assassins_cloak | Entries tagged with кафка

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1914 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

З раннього ранку й дотепер, до сутінків, ходив туди-сюди в кімнаті. Вікно стояло навстіж, день видався теплий. Безугавно залітав гамір вузенької вулички. Поки снував у кімнаті, вивчив очима всі дрібниці довкола. Обмацав поглядом усі стіни. Розгледів до останнього завиточка малюнок і сліди старості на килимі. Багато разів виміряв четвертю стіл посередині. Не раз пошкірив зуби до портрета покійного чоловіка господині. Надвечір підійшов до вікна й сів на низьке підвіконня. Й аж тепер уперше випадково спокійно подивився ніби збоку на кімнату й стелю. Нарешті, нарешті ця кімната, яка стільки разів від мене аж двигтіла, почала, якщо я не помилявся, рухатись. Спершу ознаки з’явилися на краях білої, оздобленої невиразними гіпсовими прикрасами стелі. Невеличкі шматочки тиньку відколупувалися й, мовби випадково, то тут, то там падали на підлогу з характерним стуком. Я випростав руку, в неї також упало кілька шматочків, і я, весь у напрузі, навіть не озираючись, викинув їх через плече надвір. Між місцями, де повідколупувався тиньк, ще не було жодного взаємозв’язку, хоч його вже можна було все ж таки вгадати. Та коли до білого кольору нарешті почав домішуватися блакитно-фіолетовий, що йшов з усе ще білої, просто-таки променисто-білої середини стелі, куди було вкручено жалюгідну електричну лампочку, я цю гру облишив. Колір – а може, то було світло, – весь час пульсуючи, проникав до країв, які тепер темнішали. Тепер було вже не до тиньку, який відскакував, немовби під натиском якогось дуже майстерно скерованого інструмента.

Та ось до фіолетового кольору від країв почав проникати жовтий, золотисто-жовтий. Але стеля, власне, не забарвлювалася. Кольори немовби робили її прозорою, здавалося, над нею зависли речі, які прагнуть пробитись, уже майже видно було, як проступають їхні обриси – то випростаної руки, то срібного меча, що погойдувався з боку в бік. Це стосувалося мене, сумніву не було; народжувалося щось таке, що мало мене визволити. Щоб усе підготувати, я скочив на стіл, вирвав зі стелі разом з латунним стрижнем лампочку й пожбурив її на підлогу, а тоді сплигнув туди й сам і відсунув стола із середини кімнати під стіну. Те, що мало з’явитися, могло спокійно опуститись на килим і повідомити мені те, що хотіло повідомити. Ледве я впорався зі своєю роботою, як стеля справді розверзлася. З величезної висоти – я хибно її визначив – на широких, білих шовковисто-лискучих крилах, у півтемряві повільно опустився ангел у блакитно-фіолетових шатах, повитий золотистими шнурками, з мечем у випростаній перед себе руці. «Виходить, ангел, – подумав я, – цілий день він підлітає до мене, а я про це у своїй зневірі й не здогадувався. Зараз він до мене забалакає». Я опустив погляд. Та коли я підвів його знов, ангел, хоч був іще й у кімнаті, висів досить високо під стелею, яка знову зімкнулась; але то був не живий ангел, а тільки розмальована дерев’яна фігура з носа судна- такі висять на стелях у матроських тавернах. Оце й усе. Руків’я меча було зроблене так, що тримало свічку й воднораз приймало розтоплений віск. Електричну лампочку я вирвав, сидіти потемки не хотілось, і я ще знайшов свічку, став на крісло, вставив свічку в руків’я меча, припалив її, а тоді аж до ночі сидів у тьмяному сяєві від ангела.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 215–216)

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1912 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

Тільки через своє шанолюбство я так охоче читаю вголос сестрам (тим-то сьогодні, наприклад, і сів писати дуже пізно). Справа не в тому, що я переконаний, нібито, читаючи, досягну чогось особливого, скоріше мене тільки охоплює пристрасть так притиснутися до добрих робіт, які я їм читаю, щоб злитися з ними водно не завдяки моїй заслузі, а лише завдяки викликаній читанням, не затьмареній дрібницями увазі моїх слухачок і, приховуючи шанолюбство як першопричину, прилучитися до впливу, що його справляє сам твір. Тому я й читаю сестрам справді дивовижно, надзвичайно вивірено, як сам відчуваю, роблю наголоси, зате потім уповні дістаю винагороду не тільки від самого себе, а й від сестер.

Та коли я читаю Бродові, Бауму чи комусь іншому, це читання вже через мої претензії на похвалу, мабуть, страшенно не до душі кожному з них, навіть якщо він і не знає, як добре я звичайно читаю, бо я бачу, що слухач проводить межу між мною й тим, що я читаю, я не повинен цілком поєднуватися з тим, що читаю, щоб не стати, на мою думку, яка не потребує підтримки слухача, посміховищем; я облітаю голосом те, що читаю, намагаючись, позаяк цього чекають, там і сям проникнути в нього, але без серйозного наміру, бо цього від мене зовсім не сподіваються; але чого, власне, хочуть, то це щоб читати без шанолюбства, спокійно й відсторонено, а пристрасть виявляти лиш тоді, коли вона того вимагає; ось на це я не здатний; та, хоч я, здається, змирився з цим, а отже, і вдовольняюся тим, що перед усіма, крім сестер, читаю погано, шанолюбство моє, якого тепер не повинно бути, виявляється, коли я почуваюсь ображеним, чуючи, як хтось знаходить у прочитаному вади; я червонію й хочу швиденько читати далі, і взагалі, коли вже я починаю читати, то прагну робити це безкінечно довго, підсвідомо бажаючи, щоб протягом тривалого читання зринуло, принаймні в мене, шанолюбне фальшиве почуття єдності з тим, що я читаю, при цьому я забуваю, що ніколи не матиму достатньо миттєвої сили, щоб своїми почуттями впливати на чітке сприйняття слухачів, і що це тільки мої сестри вдома починають вдаватися до бажаної підміни.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 124)

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1913 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

Сьогодні одержав книжку К’єркегора «Книга судді». Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до батька такого листа – відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, – це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце – а тільки воно й мало їх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я – ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в щонайтяжчому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої дочки, цілком довів мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маєтності в мене нема – літературними заробітками. На це я можу тільки дати жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я швидше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.

А тепер порівняйте мене зі своєю дочкою, цією здоровою, веселою, природною і міцною дівчиною. Хоч би скільки я повторював їй у своїх майже п’ятистах листах і хоч би скільки вона заспокоювала мене своїм, щоправда, не надто переконливо обґрунтованим «ні», від правди ніде дітися: зі мною вона, наскільки я можу судити, має бути нещасна. Я – ні, не тільки через зовнішні обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому біди не вбачаю, позаяк це – тільки віддзеркалення моєї мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймні зробити певні висновки. Отже, я живу в сім’ї, серед чудових і сповнених любові людей, живу чужіший, ніж чужак. З матір’ю в останні роки я не перемовляюся за день і двома десятками слів, а до батька ні з чим іншим, крім вітання, ніколи й не звертаюся. Із заміжніми сестрами й зятями не розмовляю взагалі, хоч і не лихий на них. Причина проста: мені геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до літератури, наганяє на мене нудьгу й викликає зненависть, бо дратує мене або стримує, хоч це, можливо, тільки здається. Сімейного життя я не розумію, у кращому разі можу його спостерігати. Родинних почуттів я позбавлений, у всіляких візитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Шлюб мене не змінив би, як не може мене змінити й моя служба».

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 169–170)

Ілюстрація: Франц Кафка у празькій кав'ярні, 1910-ті рр. Фотографію згенеровано за допомогою штучного інтелекту.

Страсна субота. Цілковите пізнання самого себе. Вміти охопити всі свої здібності, мов невеличкий м’яч. Прийняти найбільшу поразку як щось знайоме й при цьому не втратити гнучкості.

Туга за глибоким сном, який дає більше розслаблення. Метафізична потреба – це лише потреба смерті.

Як церемонно я розмовляв сьогодні з Гаасом, що похвалив Максові й мої дорожні нотатки, – щоб принаймні хоч так здатися гідним похвали, якої ті нотатки й не заслуговують, або щоб обманом підтримати досягнутий шахрайством чи брехнею вплив дорожніх нотаток, або щоб Гаасові було ще легше так люб’язно кривити душею.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 147)

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1911 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти серед лінощі (я сплю тепер удень так багато й міцно і вві сні набираю ваги), але почасти й від страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпідставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафіксованими письмово тільки тоді, коли можуть здійснитися якнайповніше і з розумінням усіх, аж до другорядних, наслідків, а також із цілковитою правдивістю. Бо якщо цього не стається – а я принаймні на таке не здатний, – тоді записане на власний розсуд і, позаяк воно зафіксоване, надзвичайно могутнє видає те, що відчуте просто так, загалом, за єдино справжнє почуття, і всю непотрібність записаного ти усвідомлюєш надто пізно.

Кілька днів тому: Леоні Фріппон, кабаретистка, «Місто Відень». Зачіска – перехоплена стрічкою купа кучерів. Нікудишня шнурівка, дуже стара сукня, але сама дуже чарівна зі своїми трагічними рухами, ота напруга повік, різкі випади довгих ніг, зграбно випростані вздовж тіла руки. Значення застиглої у двозначних позах шиї. Спів: колекція ґудзиків у Луврі.

Шіллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз як наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 23–24)