assassins_cloak | Entries tagged with любченко

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у лютому 1943 р. – мешканця Києва:

А все таки... свинство. Є відділ, так би мовити, культури – і є пристойний укр. письменник Любченко, що серйозно хворіє й ніде не працює. Як же, з чого він живе? Чи не слід було б цим зацікавитись і в міру можливого підтримати його, зберегти потрібну людину? Ні, про це відділ культури ні гу-гу. Хоч і пропадай – нам що до того? Хами, а може... вороги, україножери? Чорт їх зна! Може... і те і друге. Днями надіслали до мене Н. Калюжну, запрошують взяти участь у літерат. вечорі. От комедія! Кому цей вечір тепер потрібен – хіба що гестапо? Я одмовився, пославшись на хворобу. Так, страшенне зубожіння, людська здрібнілість. Люди є, але людей нема.

На базарі неймовірний ажіотаж. Шкляночка солі – 140 крб. Паніка в місті росте. Чутки найдивовижніші, найбезглуздіші – очевидна ворожа агітація.

А вчора Б. Винницький розповідає, що в Харкові залишилось багато населення, свідомо ждучи нову вже російську армію, нових російських порядків і благ. Так бо підготовила людей (собі ж на гірше) необачна німецька пропаганда. А німців, мовляв, підбили на це укр. націоналісти. Отже, виходить, що в німецьких обмахах винні українці. Яка дурна провокація! Тим часом чутку цю ширять. Припекло російську гадюку, вона й крутиться.

Вчора знову ходив на Поділ Вознесенським спуском. Одлига, моква, справжній березень. Між ярів – вул. Кожум’яцька, Дьогтярна, Гончарна, кривобокі будиночки, дерев’яні халупки, накопичення, тіснота, бруд і весняна вже прілість. Бліді виснажені люди, бліді обшарпані діти, хвацькі чубаті хлопці, що ходять лише серединою вулиці, затягані синьолиці дівчата з різкими рухами й верескливими голосами. Тут, по цих хатках, подвір’ях і вулицях никають самі злидні, злоба, порок і гріх. Але, по-за цим, тут почувається старий, романтикою овіяний Київ.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 120)

Ілюстрація: таку або майже таку панораму вулиці Гончарної можна було побачити і за часів Любченка, і на покоління раніше, але це 1983 рік. Фото з ресурсу pastvu.com.

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, який у жовтні 1943 р. перебував у Моршині:

Вночі вона знову була в мене. Потім – світив місяць і вона довго розповідала про своє життя. Було це дуже драматично, щось a la Ема Боварі, життя в неї поламане, а вона ж людина сердечна й небуденна, крім того має вищу освіту і знає кілька чужоземних мов. І була хвилина у місячній імлі, коли вона зовсім, ну зовсім скидалась на Ольгу Горську. Я аж затремтів.

Учора дзвонила з Дрогобича Слава – приїде сюди на тиждень. Почуваю, що в неї теж цікаве життя і що в мене буде щось з нею.

Завтра вранці їду до Львова. Погода сьогодні знову сонячна, тепла – був знову у лісі під своїм стіжком сіна. Був з нею, прощався. Тут я рівно два тижні тому прощався з Галиною. Жінки! Кожна з них розповідає, розкриває мені своє життя. Але за цим особистим їхнім життям розкривається що разу глибше і буття галицьке і взагалі буття. Багато сумного і драматичного. Ці люди стомлені і спантеличені – соціальною кривдою, ворожою державною системою, тиском релігійних і побутових забобонів, вузкістю самого галицького загомінку. За розповіддями жінок я бачу чоловіків, їхні характери, їхню поведінку, рівень ідейний та культурний, мораль інтелігенції (обмеженої здебільшого) і всієї іншої маси. Дуже цікаво і часами дуже тяжко.

В кімнаті моїй сохне моє погруддя і лякає людей, які до мене заходять, своєю несподіванкою – воно стоїть на важкій тумбі, закутаній рядном, і скидається на живу постать.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 176–177)

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у серпні 1942 р. – мешканця Києва:

Знову півдня в ходінні – Мала студія (аж за Володимир, базаром), потім – Житловідділ (біля Сінного базару), редакція «Н. У. С.» [«Нового Українського Слова»], де взяв журнали й газети західньоукраїнські для читання, нарешті відділ мистецтв (Фундук[леївська] ул.), де мене запрошують консультантом. Треба діяти: під лежачий камінь вода не тече.

А загальне становище в Києві таке: вже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить – лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1/VIII дають по 200 гр. і на службі на місяць – 1 клг. Ціни на базарі: хліб – 14–15 крб. за 100 гр., сало – 700–750 крб. за клг., масло – 800, пшоно – 22 крб. шклянка, сірники – 6 крб. пачка... А заробітня платня середнього службовця – 700–800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужністю... і злочином. Адже все це – тільки на руку большевикам.

Був Є. Фомін, але коротко. Прийшли інші й перешкодили розмові. Фомін якийсь дуже розгублений, говорить безсистемно, сидить як на голках, хитрує. Каже, що втік з Ворошиловграду ще з двома, показує різні документи. Вже прописаний в цьому ж будинкові, легалізувався. Вигляд дуже непрезентабельний: хто дав йому сорочку, а хто штани. Правда, Фомін давно вже звик до розгардіяшного життя й подачок. Питаю: «А як же буде тепер з Вашою дружиною й дітьми, що залишились в Уфі? Їм тепер там нічогісінько не дадуть, ще й виженуть. Вони ж підуть жебрати, загинуть, чи подумали ви про це?» – «Подумав, – відповідає. – Все одно і я з ними там пропав би». Дивне якесь ставлення. Тут не відчай, ні, а взагалі – страшна байдужність, несердечність і брак благородства. Взагалі – підозріле все це.

Каже, що мене там кленуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене «нищівна» стаття в «Комуністі». Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: «Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на таку чорну зраду». Ха-ха!

Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа. А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина подібний до мене і хтось сказав: «А мені видалось, що це Любченко» – Стебун патетично вигукнув: «Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!». Проте більшість, як каже Фомін, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрить мені. Там усім заправляє Рибак. Жидки міцно зорганізувались, подобували собі з Москви якісь червоні картки й одержують збільшену пайку харчів. Решта має білі картки й просто голодує.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 63–64)

Ілюстрація: торгівля на київському Євбазі, 1942 р.

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у травні 1942 р. – мешканця Харкова:

У вечорі о 7½ особливо чутна канонада в напрямі Салтова. Сусіди-німці між собою розмовляють у дворі про села Непокрите й Цвіркуни. Це загалом клм. 20–30 на півн-схід від Харкова. Хоч і звик я до цього непевного стану протягом зими, але неприємно. Набридло вже. Мимоволі дратує. Швидше б до Києва.

Виявляється (з розповідів у редакції з цілком вірогідних джерел) 4 дні тому у неділю червоні були за 4 клм. від Харкова. І ніхто нічогісінько не знав, навіть думки не припускав – так спокійно, витримано поводяться в місті німці. Дивовижна здібність, – це треба визнати. Кажуть, що саме тут, під Харковом, має розв’язатися доля цьогорічної офензиви. Червоні скупчили величезні сили, німці теж. На вулицях міста такий безперервний рух автомашин, що іноді довго доводиться чекати, щоб перейти вулицю. Такого руху Харків іще не знав.

Сьогодні звідомлення про цілковитий розгром червоних у Керчі. Большевики мають колосальні втрати. Туреччина мусить днями сказати своє остаточне рішення. Франція так само. Війна шириться. Велетенське змагання. Світ і світ. Як цікаво, хоч і тяжко, в ці часи жити!

Був у хворого М. Г. Бурачека. На сходах зустрів його балакучу дружину. Він сидить на ліжку, спустивши ноги. Сивий, і патли аж на потилиці, як у попа. Астма. А ще плеврит. А ще... ще якась хвороба. Каже, що йому лекше. Зрадів моїй появі. Згадували Тичину. Б-к жалкує, що Тичина опинився по той бік, що йому запаморочили голову большевики. Ніценко вчора розповідав: під Харковом розкидано больш-ми газетку-агітку, яку редагують Корнійчук, Василевська, Бажан. Я згадав це товариство, особливо дефективну Ванду (як вона запінено промовляла на зборах письменників отут у вересні) – і стало мені нудно, і радість взяла, що я по цей бік.

Особисте: почуваю себе трохи міцнішим, зате знову відкривається потроху екзема. Родинні стосунки фактично не існують, крім стосунків з Лесиком. Живу в цілком чужому, ба, навіть ворожому оточенні. Мене ненавидять, але побоюються. Я ненавиджу, але назовні намагаюсь бути стриманим і чемним. Важко так жити. Швидше б, швидше до Києва! А сьогодні раптом неприємна новина: перепустку до Києва навряд чи дадуть. Можливо – лише до Кременчуку. Все одно – поїду до К-ку, а звідти буду брати Київ. Все ж таки ближче.

Помічаю, перевірив, рішуче упевнився: існує фатальність, якої жодним способом уникнути не можу. Все робиться інакше ніж думаєш і хочеш. Яких тільки заходів не вжиєш, от-от, здається, станеться здійснення – ні! Конче виходить інакше, по-своєму, в інший зовсім час, іншим зовсім способом. І так, наче інший «хтось», невідомий, таємничий і дуже сильний робить це замість тебе. А коли мине трохи часу, бачу, що цей невблаганний «хтось» скерував усе краще, докладніше, ніж я передбачав і хотів. Мушу це виявити. І коли станеться смерть, – може, справді кращого кінця й не можна було передбачити.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 28–29)

Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у січні 1943 р. – мешканця Києва:

Класична зима. Мороз останнього тижня доходив 23–25°. Сонце. Сніг іскриться, сніг понависав скрізь, рясно обсипав дерева. Ще й паморозь пухнаста! А з 4½ год. дня, як завечоріє, місяць підіймається, сяє на все небо. Київ посивів, Київ, як зачарований. Тоді, вечорами, виходжу пробігтись морозяними вулицями. Йду в ці вулиці, як у казку. Яка краса! Яка неймовірна краса! Людей на вулицях зовсім мало – оцим морозом, рипучим снігом, місячним шляхом... Яка краса! Я навіть забуваю, що маю спотворене екземою обличчя і саме тому можу вийти тільки увечері. Я, коли б це десь у полі, чи в лісі, чи взагалі на відлюдді, – упав би на коліна й молився.

Вчора М. Ясен-ка прислала робітницю, просить конче прийти у важливій справі. Приходжу увечорі. Виявляється: совєтський літак, що прямував до Англії, десь у Скандинавії зробив вимушену посадку. Знайдено при літунові важливі документи. СССР віддає Англії у концесію на 99 років Мурманськ і Баку. Далі ще відомості: СССР уже нема, є Росія (офіційно). Так само не червона армія, а російська. Офіцерам повернено старі права, закликано також старих усіх офіцерів (і емігрантів) до армії. Отже – старі ордени, погони, денщики etc. А жидам ордени нові, совєтські забрано, старшин-жидів з армії відкликано, всіх жидів-військових поєднано в одній окремій частині. На чолі нової Росії поки що Політбюро і Сталін. Але, очевидно, незабаром, відбудуться там глибші, принциповіші зміни.

Отже, у німців, що так протегували росіянам, провадили взагалі проросійську політику й самі мали на меті створювати нову Росію, – вибито з рук важливий козир. Щось мусять вони тепер зробити у противагу. Може, висунуть, піднесуть на державну височінь укр. проблему? Коли б це вела не партія (наці), що має свої непохитні постулати, а уряд народній, то, безперечно, укр. проблема давно вже дійшла б розв’язання. Проте, сама дійсність, дуже можливо, примусить і тими постулятами поступитися. Найближчий час може бути дуже цікавий, змістовний, важливий для нас, українців.

Десь тиждень тому – сон. У лісі театр, з ложі бенуару я бачу, як бічним входом увіходить Гітлер у синій уніформі нім. залізничників. Заля встає, вітає його вигуками й оплесками. Він починає промову зі сцени, але мені вона вже відома, нецікава, і я тихенько виходжу, щоб зробити щось важливе, а потім вернутися на кінець промови. Я певен, що встигну. Зараз же при узліссі город, а за ним хати. Поспішаю до крайньої хати, проганяю тут якихось дітей, що мені заважають, і сідаю до діла. В цей час там, де театр, – силенні вибухи, і я бачу, як розколюється земля, отой город. Але, зваживши силу вибуху, переконуюсь, що розколини сюди, до мене не сягнуть. Вибухи продовжуються, якісь люди панічно біжать, сумяття втечі, але я спокійно сиджу й перезуваюсь. Знаю, що мені треба перевзути тільки ліву ногу, та вже одним заходом наново у чистенькі онучі й шкарпетки перевзуваю обидві. Тим часом якісь молоді жінки крутяться коло мене, немов допомагають чи сприятливо слідкують. Я перевзувся, підвівся, твердо станув.

Вчора у Ясеницьких розмова з Марією такого характеру (вона: – мені не вірять, бо бачать мене в товаристві німців, хоч то українці в нім. формі; – хіба ж можна жити так, щоб не вірити людям?) – характеру такого, що мимоволі виникає до цієї пані упередження, повстає думка про співробітництво її з органами нім. розвідки. Дуже примітивно, наївно поводиться вона, забуваючи, що тут люди пройшли вже школу большевицького чекістського догляду. Ви, єй-право, дитина, пані Маріє, порівнюючи з тим, що ми вже тут бачили й зазнали. Ну, що ж, тим гірше для вас.

Кілька днів тому був Базилевський. Він недавно приїхав із Білої Церкви, був в Сквирі. Там тепер і Бутович. Там, виявляється, давно вже для мене посаду влаштували (зав. наросвіти), кімнату приготували, двічі людину до Києва по мене з належними документами присилали, але та людина не заставала нікого вдома – я тоді лежав у лікарні. А в Білій ждуть досі і ждатимуть ще місяців два-три: посада заступника редактора газети, 1200 крб. на місяць, кімната з освітленням, є їдальня для відп. робітників, у якій добре годують. Побачу – може й поїду.

(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 109–111)