![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1914 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:
З раннього ранку й дотепер, до сутінків, ходив туди-сюди в кімнаті. Вікно стояло навстіж, день видався теплий. Безугавно залітав гамір вузенької вулички. Поки снував у кімнаті, вивчив очима всі дрібниці довкола. Обмацав поглядом усі стіни. Розгледів до останнього завиточка малюнок і сліди старості на килимі. Багато разів виміряв четвертю стіл посередині. Не раз пошкірив зуби до портрета покійного чоловіка господині. Надвечір підійшов до вікна й сів на низьке підвіконня. Й аж тепер уперше випадково спокійно подивився ніби збоку на кімнату й стелю. Нарешті, нарешті ця кімната, яка стільки разів від мене аж двигтіла, почала, якщо я не помилявся, рухатись. Спершу ознаки з’явилися на краях білої, оздобленої невиразними гіпсовими прикрасами стелі. Невеличкі шматочки тиньку відколупувалися й, мовби випадково, то тут, то там падали на підлогу з характерним стуком. Я випростав руку, в неї також упало кілька шматочків, і я, весь у напрузі, навіть не озираючись, викинув їх через плече надвір. Між місцями, де повідколупувався тиньк, ще не було жодного взаємозв’язку, хоч його вже можна було все ж таки вгадати. Та коли до білого кольору нарешті почав домішуватися блакитно-фіолетовий, що йшов з усе ще білої, просто-таки променисто-білої середини стелі, куди було вкручено жалюгідну електричну лампочку, я цю гру облишив. Колір – а може, то було світло, – весь час пульсуючи, проникав до країв, які тепер темнішали. Тепер було вже не до тиньку, який відскакував, немовби під натиском якогось дуже майстерно скерованого інструмента.
Та ось до фіолетового кольору від країв почав проникати жовтий, золотисто-жовтий. Але стеля, власне, не забарвлювалася. Кольори немовби робили її прозорою, здавалося, над нею зависли речі, які прагнуть пробитись, уже майже видно було, як проступають їхні обриси – то випростаної руки, то срібного меча, що погойдувався з боку в бік. Це стосувалося мене, сумніву не було; народжувалося щось таке, що мало мене визволити. Щоб усе підготувати, я скочив на стіл, вирвав зі стелі разом з латунним стрижнем лампочку й пожбурив її на підлогу, а тоді сплигнув туди й сам і відсунув стола із середини кімнати під стіну. Те, що мало з’явитися, могло спокійно опуститись на килим і повідомити мені те, що хотіло повідомити. Ледве я впорався зі своєю роботою, як стеля справді розверзлася. З величезної висоти – я хибно її визначив – на широких, білих шовковисто-лискучих крилах, у півтемряві повільно опустився ангел у блакитно-фіолетових шатах, повитий золотистими шнурками, з мечем у випростаній перед себе руці. «Виходить, ангел, – подумав я, – цілий день він підлітає до мене, а я про це у своїй зневірі й не здогадувався. Зараз він до мене забалакає». Я опустив погляд. Та коли я підвів його знов, ангел, хоч був іще й у кімнаті, висів досить високо під стелею, яка знову зімкнулась; але то був не живий ангел, а тільки розмальована дерев’яна фігура з носа судна- такі висять на стелях у матроських тавернах. Оце й усе. Руків’я меча було зроблене так, що тримало свічку й воднораз приймало розтоплений віск. Електричну лампочку я вирвав, сидіти потемки не хотілось, і я ще знайшов свічку, став на крісло, вставив свічку в руків’я меча, припалив її, а тоді аж до ночі сидів у тьмяному сяєві від ангела.
(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 215–216)
