Епізод 367: Мирослав Кушнір, 1 січня 1942 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Мирослава Кушніра (1922–1944/1945), українського поета, діяча ОУН, у 1942 р. – мешканця Бережан:

Новий рік ляг спомином у мою портмонетку і ще один... рік напів здійснених мрій, сподівань. Ні сліду з нього. Іде новий і знову нові блага обіцяє, та може зовсім не обіцяє, зовсім не усміхається, стоїть як та грізна примара перед нашими дверми, гадає застрашити нас. Але «пастой»; ми вже все це брали – усі ті форми визволення – ми вже все це знаєм, розумієм і до того ми вже все це перебували нераз; і сліду дуже мало з тих, що нам несли ті благодаті, а ми все ще живем і жити будем.

Ми вічні революціонери – ми вічні бідняки. Хто нами вже не опікувався, а ми все-таки ще маємо силу сказати «ні». І сьогодні це «ні» надиво (а радше справедливо) голосніше, непохитне. Хоча так багато сьогодні у нас буржуазії, опортуністів, тих, що їх колесо історії все розчавлює, всіх тих у кого поступом називається зміна металу в кайданах, що ними вони закуті – та все таки революція завжди останеться у більшості основою цілого життя, самим життям.

Життя це революція – це революція зі всіма її проявами і револьверами, братовбиством, зі світляною скорістю випадків. Хіба ж можливе життя без революції? Хіба бунт це найбільше зло? Хіба безоглядність прикмета дикунства? Сто раз ні!

(Мирослав Кушнір, Невкоєне серце. Поезії, проза, матеріали до життєпису, упорядники Микола Дубас, Ігор Калинець (Львів: Галицька видавнича спілка, 2005), с. 331–332)