assassins_cloak | Entries tagged with 1992

Зі щоденника Полікарпа Шафети (1935–1996), українського журналіста, письменника, у 1992 р. – мешканця Луцька, редактора газети «Волинь»:

Тривожні вісті напливають з екрана телевізора: неспокійна обстановка в робітничому колективі Тернополя, з іронічною погрозою дивляться у телекамери донецькі шахтарі. Вчора на сесії задемократизовані, але малокомпетентні депутати намагалися звалити прем’єр-міністра Фокіна. На президентському банкеті я підходив до нього, випив чарку за здоров’я і побажав успіху.

Потім у розмові я поцікавився, як він ставиться до безперервних намагань і погроз змусити його піти у відставку.

– Хоч сьогодні готовий уступити це місце, – щиро сказав Вітольд Павлович, – адже в мене не робота, а постійні муки. Я, як ви знаєте, довго не давав згоди на цю посаду. Але коли вже погодився, то хай не заважають працювати. Скільки можна мене смикати за поли. І було б неправильно, якби в цей надзвичайно відповідальний час посада прем’єр-міністра перетворилася в об’єкт політичної боротьби.

На мою думку, він має рацію. З 10 січня входять в обіг «фокінські» гроші – купони багаторазового використання. Чи виручать вони хоч на деякий час Україну? Дав би Бог!

За ці купони Україну критикує білоруський Президент Шушкевич. Росіяни коментують іронічно утворення української армії із суворовськими багнетами. Чеченець Хасбулатов вчора по телевізору безапеляційно заявив:

– Флот в нашей стране только русский. И моряки могут не беспокоится, Россия их в обиду не даст [Флот у нашій країні тільки російський. І моряки можуть не турбуватися, Росія не дасть їх скривдити].

Найбільша турбота для нього – чи не забере Україна собі Чорноморський флот? У самого проблем по вуха, але він їх ігнорує, хоче докласти й своїх зусиль для приборкання України.

В армії напружена обстановка. У військових частинах повинні приймати присягу на вірність Україні. Московські газети, навіть відомі своїми демократичними засадами, такі, як «Известия» чи «Комсомольская правда», пишуть, що радянські солдати не хочуть приймати української присяги. Наш український військовий міністр Костянтин Морозов спростовує ці твердження.

У Луцькому гарнізоні справді поки що відстрочили день прийняття нової присяги. (У стратегічних військах присяга залишається «всесоюзна», новий варіант, складений Горбачовим незадовго до відставки). А мені здається майже неможливим, щоб москалі знімали зірки із погонів і почіпляли замість них тризубці.

(Полікарп Шафета, Щоденник без цензури, упорядник Галина Шафета (Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010), с. 12–13)

Ілюстрація: Вітольд Фокін і Леонід Кравчук. Малюнок В. Добрика. З ФБ-сторінки Вахтанга Кіпіані.

Зі щоденника Злати Філіпович (1980), боснійсько-ірландської письменниці та продюсерки документального кіно, у 1992 р. – мешканки Сараєва:

Дорога Міммі,

Мамуся і тітка Іванка (з її роботи) отримали гранти для праці за фахом у Нідерландах. Вони мають гарантійні листи, і є навіть один для мене. Але мама не може вирішити. Якщо вона прийме запрошення, вона залишить удома тата, своїх батьків, свого брата. Я думаю, це важко приймати таке рішення. В одну хвилину я думаю – ні, я проти цього. Але потім згадую війну, зиму, голод, моє вкрадене дитинство, і я готова вирушати. Потім думаю про тата, бабусю і дідуся, і не хочу їхати. Важко знати, що робити. Я справді нервую, Міммі, я не можу більше писати.

Твоя Злата.

(Zlata Filipović, Zlata’s Diary. A Child’s Life in Sarajevo, translated with notes by Christina Pribichevich-Zorić (London: Puffin Books, 1995), p. 90. Переклад з англійської)

Ілюстрація: виїзд біженців з обложеного Сараєва, листопад 1992 р.

Люди звикають до сенсацій. Московські газети зчинили гвалт, що один корабель Чорноморського флоту, котрим командує українець Настенко, відірвався від севастопольської бази і самовільно поплив до Одеси, піднявши в дорозі синьо-жовтий прапор. За ним морські «неділимці» пішли в погоню. Стріляли навіть, але корабель доплив до Одеси, не відповідаючи на вогонь. Український військовий міністр К. Морозов заявив по телебаченню про можливість збройного конфлікту на морі. Однак люди ігнорують небезпекою, не відчувають її.

Щотижневий крутіж з цінами, погоня, щоб щось дістати, затулити від людських вух ехо пострілів на морі.

У Луцьку церковна сенсація: єпископ УАПЦ Миколай, котрий виголошував проповіді, наче гетьман запорізький перед походом на Москву, перебіг до церкви, підпорядкованої Московському патріархату. Пішов, як кажуть, на багатші села. УАПЦ на Волині слабо відроджується, віруючим, принаймні переважній більшості, байдуже до цього. Вони звикли до не дуже зрозумілої їм церковно-слов’янської мови. Однак наші національні радикали організовують у суботу знову ж таки «на майдані коло церкви» якусь галасливу мітингову дуель.

Цими днями приходив до мене колишній військовий культармієць Віктор Кирилкін.

– Хочу порадитися, – сказав він. – Наші ветерани Корчев, Сокол і ще деякі хлопці навідріз відмовилися сідати «за круглий стіл» з учасниками УПА. Що мені робити?

Хто знає тепер відповідь на таке запитання?

(Полікарп Шафета, Щоденник без цензури, упорядник Галина Шафета (Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010), с. 38–39)

Ілюстрація: сторожовий корабель СКР-112, який 21 липня 1992 р. здійснив рейд до Одеси під українським прапором.

Дорога Міммі,

Води не було вчора, позавчора і позапозавчора. Вона з’явилася сьогодні вранці близько 8:30, і зараз, о 10:30, знову повільно зникає.

Ми наповнили водою все, що змогли знайти, і зараз мусимо економити дорогоцінну рідину. Під час цієї війни слід економити все, включно з водою та їжею.

Мама на роботі, тато щось читає, а я збираюся до Бояни, тому що там не стріляють.

(Zlata Filipović, Zlata’s Diary. A Child’s Life in Sarajevo, translated with notes by Christina Pribichevich-Zorić (London: Puffin Books, 1995), p. 63. Переклад з англійської)

Ілюстрація: мешканці Сараєва в черзі за водою, 1992 р. Фото Міхаїла Євстаф'єва.

Дорога Міммі,

Нові райони міста – Добриню, Мойміло, Войнічко полє – сильно обстрілюють. Все зруйновано, згоріло, люди ховаються в укриттях. Тут, у центрі міста, де ми живемо, все по-іншому. Тут спокійно. Люди виходять надвір. Сьогодні був гарний теплий весняний день. Ми теж вийшли. На вулиці Васо Міскіна було повно людей, дітей. Це виглядало як марш миру. Люди вийшли, щоб бути разом, вони не хочуть війни. Вони хочуть жити і розважатися, як звикли. Це ж природно, хіба ні? Хто любить війну або хоче її, якщо це найгірша річ у світі?

Я продовжую думати про марш, у якому я сьогодні взяла участь. Він більший і сильніший за війну. Ось чому він переможе. Люди мусять перемогти, не війна, тому що війна не має нічого спільного з людяністю. Війна – це щось нелюдське.

(Zlata Filipović, Zlata’s Diary. A Child’s Life in Sarajevo, translated with notes by Christina Pribichevich-Zorić (London: Puffin Books, 1995), p. 32. Переклад з англійської)