![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Клари Крамер (Шварц) (1927–2018), уродженки Жовкви єврейського походження, яка у травні 1944 р. переховувалася з родиною в бункері, облаштованому в підвалі одного з будинків:
Ох, як складно витримати! Хоч як би ми були обережні, але ці солдати мають нас почути, і почули. Але справа поки що не настільки небезпечна, і її можна виправити. Зробимо все, що тільки можливо, тобто будемо поводитися неправдоподібно тихо. А все ж ці солдати вічно не будуть, нарешті поїдуть. А до їхнього від’їзду мусимо робити все можливе і неможливе, щоб нас ще раз не почули, бо ж ідеться про життя. Поки що вони тільки підозрюють. Отже, справа виглядає так: вчора Ганс був нагорі. Запросили солдата, і розмова зайшла на тему євреїв. А зокрема: Ганс сказав, що хотів би бути зараз в Угорщині, тому що там зараз відбуваються акції проти євреїв, схожі на ті, що в Польщі (нічого собі розвага. Очевидно, йому бракує крові, як морфіністу наркотика). На це солдат відповів, що він би євреїв не вбивав, бо вони беззбройні, а якби оборонялися, то вбивав би. Після того, як Ганс вийшов, солдат запитав п. Бекову, як довго вона тут живе, бо він одного разу, лежачи на отоманці, чув шелест соломи і ніби як стук двох склянок, а вже був випадок, що під підлогою знаходилися євреї і мали харчі. П. Бекова відповіла, що живе близько двох років. Це може трохи переконати, бо якщо живе два роки, то ніхто не міг би стільки висидіти без відома господарів, тому що на два роки харчів не можна зібрати. Ситуацію ще можна поправити, бо якщо він нас більше не почує, то перестане підозрювати. Щастя, що це якраз той добрий солдат, бо є ще один, який висловився, що куля – це занадто легка смерть для єврея, він би здирав з них паси. Той, напевно, поділився би своїми підозрами з жандармом. Уявляю собі, як п. Бекова і Аля почувалися, вислуховуючи це. Я не знаю, чи змогла би зберегти холоднокровність у таку мить.
(Clara Kramer, Tyleśmy już przeszli... Dziennik pisany w bunkrze (Żółkiew 1942–1944), redakcja naukowa i wprowadzenie Anna Wylegała (Warszawa: Stowarzyszenie Centrum Badań nad Zagładą Żydów, 2017), s. 161–162)
Ох, як складно витримати! Хоч як би ми були обережні, але ці солдати мають нас почути, і почули. Але справа поки що не настільки небезпечна, і її можна виправити. Зробимо все, що тільки можливо, тобто будемо поводитися неправдоподібно тихо. А все ж ці солдати вічно не будуть, нарешті поїдуть. А до їхнього від’їзду мусимо робити все можливе і неможливе, щоб нас ще раз не почули, бо ж ідеться про життя. Поки що вони тільки підозрюють. Отже, справа виглядає так: вчора Ганс був нагорі. Запросили солдата, і розмова зайшла на тему євреїв. А зокрема: Ганс сказав, що хотів би бути зараз в Угорщині, тому що там зараз відбуваються акції проти євреїв, схожі на ті, що в Польщі (нічого собі розвага. Очевидно, йому бракує крові, як морфіністу наркотика). На це солдат відповів, що він би євреїв не вбивав, бо вони беззбройні, а якби оборонялися, то вбивав би. Після того, як Ганс вийшов, солдат запитав п. Бекову, як довго вона тут живе, бо він одного разу, лежачи на отоманці, чув шелест соломи і ніби як стук двох склянок, а вже був випадок, що під підлогою знаходилися євреї і мали харчі. П. Бекова відповіла, що живе близько двох років. Це може трохи переконати, бо якщо живе два роки, то ніхто не міг би стільки висидіти без відома господарів, тому що на два роки харчів не можна зібрати. Ситуацію ще можна поправити, бо якщо він нас більше не почує, то перестане підозрювати. Щастя, що це якраз той добрий солдат, бо є ще один, який висловився, що куля – це занадто легка смерть для єврея, він би здирав з них паси. Той, напевно, поділився би своїми підозрами з жандармом. Уявляю собі, як п. Бекова і Аля почувалися, вислуховуючи це. Я не знаю, чи змогла би зберегти холоднокровність у таку мить.
(Clara Kramer, Tyleśmy już przeszli... Dziennik pisany w bunkrze (Żółkiew 1942–1944), redakcja naukowa i wprowadzenie Anna Wylegała (Warszawa: Stowarzyszenie Centrum Badań nad Zagładą Żydów, 2017), s. 161–162)
