assassins_cloak | Entries tagged with 1880

Зі щоденника Артура Конана Дойла (1859–1930), англійського письменника, у 1880 р. – корабельного лікаря на китобійному судні «Гоуп»:

Гарний день. Склянка досі дуже низько. Після сніданку сходив на берег з капітаном. Записували робітників із Шетланду. У маленькому офісі Тейта жахлива тиснява й черги. Прибули «Ян-Маєн» і «Віктор». Мюррей із «Навітряного» здається порядним хлопцем. Ми з капітаном [Ґреєм] уже виходили з офісу Тейта, коли до нас причепився п’яний шетландець. «Капітане, я (гик!) поїду з вами. Така ходка, капітане, якої у вас ще не було (гик!). Триста п’ятдесят тонн, сер, я приношу удачу». Ґрей звернув у комору, він здавався роздратованим. Я сказав: «Якщо хочете, я виведу його, капітане». Він відповів: «О, я знаю, лікарю, вам хотілося б надавати йому штурханів. Я б і сам йому надавав, але це не допоможе». Ми зачинили двері комори на замок, коли це раптом крізь димчате скло вікна у верхній частині дверей проступила примарна тінь долоні. Бах! Дзелень! У комору посипалися тріски й скалки, і ми побачили нашого невгамовного шетландця, який заглядав до нас із холу, з його порізаних рук лилася кров. «Дерево й метал не сховають вас від мене, капітане Ґрею. Я поїду». Увесь цей час капітан незворушно курив свою люльку й не відходив від каміну. Штурханами й стусанами цього чолов’ягу врешті випхали до в’язниці, хоча, думаю, лазарет був би для нього більш підходящим місцем. Якщо мені колись доводилося спостерігати DT [delirium tremens], то це було саме воно. Мав пообідати з Мюрреєм із «Навітряного» й Тейтом, поговорити про масонство, про китобійний промисел тощо. Сперечався з Мюрреєм щодо ефективності лікарських засобів. Було багато гарного вина. Приємно закінчив вечір у компанії капітана. До речі, сьогодні виявили ще одного «зайця», от жалюгідне створіння. Спершу капітан налякав його, оголосивши, що він мусить повернутися, але зрештою контракт таки підписали.

(Артур Конан Дойл, Небезпечна робота. Щоденник арктичних пригод: збірка, переклад з англійської Вікторії Зенгви (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018), с. 231–232)

Зі щоденника Олександра Кістяківського (1833–1885), українського правознавця і громадського діяча, у 1880 р. – професора Київського університету:

Вчора відвідав мене Іващенко, всупереч моєму переконанню, що він поїхав. Я з ним останнім часом зблизився. Він цілковито моральна особистість з міцним характером і здоровим глуздом. Під впливом прихильності до нього я відкрився йому, що веду свої мемуари, що вони занадто індивідуального, занадто пекучого характеру, а тому я вирішив, щоб їх оприлюднили через вісімдесят років після моєї смерті. Сказав йому, щоб він пам’ятав, що у мене є ця коштовність: коли я помру, а він залишиться серед живих, щоб він сприяв збереженню мого другого я, коли перше зникне назавжди. Він підняв питання про необхідність їх десь зберігати, через острах поліцейського шпигунства і з інших міркувань. Я погодився з ним. Але вказав на те, що не знаю, де. Він запропонував Держ. банк. Я сказав, що не бажаю привертати до себе увагу.

Справді: що було б, якби цей щоденник захопила поліція. Вона би випотрошила заживо мої нутрощі. Вона би наробила скандалу. Вона би в гріб мене загвоздила. Вона би знищила це єдине моє надбання, яке з кожним місяцем, з кожним роком набуває більшого й більшого для мене значення. Думка про необхідність десь зберігати навіть для охоронення від пожежі і з інших спонукань мене не полишає.

Але ж не можу зберігати в якійсь громадській установі – це означало би привернути до себе і до моїх мемуарів увагу. А я цього далебі не бажаю.

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

(Олександр Кістяківський, Щоденник (1874–1885), Т. 2, 1880–1885 (Київ: Наукова думка, 1995), с. 39. Переклад з російської)

Зі щоденника Марії Башкирцевої (1858–1884), української художниці й письменниці, яка мешкала у Франції:

Потен вимагає, щоб я їхала; я відмовляюся навідріз, і потім напівжартома-напівсерйозно починається скарга на мою сім’ю. Я питаю його, чи шкідливо для горла біситися і плакати щодня. Звісно... я не хочу їхати. Мандрувати чудово, але не з моїми, з їхніми дрібними стомлюючими клопотами. Я знаю, що я буду розпоряджатись, але вони мене дратують і потім… ні, ні, ні!

Та й, нарешті, я майже не кашляю. Але тільки все це робить мене нещасною; я більше не уявляю собі можливості позбутися всього цього, позбутися чого? Я зовсім не знаю, і сльози душать мене. Не подумайте, що це сльози дівиці, яка не вийшла заміж; ні, ті сльози зовсім не схожі на ці. Втім... можливо, й це. Проте не думаю.

І потім, навколо мене такі сумні справи, і нема можливості кричати. Бідна тітка живе усамітненим життям, ми бачимося так мало; вечорами я або читаю, або граю.

Є в нас щось таке, що, попри прекрасні розмірковування, попри свідомість, що все йде до знищення, все ж змушує нас жалітися! Я знаю, що, як і всі інші, я йду до смерті, до знищення, я зважую обставини життя, котрі, які б вони не були, видаються мені нікчемними й пустими, і тим не менш я не можу скоритися. Отже, це сила, отже, це щось, отже, це не «перехід», не проміжок часу, який байдуже де провести – в палаці чи в погребі; отже, є щось сильніше та істинніше, ніж наші безумні фрази про все це! Отже, життя не простий перехід, не марнота, але... найдорожче для нас, усе, що ми маємо?

Кажуть, що це ніщо, тому що нема вічності. О! Безумні!..

Життя – це ми; воно належить нам, воно все, що ми маємо; хіба можна говорити, що воно ніщо. Але якщо це ніщо, то покажіть мені що-небудь, яке являло би собою щось!

Який славний і милий цей Тоні; він каже, що найбільш обдаровані досягали чогось лише років через дванадцять праці; що Бонна після семи років праці був іще нічим; що сам він виставив першу картину лише на восьмому році. Я все це знала, але оскільки я розраховувала досягнути більшого до двадцяти років, то ви зрозумієте мої роздуми.

Опівночі у мене з’явились підозри. Тоні, здається, занадто довіряє моїм силам; я підозрюю якусь жахливу западню.

(Мария Башкирцева, Дневник (Москва: Рипол Классик, 2017), loc. 272 of 391, Adobe Acrobat Reader. Переклад з російської)

Нас із капітаном о шостій ранку розбудив помічник, застромивши свою голену макітру в каюту й проспівавши: «Риба, сер», – а тоді зник на сходах у каюту, немов засвітлювач ліхтарів. Коли ми вибралися на палубу, човни помічника й Пітера були вже там, де бачили рибу.

Вони ще раз мигцем побачили кита приблизно за милю на навітряному боці й кинулися до нього, але швидко втратили здобич із поля зору. Тим часом інший дуже гарний кит випірнув позаду дуже близько до корабля, і до нього спустили човни Галтона й Ренні. Чотири човни переслідували його кілька годин, а потім подув вітер і море захвилювалося так, що деякі човни набрали води. Нам довелося підняти їх на корабель і дати китові спокій. Цілий день дуже сильний шторм з північного заходу, сила вітру – 9 балів.

(Артур Конан Дойл, Небезпечна робота. Щоденник арктичних пригод: збірка, переклад з англійської Вікторії Зенгви (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018), с. 306–307)