assassins_cloak | Entries tagged with лисяк-рудницький

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, у 1944 р. – студента Німецького університету у Празі:

Сьогодні (неділя) вернувся з Берліну, де сидів рівно тиждень. Поїхав був туди, щоб поладнати деякі справи та попрощатися з людьми й містом. Жив у Осадчука. На жаль із своїх давних професорів бачив лише Гаусгофера; все інше порозбігалося. Напр. Бербер поїхав до Швайцарії як нім. представник до міжнар. Черв. Хреста, Ахметелі евакуувався разом зо своїм Ванзее-Інститут, Сікс дістав підвищення по службі та працює в Мін. Зак. Справ як шеф культурного відділу; він теж евакуувався. – Сам Берлін робить несамовите враження. Модерні Помпеї! Цілі дільниці виглядають як одна сумна руїна. – Із давніх німецьких товаришок, що з ними ближче приятелював, не застав нікого крім Frl. Hahn. (Зокрема не застав ні Інге Брандт ні Лії-Інез Люббарт, що з ними особливо хотів бачитися). З Алеттою Ган провів два симпатичні вечора на двох різних помешканнях; вона саме у тракті перепровадин до гарної віллі у Груневальді. Від неї довідався найновіші сплетні про факультет та її амурні клопоти з Гавсгофером; заручини, якими вона влітку так гордилася, взяв чорт. – Із наших людей бачився м. ін. із інж. Андрієвським (був д. пригноблений убивством полк. Сушка у Львові) та із Анатолем Курдидиком, що оповідав цікаві подробиці про антижидівський інститут у Франкфурті, де він працює. – Із Рудком бачився мало, бо він саме був занятий підготовою реферату на семінар проф. Шпранґера (про психологію у Хрістіяна Вольфа). Всетаки встигли переговорити ще раз справи, зв’язані із моїми завданнями у Празі та при редагуванні Бюлетеня. Зіставив Рудкові рукопис моєї великої статті про «Студентський Львів». – На станцію відпроваджували мене: Рудко, Осадчук та Енка Кушкевич. Відїзд: 7,50 вечором. Приїзд: 4,30 ранком. Мав 2 клясу, місця було доволі, але не виспався, бо перемерз у вагоні. – Мама була здивована, заставши мене ранком у моїм ліжку. – Із кореспонденції за цей тиждень не багато було цікавого: картка від Іка; мого великого, засадничого листа, про його переселення до Відня, видно ще не одержав. – Зате цікавіше фамілійне листування: Трагедія з Бабцею. Влодко перевіз її до Кракова, але Сяськова Маруся відмовилася приняти до себе Бабцю на побут. Між Влодком і Марусею прийшло до «пекельної авантюри» – ipsissima verba [найсправжнісінькі слова] Сяська, який чейже – при норовах своєї Марусі – вже в цьому напрямі доволі загартований. Також д. сумний лист від Михайла. Він рішений оставатися у Львові, хоча рахується із приходом большевиків і впевнений у тому, що це буде його погибіль. – Сьогодні вечором був з Мамою у кіні на фільмі «Großstadtmelodie» [«Мелодії великого міста»] на тлі берлінських мотивів. Але нині це тільки історичний мотив; Берлін лежить у розвалинах і не знати, хто й коли його відбудовуватиме.

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 196–197)

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, у 1949 р. – мешканця Женеви, студента Інституту вищих міжнародних досліджень:

Тиждень повний усяких занять. У понеділок-вівторок, сидів здебільша в «Palais des Nations». Секретаріат ООН, європейська секція, зорганізував конференцію з не-урядовими організаціями («Organisations non gouvernementales»). Завдання конференції: пропаганда ідей ООН між широкою громадськістю; якими засобами це досягти? Між 150 організаціями була також «Федерація Вільних Журналістів» з Лондону. Делегація складалася з одного польського журналіста з Лондону, який випадково був у Швайцарії на вакаціях (пан [прізвище пропущено]), ред. Мелень з Фрибурґу, один болгарин з Цюріху, кол. болгарський посол у Швайцарії (M. Mileff) та врешті я. Поляк з Лондону та болгарин привезли декларацію, яку хотіли зачитати на конференції. Але швидко переконалися, що конференція має чисто технічний характер і що нема ніякої можливости виступати на ній з політичними деклараціями. Отже ми сиділи тільки в ролі «обсерваторів». Втрачений час! Всетаки було цікаво подивитися раз трохи ближче на цей «цирк». Це спостереження підтверджують цей давній погляд, що вся УОН з її безчисленними прибудівками ця безсоромна «лавочка». Які велетенські гроші там видають! Скільки паразитів там примістилося! Неприємно вражає велика скількість жидів. На згаданій конференції головну ролю грав польський жидок, п. Шапіро. На коридорі випадково стрітив я жидівську комуністку з Чехії, Фройндову, вульгарну й антипатичну дівку, що її собі ще добре пригадую з її ком. виступів на університеті. Отже вона теж примістилася в ООН. Це типово. – Коли я в понеділок прийшов на пленарне засідання конференції (відбулося воно в направду гарній монументальній залі «Ради» Союзу Народів) сів я випадково... коло кого? Пана Coколіна! Він репрезентував якусь свою комуністичну лавочку, «Equipes de la раіх», що в ній діячкою є пані Dimnid, мати Claire, приятельки Романа Кметика.

Я був вдоволений, коли це врешті скінчилося.

Вчора (четвер, 30.6.) були в нас вечором Кішка з Бельгії (він уже не є головою Укр. Комітету в Бельгії; бандерівці зробили проти нього «пуч»), симпатичний литовець з Цюріху та Мелень. Саме тепер відбувається чергова сесія ІРО, сесія дуже важна, бо рішається дальша доля цієї організації. Дотеперішній генеральний секретар, Так (Tuck), зрезигнував.

Студійні справи: Саме нині був мій іспит на університеті. Droit international publique, у професора Bourquin. Я мав перед тим дуже мало часу підготовки.

Вчився порядно ледве тільки кілька днів. Останню ніч майже цілу ще працював: насамперед до з години над раном, а потім знову ще від шостої. Мій іспит, це т. зв. «examen d’équivalence», себто заступає «licence» (диплом), що я його не робив на женевському університеті). Мені на Інституті призначили «examen d’équivalence» у двох предметах: міжнародне право й міжнародна економіка. Іспит з міжнародного права відбувався не на самому Інституті, але на університет, бо проф. Буркен читає свій курс в кадрі юридичного факультету на університеті.

Було нас сьогодні щось к. 30 кандидатів. Іспити відбуваються в великій залі, де міститься вся публіка. Професор за столом рядом з одним урядовцем деканату. Студентів викликають в поазбучній черзі. Тоді як одного іспитують, наступному вже дають карточку з темою. Отже є змога продовж яких 10 мінут підготовитися. Проф. Bourquin дуже добрий в іспитах: питає спокійно, сам допомагає, доповняє те, що сказав студент.

Я дістав запит: «L’objet dans le droit internat. publique». Відповідав без ніякого труду. Думаю, що результат цілком вдоволяючий.

З інших справ: моя стаття, «Критика однієї утопії», друкувалася в Вістях в З числах.

Була сесія Української Національної Ради. Бандерівці не виступили із УНРади! – Подробиць ще не знаю.

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 430–431)

Ілюстрація: будівля «Палацу Націй» – офісного комплексу ООН у Женеві, сучасне фото.

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, у 1932 р. – учня Академічної гімназії у Львові:

Концерт випав досить добре: Я говорив привіт, всі мене хвалили, а хлопці сильно ґратулювали. Найгарнійшою точкою програми була інсценізація Гамалії, яка випалала дуже добре. Опісля подавали єї до радія.

Знов тепер дістав я нову роботу: Маю вчити два німецькі вірші на свято Ґетого, яке улаштовує наша гімназія. Видко, що я стаю улюбленим «коником», котрого уживають при всякій роботі.

Я був в кіні на комедії Вляста Буряна п. н. «Під курателею». Дурненька, але розвеселює, від комедії ніщо більше не жадається.

Читаю знамениті річи: «Народини Богів», «Юлій Апостата» і «Леонардо да Вінчі» Мережковського. Розвязує він в сих книжках могутний проблем: Христ і Антихрист. «Небо у горі, небо в долі, все що в горі є і на долі» се його гасло. Сила Агурамазди рівна силі Аримана. При тім дає барвний, прегарний образ епохи в котрій акція відбувається.

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 15)

Зі щоденника Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), українського історика і публіциста, який у лютому 1946 р. перебував у британській окупаційній зоні Німеччини:

В п’ятницю зовсім рано разом із згаданим «курієром» в дорогу до Юрка Луцького. Ціль дороги: малесеньке містечко Schöningen на самому кордоні совєтської зони. При поганих залізничних сполученнях мусіли ми, щоб не тратити часу, останній етап дороги (12 км.) машерувати пішки. Дорога прекрасна, вся вимощена, але погода жахлива: ввесь час дуже сильний дощ і вітер. До Шенінґен прибув зовсім промоклий.

Мій сопутник пішов шукати Луцького, я лишився в одній кавярні. Саме вижидаючи застановлявся над одним питанням: Що ані обличчя Юри Луцького не маю виразно в пам’яті, ані що тяжко було би мені схарактеризувати його вдачу. Ми не бачилися майже від самої матури (1937 рік). Луцький негайно після матури виїхав на студії закордон, тоді як я у рр. 1937–1939 студіював ще у Львові.

В певному моменті приходять Привітання. Курієра Луцький швидко виправив назад і ми лишилися самі. На безпереривній розмові провели ми все пополудне й вечір аж до години 3-ої над раном.

Історія Юрія Луцького така: В рр. 1937–39 студіював він на берлінському університеті. В 1939 році влітку поїхав був до Англії на вакаційні курси й там, через вибух війни застряг. Влаштувався на університеті в Бірмінґгем. Чому саме там: він мав в Англії труднощі матеріяльної натури, а в Бірмінгем дістав стипендію і мешкав в коледжі, утримуванім добродійними квекерами. Студіював модерну англійську літературу як головний фах. При цій нагоді досконалу вивчив англійську мову. Дисертацію писав про Альдоуса Гекслі. (Це саме й мій улюблений новітній англійський письменник!) Здобув науковий титул «М. А.» («magister artium»). В Англії існує обов’язкова військова служба чужинців. Луцький мав до вибору піти або добровільно до польського або до англійського війська. Вибрав це друге. Тепер у війську вже 1½ літ, остається йому ще раз стільки відслужити. Має рангу сержанта. Виконує функцію перекладача, військового урядовця, на фронтовій службі ніколи не був. В німецькій окупаційній армії працює від кількох місяців. - Хто міг би був подумати, коли ми розставалися перед девяти літами, де й в яких обставинах зустрінемося! Коли над цим призадуматися, дійсність видається найбільш фантастичною казкою! – В Англії Юрко Луцький оженився з англійкою, товаришкою студій. Має вже двоє діточок, пару дівчаток-близняток! Бачив фотографії його жінки: дуже, дуже симпатична – темноволоса, струнка нагадує героїні романів Ґельсвоурсі. Дружина Луцького походить з дуже доброї родини, шотляндсько-ірляндської крови. Її батько є директором середньої школи з інтернатом (коледжу) в околицях Бірмінґгем. Він є старим лейбуристом парламенту. Тепер він не є в парламенті, бо внутрі лейбуристської партії належить він до «лівого» ухилу, який поборює офіційну політику партії як реакційну. Це большевизанство тестя Луцького це, як він каже, типове чудацтво старого англійця. Теща теж цікава й визначна жінка: в часі війни була вона певний час бурмістром свого міста (близько Бірмінгему) й Луцький показував мені знимку: Тонке й розумне обличчя старшої дами, вдягненої в традиційний костюм бурмістрів: плащ з великим хутряним, білим ковніром і печать на грудях.

Саме вражіння від Луцького. Високий, чорнявий, спокійний і опанований. Серіозне й миле обличчя. Окуляри інтелектуаліста. Юрко Луцький це нині вже повністю молодий мужчина, який чарує сполученням поваги й деякої молодечої невинности. Контакт з ним для мене надзвичайно легкий і приємний. Значно більше як він мені, оповідав я йому, я розказував йому мою власну історію, долю наших спільних товаришів із шкільної лавки, загальні переживання нашої славної Галичини під большевиками й німцями. Дуже швидко розмова звернулася однозначно в одному напрямі, який і мені найближчий і який найбільше цікавив Луцького: Справи нашого студентсько-молодоакадемічного й наукового світу. Я по змозі докладно з’ясував Юркові Луцькому кризу націоналізму серед молодих в рр. 1940/41, початки нового ферменту серед студентства в Німеччині, змагання й досягнення НОУС’у, відносини серед студентства Краю за нім. часів, нарешті нинішню ситуацію (бандерівську загрозу, два ЦеСУСи, тощо).

(Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники, упорядники Ярослав Глистюк та ін. (Київ: Дух і Літера, 2019), с. 265–266)

Ілюстрація: українська молодь у Відні, початок 1940-х рр. Іван Лисяк-Рудницький – зліва у другому ряді.