assassins_cloak | Entries tagged with 1986

Зі щоденника Олександра Міщенка (Олеся Волі) (1952), українського письменника та журналіста, у 1986 р. – провідника пасажирських поїздів:

Грузинські ревізори:

«Сір, сір єсть? Сулугуні ілі любітєльскій...». Актів, коли сиром обдаруєш, не пишуть, ще й за сир гроші дадуть.

Карагандинським і павлоградським ревізорам дай ковбасу суху.

Провідник її ще й підсушить у дорозі, тоді вона блищить пахнучи, аж слинка тече. Ревізори, як хорти, накидаються на ту ковбасу і також актів не пишуть, хоч ти який грішний будеш...

Кисловодських ревізорів київським фірмовим тортом ощаслив: можеш тоді спокійно їхати кавказькою дорогою: не покарають.

До речі, в Адлері в магазині «Океан» червону рибу теж в основному лише за київський торт дефіцитний візьмеш.

Прокурена, спита дівиця років двадцяти – двадцяти трьох. В третьому вагоні їде. Без маршруту. Шалава! На охорону їй треба виходити – вона ж вухом не веде. А працює з травня минулого року провідницею, і хлопці до неї гидливо ставляться. Лише один – з «шизою» – клинці підбиває.

Бальзак мав рацію: тих жінок, які опускаються, навіть люблять; зате опущених – ненавидять.

(Олесь Воля [Олександр Міщенко], Щоденник. Сорок років. 1969–2009 (Київ: Аконіт, 2011), с. 585–586)

Ілюстрація: посадка на приміський поїзд до моря в Калінінграді, можливо, кінець 1960-х – початок 1970-х рр.

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1986 р. – мешканця Мінська:

Видатну ілюстрацію до «справи» американського емігранта Локшина створили останнім часом у Білоруському НДІ санітарії та гігієни.

У зв’язку з Чорнобильською аварією в цьому інституті знову створили відділ радіаційної гігієни. Керівником «нового» наукового підрозділу призначили кандидата наук, докторанта Лівшиця. Він дуже серйозно взявся за справу, кілька разів виїжджав до аварійної зони і подовгу там працював, готував необхідні документи, коротше, вдихнув життя в терміново народжене тіло.

І раптом трапився конфуз: органи держбезпеки не допустили Лівшиця до посади, яку він уже фактично займав з травня цього року. Причина? Можна здогадатися – Лівшиць єврей! Щоправда, йому сказали, що його шкодують кидати на цю небезпечну ділянку (!?), що від нього чимшвидше чекають докторської дисертації (!?) і т. д.

Скривджений захворів і кілька днів не з’являвся в інституті. Тепер він знову повернеться до своєї колишньої лабораторії у відділі, здається, шкільної гігієни.

Але до чого тут Локшин? А ось до чого. Днями він сказав американським телеглядачам, що за три тижні, які прожив зі своєю сім’єю в СРСР, він не бачив тут антисемітизму.

Нічого, любий, ще відчуєш ти його! А на додачу й інші «доброти» соціалістичного ладу будуть супутниками твоїми і твоєї сім’ї. Аж доки ви не покинете цей рай!..

До речі, згадана телепередача відвернула радянських телеглядачів від сімейки Локшинів. Їхні скарги на прикрощі американського життя видалися нам мізерними й непристойними. Подумати лише: зрадити батьківщині тільки тому, що хтось слідкує за вашими рахунками в банку! Та тут, в СРСР, і ніяких рахунків у банку ви не будете мати – не буде чого перераховувати через банк. Ви будете перебиватися на жебрацьких заробітках радянських учених, службовців. А може, вам доплачуватиме той орган, який у вас поки що зацікавлений?

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 6 (2009), с. 257–258. Переклад з білоруської)

Зі щоденника Рональда Рейґана (1911–2004), американського політика, у 1981–1989 рр. – президента США:

Провів більшу частину ранку, телефонуючи сенаторам і бачився з одним із них, Джоном Стеннісом, і навіть не зміг його переконати проголосувати за підтримку мого вето.

Потім коротко з ґроном оглядачів, у тому числі з тими, хто регулярно виносить мені мізки. Темами, звичайно, були Данілофф [американський журналіст, якого заарештували в СРСР на початку вересня за звинуваченням у шпигунстві] і ще одна – історія в Post про те, що ми брехали пресі в дезінформаційній кампанії проти Каддафі. Приємний ланч з віце-президентом, потім зустріч з PFIAB [Президентською радою з питань зовнішньої розвідки], де я отримав їхній звіт про нашого перебіжчика, колишнього агента ЦРУ Говарда – зараз він у Росії. Також були рекомендації щодо співпраці ЦРУ з ФБР і політики ЦРУ щодо працевлаштування. Зустріч з президентом і головою опікунської ради Коледжу Юрики. У старого коледжу справи йдуть цілком добре. Тренеру Маку вчора виповнилося 92 роки.

Адмін. час і сеанс запису – потім прийшла звістка, що Сенат подолав моє вето 78 голосами проти 21. Кінець дня.

(Ronald Reagan, White House Diaries, Thursday, October 2, 1986, https://www.reaganfoundation.org/ronald-reagan/white-house-diaries/diary-entry-10021986/. Переклад з англійської)

Зі щоденника Михайла Фатули (1932–2024), українського лікаря, у серпні 1986 р. – завідувача кафедри факультетської терапії Ужгородського університету, який працював у Чорнобильській зоні:

Встав о 7-ій годині. Вийшов на подвір’я. довкола все тихо-тихо. Вже досить прохолодно. А навкруги все буяє зеленню – липа, клен, верба. Здається день буде похмурий, хмарний. Скоро осінь, у повітрі літає павутиння. Невже це «бабине літо»?

Сьогодні під час огляду у терапевтичному відділенні мав бесіду з хворим Володимиром Володимировичем Колісниченком, 1955 року народження, мешканцем Прип’яті, вул. Набережна, № 9/67. Тепер він живе у Києві, проспект Маяковського, № 21/18. Надійшов у терапевтичне відділення 18 серпня 1986 року з діагнозом «виразкова хвороба 12-ти палої кишки в стадії загострення». Історія хвороби № 5578.

Володимир Володимирович свою оповідь розпочинає з дня трагедії:

– 26 квітня, у суботу, вранці я вирішив піти у гараж. Він у мене майже біля Чорнобильської АЕС. По дорозі туди бачу – на дорозі міліція, повно легкових машин. Значення я тому не надав – на дорозі трапляється всяке. Мене ж ніхто не зупиняв. Я відремонтував машину, захотів перевірити як все працює і вирішив проїхатися за міст і тут мене зупинили міліціонери. Машину закрив у гаражі і – додому. Зустрів знайомих, а вони говорять – аварія на атомній! З дому я знову побіг у гараж. Так пролетів цілий день. Ніхто мене не зупиняв, ніхто не попередив про небезпеку. Було тих днів дуже жарко. Коли у Прип’яті почали мити вулиці, діти повибігали з будинків і плескалися у потоках води. Наступного дня нас евакуювали. Ми з дружиною вирушили на Миколаївську атомну електростанцію. Там мене обстежили в лікарні, виявили зміни у формулі крові. Пролікувався два тижні, виписався і ось знову заступив на вахту. Через два тижні загострилася виразка 12-ти палої кишки. П’ять днів не міг нічого їсти, блював, але сподівався, що обійдеться без госпіталізації. Коли вже настільки ослаб, що не зміг встати, наважився звернутися до лікарів.

Я вже помітив, що у мешканців Прип’яті та Поліського з підвищенням рівня радіації загострюються виразки шлунка та 12-ти палої кишки, які до того протягом 2–3 років поспіль не турбували моїх нинішніх пацієнтів. Здогадуюся про причини: по-перше – «допомагають» стресові ситуації, по-друге – у всіх пацієнтів має місце порушення харчового режиму. [...]

Вдень під час огляду пацієнтів помітив, що із зовнішнього боку віконного скла струменять потоки води. Виглянув назовні, а під лікарнею стоїть пожежна машина з житомирськими номерами і з довжелезного спеціального «рукава» подає воду на стіни лікарні. Так у Поліському змивають радіацію. Сьогодні зранку кожні дві години у такий спосіб миють асфальтовані доріжки на лікарняному подвір’ї.

З одним із співробітників міліції, якого оглядав у поліклініці, зміг передати записку своєму земляку Віктору Петровичу Бронтерюку.

Ходив у місто, купив хліб, молоко. Дізнався, що хліб печуть тут. До речі, пекарня, їдальня, а в місті і деякі державні установи повністю накриті поліетиленовою плівкою. Так у приміщення потрапляє менше радіоактивного пилу. [...]

Після обіду мене викликали на консультацію до хворої з інфекційного відділення. Швидка допомога доставила 70-річну пацієнтку з ознаками типового гастроентериту. Дізнався, що вона зо дві години тому з’їла шматок ковбаси. З блювотою і проносом ми справилися після обстеження – хворій промили шлунок, домоглися очищення кишечника і поставили крапельницю. Значне полегшення стану пацієнтки дозволило нам поспілкуватися. Виявилося, що вона – санітарка інфекційного відділення, де працює вже 15 років, мати шести дітей. Одна з її доньок працює метеорологом у Ростовському аеропорту. Друга – чотири роки працювала медсестрою в Києві, в Інституті Амосова, два роки прослужила в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. Тепер вона складає іспити для вступу у Київський медінститут. Наша пацієнтка живе у Поліському, має свій будинок, а виїжджати нікуди не хоче:

– Куди у мої роки виїжджати? Тут мені добре, я звикла. Що буде з іншими, то й зі мною...

Сьогодні з восьмої ранку в поліклініці оглядав 25 чоловіків з бригади вахтовиків.

Для довідки:

Чорнобильську вахту несуть дві бригади:

перша об’єднує тих, хто продовжує працювати на Чорнобильській атомній – інженери, обслуговуючий персонал. Ці вахтовики мешкають в селищі «Білий теплохід» біля с. Страхолісся на кораблях. В листопаді їх мають переселити в благоустроєне селище – Зелений Мис, що на віддалі 80 км від Прип’яті. У Зеленому Мисі діятимуть магазин, їдальня на 150 місць, спорткомплекс, басейн, поліклініка. Прийом хворих там вестимуть терапевти, хірурги, окулісти, працюватиме лабораторія. Помешкання вахтовиків – то кімнати для 3–4 осіб. На під’їздах до селища діятиме пост дозиметричного контролю, але це – потім;

другу бригаду складають бетонувальники, які на атомній станції проводять бетонні роботи. Шість годин працюють на об’єкті, потім автобусом повертаються у Поліське, де мешкають у гуртожитку. Наступного дня – знову шестигодинна вахта на атомній.

Бригади вахтовиків працюють по два тижні. По закінченні терміну виїжджають додому – хто в Київ, хто в інші міста.

У турботах і клопотах перший тиждень нашого відрядження проминув.

(Михайло Фатула, Чорнобильський щоденник. Нарис (Київ: Український пріоритет, 2021), с. 47–51)

Ілюстрація: лікарі, дозиметристи та співробітники міліції у Прип’яті, 27 серпня 1986 р. Михайло Фатула другий праворуч.

Зі щоденника Марти Тарнавської (1930–2021), українсько-американської поетеси та перекладачки, у 1986 р. – співробітниці Правничої бібліотеки Пенсільванського університету у Філадельфії:

Вже квітень, а Снилик і досі не надрукував мого листа в справі Грабовича. Остап думає, що він не надрукує: зрештою недавно і він мав такий досвід. О-КА написала щось, протестуючи проти Н.Й. Таймсу, де була чи стаття чи лист до редакції, де була згадка про нахил до пиянства ще князя Володимира (Може це було у зв’язку з анти-алькогольною кампанією в СССР Горбачова) – я не читала ні одного, ні другого. Остап написав в обороні автора, який просто цитував літопис, мовляв, Руси єсть веселіє пити, чи як воно там. І Свобода листа ОТ зігнорувала.

Ну, я справу Грабовича вважаю принциповою і не попущу. Якщо не надрукують, навряд чи друкуватиму щонебудь у Свободі в майбутньому, а самого листа постараюся опублікувати деінде (невідомо лиш де, бо анти-Грабовичівська психоза охопила всю пресу!) – а принаймні пошлю копію до Гарварду, щоб знали, що не вся громада однозгідна в своєму осуді. – Але, але... Я вирішила справу перевірити, щоб, мовляв, не сказали колись, що листа не отримали або що він загубився. Потелефонувала я вчора до редакції. І – несподіванка! Пан Снилик заявив, що листа мого надрукує, що він просто чекає своєї черги. Хоч перестерігав мене, що цей лист напевно викличе спротив. Я йому подякувала за демократичну поставу і заявила, що конечно треба дати голос і другій стороні, а не лиш тим, що нападають на Грабовича і його книжку.

Вчора після праці наша директорка робила «party» для персоналу бібліотеки. Дехто з наших запрошення зігнорував, але я уважала, що це «an invitation you can’t refuse» і пішла. (Взяла вранці авто, щоб мати незалежний транспорт!) Хоч було заповіджено, що буде «food enough to call it dinner» – були тільки дві-три (і не дуже смачні!) приставки, пиво, вино і сода. Я спекла пляцок з кокосового горіха – це було єдине солодке. Подивляю людей, що можуть відважитись на того рода прийняття. Але це нагода для приватної виміни думок і ближчого знайомства. Я довідалась деякі подробиці з родинного життя Liz (від неї самої!) Чоловік її Matthew шукає праці десь тут на сході, але це йому не дає бажаних успіхів. Він – професор філософії, біля 51 років, «lateral move» в його віці і на його рівені зробити тяжко. Для того, щоб він міг дістатися на PENN немає жодної надії, каже Liz. «Pecking order», каже вона, тут дивляться найбільше на те, щоб бути з елітарних шкіл ітд. – Дочка її саме покінчила каледж, вона має проблему із здоров'ям: дістає періодично «anxiety attacks», що спричиняють нерегулярність серця ітд. Син живе з батьком і ще вчиться, хоч йому вже більше як 25. Мав якісь проблеми в часі студій і на пару літ перервав їх. Дочка з батьком «do not get along». Отже не можуть разом мешкати. Вона, мабуть, приїде сюди до матері. Liz уже 28 років замужна. Важко жити так розділено, кажу, я знаю це з власного досвіду. А вона на те: це добре для нашого подружжя всупереч прогнозам знайомих. Але самотність часом дошкульна. От минулого вікенду вона раптом вирішила поїхати до родини до Іліной – і поїхала, не зважаючи на кошти.

(Марта Тарнавська, Життя на бігу. Щоденник, 1976–2017. https://tarnawsky.artsci.utoronto.ca/elul/MOSTY/tarnawsky.net/Diary/1986.html)