![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Катерини Гажій (бл. 1880 – після 1948), мешканки Одеси, вчительки:
Скільки лихого довелось і доводиться переживати через свого чоловіка. Знову і знову і без кінця важкі сцени. Грубощі, лайка, ні краплі поваги, вже не кажу про вдячність за те, що все життя мучуся, працюю, як віл, поки не падаю. Зараз уже третій день у перерву між уроками, базаром, варінням обідів і т. п. перу. І не знаю, коли закінчу... А він тільки кричить. Шкодує шматка хліба... А я так не можу, поділюся завжди. Сьогодні і «дурепою» вже в сотий раз обізвав, і сказав «пані велика» з іронією і «по матінці» послав...
Так грубо, огидно. Та ще й Бориса бандитом обізвав... А можливо він мучиться десь, поранений, або навіть нема його вже, а він, як і раніше, ані слова лагідного про нього... А якщо випадково скаже, то це тільки вдавання. Мені все це боляче, я стільки переживаю, а йому нема діла до моєї душі... Чи я хвора – нема уваги. Так і живу сама з собою і мовчу. Слів нема, щоб допомогти цьому горю, а тому мовчу і тягну це нещасне життя.
(Екатерина Гажий, “«Жизнь в плену». Дневники 1941–1944 гг.”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 362–363. Переклад з російської)
Ілюстрація: Пам’ятник Арману де Рішельє в Одесі, 1942–1943 рр. Фото з цифрової бібліотеки Гамбурзького університету.
