assassins_cloak | Entries tagged with франк

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1942 р. – мешканки Амстердама:

Люба Кітті!

Мабуть, я надокучила тобі своїм докладним описом нашого житла, але я вважала за необхідне дати тобі уявлення про те, де я опинилася. Як я тут опинилася, ти дізнаєшся з моїх наступних листів.

А тепер продовження моєї розповіді, бо, як тобі відомо, я ще не довела її до кінця. По тому, як ми прибули на Прінзенграхт № 263, Міп відразу повела нас довгим коридором і дерев’яними сходами прямо нагору, до нашого сховища. Вона зачинила за нами двері, і ми залишилися самі. Марго на велосипеді дісталася сюди швидше і вже на нас чекала.

Наша кімната й решта кімнат були такі захаращені всіляким мотлохом, що годі описати словом! Усі коробки, які протягом минулих місяців переправляли до контори, стояли на підлозі й на ліжках. Маленька кімнатка під саму стелю була напхана постільним причандаллям. Щоб ввечері лягти спати в охайно застелені ліжка, треба було негайно все це довести до пуття. Мати й Марго неспроможні були поворухнути навіть пальцем. Вони полягали на голі ліжка, стомлені, кволі і взагалі... Однак батько і я, двоє прибиральників у нашій родині, готові були відразу братися до роботи.

Цілісінький день ми розбирали коробки, складали речі до шаф, майстрували й стукали і аж увечері, до смерті зморені, попадали в чисті ліжка. Весь день ми не мали гарячої їжі, але нас це не обходило. Мати й Марго були занадто втомлені й збуджені, аби хотіти їсти, батько і я мали забагато роботи.

Вівторковий ранок ми розпочали з того, на чому зупинилися в понеділок. Беп і Міп дещо купили на наші продуктові талони, батько вдосконалив затемнення, ми скребли кухонну підлогу й знову були заклопотані з ранку до вечора. До середи в мене майже не було часу задуматися над великою переміною, що настала в моєму житті. Аж тоді я вперше, відколи ми прибули до сховища, знайшла можливість переказати тобі події й водночас розібратися самій, що, власне, відбулося зі мною і що має ще відбутися.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 32–33)

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у лютому 1944 р. – мешканки Амстердама:

Люба Кітті!

Важко пояснити тобі, як я себе почуваю. Буває, я тужу за тишею, а тоді знову за веселощами. Сміятися тут ми розучилися, реготати навсправжки, аж до знемоги.

Сьогодні вранці на мене «найшло». Ти, певно, знаєш, як іноді це трапляється на уроці. Марго і я хіхікали, як безтурботні підлітки.

Вчора ввечері я знову мала сутичку з матір’ю. Марго загорнулася в свою вовняну ковдру, але раптом скочила з ліжка й заходилася ретельно оглядати ковдру. В ковдрі стирчала шпилька. Мати поперед цим ковдру латала. Батько похитав головою, вказавши на материне недбальство. Незабаром мати повернулася з ванної кімнати, і я сказала жартома: «Ти справжня ґава-роззява!».

Мати, звісно, запитала чому, й ми розповіли їй про шпильку.

Вона відразу зробила погордливе обличчя й сказала мені: «Хто б говорив про недбальство, але тільки не ти! Коли ти шиєш, уся підлога всіяна шпильками. А ось, глянь-но, валяється косметичка. Ти її ніколи не кладеш на місце».

Я сказала, що не користувалася нею, а Марго підхопилася, бо то вона прошпетилася.

Мати ще деякий час говорила про моє недбальство, доки мені не урвався терпець і я досить різко крикнула: «Адже я нічого не говорила про недбальство! Завжди мені за когось перепадає!».

Мати промовчала. А я була змушена відразу ж побажати їй на добраніч і поцілувати. Випадок, мабуть, незначний, але мене все тепер дратує.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 157)

Ілюстрація: Отто Франк бере участь у церемонії відкриття пам’ятника своїй доньці. Амстердам, 1977 р.

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1942 р. – мешканки Амстердама:

Люба Кітті!

Сьогодні я коротко оповім тобі про загальні новини в нашій схованці. Над моїм диваном установили лампу, отож, коли вночі стріляють, мені досить лише потягнути за шнур. Тепер цього робити не можна, бо наше вікно вдень і вночі на шпарину прочинене.

Чоловіки ван Даани змайстрували з мореного дерева зручну шафу для припасів із справдешньою сіточкою від мух. Цей витвір мистецтва стояв дотепер в Петеровій кімнатці, а згодом задля більшої прохолоди встановлений на горищі. А на його місці приладнали полицю. Я порадила Петерові поставити туди стіл з гарною скатертиною, а там, де зараз стоїть стіл, почепити невеличку шафку. Вийшла б досить затишна кімнатка, хоча мені особисто не хотілося б там спати.

Пані ван Даан нестерпна. Весь час мені доводиться вислуховувати від неї нотації, мовляв, я занадто багато базікаю. Та мені до її слів байдужісінько! У мадам сім п’ятниць на тиждень. Зараз вона не хоче мити каструлі. Коли залишається страва, вона не вибирає її до скляної мисочки, а залишає скисати в каструлі. А коли вдень Марго доводиться мити купу каструль, то мадам ще приказує: «Ох, Марго, бідненька, у тебе забагато роботи!»

Пан Кляйман раз на два тижні приносить мені кілька книжок для дівчаток. Я в захваті від серії «Йооп-тер-Гейль». Взагалі Сіссі ван Марксфельдт подобається мені найдужче. «Літнє шаленство» я вже прочитала чотири рази й щоразу знову сміюся над кумедними ситуаціями.

Батько і я зараз заклопотані тим, що складаємо його родовідне дерево, й при цьому він розповідає щось про кожного.

Почалося навчання. Я багато працюю над французькою мовою й щодня зубрю п’ять неправильних дієслів. Однак я забула страшенно багато з того, що вчила в школі. Петер, скрушно зітхаючи, знову взявся за свої уроки англійської мови. Саме прибули деякі шкільні підручники. Достатній запас зошитів, олівців, стирачок, наклейок тощо я захопила з собою з дому. Пім (це батькове пестливе ім’я) виявляє охоту займатися зі мною голландською мовою. Мені його бажання здається чудовою ідеєю, це, так би мовити, компенсація за допомогу з французької мови та інших предметів. Але він робить неймовірні ляпсуси!

Іноді я слухаю радіостанцію «Ораньє». Нещодавно виступав принц Бернгард. Він сказав, що десь у січні в них народиться ще одна дитина. По-моєму, це прекрасно. Тут не розуміють, як це я зберегла вірність дому Ораньє.

Днями говорили про те, що мені треба ще багато вчитися, і, як наслідок, назавтра ж я відразу ревно взялася за науку. Справді, в мене немає охоти в чотирнадцять або в п’ятнадцять років все ще сидіти в першому класі. Також зайшла мова про те, що мені майже нічого не можна читати. Мати саме читає «Чоловіків, жінок і рабів», – до цієї книжки, ясна річ, я ще не доросла (Марго уже!), мені треба ще спершу трохи розвинутися, як моя здібна сестра. Ще говорили про те, що я насправді зовсім не тямлюся на філософії, психології і фізіології (як пишуться ці слова, я спершу подивилася в словнику). Може, наступного разу я порозумнішаю!

Я з жахом виявила, що в мене лише одна сукня з довгими рукавами й три плетені кофтинки для зими. Батько дозволив, щоб я сплела собі светра з білої вовни. Вона не надто гарна, проте светр буде дуже теплим. Дещо з одягу ми позалишали ще в людей, але його можна буде забрати лише після війни, якщо тільки він там збережеться. Днями я писала щось про пані ван Даан, і тут вона заходить до кімнати. Я мерщій загорнула зошита.

– То як, Анно, ти не дозволиш мені навіть глянути?

– Ні, пані ван Даан.

– Хоча б лише на останню сторінку?

– Ні на жодну сторінку, пані ван Даан.

Я до смерті налякалася, бо саме на цій сторінці я відгукнулася про неї не вельми схвально.

Отож кожного дня щось трапляється, але я надто лінива і втомлена, аби все записувати.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 45–46. Уточнено за іншими перекладами)

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1943 р. – мешканки Амстердама:

Я була свідком жорстокого повітряного бою між німецькими та англійськими льотчиками. Кільком союзникам довелося, на превеликий жаль, вистрибнути зі своїх палаючих машин. Наш молочар, котрий живе у Гальфвегу, бачив чотирьох канадців, що сиділи на краю тротуара, один з них вільно розмовляв голландською мовою. Він попросив у молочаря вогню припалити сигарету й розповів, що екіпаж машини складався з шістьох осіб. Пілот згорів, а п’ятий член екіпажу десь заховався. Зелена поліція потім забрала цю четвірку мужніх чоловіків. І як тільки після такого карколамного стрибка з парашутом вони не втратили здорового глузду й самовладання!

Хоча дуже тепло, ми змушені через день палити груби, щоб знищити очистки від овочів та сміття. До помийниці не можна нічого кидати з огляду на складських робітників. Як легко можна себе видати через дрібну необережність!

Усіх студентів змусили підписати заяву про те, що вони «симпатизують усім німцям і добре ставляться до нового порядку». Вісімдесят відсотків не зреклися свого сумління та своїх переконань, і наслідки не примусили себе чекати. Ті, які не підписали, будуть відправлені до Німеччини у трудовий табір. Що залишиться від нідерландської молоді, коли всі так важко працюватимуть у Німеччині?

Через сильну стрілянину мати сьогодні вночі зачинила вікно. Я була в пімовому ліжку. Раптом у нас над головою пані ван Даан вистрибнула зі свого ліжка, ніби її вкусила Мушка, й відразу по тому ми почули важкий удар. Здалося, ніби запалювальна бомба впала біля мого ліжка. Я закричала: «Світло! Світло!».

Пім увімкнув лампу, і я чекала, що кімната от-от спалахне сліпучим полум’ям. Нічого такого не сталося. Ми побігли нагору, щоб побачити, що там скоїлося. Виявляється, пан і пані ван Даан побачили у відчинене вікно червонувату заграву. Пан ван Даан подумав, що горить по сусідству, а пані ван Даан вирішила, що вже загорівся наш будинок. Коли через якусь мить почувся удар, мадам уже стояла на своїх тремтячих ногах. Дуссель залишився нагорі й закурив сигарету, ми знову полягали в свої ліжка. Не минуло й чверті години, як знову почалася стрілянина. Пані ван Даан відразу встала й спустилася сходами в кімнату до Дусселя, аби знайти там захисток, який їй не вдалося знайти біля свого чоловіка. Дуссель зустрів її словами: «Ходи в моє ліжко, дитинко!».

Його слова викликали в нас вибух гучного реготу! Канонада вже нас не лякала, страх наш розвіявся.

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 96–97)

Зі щоденника Анни Франк (1929–1945), уродженки Німеччини єврейського походження, у 1943 р. – мешканки Амстердама:

Я закипаю від люті й не маю права це показати. Мені хочеться тупотіти ногами, кричати, струсонути щосили матір, плакати й не знаю що через оті злі слова, знущальні погляди, звинувачення, які знов і знов щодня поціляють мене, немов стріли з туго напнутого лука, і які так тяжко витягати з мого тіла. Мені кортить гукнути матері, Марго, ван Даану, Дусселю і навіть батькові: «Дайте мені спокій! Дайте мені нарешті поспати хоча б одну ніч спокійно, щоб моя подушка не була мокрою від сліз, очі не пекли, а голова не розривалася від тупого болю! Дайте мені спокій, спокій від усього, найкраще, аби від усього світу!». Однак я не можу так учинити. Не можу показати їм свій розпач. Не хочу, аби вони бачили рани, які вони мені заподіяли. Я не знесла б співчуття й добродушного кепкування, тоді я б уже дала волю крикові!

Кожен вважає мене претензійною, коли я щось кажу; смішною, коли мовчу; зухвалою, коли даю відповідь; хитрункою, коли в мене з’являється добра ідея; лінивою, коли я втомлена; егоїстичною, коли з’їм зайвий кусень; дурною, боягузливою, підступною і т. д. і т. д. Цілий день я тільки й чую, що я нестерпне дівчисько. І хоча я регочу з цього й удаю, ніби мені байдуже, насправді воно не так. Мені хочеться просити у Бога інший характер, який би нікого не доводив до шаленства.

Але це неможливо, такою вдачею мене наділено, хоча я відчуваю, що не така вже я й погана. Я докладаю багато зусиль, аби всім догодити, а вони про це навіть не здогадуються. Нагорі разом з усіма я намагаюся сміятися, аби не виказати своєї журби.

Не раз після материних несправедливих докорів я кидала їй просто в очі: «Мені байдуже, що ти кажеш. Можеш із чистою совістю махнути на мене рукою, адже я безнадійний випадок». Після чого мені, звісна річ, доводиться вислухати, яка я зухвала, два дні на мене зумисно не звертають уваги, але потім нараз усе знову забуто й до мене ставляться, як і до решти.

Але ж не можу я один день бути вдавано ласкавою, аби другого дня виплеснути їм в обличчя свою ненависть. Я волію вибрати ліпше золоту середину, яка не така вже й золота, і не висловлюю вголос своїх думок, а стараюсь відповісти їм такою ж зневагою, з якою вони ставляться до мене. Ох, якби тільки це мені вдалося!

(Анна Франк, Щоденник, переклад з німецької Михайла Тупайла (Київ: Сфера, 2009), с. 81–82. Уточнено за іншими перекладами)