А пішооо’, псякрев, – і безпомічно кутається.

Я зняв кота і посадив його собі на колінах у своєму капелюсі.

– Пане Зиґмусю... я хотів би продати більшу кількість долярів... може, ви якось... даю по 140, але це «великі»...

– Показуй, пане... холє’а... ’кий я п’яний! Приїхав такий маґнат, пане, це маґнат поляк, свинар з провінції, а потім коньячок, винце, лікерик, бздик і маєш, пане... а зараз п’ю за Віші!..

При слові «Віші» йому добряче гикнулось і звучало це як «Ві» а потім довге «шшшиии», яке довго з сичанням виходило разом із газом із шлункових глибин.

– Покажи, пане, ті доляри.

Я витягнув дві штуки по п’ять. Він розклав їх на столі, погладив пальцями, хитаючись на кріслі й уважно оглядаючи. Здавалося, що його очі плавають в очницях, не прикріплені жодним нервом. Ліве переверталося, викидало коники і танцювало; праве втекло кудись у внутрішній кут і сиділо нерухомо, причаєне, ніби хотіло вискочити і кинутися на п’ятидоларівку.

– З чо’о пан сміє’ся? Гарні картинки... мона пустити. Маєш час, пане, то почекай... зробиться.

Я дав йому цілу пачку.

– Пане Зиґмусю, може, ліпше завтра; пан сьогодні щось не теє...

– А звідки знаєш, пане, що завтра бу’е ліпше... давай, пане! То холє’а маґнат поляк, свинар з провінції... тисячу франків бздик і я п’яний, але пан знає... можеш, пане, мені довіритись... пффф...

Він зняв капелюх, вивернув внутрішній пасок підшивки, відтягнув її і став напихати капелюх доларами, впихаючи їх поміж підшивкою і фетром. При цьому всьому він пускав очі в такий дикий танець, що я мимоволі відчував у голові біль і мусив стримуватися, щоб не зизувати.

– Пане Зиґмусю... що ви виробляєте зі своїми очима?

– Якби пан був п’яний сорок років без перерви, то пану все би розтеліпалось. Оревуар.

Він вбрав капелюха, розмашисто закинув білий шалик, узяв ціпок з кулькою і вийшов непевною ходою. З кухні вийшла його французька «опікунка» і стала розважати мене розмовою, оскільки ми вже були знайомі давніше. Ми говорили спочатку про війну. Потім про їжу, а врешті про пана Зиґмуся. «Ті поляки з-під російської займанщини – du côté de Varsovie [десь із-під Варшави] – то вони всі такі, – каже вона. Що заробить, то витратить, розважається, вживає... він уже, здається, два рази банкрутував; міг мати великий маєток, але що йому пояснювати. Я з ним вже так тридцять років мучуся...».

Почастувала мене білим вином і хлібом з сиром. Згадує минулу війну, німців; тоді війна застала її на бельгійсько-люксембурзькому пограниччі. Говорить із дивною гідністю, з тією культурою простої жінки, яка багато пройшла і багато бачила. Я із задоволенням розмовляю з нею про всі таємниці антикварної торгівлі. Вона мені розказує, що зараз у крамниці нічого не мають, бо ніхто не хоче продавати; всі цінні і вартісні речі переховують вдома – «коли знову прийдуть до Парижа англійці й американці» – говорить із тугою в голосі.

За півтори години повернувся пан Зиґмусь. «Продав по 135 (сподіваюся, що він заробив 500 франків)». Я був здивований, бо ніхто тих «великих» долярів не хотів купувати, а він впорався миттю. Відраховує мені 13500 франків. К. ще більше здивується, йому давали максимум по 85. Я попрощався і знову потрапив у темний лабіринт звивистих вуличок. Я чудово віддячився К.

(Анджей Бобковський, Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944, переклад з польської Олеся Герасима (Київ: Критика, 2007), с. 271–273)


Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6 789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 7th, 2025 11:55 pm
Powered by Dreamwidth Studios