![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Зі щоденника Януша Корчака (Генрика Ґольдшміта) (1878/1879–1942), польського письменника та педагога єврейського походження, у травні 1942 р. – директора Дому сиріт у Варшаві:
Хочеш випробувати свою стійкість перед люттю – спробуй допомогти розтелепі.
Даєш їй до рук папір, щоб його передала – завтра – особисто в руки – точна адреса і час. А вона загубила той папір, або забула взяти, або часу не мала, або возний порадив інакше. Піде завтра. Все одно. Зрештою, не знає, чи так буде добре. З ким залишить дитину, у неї прання, тільки суконка для дитини.
– Ви не можете відкласти це прання до завтра?
– Зараз спекотно. Я обіцяла.
Їй прикро. Може, нічого з того не буде?
До війни чоловік усе залагоджував.
– Може, я щось зробила не так, але нехай пан не гнівається.
З’ясовую матеріальне становище родини – подала клопотання, щоб прийняли хлопця.
– Він може спати тут. Тут чисто.
– Це ви називаєте чисто? Якби пан до війни...
– Весь день міг би бути у нас.
– А якщо дощ?
– Не мені вирішувати. Я своє написав, а ви ухвалюйте, що робити.
– Пане докторе. Що це за дитина! Ви самі побачите. Будете шкодувати, що в мене тільки один. Під час пологів у мене було п’ятеро лікарів.
Я не кажу: «Ви немудра».
Якось я так сказав матері в лікарні тридцять років тому.
Вона відповіла:
– Якби я була багатою, то була би мудрою.
Іншій я кажу:
– Навіть барон Ротшильд годує дитину лише п’ять разів.
– Його дитина все життя матиме вдосталь їжі.
Кажу:
– Якби дитині був потрібен чай, то Бог дав би вам в одній груді молоко, а в іншій чай.
– Якби ж то пан Бог давав дітям те, що може дати і що дітям потрібне.
Кажу:
– Якщо ви мені не вірите, зверніться до іншого лікаря, якому довіряєте.
– Нехай пан не ображається, але як я можу довіряти людям, якщо я вже часом навіть пану Богу не довіряю.
Такий мовний зворот:
– Коли я його так відлупцювала по дупі, що весь був як у вогні, то мені стало його так шкода, що я, за перепрошенням, почала плакати. [...]
