![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, у 1944 р. – студента Німецького університету у Празі:
Сьогодні (неділя) вернувся з Берліну, де сидів рівно тиждень. Поїхав був туди, щоб поладнати деякі справи та попрощатися з людьми й містом. Жив у Осадчука. На жаль із своїх давних професорів бачив лише Гаусгофера; все інше порозбігалося. Напр. Бербер поїхав до Швайцарії як нім. представник до міжнар. Черв. Хреста, Ахметелі евакуувався разом зо своїм Ванзее-Інститут, Сікс дістав підвищення по службі та працює в Мін. Зак. Справ як шеф культурного відділу; він теж евакуувався. – Сам Берлін робить несамовите враження. Модерні Помпеї! Цілі дільниці виглядають як одна сумна руїна. – Із давніх німецьких товаришок, що з ними ближче приятелював, не застав нікого крім Frl. Hahn. (Зокрема не застав ні Інге Брандт ні Лії-Інез Люббарт, що з ними особливо хотів бачитися). З Алеттою Ган провів два симпатичні вечора на двох різних помешканнях; вона саме у тракті перепровадин до гарної віллі у Груневальді. Від неї довідався найновіші сплетні про факультет та її амурні клопоти з Гавсгофером; заручини, якими вона влітку так гордилася, взяв чорт. – Із наших людей бачився м. ін. із інж. Андрієвським (був д. пригноблений убивством полк. Сушка у Львові) та із Анатолем Курдидиком, що оповідав цікаві подробиці про антижидівський інститут у Франкфурті, де він працює. – Із Рудком бачився мало, бо він саме був занятий підготовою реферату на семінар проф. Шпранґера (про психологію у Хрістіяна Вольфа). Всетаки встигли переговорити ще раз справи, зв’язані із моїми завданнями у Празі та при редагуванні Бюлетеня. Зіставив Рудкові рукопис моєї великої статті про «Студентський Львів». – На станцію відпроваджували мене: Рудко, Осадчук та Енка Кушкевич. Відїзд: 7,50 вечором. Приїзд: 4,30 ранком. Мав 2 клясу, місця було доволі, але не виспався, бо перемерз у вагоні. – Мама була здивована, заставши мене ранком у моїм ліжку. – Із кореспонденції за цей тиждень не багато було цікавого: картка від Іка; мого великого, засадничого листа, про його переселення до Відня, видно ще не одержав. – Зате цікавіше фамілійне листування: Трагедія з Бабцею. Влодко перевіз її до Кракова, але Сяськова Маруся відмовилася приняти до себе Бабцю на побут. Між Влодком і Марусею прийшло до «пекельної авантюри» – ipsissima verba [найсправжнісінькі слова] Сяська, який чейже – при норовах своєї Марусі – вже в цьому напрямі доволі загартований. Також д. сумний лист від Михайла. Він рішений оставатися у Львові, хоча рахується із приходом большевиків і впевнений у тому, що це буде його погибіль. – Сьогодні вечором був з Мамою у кіні на фільмі «Großstadtmelodie» [«Мелодії великого міста»] на тлі берлінських мотивів. Але нині це тільки історичний мотив; Берлін лежить у розвалинах і не знати, хто й коли його відбудовуватиме.
(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 196–197)
no subject
Date: 2025-01-23 02:04 pm (UTC)У молоді роки Л.-Р. перебував під впливом консерватизму, особливо ідей В.Липинського, викладених останнім у "Листах до братів-хліборобів" (1926). Нетривалий час навіть брав участь у політ. орг-ціях прихильників П.Скоропадського, проте згодом відійшов від них. У одному зі своїх листів, датованому 1951, він написав, що "внутрішньо розійшовся з гетьманцями ще під час війни, надивившись в Берліні і Празі до їхньої духовної та організаційної мізерії". Перебуваючи в Швейцарії, захопився ідеєю відродження довоєн. галицької націонал-демократії, якій були віддані його батьки. Проте ця ідея втратила практичну цінність після масового виїзду укр. емігрантів з Європи.
На поч. 50-х рр. Л.-Р. зблизився з середовищем Укр. революційно-демократичної партії (УРДП), яка мала своїх прихиль-ників переважно серед емігрантів з Наддніпрянської України. Але ці контакти, як згодом він говорив про них Б.Осадчуку (серпень 1952), обмежувалися тільки його публікаціями в парт. газ. "Українські вісті".
Будучи рішучим противником націоналізму, Л.-Р. наприкінці 60-х рр., однак, зблизився з окремими представниками Організації українських націоналістів за кордоном (ОУНз; двійкарями). Він цінував цей одлам націоналістичного руху за те, що той цілком відійшов від тоталітарної оунівсько-донцовської ідеології (див. Д.Донцов) і водночас принципово не поділяв світоглядних позицій демократ. соціалізму західноєвроп. зразка. На відміну від переважної більшості вчених укр. діаспори, Л.-Р. був "політично нейтральним", а свої світоглядні погляди визначав як ліберальні. У листі до Є.Пизюра, датованому січнем 1968, він зазначив, що "почуває ідеологічну близькість до класичного лібералізму в європейському значенні слова, який, зрештою, має в собі сильну дозу консерватизму".
У своїх працях і листах Л.-Р. виявляє виняткову ерудованість у багатьох галузях гуманітарного знання. Особливо обізнаним він був у сфері історії – від давніх цивілізацій Китаю до сучасної амер. к-ри. Проте його дослідницька діяльність концентрувалася виключно на укр. історії двох останніх століть, гол. чин. на проблемах укр. суспільно-політ. думки в період, коли та існувала в розвинутому вигляді (від 2-ї пол. 19 ст. до 1933, а в Західній Україні – до Другої світової війни).
Одноліток і друг Л.-Р. від часів навчання у Львів. ун-ті О.Пріцак вважав найбільш відмітною рисою творчості свого товариша відданість невеликим (від 10 до 40 стор.) науково-публіцистичним есе, кожне з яких шліфувалося "до нескінченності", аж поки автор не починав вважати подальше вдосконалення тексту малоефективним і, отже, оцінював його як придатний до опублікування. Іноді Л.-Р. повертався до опрацьованої теми через багато років, щоб створити новий текст, який не повторював попереднього. Його есе (бл. 50 за все життя) мали бездоганну логічну побудову і добре продуманий філос. контекст. Вони адресувалися не тільки фахівцям, а й широкому колу читачів з солідною інтелектуальною підготовкою, які були зацікавлені у відповідній тематиці. Проблеми минулого укр. народу розглядалися в них на тлі всесвітньої історії, з урахуванням методологічного арсеналу зх. істор. науки, яким він досконало володів.
У популярній літературі Л.-Р. часто називають політологом, який заглиблювався в істор. контекст. Насправді, однак, його твори не є політологічними текстами (і тим більше це не розвідки з радянології), але оскільки в його есе минуле не відділяється від сучасності, то вони містять чимало висновків, цікавих для політологів.
Монографія, як вважав О.Пріцак, не відповідала темпераментові Л.-Р. Проте цілком імовірно, що не менш істотною причиною обрання ним есе як форми наук. творчості була постійна завантаженість викладацькою роботою. Маючи наприкінці життя більше "вільного" часу для наук. роботи, він почав працювати над монографією, яку назвав – "Формування української нації: історія та інтерпретації". За задумом, у цій праці події укр. історії від антич. доби до сучасності повинні були висвітлюватися як такі, що є органічно вмонтованими в загальноєвроп. та євразійський контекст, а в центрі аналізу мала бути проблема взаємодії укр. народу з його сусідами. На цьому широкому тлі розгорталася осн. тема книги – формування новітньої укр. нації у взаємозв'язку з соціальними, політ. та інтелектуальними чинниками, які впливали на цей процес. Однак передчасна й несподівана смерть перервала роботу на початковій стадії.
Завдяки активній участі у наук. конгресах і конференціях (іноді їхнім організатором був сам Л.-Р.), вченого добре знала міжнар. наук. громадськість. Проте його друкований доробок був "розкиданий" у малотиражних журналах і тому залишався тривалий час для широкої громадськості майже невідомим. За життя була опублікована лише одна книга – збірка "Між історією і політикою" (1973). Укр. мова цього видання наперед визначила обмеженість його поширення в наук. колах світу. В УРСР книга була практично невідомою. Учень Л.-Р. І.-П.Химка під час поїздки в СРСР нелегально провіз кілька примірників, які поширювалися в Україні через "самвидав".
Підготовлений сином Л.-Р. – Петром – англомовний збірник есе батькових праць вийшов з друку в Едмонтоні 1987. 500-сторінковий том складається з 22 есе. Він мав набагато більший резонанс, ніж перша книга, і справив на багатьох науковців зх. світу, за їх власними зізнаннями, неабияке враження масштабом інтелекту та ерудиції його автора.
Перше видання праць Л.-Р. з'явилося в УРСР в останній рік існування Радянського Союзу. Випускник Львів. ун-ту Я.Грицак об'єднав 3 істор. есе Л.-Р. в невелику за обсягом книгу "Нариси з історії нової України". Серед матеріалів була і славнозвісна стаття "Націоналізм", уперше опублікована 1966 у словниковій частині "Енциклопедії українознавства".
На поч. 1990-х рр. Я.Грицак упорядкував архів Л.-Р. і за допомогою Центру досліджень історії України ім. П.Яцика при КІУС опублікував у вид-ві "Основи" 1994 2-томник "Історичних есе". Для цього видання було відібрано 59 праць Л.-Р., тобто істотно більше, ніж в обох зарубіжних збірках. 2007 на основі 2-томника вийшов з друку однотомник рос. мовою.
Відтоді наук. спадщина Л.-Р. стала доступною широкій громадськості. Неопублікованим залишається листування вченого.
Як вважав Л.-Р., укр. істор. процес упродовж 4-х останніх століть відбувався, хоч і з деякими запізненнями, але за західноєвроп. "сценарієм". Цьому не перешкодив навіть прихід "другої кріпаччини", який був характерним тільки для Сх. Європи. В кінцевому підсумку, кріпаччину в Україні змело козацько-сел. повстання під проводом Б.Хмельницького.
Заперечуючи формаційний підхід до історії, Л.-Р. застерігав водночас, що відмова від марксистської "глобальної" періодизації історії не мала означати повернення до "локальних" схем, зокрема тих, що розвивалися укр. істориками дореволюц. часу і згідно з якими укр. історія поділялася на "княжу добу", "литовсько-польську добу", добу "козацької держави" й "добу національного відродження". У цих схемах він убачав штучну ізоляцію вітчизн. історії від широкого істор. контексту. Разом з тим він був згодний з висновком укр. дореволюц. істориків, що середньовічна доба в Україні тривала довше, ніж на Заході (до Люблінської унії 1569).Київську Русь навіть на пізніх етапах її існування Л.-Р. не тлумачив як повністю феод. утворення, оскільки в ній були відсутні найістотніші інститути феодалізму – васалітет і лен. А от Велике князівство Литовське (як і укр. землі в його складі), на його думку, було класичним феод. утворенням. Він не знаходив феод. рис у Моск. (Рос.) д-ві після періоду опричнини царя Івана ІV, яка розчавила корпоративні права землевласників. Усі соціальні групи в цій д-ві, у т. ч. й привілейовані, однаково потерпали від сваволі монарха в тому, що торкалося безпеки особи і прав власності. На думку Л.-Р., друга після опричнини "революція згори", якою були реформи царя Петра І, не внесла нічого істотного в рос. державність і соціально-екон. структуру рос. сусп-ва. Незважаючи на вестернізацію, тип рос. державності залишався глибоко відмінним від західноєвроп. зразків. Л.-Р. погоджувався з висловом М.Сперанського, що рос. сусп-во складається з рабів царя – дворян, і рабів дворян – селян-кріпаків.
Принципове значення для істор. концепції Л.-Р. мало розрізнення понять "народ" і "нація". Він вважав, що нац. характер є явищем суспільно-культ., а не біологічної сфери життя людей і пов'язував його з комплексом цінностей та системою сусп. інституцій. Нація, твердив він, є феноменом політ. життя і спирається на свідому волю людей, які хочуть мати власну держ. організацію. Народ же, на його думку, визначається сукупністю якостей людей, що передаються з покоління в покоління "майже автоматично", без свідомих зусиль – це звичаї, побут і розмовна мова. Народ (етнос) є субстратом, з якого може, але не мусить постати нація. Народ є феноменом старішим і тривалішим, ніж нація. Щоб пригасло нац. життя, не треба, щоб етнічний масив, який творить його підложжя, був фізично знищений. Для цього достатньо, аби в соціальної еліти народу забракло бажання бачити у своєму народові суб'єкта політ. життя.
Л.-Р. прагнув використовувати для тлумачення істор. процесу "кольорову гаму". Він визнавав, напр., що включення всіх укр. земель до складу польс. коронних територій різко прискорило процес покріпачення селян, але не стільки польс. панами, скільки місц., які воліли полонізуватися. У результаті створилися умови для козацько-сел. повстань, що переросли в широкомасштабну війну. В цій війні й народилася Укр. козац. д-ва.
Наслідки Люблінської унії 1569 він оцінював у різних площинах по-різному. В площині соціальних відносин – здебільшого негативно. І це – незважаючи на появу нової укр. еліти, яка відразу і з великим успіхом зайнялася державотворенням. А от у площині к-ри його оцінка унії була винятково високою, оскільки унія забезпечила поширення в укр. землях західноєвроп. к-ри.
На його думку, поєднання соціального і національно-реліг. начал у визвол. війні під проводом Б.Хмельницького надало цій війні характеру найбільш масштабного, тривалого і запеклого міжстанового конфлікту в Європі доби переходу від середньовіччя до нових часів. Ця війна змела систему кріпосницьких відносин в укр. селі, в ній відроджувалася, як фенікс з попелу, укр. нація. Л.-Р. назвав цю війну великою козац. революцією. Він відкидав запроваджену в укр. історіографії вченими народницької школи (див. Народницький напрям в українській історіографії) інтерпретацію цієї війни як змагання між панською аристократією і козацькою демократією. У вогні великої козац. революції, на його думку, народжувалося станове сусп-во. Козацтво як цілісність прагнуло створення стану, відмінного від селян, і тому утворення в ході цієї революції з козацької старшини нової земельної аристократії було явищем невідворотним.
В історії України 19 ст. Л.-Р. виділяв три періоди: від упадку козац. державності до 1840-х рр., від 1840-х до 1880-х рр., від 1890-х рр. до Першої світової війни. Така схема була розроблена ним на ґрунті проблематики укр. національно-визвол. руху, осн. носіями якого були – шляхта, різночинна інтелігенція та нар. маси. Відповідні періоди він пропонував назвати шляхетським, народницьким і модерним, залежно від того, представники яких верств виходили на провідне місце в суспільно-політ. житті. Разом з тим він віддавав також належне значення скасуванню кріпаччини 1861 (див. Селянська реформа 1861) і розгортанню в Україні машинної пром-сті (див. Індустріалізація).
У 1920-х рр. у працях М.Волобуєва, О.Оглоблина, М.Слабченка, М.Яворського обґрунтовувалася теза про колоніальне становище України в Російській імперії. Вона настільки утвердилася в той час, що будь-яка ін. точка зору просто не сприймалася. Незважаючи на це, Л.-Р. твердив, що царська адміністрація розглядала укр. землі як корінні провінції імперії і тому забезпечувала в них за допомогою іноз. інвестицій навіть вищі темпи індустріального розвитку, ніж у центр. регіонах країни. У одній з дискусій, в якій брали участь Л.-Р. і О.Оглоблин, останній у зв'язку із зазначеним твердженням Л.-Р. спочатку зауважив, що висловлювання про колоніальне становище України в Рос. імперії лише констатує, що рос. уряд провадив в Україні колоніальну політику, однак згодом, відчуваючи, мабуть, суперечливість між формулюванням своєї осн. тези і таким її уточненням, погодився, що термін "колоніалізм" не цілком відповідає реаліям Сх. Європи.
Розмірковуючи над подіями визвол. змагань 1917–21 (див. Українська революція 1917–1921), Л.-Р. вбачав у тогочасному внутр. стані укр. сусп-ва осн. причину невдач цих змагань. У зв'язку з цим він вважав небезпечним і далі пропагувати поширений міф про позитивність "революційної стихії", в якій насправді було набагато більше варварсько-руїнницького, ніж очищаючого і творчого.
Л.-Р. стверджував, що тоталітарний режим за своєю природою не допускає децентралізації влади, а тому проголошений в Конституції СРСР "радянський федералізм" є насправді фікцією. Разом з тим він наполягав на тому, що реальний федералізм в СРСР все-таки існує, бо має реальний зміст – багатонац. склад населення СРСР. Отже, рад. республіки, незважаючи на те, що вони були повністю підпорядковані Кремлю, є нац. державами реальних живих народів.
Наприкінці 1950-х рр. Л.-Р. зробив прогноз щодо майбутньої долі тоталітаризму в СРСР. На його переконання, владний режим в СРСР був здатний на "відлиги", але не на демократизацію, яка порушувала б монополію держ. (комуніст.) партії в управлінні єдиною країною. У зв'язку з цим він стверджував, що коли під зовн. або внутр. ударами заламається політ. диктатура в СРСР, то за цим неминуче настане розвал усієї суспільно-екон. системи єдиної країни.