Зі щоденника Аркадія Любченка (1899–1945), українського письменника та перекладача, у травні 1942 р. – мешканця Харкова:
У вечорі о 7½ особливо чутна канонада в напрямі Салтова. Сусіди-німці між собою розмовляють у дворі про села Непокрите й Цвіркуни. Це загалом клм. 20–30 на півн-схід від Харкова. Хоч і звик я до цього непевного стану протягом зими, але неприємно. Набридло вже. Мимоволі дратує. Швидше б до Києва.
Виявляється (з розповідів у редакції з цілком вірогідних джерел) 4 дні тому у неділю червоні були за 4 клм. від Харкова. І ніхто нічогісінько не знав, навіть думки не припускав – так спокійно, витримано поводяться в місті німці. Дивовижна здібність, – це треба визнати. Кажуть, що саме тут, під Харковом, має розв’язатися доля цьогорічної офензиви. Червоні скупчили величезні сили, німці теж. На вулицях міста такий безперервний рух автомашин, що іноді довго доводиться чекати, щоб перейти вулицю. Такого руху Харків іще не знав.
Сьогодні звідомлення про цілковитий розгром червоних у Керчі. Большевики мають колосальні втрати. Туреччина мусить днями сказати своє остаточне рішення. Франція так само. Війна шириться. Велетенське змагання. Світ і світ. Як цікаво, хоч і тяжко, в ці часи жити!
Був у хворого М. Г. Бурачека. На сходах зустрів його балакучу дружину. Він сидить на ліжку, спустивши ноги. Сивий, і патли аж на потилиці, як у попа. Астма. А ще плеврит. А ще... ще якась хвороба. Каже, що йому лекше. Зрадів моїй появі. Згадували Тичину. Б-к жалкує, що Тичина опинився по той бік, що йому запаморочили голову большевики. Ніценко вчора розповідав: під Харковом розкидано больш-ми газетку-агітку, яку редагують Корнійчук, Василевська, Бажан. Я згадав це товариство, особливо дефективну Ванду (як вона запінено промовляла на зборах письменників отут у вересні) – і стало мені нудно, і радість взяла, що я по цей бік.
Особисте: почуваю себе трохи міцнішим, зате знову відкривається потроху екзема. Родинні стосунки фактично не існують, крім стосунків з Лесиком. Живу в цілком чужому, ба, навіть ворожому оточенні. Мене ненавидять, але побоюються. Я ненавиджу, але назовні намагаюсь бути стриманим і чемним. Важко так жити. Швидше б, швидше до Києва! А сьогодні раптом неприємна новина: перепустку до Києва навряд чи дадуть. Можливо – лише до Кременчуку. Все одно – поїду до К-ку, а звідти буду брати Київ. Все ж таки ближче.
Помічаю, перевірив, рішуче упевнився: існує фатальність, якої жодним способом уникнути не можу. Все робиться інакше ніж думаєш і хочеш. Яких тільки заходів не вжиєш, от-от, здається, станеться здійснення – ні! Конче виходить інакше, по-своєму, в інший зовсім час, іншим зовсім способом. І так, наче інший «хтось», невідомий, таємничий і дуже сильний робить це замість тебе. А коли мине трохи часу, бачу, що цей невблаганний «хтось» скерував усе краще, докладніше, ніж я передбачав і хотів. Мушу це виявити. І коли станеться смерть, – може, справді кращого кінця й не можна було передбачити.
(Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. – 21/II-45 р., упорядник Юрій Луцький (Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1999), с. 28–29)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
