assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у квітні 1949 р. – переміщеної особи в таборі Ландек в Австрії:

Знову роблю нашу малу грядку під вікном – учора, в другий день латинських свят, сіяла й садила. Були три чудові дні, непорочна синява над головами і така легкість у повітрі.

Люди виїжджають, приходять якісь інші. Ще завжди риються в землі, поліпшують свої перелітні гнізда. Але, спитаєш у коридорі знайомого інженера: «Ви не робите вашого городу?» – а він: «Ні, ми вже скоро поїдемо». І стане, все ж, якось важко на серці. Хоч знаємо, що й Канада – нічого доброго для нас. Учора, під упливом листа з Канади дочки Юрія Клена до матері (пише про духову пустку і чужість тієї країни) – нагло схотілося залишитися тут, в Европі, назавжди. Думала навіть декілька годин над тим, чи не варто б нам подбати про австрійське громадянство, що тепер не було б, може, важко: адже ж у нас, по мамі, добрі віденські предки, навіть з генералом Беринда-Чайковським, що мав полк свого імени. А по татковій лінії – той лікар Бурачинський, теж у ранзі генерала. Але потім, покинула ці думки: що було б, якби Австрія попала під большевицький «протекторат» чи щось ще гірше? Словом, це не може бути азиль для нас.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 240–241)

Ілюстрація: співробітники Музею Івана Франка у Львові, 7 квітня 1941 р. Старша наукова працівниця Марія Струтинська стоїть друга праворуч.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у 1941 р. – мешканки Львова:

Від десяти днів у мене – мама! Знову маю, вперше від початку війни, дім, захист, вигоду. І хоч над нами стоїть ще легким туманом сум – мама дуже оплакує татка – то життя знову стало можливим.

Сьогодні була на похоронах д-ра Костя Левицького. Служба Божа в церкві Св. Юра – Клементій Шептицький такий стилево-візантійський в жалобних ризах, ректор Сліпий (він потайки висвячений єпископом 1939) у митрі і всьому блиску на проповідальниці. Дуже гарний, дискретний хор.

Церква була перерізана впоперек, згори вниз, велитенською чорною оксамитною завісою, з великим, фіолетним хрестом посередині – по боках жовтоблакитні прапори. На самій горі, як золота спряжка – тризуб.

Лавки заповнені нашими нотаблями – вся еліта Західних Земель, так багато ще їх! Там відчула, що наше життя йде все ж самостійно попри те, німецьке, і хоч ми не знаємо, що може прийти завтра – у нас своя власна сила, що її не можна знищити з-зовні.

Виходу похоронів не бачила, мусіла побігти погрітися. Потім перестріла довжелезний похід на площі Міцкевича. І, хоч оркестри – їх було більше – дещо й фальшували, враження було гідне, величне.

Німці дійшли до Криму, але вгорі – спинилися під Москвою, під Ленінградом. На Заході – нальоти на німецькі міста, сотні літаків зразу.

У нас – великі дискусії. Одні, як Дзісь, твердять, що німці знищать большевиків, інші в це не вірять. Дехто каже, що навіть у самій Німеччині старше покоління ставиться до цього скептично. Але, ніхто не вірить, щоб Німеччина перемогла аліянтів. Буде так, пророкують, що і Німеччина й Англія будуть украй знищені війною, помиряться, а тоді німці мусітимуть рахуватися з народами, що окупували. А на Україні німці загубляться, не зможуть її опанувати...

Тимчасом – поводяться там ще гірше, як тут.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 155–156)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у липні 1944 р. – переміщеної особи, яка перебувала в селі Жеґестів (Лемківщина, тепер Малопольське воєводство, Польща):

Довго не писала: 23 червня повернулася зі Львова, звідки, без зломання числа, приїхав раніше досить спанікований бомбами Гординський. Подорозі туди, на станції в Тарнові, вкрали мені під час летунського алярму портмонетку з грішми й документами – на щастя, білет мала в кишені пальта. Поступила до Степана в Перемишлі – він виручив мене грішми, а від Лемана у Львові дістала нову, добру виказку.

Раз, виглядаючи з вікна в помешканні Іренки, на Ґловінського (насупроти шпиталь), мала розмову з раненим німцем: «Тут у нас самі шпіони, слова не можна сказати, а ті медсестри – всі проститутки. Усе в нас валиться...».

До свого помешкання тільки заходила. В Ореста там знайома з Києва, з донею – все досить запущено, але яке це має вже значення! Розжалобила мене своїми пестощами кицька – зрештою, Зеров дбає за неї.

Зламала число, була там дванадцять днів. У Львові було спокійно, один незначний наліт, а взагалі – настрій прикрий. Хмара спліток, головно «містичних». Ще почула про наші «панічні настрої» – чого ми тікали? Так, наче б ті самі люди не збиралися їхати зразу ж услід за нами, тільки кращим транспортом. То правда, що деякі з наших мужчин великі страхополохи – але що іншого мала робити я, як не скористуватись з того спільного транспорту?

В часу мого перебування у Львові сталися важні події: упадок Італії, та, одночасно, висадка альянтів в Нормандії. Два дні пізніше почали німці бомбардувати Англію з Лондоном новою зброєю – запальними бомбами в літаках без людської обслуги. «Інвазія» альянтів розгорнулася у глиб Франції, де йдуть великі бої – альянти вживають маси воєнного матеріялу, як про це пишуть німці. Тепер, кажуть вони, до таких боїв мусіло дійти, але – чому треба було увесь час твердити, що ніяка «інвазія» неможлива?...

У Жеґестові я застала вісті про якісь неправдоподібні концесії для українців: армія, може й держава... Наші молоді мужчини, Стефаник, Нижанківський, навіть Безпечний захопилися були цим на мить – їх тимчасом покликали до Дивізії – але скоро ті оптимістичні вісті виявилися спліткою – і вони тепер викручуються з тої Дивізії, як можуть. Навіть і тепер німці не здатні політично думати. Манія великости.

На Сході – погано. На середньому відтинку велика большевицька офензива, у Фінляндії вона почалася ще раніш. Стоять теж під Вильном, оточують його.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 202–203)

Ілюстрація: вулична торгівля у Львові, 1943 р. Фото Джо Юліуса Гейдекера.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у березні 1944 р. – мешканки Львова, співредакторки журналу «Наші дні»:

Сьогодні була на панахиді по д-рові Сімовичу. Страшно перейнялася цією несподіваною смертю. Увесь час бачу його, чую його голос, його жарти зі мною. В суботу ми мали багато спільного діла: увесь час то він виходив до нас нагору, то я збігала до нього вниз: я опрацьовувала спогади Северина Паньківського і треба було дещо в рукописі перевірити, а він диктував нашій секретарці «Сон» Зерова для «Наших Днів». Сказав мені, закриваючи останній раз двері за собою: «Так щось в мене болить той бік і та ліва рука». А в понеділок його вже не стало.

Мала я з ним і одну велику прикрість: написав гостру критику на книжку Наталени Королевої – одної з наших найпильніших авторів, її дрібні речі були прикрасою журналу. Я сперечалася, відкликалася до гол. редактора В-ва, д-ра Шлемкевича – не помогло: «Ми не можемо такому авторові, як Сімович, відкидати матеріял – він сам відповідає за себе…». А за деякий час я отримала гіркого листа від Королевої, з відмовою дальшої співпраці. Було боляче, образливо. Я також знаю, що він, Сімович, реаліст в літературних справах (сам сказав мені колись, що був проти першої нагороди на конкурсі В-ва для Липинного «Короля Таїті», бо там виступає мертвий король...), не міг сприймати Королевої, а тому так обійшовся з її книжкою, з мовою. Усе те пригадалося так, між іншим, а Сімовича жаль, жаль і шкода.
 
Становище на фронті – неважне, як кажуть наші східні брати. Після того, як німці оборонили Тернопіль (у Збаражі – большевики), там «прочищують навколо терен», тепер кажуть про змінні (вехсельфоль) бої в області Тернополя і на південь від [нечитке], а також в районі Проскурова. Большевики напирають з усіх сторін і сил на Сході, де ще стоять німці, поширюють лінію влому на шляху Вінниця – Львів. Але, вчора німці взяли Херсон, кажуть, що кримська армія (больш.) «так, як би відтята». Люди зі Сходу, визначніші, поволі, одинцем виїжджають на Захід. Деякі скупчення евакуйованих зі Сходу перевезли до таборів (м. ін. письм. Цуканову з чоловіком і сином: талановита письменниця і мила людина з промінистими очима – побувала й друкувалася у нас («Бузковий цвіт»).

Знову в Житомирі було тепер таке, що коли втекли німці, поляки повистрелювали значне число українців. Німці нагло повернулися, захопили й понищили цілий загін большевиків, що саме увійшов. Цілими днями лежали там неприбрані трупи на вулицях.

(Марія Струтинська (В. Марська), Далеке зблизька (Вінніпеґ: Видавнича спілка «Тризуб», 1975), с. 197–198)

Ілюстрація: співробітники Музею Івана Франка у Львові, 7 квітня 1941 р. Перша ліворуч у верхньому ряді – старша наукова працівниця Марія Струтинська.


Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 5th, 2025 11:50 am
Powered by Dreamwidth Studios