assassins_cloak | Entries tagged with шафета

Зі щоденника Полікарпа Шафети (1935–1996), українського журналіста, письменника, у 1992 р. – мешканця Луцька, редактора газети «Волинь»:

Тривожні вісті напливають з екрана телевізора: неспокійна обстановка в робітничому колективі Тернополя, з іронічною погрозою дивляться у телекамери донецькі шахтарі. Вчора на сесії задемократизовані, але малокомпетентні депутати намагалися звалити прем’єр-міністра Фокіна. На президентському банкеті я підходив до нього, випив чарку за здоров’я і побажав успіху.

Потім у розмові я поцікавився, як він ставиться до безперервних намагань і погроз змусити його піти у відставку.

– Хоч сьогодні готовий уступити це місце, – щиро сказав Вітольд Павлович, – адже в мене не робота, а постійні муки. Я, як ви знаєте, довго не давав згоди на цю посаду. Але коли вже погодився, то хай не заважають працювати. Скільки можна мене смикати за поли. І було б неправильно, якби в цей надзвичайно відповідальний час посада прем’єр-міністра перетворилася в об’єкт політичної боротьби.

На мою думку, він має рацію. З 10 січня входять в обіг «фокінські» гроші – купони багаторазового використання. Чи виручать вони хоч на деякий час Україну? Дав би Бог!

За ці купони Україну критикує білоруський Президент Шушкевич. Росіяни коментують іронічно утворення української армії із суворовськими багнетами. Чеченець Хасбулатов вчора по телевізору безапеляційно заявив:

– Флот в нашей стране только русский. И моряки могут не беспокоится, Россия их в обиду не даст [Флот у нашій країні тільки російський. І моряки можуть не турбуватися, Росія не дасть їх скривдити].

Найбільша турбота для нього – чи не забере Україна собі Чорноморський флот? У самого проблем по вуха, але він їх ігнорує, хоче докласти й своїх зусиль для приборкання України.

В армії напружена обстановка. У військових частинах повинні приймати присягу на вірність Україні. Московські газети, навіть відомі своїми демократичними засадами, такі, як «Известия» чи «Комсомольская правда», пишуть, що радянські солдати не хочуть приймати української присяги. Наш український військовий міністр Костянтин Морозов спростовує ці твердження.

У Луцькому гарнізоні справді поки що відстрочили день прийняття нової присяги. (У стратегічних військах присяга залишається «всесоюзна», новий варіант, складений Горбачовим незадовго до відставки). А мені здається майже неможливим, щоб москалі знімали зірки із погонів і почіпляли замість них тризубці.

(Полікарп Шафета, Щоденник без цензури, упорядник Галина Шафета (Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010), с. 12–13)

Ілюстрація: Вітольд Фокін і Леонід Кравчук. Малюнок В. Добрика. З ФБ-сторінки Вахтанга Кіпіані.

Люди звикають до сенсацій. Московські газети зчинили гвалт, що один корабель Чорноморського флоту, котрим командує українець Настенко, відірвався від севастопольської бази і самовільно поплив до Одеси, піднявши в дорозі синьо-жовтий прапор. За ним морські «неділимці» пішли в погоню. Стріляли навіть, але корабель доплив до Одеси, не відповідаючи на вогонь. Український військовий міністр К. Морозов заявив по телебаченню про можливість збройного конфлікту на морі. Однак люди ігнорують небезпекою, не відчувають її.

Щотижневий крутіж з цінами, погоня, щоб щось дістати, затулити від людських вух ехо пострілів на морі.

У Луцьку церковна сенсація: єпископ УАПЦ Миколай, котрий виголошував проповіді, наче гетьман запорізький перед походом на Москву, перебіг до церкви, підпорядкованої Московському патріархату. Пішов, як кажуть, на багатші села. УАПЦ на Волині слабо відроджується, віруючим, принаймні переважній більшості, байдуже до цього. Вони звикли до не дуже зрозумілої їм церковно-слов’янської мови. Однак наші національні радикали організовують у суботу знову ж таки «на майдані коло церкви» якусь галасливу мітингову дуель.

Цими днями приходив до мене колишній військовий культармієць Віктор Кирилкін.

– Хочу порадитися, – сказав він. – Наші ветерани Корчев, Сокол і ще деякі хлопці навідріз відмовилися сідати «за круглий стіл» з учасниками УПА. Що мені робити?

Хто знає тепер відповідь на таке запитання?

(Полікарп Шафета, Щоденник без цензури, упорядник Галина Шафета (Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010), с. 38–39)

Ілюстрація: сторожовий корабель СКР-112, який 21 липня 1992 р. здійснив рейд до Одеси під українським прапором.

Зі щоденника Полікарпа Шафети (1935–1996), українського журналіста, письменника, у 1994 р. – мешканця Луцька, редактора газети «Волинь»:

Вже другий день в редакції і не тільки обговорюють почервоніння свята Перемоги. Напівграмотні майстри вірності марксизму-ленінізму і принципові борці у відстоюванні своїх прав на гречані крупи у спецмагазинах повитрушували прапори СРСР і УРСР, гордо намагалися втримати їх старечими руками від поривів весняного вітру. За ними покірно тюпали представники влади з трохи дивною назвою – державної адміністрації.

Фотокор «Народної трибуни» Ростик Хвень заклопотано метушився поміж колонами, нарешті, зрадів, побачивши нашого кореспондента Зінчука:

– Микола, підкажи-но, де тут знайти бандерівців. Бо кругом, як бачиш, червоні. А мені редактор сказав, що вони нам не підходять.

Між тим сьогодні «Народна трибуна» наче помінялася місцями з нашою газетою, і то з певними застереженнями: позитивна оцінка виступу войовничого ветерана з українськоподібним прізвищем, але цілковитим «хохлом», примирлива позиція щодо спалаху червоних прапорів.

От вам «Де тут бандерівці?». Виявляється, це такий у них спосіб завоювання довір’я виборців. Там, здається, всі працівники повисували себе в якісь депутати. Прийом відомий, але невже вони думають, що будьоннівці забудуть їм участь у розвалі пам’ятника Леніну, штурму обкому і навіть моральної перемоги кожевниківців над військами, не давши їм можливості пройти військовим парадом на жовтневі свята в дев’яностому році?

Налякав цих тимчасових народовольців і збільшовичений склад переобраного парламенту: кожен четвертий – комуніст. Я ще тоді, коли натовпи самообманутих людей взяли в облогу Верховну Раду з вимогою добиватися перевиборів, коли їхня облога увінчалася успіхом і вони, ейфорично сп’янілі, поверталися додому вулицями нашого міста, то я ще й тоді говорив їм услід слова поета:

– Тю-тю, дурні, схаменіться!

Чого це ви раді?

(Полікарп Шафета, Щоденник без цензури, упорядник Галина Шафета (Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010), с. 161–162)

Зі щоденника Полікарпа Шафети (1935–1996), українського журналіста, письменника, у 1995 р. – мешканця Луцька, редактора газети «Волинь»:

Згадую мудру думку Збігнєва Бжезінського, що найголовнішою проблемою для українців після здобуття незалежності буде визнання чи невизнання їх росіянами за окремий народ, а не «малороссами». Здається, росіяни однаково самонацьковані проти України. Вчора, на знак протесту проти того, що Україна «не віддає» Росії Криму, депутат Думи якийсь Лисенко (прізвище, під яким не сховається хіба що азіат чи африканець) публічно розірвав український державний прапор. Синьо-жовтий, звичайно. На нього несміливо посварили мізинцем: заборонили виступати два тижні. Ідіот! Подібними вчинками колись підпалювалися світові війни.

Фашист Жириновський, до якого хочеться поналіплювати всі ярлики, навішені на тінь Гітлера, підняв на глум українців: «Когда русские будут освобождать Крым, украинская армия снова отступит до Житомира» – якийсь напівграмотний натяк на військо УНР. Пігмей, котрий приміряє на баранячу голову шапку Наполеона. Спочатку подумай про те, чим, як і коли вам, шовіністичне кодло, вдасться змити чеченську ганьбу: «водружение флага победы над резиденцией Дудаева» у рік 50-річчя перемоги над Гітлером? Відбери у вас ядерну зброю, то вас, теперішніх, Будьонний би переміг, не кажучи вже про китайців.

Український парламент «покарав» Лисенка, оголосивши його персоною «нон грата» в Україні. Так він чхати хотів на це. Він сподівається увійти чи, точніше, в’їхати до нас на танках, як колись у Чехословаччину чи в Угорщину.

Правда, депутати від УНА-УНСО відомстили тим, що пошматували російський державний прапор. Однак спікер українського парламенту соціаліст Олександр Мороз зробив так, що цих відчайдушних шарпатиме Генеральна прокуратура.

(Полікарп Шафета, Щоденник без цензури, упорядник Галина Шафета (Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010), с. 212–213)